26 червня 2025 року
м. Київ
справа № 826/3850/15
провадження № 11-89зва25
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючої судді-доповідачки Стрелець Т. Г.,
суддів Банаська О. О., Булейко О. Л., Воробйової І. А., Губської О. А., Кишакевича Л. Ю., Короля В. В., Кравченка С. І., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Стефанів Н. С., Ступак О. В., Ткача І. В., Усенко Є. А., Шевцової Н. В.,
за участю:
секретаря судового засідання Рожок В. В.,
представника відповідача 1 - Отроди Т. Ю.,
розглянула у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 листопада 2022 року (судді Погрібніченко І. М., Огурцов О. П., Шулежко В. П.), постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 2 серпня 2023 року (судді Безименна Н. В., Аліменко В. О., Кучма А. Ю.) та ухвал Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 вересня 2023 року (суддя Мартинюк Н. М.) та від 9 жовтня 2023 року (суддя Уханенко С. А.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві, Управління Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, Головного управління Національної поліції у місті Києві, третя особа - Київська міська організація профспілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України про визнання протиправним та скасування наказів про звільнення, зобов'язання вчинити дії,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2015 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України, відповідач 1), Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві (далі - ГУ МВС України у м. Києві, відповідач 2), Управління Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (далі - УДАІ ГУ МВС України у м. Києві, відповідач 3), Головного управління Національної поліції у місті Києві (далі - ГУ НП в м. Києві, відповідач 4), третя особа - Київська міська організація профспілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України (далі - третя особа), в якому з урахуванням уточнених у серпні 2022 року позовних вимог, прийнятих судом першої інстанції 19 жовтня 2022 року, остаточно просив:
1. визнати протиправними і скасувати накази:
- Міністра внутрішніх справ України Авакова Арсена Борисовича від 16 січня 2015 року № 48 о/с «По особовому складу» в частині звільнення капітана міліції ОСОБА_1 (М-090726), інспектора сектору організації дорожнього руху відділу ДАІ з обслуговування Деснянського району, підпорядкованого Головному управлінню, з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VІІ «Про очищення влади» (далі - Закон № 1682-VІІ) та підпункту «а» пункту 62, пункту 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення № 114);
- начальника ГУ МВС України в м. Києві Терещука О. Д. від 30 січня 2015 року № 59 о/с «Щодо особового складу» у частині звільнення капітана міліції ОСОБА_1 (М-090726), інспектора сектору організації дорожнього руху відділу ДАІ з обслуговування Деснянського району, підпорядкованого Головному управлінню, з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону № 1682-VІІ та підпункту «а» пункту 62, пункту 66 Положення № 114.
2. Поновити на посаді капітана міліції ОСОБА_1 (М-090726), інспектора сектору організації дорожнього руху відділу ДАІ з обслуговування Деснянського району, підпорядкованого Головному управлінню.
3. Стягнути з УДАІ ГУ МВС в м. Києві на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу відповідно до розрахунку грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.
4. Допустити негайне виконання рішення у частині поновлення капітана міліції ОСОБА_1 (М-090726) на посаді інспектора сектору організації дорожнього руху відділу ДАІ з обслуговування Деснянського району, підпорядкованого Головному управлінню, та стягнення з УДАІ ГУ МВС в м. Києві грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць.
5. Стягнути моральну шкоду у розмірі 526500 грн з МВС України.
6. Зобов'язати ГУ НП в м. Києві розглянути питання про прийняття ОСОБА_1 на службу в органи Національної поліції відповідно до вимог статей перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію України».
Також ОСОБА_1 просив Суд встановити ГУ МВС України в м. Києві строк в один місяць з дня набрання рішенням суду законної сили для подання звіту про виконання рішення.
Позов обґрунтований протиправністю звільнення позивача з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону № 1682-VІІ та підпункту «а» пункту 62, пункту 66 Положення № 114.
Позивач вважає, що його звільнення відбулося за формальних підстав. Водночас, вини позивача у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки і оборони України або противоправному порушені прав та свобод людини не встановлено.
Відповідно, внаслідок незаконного звільнення з посади інспектора сектору організації дорожнього руху відділу ДАІ з обслуговування Деснянського району, підпорядкованого Головному управлінню, позивачу було завдано моральну шкоду, яку останній оцінює у розмірі 526500 грн.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 7 листопада 2022 року позов задовольнив частково.
Визнав протиправним та скасував наказ Міністра внутрішніх справ України Авакова Арсена Борисовича від 16 січня 2015 року № 48 о/с «По особовому складу» у частині звільнення капітана міліції ОСОБА_1 (М-090726), інспектора сектору організації дорожнього руху відділу ДАІ з обслуговування Деснянського району, підпорядкованого Головному управлінню, з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону № 1682-VІІ та підпункту «а» пункту 62, пункту 66 Положення № 114.
Визнав протиправним та скасував наказ начальника ГУ МВС України у м. Києві Терещука О. Д. від 30 січня 2015 року № 59 о/с «Щодо особового складу» у частині звільнення капітана міліції ОСОБА_1 (М-090726), інспектора сектору організації дорожнього руху відділу ДАІ з обслуговування Деснянського району, підпорядкованого Головному управлінню, з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону № 1682-VІІ та підпункту «а» пункту 62, пункту 66 Положення № 114.
Поновив капітана міліції ОСОБА_1 (М-090726) на посаді інспектора сектору організації дорожнього руху відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Деснянського району, підпорядкованого Головному управлінню, з дня, наступного після дня його звільнення, тобто з 17 січня 2015 року.
Стягнув з ГУ МВС України у м. Києві на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 17 січня 2015 року по 7 листопада 2022 року у розмірі 1 060 857,02 грн.
Звернув до негайного виконання рішення суду у частині поновлення капітана міліції ОСОБА_1 на посаді інспектора сектору організації дорожнього руху відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Деснянського району, підпорядкованого Головному управлінню, з дня, наступного після дня його звільнення, тобто з 17 січня 2015 року.
Звернув до негайного виконання рішення суду у частині стягнення з ГУ МВС України у м. Києві на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 3858,33 грн.
У задоволені решти позовних вимог відмовив.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 2 серпня 2023 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 листопада 2022 року змінено у мотивувальній частині з урахуванням висновків цієї постанови та викладено абзац 5 резолютивної частини рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 листопада 2022 року в такій редакції:
«5. Стягнути з Управління Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві (код ЄДРПОУ 24523569) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 17 січня 2015 року до 7 листопада 2022 року у розмірі: 1 093 396,04 грн (один мільйон дев'яносто три тисячі триста дев'яносто шість грн, 04 коп.).».
У іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 листопада 2022 року залишено без змін.
Не погоджуючись із цими судовими рішеннями, представник позивача звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду, надіславши її 11 вересня 2023 року на електронну пошту Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з використанням кваліфікованого електронного підпису.
В якості підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник послався на пункти 1, 2, 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 вересня 2023 року із посиланням на пункт 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційну скаргу повернуто особі, яка її подала, у зв'язку з необґрунтованістю підстав для касаційного оскарження.
25 вересня 2023 року до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду на електронну пошту повторно надійшла касаційна скарга представника позивача на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 листопада 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 2 серпня 2023 року у цій справі.
Оскаржуючи судові рішення, представник позивача посилався на пункти 1, 2, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 9 жовтня 2023 року із посиланням на пункт 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційну скаргу повернуто особі, яка її подала, у зв'язку з необґрунтованістю підстав для касаційного оскарження.
Не погоджуючись із зазначеними вище судовими рішеннями, ОСОБА_1 через свого представника - Рейніша Леоніда Валерійовича (далі - Рейніш Л. В. ) подав до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) заяву № 4629/24 від 31 січня 2024 року, у якій скаржився на порушення своїх прав за пунктом 1 статті 6, статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Короткий зміст рішення ЄСПЛ
Справу «Коптєлов та інші проти України» (Case of Koptyelov and others v. Ukraine) (заява № 30406/17 та 7 інших заяв) було розпочато за заявами,у тому числі, ОСОБА_1 від 31 січня 2024 року № 4629/24, на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Заявники скаржилися, головним чином, що тривалість відповідних цивільних проваджень була несумісною з вимогою «розумного строку» та у них не було ефективного засобу юридичного захисту у зв'язку з цим. Посилалися на пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції.
23 січня 2025 року ЄСПЛ постановив рішення у справі «Коптєлов та інші проти України» (Case of Koptyelov and others v. Ukraine) (заява № 30406/17 та 7 інших заяв).
Суд вирішив об'єднати заяви, оголосив заяви прийнятними та постановив:
- ці заяви свідчать про порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв'язку з надмірною тривалістю цивільних проваджень та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту;
- (а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам суми, зазначені в таблиці в додатку; ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
- (b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
Констатуючи порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції ЄСПЛ зазначив, що не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних виправдати загальну тривалість проваджень на національному рівні, та визнав, що тривалість проваджень була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку», тому заявник не мав у своєму розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту.
З інформації, зазначеній у додатку до рішення ЄСПЛ від 23 січня 2025 року у справі «Коптєлов та інші проти України» (Case of Koptyelov and others v. Ukraine), вбачається, що ОСОБА_1 (заява № 4629/24) присуджено компенсацію у розмірі 1300 євро.
Короткий зміст та обґрунтування наведених у заяві вимог
25 лютого 2025 року ОСОБА_1 через свого представника Рейніша Л. В., який діє на підставі довіреності, подав до Великої Палати Верховного Суду заяву про перегляд за виключними обставинами судових рішень у справі № 826/3850/15 на підставі пункту 3 частини п'ятої статті 361 КАС України у зв'язку з встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
У якості підстави для перегляду судових рішень за виключними обставинами, заявник називає рішення ЄСПЛ від 23 січня 2025 року «Лесечко проти України» (заява від 31 січня 2024 року № 4629/24), яким визнано порушення Україноюпункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції.
В уточненій заяві про перегляд судових рішень у цій справі за виключними обставинами, поданій на усунення недоліків, встановлених в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 3 березня 2025 року, заявник із посиланням на правові позиції ЄСПЛ зазначає, що у рішеннях ЄСПЛ висновки про порушення є головним чином декларативними та зобов'язують державу-відповідача не просто виплатити відповідним особам присуджені суми справедливої сатисфакції, а й обрати під наглядом Комітету міністрів заходи загального характеру та/або, у разі необхідності, індивідуального характеру, що мають бути запроваджені у національну правову систему з метою припинення встановленого Судом порушення та, наскільки це можливо, виправлення наслідків.
Обґрунтовуючи необхідність обрання у спірному випадку заходів індивідуального характеру заявник покликається на те, що присуджений судами розмір середнього заробітку за час його вимушеного прогулу не відповідає ефективному засобу юридичного захисту у національному законодавстві.
Заявник вважає, що для ефективного поновлення його прав (restitutio in integrum), суд повинен застосувати статтю 22 Конституції України, а також аналогію права відповідно до частини шостої статті 7 КАС України, та проіндексувати середній заробіток за період з 17 січня 2015 року по 6 листопада 2015 року та з 12 грудня 2020 року по 7 листопада 2022 року на коефіцієнт, який дорівнює частці розміру мінімальної заробітної плати на час виплати грошового забезпечення та мінімальної заробітної плати на грудень 2014 року.
Одночасно з цим, заявник акцентує увагу на необхідності прив'язати коефіцієнт саме до дати виплати присуджених коштів, оскільки виконання судового рішення може затягнутися у часі.
Також, за твердженнями заявника, для ефективного поновлення його прав на реституцію в натурі (restitutio in integrum), суд одночасно повинен нарахувати на суми грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу компенсацію втрати частини доходів відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-ІІІ) та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 159 від 21.02.2001 (далі - Порядок № 159).
Отже, оскільки ОСОБА_1 і далі зазнає негативних наслідків від судових рішень національних судів, які порушують статтю 13 Конвенції по суті, заявник вважає, що наявні усі підстави для поновлення його прав (restitutio in integrum) шляхом відновлення провадження у справі № 826/3850/15 у спосіб скасування рішень судів у частині розміру грошового забезпечення за час вимушеного прогулу з врахуванням компенсації втрати частини доходів та прийняття у цій частині нового рішення про задоволення позову.
Також заявник вважає прийнятним встановити йому достойний розмір компенсації моральної шкоди «за зламане життя» із розрахунку добутку 72 розмірів мінімальної заробітної плати на час виплати відшкодування та коефіцієнту 1,125.
Одночасно заявник стверджує, що присуджені рішенням ЄСПЛ на його користь 1300 євро не є сумою, співмірною із завданими йому фізичними та душевними стражданнями впродовж 8 років 7 місяців 5 днів у зв'язку з його незаконним звільненням та надмірно тривалим розглядом справи.
Таким чином заявник вважає, що навів Суду достатні обґрунтування для вжиття заходів індивідуального та загального характеру з метою виправлення порушень, встановлених ЄСПЛ, та відновлення прав ОСОБА_1 .
Крім того, заявник просить Велику Палату Верховного Суду відступити від раніше сформованої правової позиції щодо відмови у повторному розгляді справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, після встановлення ЄСПЛ порушень державою Україна пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції.
Підсумовуючи викладене, заявник просить Велику Палату Верховного Суду скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 листопада 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 2 серпня 2023 року у відповідних частинах, а ухвали Верховного Суду від 19 вересня 2023 року та від 9 жовтня 2023 року повністю, і ухвалити нове рішення, яким:
визначити суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 17 січня 2015 року по 6 листопада 2015 року та з 12 грудня 2020 року по 7 листопада 2022 року з врахуванням коефіцієнту, який дорівнює частці розміру мінімальної заробітної плати на час виплати грошового забезпечення та мінімальної заробітної плати на грудень 2014 року;
нарахувати компенсацію втрати частини доходів грошового забезпечення за час вимушеного прогулу відповідно до Закону № 2050-ІІІ та Порядку № 159;
стягнути з ГУ МВС України у м. Києві на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу, з врахуванням нового рішення;
визначити суму компенсації моральної шкоди у розмірі добутку 72 мінімальної заробітної плати на час прийняття рішення та коефіцієнту 1,125, яку стягнути з МВС України на користь ОСОБА_1 .
В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 листопада 2022 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 03 серпня 2023 року заявник просить залишити без змін.
Рух заяви про перегляд судового рішення
Ухвалою від 3 березня 2025 року суддя Великої Палати Верховного Суду Гриців М. І. залишив без руху заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами судових рішень у справі № 826/3850/15.
13 березня 2025 року заявник усунув недоліки заяви про перегляд за виключними обставинами рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій шляхом подання уточненої заяви, зміст та вимоги якої описані вище у попередньому розділі цієї постанови.
14 березня 2025 року суддя Великої Палати Верховного Суду Гриців М. І. відкрив провадження за виключними обставинами в адміністративній справі № 826/3850/15. Цією ухвалою було витребувано з Міністерства юстиції України копію рішення Європейського суду з прав людини у справі «Лесечко проти України» (заява № 4629/24) з його автентичним перекладом українською мовою.
3 квітня 2025 року до Великої Палати Верховного Суду від Міністерства юстиції України супровідним листом надійшла копія автентичного перекладу рішення ЄСПЛ від 23 січня 2025 року у справі «Коптєлов та інші проти України» (Case of Koptyelov and others v. Ukraine) (заява № 30406/17 та 7 інших заяв).
1 травня 2025 року відповідно до супровідного листа Київського окружного адміністративного суду до Великої Палати Верховного Суду надійшли матеріали справи № 826/3850/15.
Ухвалою від 7 травня 2025 року суддя Великої Палати Верховного Суду Гриців М. І.призначив справу № 826/3850/15 до розгляду в судове засіданні на 5 червня 2025 року.
15 травня 2025 року до Великої Палати Верховного Суду надійшли письмові пояснення МВС України, в яких відповідачем 1 насамперед стверджується про те, що виходячи зі змісту заявлених позовних вимог, зокрема, щодо стягнення моральної шкоди у сумі 526500 грн та присуджених судами виплат за час вимушеного прогулу в сумі 1 093 396,04 грн, ця справа не може бути віднесена до категорії справ незначної складності, а отже заява про перегляд судових рішень за виключними обставинами мала бути підписана адвокатом, який діє в інтересах ОСОБА_1 , а не його представником (Рейнішем Л. В.) за довіреністю.
Відповідач 1 також покликається на частину четверту статті 257 КАС України (в редакції Закону України від 19 червня 2024 року № 3831-ІХ), яка передбачає, що за правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах:
- щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (пункт 2);
- щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує: для юридичних осіб - п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; для фізичних осіб та фізичних осіб-підприємців - сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (пункт 4).
Таким чином, відповідач 1 вважає, що оскільки ця справа не належить до категорії малозначних, то відповідно інтереси ОСОБА_1 у Великій Палаті Верховного Суду мав представляти виключно адвокат, а не представник за довіреністю.
А оскільки заява про перегляд судових рішень за виключними обставинами підписана не адвокатом, то відповідно, на думку відповідача 1, існують підстави для застосування до заяви ОСОБА_1 наслідків, встановлених статтею 240 КАС України, шляхом залишення заяви без розгляду з підстав, зазначених у пункті 2 частини першої наведеної норми (позовну заяву не підписано або підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано).
У письмових поясненнях відповідач 1 також висловив позицію по суті вимог, заявлених ОСОБА_1 у заяві про перегляд судових рішень за виключними обставинами.
Насамперед відповідач 1 зазначив, що на час звільнення з органів внутрішніх справ позивач займав посаду інспектора сектору організації дорожнього руху відділу ДАІ з обслуговування Деснянського району, підпорядкованому ГУ МВС України у м. Києві, а отже безпосередньо не перебував у трудових відносинах з МВС України. Таким чином, МВС України вважає, що Міністерство не може бути визнано роботодавцем ОСОБА_1 .
Відповідач 1 також наголосив на тому, що проходження служби в органах внутрішніх справ регулюється нормами спеціального законодавства, а отже норми КЗпП України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Окрему увагу в поданих письмових поясненнях відповідач 1 зосередив на вимогах ОСОБА_1 щодо стягнення моральної шкоди.
Відповідач 1 зазначив, що позивачем до позовної заяви не додано жодних належних та допустимих доказів у підтвердження завданих йому моральних страждань внаслідок дій МВС України щодо оформлення наказу № 48о/с від 16 січня 2015 року «По особовому складу» в частині звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ.
МВС України також наголосило, що тривалий розгляд справи з 2015 року не пов'язаний із будь-якими діями з боку відповідача 1 чи є наслідком зловживань ним своїми правами чи обов'язками. Також відсутні підстави вважати, що відповідач 1 ухиляється від виконання вимог закону.
Своєю чергою, тривалий розгляд справи, серед іншого, обумовлений фактом зупинення судом першої інстанції провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 156 КАС України (у редакції, чинній до 15.12.2017) до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади».
Провадження у справі № 826/3850/15 було поновлено ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 лютого 2022 року.
У контексті наведених вище доводів відповідач 1 також звертає увагу, що з часу зупинення провадження у справі з травня 2015 року по лютий 2022 року ОСОБА_1 не було вчинено жодних процесуальних дій з метою відновлення провадження у справі та прискорення розгляду справи.
Також МВС України акцентує увагу на правильності вирішення судами справи по суті заявлених позовних вимог.
У прохальній частині письмових пояснень відповідач 1 просить Велику Палату Верховного Суду врахувати наведені вище аргументи та відмовити заявнику в задоволенні заяви про перегляд за виключними обставинами судових рішень у справі № 826/3850/15.
20 травня 2025 року до Великої Палати Верховного Суду від ГУ НП у м. Києві надійшли письмові пояснення у справі, у яких відповідач 4 стверджує про відсутність підстав для перегляду судових рішень у цій справі за виключними обставинами, оскільки встановлені ЄСПЛ у рішенні від 23 січня 2025 року порушення державою Україна пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції не ставлять під сумнів правильність рішень національних судів по суті спору.
Водночас, у зв'язку із закінченням строку, на який суддю Верховного Суду Гриціва М. І. обрано до складу Великої Палати Верховного Суду (рішення зборів суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 20 травня 2022 року № 7), судову справу № 826/3850/15 (провадження № 11-89зва25) було передано на повторний автоматизований розподіл.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22 травня 2025 року, справу № 826/3850/15 (провадження № 11-89зва25) передано на розгляд судді-доповідачу: Стрелець Т. Г.
29 травня 2025 року справу № 826/3850/15 знято з розгляду з одночасним призначенням нової дати судового засідання на 26 червня 2025 року.
2 червня 2025 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява Київської міської організації профспілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України, в якій третя особа просить проводити розгляд заяви ОСОБА_1 , призначеної на 5 червня 2025 року, без її участі та прийняти судове рішення на підставі документів та інших доказів, наявних у матеріалах справи.
11 червня 2025 року (зареєстровано Судом 20 червня 2025 року за № 1043/0/251) через підсистему «Електронний суд» представник заявника - Рейніш Л. В. подав до Великої Палати Верховного Суду письмові пояснення, у яких навів додаткове обґрунтування щодо необхідності відступу від висновків, сформованих у постановах Великої Палати Верховного Суду від 2 червня 2021 року у справі № 819/3118/13-а (провадження № 11-145зва21) та від 2 березня 2023 року у справі № 826/7921/13-а (провадження № 11-139зва22), про те, що у разі якщо рішення ЄСПЛ стосується винятково надмірної тривалості провадження у справі та відсутності у заявника (-ів) ефективного засобу юридичного захисту, і не містить указівок на порушення національними судами положень законодавства під час вирішення конкретної справи по суті позовних вимог, відсутні підстави для перегляду судових рішень за виключними обставинами.
На думку заявника, у випадку, коли ЄСПЛ не констатував ані у мотивувальній, ані у результативній частинах рішення, що порушення статті 13 Конвенції пов'язано саме з порушенням державою Україна розумних строків розгляду конкретної справи, то порушення статті 13 Конвенції необхідно розглядати окремо від порушень пункту 1 статті 6 Конвенції.
За такого підходу заявник вважає, що при розгляді заяви про перегляд судових рішень за виключними обставинами, якщо рішення ЄСПЛ стосується винятково надмірної тривалості провадження у справі та відсутності у заявника (-ів) ефективного засобу юридичного захисту, необхідно сформувати новий правовий висновок.
Новий висновок Великої Палати Верховного Суду, на переконання заявника, має бути викладений наступним чином (лексика оригіналу збережена): «при розгляді заяв про перегляд судових рішень за виключними обставинами, якщо рішення ЄСПЛ: стосується винятково надмірної тривалості провадження у справі та відсутності у заявника (-ів) ефективного засобу юридичного захисту; не містить указівок на порушення національними судами положень законодавства під час вирішення цієї справи по суті позовних вимог, але позовні вимоги, в тому числі й похідні, стосується права/блага що з часом втрачає свою купівельну спроможність, у зв'язку з чим позивач (-и) і далі зазнає (-ють) негативних наслідків від оскаржуваний рішень, які порушують статтю 13 КОНВЕНЦІЇ про захист прав людини і основоположних свобод, - у суду є всі підстави для перегляду судових рішень за виключними обставинами шляхом повторного розгляду або поновлення провадження».
Справу заявник просив розглядати за відсутності сторони позивача.
Присутня у судовому засіданні представниця МВС України - Отрода Т. Ю. заперечила проти задоволення заяви ОСОБА_1 про перегляд судових рішень за виключними обставинами з підстав, наведених у раніше поданих до Великої Палати Верховного Суду письмових поясненнях.
Відповідачі 2, 3, 4 та третя особа про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином, проте у судове засідання, призначене на 26 червня 2025 року, не з'явилися. Клопотання від зазначених учасників справи до Великої Палати Верховного Судку не надходили.
У раніше поданих письмових поясненнях, представник ОСОБА_1 - Рейніш Л. В. просив розглядати справу за відсутності сторони позивача.
Вирішення процесуальних питань
У поданих до Великої Палати Верховного Суду письмових поясненнях МВС України поставило питання про залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 про перегляд судових рішення за виключними обставинами на підставі пункту 2 частини першої статті 240 КАС України.
Пункт 2 частини першої статті 240 КАС України передбачає, що суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, якщо позовну заяву не підписано або підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано.
У цій справі заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами в інтересах ОСОБА_1 подано його представником - Рейнішем Л. В., який діє на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 1 грудня 2021 року, виданої строком дії на п'ять років (дійсна до 1 грудня 2026 року).
Натомість відповідач 1 стверджує, що ця справа не є малозначною, а тому із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами в інтересах ОСОБА_1 мав звернутися адвокат, а не представник за довіреністю.
Таким чином, у контексті порушеного МВС Українипитання необхідно по-перше перевірити чи мав Рейніш Л. В. належні повноваження звертатися в інтересах ОСОБА_1 із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами, а вже після того визначитися чи наявні підстави для застосування до цієї заяви наслідків, передбачених пунктом 2 частини першої статті 240 КАС України.
Вирішуючи поставлені вище питання, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.
30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», яким доповнено Конституцію України, зокрема, статтею 1312 такого змісту: «Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Незалежність адвокатури гарантується. Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом. Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена».
Згідно з підпунктом 19 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України положення цього Кодексу застосовуються з урахуванням підпункту 11 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, яким передбачено, що представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 131-2 Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 01 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 01 січня 2018 року; у судах першої інстанції - з 01 січня 2019 року.
Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 01 січня 2020 року.
Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (набрав чинності 30 вересня 2016 року), здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.
Ураховуючи наведене, представництво у Верховному Суді та судах касаційної інстанції з 01 січня 2017 року має здійснюватися адвокатом, за винятком особливостей, встановлених Основним Законом, зокрема, щодо справ, провадження у яких розпочато до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», а також малозначних спорах.
Провадження у цій справі відкрито 10 березня 2015 року, тобто до набрання чинності вищезазначеним Законом України, а отже, враховуючи положення підпункту 11 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, при вирішенні питання представництва необхідно керуватися нормами КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).
Положення статті 56 КАС України, у наведеній вище редакції, визначали, що сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника.
Представником може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої статті 48 цього Кодексу має адміністративну процесуальну дієздатність.
Представники беруть участь в адміністративному процесі на основі договору або закону.
За статтею 58 КАС України, у вказаній редакції, повноваження представників, які беруть участь в адміністративному процесі на основі договору, на здійснення представництва в суді повинні бути підтверджені довіреністю.
Довіреність фізичної особи на ведення справи в адміністративному суді посвідчується нотаріусом або посадовою особою, якій відповідно до закону надано право посвідчувати довіреності.
Повноваження представника чинні протягом часу провадження у справі, якщо інший строк не зазначено у довіреності (частина третя статті 59 КАС України).
Враховуючи особливості представництва у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», повноваження Рейніша Л. В. представляти інтереси ОСОБА_1 при зверненні до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинамипідтверджені належним чином.
Стаття 1312 Конституції України, серед іншого, також встановлює особливості представництва у суді і у малозначних спорах.
За наведеним у пункті 20 частини першої статті 4 КАС України визначенням, адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - це адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.
Спір у цій справі виник у зв'язку із звільненням ОСОБА_1 з публічної служби.
Згідно із пунктом 1 частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне становище та особливо відповідальне становище.
Відповідно до частини другої статті 57 КАС України у справах незначної складності та в інших випадках, визначених цим Кодексом, представником може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої статті 43 цього Кодексу має адміністративну процесуальну дієздатність.
Отже, виходячи з наведеного вище правового регулювання вбачається, що ця справа віднесена до категорії справ незначної складності (малозначних), представництво у яких можуть здійснювати не лише адвокати, а й інші визначені особи, які мають адміністративну процесуальну дієздатність.
Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими посилання відповідача 1 на положення пункту 4 частини четвертої статті 257 КАС України, оскільки в межах розгляду цієї справи позивачем не оскаржується рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів.
Також не приймаються до уваги посилання відповідача 1 і на приписи пункту 2 частини четвертої статті 257 КАС України (зі змінами, внесеними Законом України від 19 червня 2024 року № 3831-ІХ, який набрав чинності 19.07.2024), оскільки заявлена до стягнення ОСОБА_1 у серпні 2022 року сума моральної шкоди (526500 грн), не перевищувала встановленого на той час законодавцем у статті 257 КАС України порогу в п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня 2022 року - 1 240 500 грн (2481 грн х 500).
Оскільки доводи МВС України щодо неналежного представництва інтересів заявника не підтвердилися, Велика Палата Верховного Судуне вбачає підстав для залишення без розгляду заяви про перегляд судових рішень за виключними обставинами на підставі пункту 2 частини першої статті 240 КАС України.
Релевантні джерела права й акти їх застосування
Згідно з Конституцією України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга статті 3).
Відповідно до статті 8 Основного Закону України в Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша); Конституція України має найвищу юридичну силу, закони «приймаються на її основі і повинні відповідати їй» (частина друга).
Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
За статтею 55 Основного Закону України права і свободи людини і громадянина захищає суд (частина перша); кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (частина п'ята).
Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) було схвалено 4 листопада 1950 року, а набула чинності 3 вересня 1953 року після її ратифікації країнами-підписантами.
Конвенцію було укладено для додержання державами - членами Ради Європи основоположних прав і свобод людини.
Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 розділу І Конвенції).
За статтею 46 Конвенції держави-учасниці зобов'язані виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.
Велика Палата Верховного Суду у цьому провадженні зважає також на Рекомендацію № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після ухвалення рішень Європейським судом із прав людини (Recommendation №. R (2000) 2 of the Committee of Ministers to member states on the re-examination or reopening of certain cases at domestic level following judgements of the European Court of Human Rights) від 19 січня 2000 року, відповідно до якої повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо тоді коли:
- потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
- рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
В Україні порядок виконання рішень Європейського суду з прав людини унормовано Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зі змінами (далі - Закон № 3477), згідно з яким, зокрема, виконанням рішення є: виплата стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; вжиття заходів загального характеру (абзац дев'ятий статті 1).
Відповідно до статті 10 Закону № 3477-IV для забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживають додаткових заходів індивідуального характеру, зокрема відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum), а також інших заходів, визначених у рішенні (частини перша, друга); відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюють, зокрема, у спосіб повторного розгляду справи судом включно з відновленням провадження у справі (пункт «а» частини третьої).
Велика Палата Верховного Суду констатує, що національні суди, розглядаючи справу заявника, задовольнили його позов частково шляхом скасування наказів Міністра внутрішніх справ України Авакова Арсена Борисовича від 16 січня 2015 року № 48 о/с «По особовому складу» та начальника ГУ МВС України у м. Києві Терещука О. Д. від 30 січня 2015 року № 59 о/с «Щодо особового складу» у частині звільнення капітана міліції ОСОБА_1 (М-090726) з органів внутрішніх справ; поновили ОСОБА_1 на посаді інспектора сектору організації дорожнього руху відділу Державної автомобільної інспекції з обслуговування Деснянського району, підпорядкованого Головному управлінню, а також стягнули на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 17 січня 2015 року по 7 листопад 2022 року.
Верховний Суд ухвалами від 19 вересня 2023 року та від 9 жовтня 2023 року двічі повернув заявнику його касаційну скаргу у зв'язку з необґрунтованістю підстав для касаційного оскарження судового рішення.
Не погоджуючись із такими судовими рішеннями, ОСОБА_1 через свого представника - Рейніша Л. В. подав до ЄСПЛ заяву № 4629/24 від 31 січня 2024 року.
23 січня 2025 року ЄСПЛ постановив рішення у справі «Коптєлов та інші проти України» (Case of Koptyelov and others v. Ukraine) (заява № 30406/17 та 7 інших заяв), у якому за наслідками розгляду, у тому числі заяви ОСОБА_1 № 4629/24,установив порушення Україною пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв'язку з надмірною тривалістю цивільних проваджень та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
Пункт 1 статті 6 Конвенції визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, як випливає зі змісту та суті рішення ЄСПЛ від 23 січня 2025 року у справі «Коптєлов та інші проти України» (Case of Koptyelov and others v. Ukraine) (заява № 30406/17 та 7 інших заяв), порушення конвенційних приписів полягало насамперед у тому, що національні суди розглядали справу, де ОСОБА_1 є позивачем, понад «розумний строк» у зв'язку з чим останній не мав у своєму розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту.
Вище зазначалось, що рішення суду може бути переглянуте в разі встановлення ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.
Водночас у розумінні статті 10 Закону № 3477-IV повторний розгляд справи є засобом для забезпечення відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, як додаткового заходу індивідуального характеру, що вживається з метою виконання рішення ЄСПЛ.
Отже, встановлення ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для перегляду судових рішень лише у випадку, якщо такий перегляд забезпечить відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції.
ЄСПЛ констатувавши порушення національними судами вимог «розумності строку» розгляду справ та відсутність у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту, присудив ОСОБА_1 компенсацію у розмірі 1300 євро.
Звертаючись до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами, ОСОБА_1 вказує, що присуджена на його користь сума сатисфакції у розмірі 1300 євро є явно неспівмірною із розміром заробітної плати, яку він втратив внаслідок вимушеного прогулу та моральної компенсації за тривалі страждання. Вважає, що його права порушені через неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права щодо обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відповідно моральної шкоди.
Водночас варто наголосити, що рішення ЄСПЛ від 23 січня 2025 року у справі «Коптєлов та інші проти України» (Case of Koptyelov and others v. Ukraine) (заява № 30406/17 та 7 інших заяв)не містить констатації порушення національними судами при розгляді позову ОСОБА_1 приписів законодавства по суті позовних вимог. Те, чи було порушене конкретне, стверджуване заявником його право чи інтерес під час розв'язання національними судами спору по суті за описаних ним обставин, ЄСПЛ, як видно з його Рішення, не досліджував і не констатував із цього приводу жодних висновків.
Відтак можна підсумувати, що встановлені в Рішенні ЄСПЛ конвенційні порушення, які допустила Україна під час вирішення справи судом, стосуються насамперед надмірної тривалості розгляду справи, порушення розумних строків її розгляду і разом з цим відсутності ефективних [законодавчих] засобів юридичного захисту, з використанням яких особа, права якої були порушені, могла захиститися від стверджуваних порушень. Натомість згадане рішення ЄСПЛ від 23 січня 2025 року не містить висновків, які б певним чином ставили під сумнів результат оскаржуваних судових рішень.
Велика Палата Верховного Суду наголошує, що порушення «розумних строків» розгляду справи, встановлене ЄСПЛ, не можна усунути шляхом скасування рішень національних судів, оскільки ЄСПЛ зробив висновки лише щодо часу, протягом якого суди вирішували цей спір, а не стосовно висновків по суті спору.
Таким чином, враховуючи встановлене у згаданому вище Рішенні ЄСПЛ порушення положень Конвенції, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для застосування додаткових заходів індивідуального характеру у вигляді відновлення провадження в адміністративній справі шляхом скасування судових рішень, оскільки можливість їх перегляду обумовлюється змістом констатованих ЄСПЛ порушень. Повторний же розгляд справи не відновить порушеного права заявника на розгляд справи протягом розумного строку, а також права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.
До того ж ЄСПЛ, констатуючи порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції, присудив ОСОБА_1 достатню і справедливу сатисфакцію у зв'язку з надмірною тривалістю розгляду справи та відсутністю у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту.
Така правова позиція щодо застосування норм права у подібних правовідносинах відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, сформованим у постановах від 2 червня 2021 року у справі № 819/3118/13-а (провадження № 11-145зва21), від 2 березня 2023 року у справі № 826/7921/13-а (провадження № 11-139зва22), від 28 листопада 2024 року у справі № 826/6233/15 (провадження № 11-182-зва24), від 10 квітня 2025 року у справі № 2а-9677/08/0470 (провадження № 11-236зва24) та інших.
Велика Палата Верховного Суду наголошує, що судова практика у вирішенні питань перегляду судових рішень за виключними обставинами відповідно до пункту 3 частини п'ятої статті 361 КАС України, що пов'язано із встановленням ЄСПЛ порушень пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції, є сталою і послідовною.
Випадків неоднакового застосування положень пункту 3 частини п'ятої статті 361 КАС України, у розрізі констатованих ЄСПЛ у справі «Коптєлов та інші проти України» (Case of Koptyelov and others v. Ukraine) порушень Конвенції, Великою Палатою Верховного Суду не встановлено.
Водночас заявник порушив питання про відступ від правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 2 червня 2021 року у справі № 819/3118/13-а (провадження № 11-145зва21) та від 2 березня 2023 року у справі № 826/7921/13-а (провадження № 11-139зва22).
Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду може відступати від попередніх висновків, проте для цього мають існувати переконливі причини. Зокрема, причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання.
Проте, Велика Палата Верховного Суду не вважає доводи заявника обґрунтованими та такими, що дозволяють відступити від раніше сформованого нею правового підходу щодо розуміння положень пункту 3 частини п'ятої статті 361 КАС України в контексті передумов для перегляду судових рішень по суті у випадку констатованих ЄСПЛ порушень пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції, що полягають у надмірній тривалості розгляду справи та відсутності ефективних засобів юридичного захисту.
Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про перегляд судових рішень у справі № 826/3850/15 за виключними обставинами з підстави, визначеної пунктом 3 частини п'ятої статті 361 КАС України.
Висновки за результатами розгляду заяви
За змістом частини четвертої статті 368 КАС України за результатами перегляду рішення, ухвали за нововиявленими або виключними обставинами суд може відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі.
Керуючись статтями 361, 368, 369 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 листопада 2022 року, постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 2 серпня 2023 року, ухвал Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 вересня 2023 року та від 9 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у місті Києві, Управління Державної автомобільної інспекції Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві, Головного управління Національної поліції в місті Києві, третя особа - Київська міська організація профспілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України про визнання протиправним та скасування наказів про звільнення, зобов'язання вчинити дії. Зазначені судові рішення залишити в силі.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною й оскарженню не підлягає.
Головуюча суддя-доповідачка Т. Г. Стрелець
Судді:О. О. БанаськоК. М. Пільков
О. Л. БулейкоН. С. Стефанів
І. А. ВоробйоваО. В. Ступак
О. А. ГубськаІ. В. Ткач
Л. Ю. КишакевичЄ. А. Усенко
В. В. КорольН. В. Шевцова
С. І. Кравченко
О. В. Кривенда М. В. Мазур
С. Ю. Мартєв