14 липня 2025 року
м. Київ
справа № 322/257/241
провадження № 51-2192 ск 25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Комунарського районного суду
м. Запоріжжя від 29 січня 2024 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 24 квітня 2025 року щодо останнього,
встановив:
Вироком Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 січня 2024 року ОСОБА_5 засуджено за ч. 3 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 цього Кодексу до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки із конфіскацією усього особистого майна.
Початок строку відбування покарання ОСОБА_5 вирішено рахувати з дня приведення вироку до виконання.
Вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження, речових доказів та процесуальних витрат.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 24 квітня 2025 року апеляційні скарги прокурора з доповненнями, обвинуваченого ОСОБА_5 та його захисника ОСОБА_4 задоволено частково, вирок Комунарського районного суду
м. Запоріжжя від 29 січня 2024 року стосовно ОСОБА_6 змінено в частині призначеного покарання, виключено додаткове покарання у виді конфіскації усього особистого майна. В решті вирок залишено без змін.
Цим же вироком засуджено ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , судові рішення щодо яких не оскаржуються.
За вироком суду ОСОБА_5 визнано винуватим у тому, що він, будучи неповнолітнім, 17 червня 2019 року, близько 22 год 57 хв., діючи умисно, за попередньою змовою з ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , з корисливих мотивів, на автомобілі марки «ВАЗ 2108», державний реєстраційний номер НОМЕР_1 , прибули до території АЗС № 2 ТОВ «Барвінок-Інвест», розташованої за адресою: Запорізька область, Новомиколаївський район, смт Тернувате, провулок Вугловий 2-а, де з метою приховання своїх обличь одягли балаклави та, демонструючи предмет схожий на вогнепальну зброю - пневматичний автомат «АК BetaSpetsnaz», який знаходився у руках ОСОБА_7 , та короткоствольну гладкоствольну вогнепальну зброю - перероблений револьвер моделі «MAJOR Eagle 4,5», який знаходився у руках ОСОБА_8 , підійшли до приміщення оператора-касира, де в той час перебувала ОСОБА_9. ОСОБА_7 через вікно приміщення почав вимагати від потерпілої передати грошові кошти та інші матеріальні цінності, при цьому висловлюючи у бік ОСОБА_9 погрози застосування насильства, небезпечного для життя та здоров'я особи у разі невиконання його вимог.
Через невиконання потерпілою висловлених вимог, неповнолітній
ОСОБА_5 з метою заволодіння чужим майном, діючи за попередньою змовою з ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , за допомогою предмета схожого на дерев'яну биту, розбив скло вікна приміщення, де знаходилася ОСОБА_9 , після чого ОСОБА_7 через виниклий отвір просунув руку та застосував відносно потерпілої перцевий аерозольний засіб. В цей час неповнолітній ОСОБА_5 наглядав за навколишньою територію з метою попередження останніх у разі виявлення для них небезпеки.
Через неможливість потрапити до приміщення оператора-касира у зв'язку з зачиненими дверми та встановлену у вікно решітку, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та неповнолітній ОСОБА_5 , не зумівши заволодіти будь-яким майном, покинули місце події.
В касаційній скарзі захисник, не оспорюючи доведеності винуватості засудженого та правильності кваліфікації його дій, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, просить оскаржувані судові рішення змінити, на підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_5 від відбування покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з випробуванням.
На думку ОСОБА_4 , при призначенні покарання судами попередніх інстанцій не в повній мірі враховано дані про особу засудженого, який вперше притягується до кримінальної відповідальності, на диспансерному наркологічному та психоневрологічному обліку не перебуває,проживає з цивільною дружиною, за місцем проживання характеризується позитивно, має постійне місце роботи, приймав участь лише по одному епізоду злочинної діяльності, а його протиправні дії не несли насильницький характер. Стверджує, що ОСОБА_5 визнав вину та щиро розкаявся, активно сприяв розкриттю злочину, який був вчинений у неповнолітньому віці та внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних обставин, у зв'язку з чим безпідставно не застосовано положення ст. 75 КК України щодо звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням.
Перевіривши касаційну скаргу та долучені до неї копії судових рішень, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 2 частини 2 статті 428 КПК України з огляду на таке.
За приписами ст. 433 КПК України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Висновки суду про винуватість ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, правильність кваліфікації його дій за
ч. 3 ст. 187 КК України, а також вид і розмір призначеного покарання в касаційній скарзі не оспорюються, а тому судові рішення в цій частині не перевіряються.
Колегія суддів касаційного суду вважає неспроможними доводи касаційної скарги захисника щодо безпідставного незастосування судами першої та апеляційної інстанцій, передбаченого ст. 75 КК України інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням, з огляду на таке.
Призначення покарання та звільнення від його відбування, попри нерозривний взаємозв'язок з точки зору правових наслідків для засудженого, мають відмінну юридичну природу і є окремими заходами, які послідовно застосовуються судом у разі прийняття відповідного рішення. При цьому вирішення питання про обрання особі виду та розміру покарання передує вирішенню питання про звільнення від його відбування з випробуванням, що прямо випливає зі змісту положень
ч. 1 ст. 75 КК України.
Згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ст. 65 КК України, суд при призначенні покарання повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Виходячи з мети покарання й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
За правилами ст. 75 КК України якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
При цьому, суд має належним чином дослідити й оцінити всі обставини, що мають значення для кримінального провадження, та врахувати, що звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується лише у тому разі, коли для цього є умови і підстави, визначені ст. 75 КК України.
Підставою для звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є переконання суду, викладене у мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання. Висновок суду ґрунтується на тих відомостях, які він оцінює на час ухвалення вироку, зокрема, відомостях про вчинений особою злочин, зміст мети й мотивів протиправної поведінки, тривалість та інтенсивність протиправної діяльності, наявність чи відсутність судимості в особи, що притягується до кримінальної відповідальності. Крім того, важливе значення для вирішення питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням мають відомості, що характеризують: особистісні прояви винуватого в головних сферах життєдіяльності; його соціально-демографічні властивості; спосіб життя; соціальні зв'язки; посткримінальну поведінку; наявність джерел правомірного отримання доходів для забезпечення власних потреб та осіб, які знаходяться на його утриманні; наскільки його ціннісні орієнтири співпадають з загальнопоширеними в суспільстві нормами моралі; соціально-психологічну характеристику винуватого тощо.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права.
Разом з цим, як питання призначення покарання так і звільнення від його відбування безпосередньо пов'язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.
Як слідує зі змісту оскаржуваного вироку, призначаючи ОСОБА_5 покарання, місцевий суд врахував:
- ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, конкретні обставини його вчинення;
- дані про особу обвинуваченого, який раніше не судимий, за місцем проживання характеризується позитивно, неодружений, не має на утриманні малолітніх та неповнолітніх дітей, має постійне місце роботи, на обліку у лікаря нарколога та психіатра не перебуває, а також врахував, що його дії не носили насильницький характер;
- обставини, що пом'якшують покарання, - щире каяття, активне сприяння розкриттю кримінальних правопорушень, вчинення злочину у неповнолітньому віці, внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних обставин та відсутність обставин, які обтяжують покарання;
- умови життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості неповнолітнього відповідно до положень ч. 1 ст. 103 КК України.
Разом з цим, вирішуючи питання щодо розміру покарання у виді позбавлення волі за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 187 КК України, суд врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 ККУкраїни, є особливо тяжким злочином, дані про особу ОСОБА_5 , умови життя та виховання неповнолітнього обвинуваченого, вплив дорослих, рівень розвитку, втягнення останнього у злочинну діяльність, наявність декількох обставин, що пом'якшують покарання і істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, та призначив йому на підставі ст. 69 КК України покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої санкцією вказаної норми матеріального права, у виді позбавлення волі на строк
4 роки з конфіскацією усього особистого майна.
Непогодившись із вироком суду сторона захисту звернулись із апеляційними скаргами, які за змістом є аналогічними касаційній скарзі.
За результатами апеляційного розгляду вказаний суд апеляційні скарги прокурора з доповненнями та сторони захисту задовольнив частково, оскаржуваний вирок стосовно ОСОБА_6 змінив в частині призначеного покарання, виключив додаткове покарання у виді конфіскації усього особистого майна, обґрунтовано зазначивши, що до обвинуваченого, як до неповнолітньої особи на час вчинення кримінального правопорушення, не може застосовуватись зазначене додаткове покарання. В іншій частині вирок залишено без змін.
Мотивуючи своє рішення, апеляційний суд вказав, що призначене
ОСОБА_5 покарання відповідає вимогам статей 50, 65 КК України, є необхідним і достатнім для виправлення та перевиховання обвинуваченого, як особи, що представляє підвищену суспільну небезпеку, лише за умови ізоляції його від суспільства. На переконання суду, цей захід примусу внесе корективи в соціально-психологічні властивості обвинуваченого, нейтралізує негативні настанови і позбавить можливості вчиняти нові злочини.
Разом з цим, у касаційній скарзі захисник посилається, як на підставу для звільнення від відбування призначеного покарання з іспитовим строком, на сукупність тих самих обставин, що були встановлені і досліджені судом першої інстанції та оцінені судом апеляційної інстанції під час апеляційної перевірки судового рішення. Зазначені обставини стали підставою для призначення засудженому покарання за ч. 3 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 цього Кодексу, проте не свідчать про можливість звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням, відповідно до положень ст. 75 КК України.
З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що за обставин даного кримінального провадження, даних про особу засудженого, обставин, що пом'якшують покарання ОСОБА_5 , призначене йому покарання є законним, справедливим і співмірним характеру вчинених дій, а тому відсутні підстави вважати таке покарання явно несправедливим через суворість або призначеним у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
При цьому на переконання Суду, у даному випадку засудженому призначено покарання, яким в повній мірі досягається мета покарання, і саме таке покарання буде достатнім для його виправлення та сприятиме змінам поведінки, які фактично унеможливлюють вчинення ОСОБА_5 нового кримінального правопорушення з огляду на зміни ціннісних орієнтирів, що неможливо без усвідомлення та засудження винуватим вчиненої ним власної суспільно-небезпечної дії.
Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність оскаржуваних судових рішень, умотивованість їх висновків з питань правильності застосування закону України про кримінальну відповідальність при призначенні покарання, визначення порядку його відбування та справедливості обраного йому заходу примусу, захисником у касаційній скарзі не наведено.
З урахуванням викладеного, обґрунтування касаційної скарги не містить переконливих доводів, які викликають необхідність перевірки їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та доданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, тому у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 січня 2024 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 24 квітня 2025 року щодо останнього.
Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3