09 липня 2025 року
м. Київ
справа № 216/3913/17
провадження № 61-12488св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Луспеника Д. Д.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 квітня 2024 року у складі судді Бутенко М. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 серпня 2024 року у складі колегії суддів: Остапенко В. О., Зубакової В. П., Тимченко О. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності на домоволодіння, який у липні 2020 року уточнив, змінивши предмет позовних вимог.
Уточнений позов мотивував тим, що 07 грудня 1991 року його мати ОСОБА_3 уклала договір дарування домоволодіння АДРЕСА_1 з його молодшою сестрою - відповідачем у справі ОСОБА_2 , про що йому стало відомо у 2017 році, після того як відповідач через мережу Інтернет розмістила оголошення про продаж їх будинку. Стверджував, що вказаний договір дарування є фіктивним, оскільки сторони договору не мали на меті встановлення правових наслідків, визначених законом для цього виду правочину. Зазначав, що його матір могла укласти такий договір через те, щоб право власності не перейшло до третіх осіб, оскільки неодноразово реєструвала шлюби. Також зазначав, що оскільки він з молоду вкладав багато роботи та фінансових ресурсів у переобладнання та ремонт цього будинку, то цей об'єкт нерухомості є спільною сумісною власністю усіх членів родини.
На підставі наведеного, позивач просив суд визнати недійсним договір дарування домоволодіння АДРЕСА_1 від 07 грудня 1991 року, який посвідчено державним нотаріусом Першої криворізької державної нотаріальної контори, та скасувати державну реєстрацію права власності на зазначене домоволодіння на ім'я ОСОБА_4 за № 4044725.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 квітня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту фіктивності оспорюваного договору дарування житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 серпня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 квітня 2024 року - без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. Доводи апеляційної скарги позивача не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
09 вересня 2024 року ОСОБА_1 із застосуванням засобів поштового зв'язку звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 квітня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 серпня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу до суду першої інстанції на новий розгляд.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 671/22/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Крім того, заявник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, чим порушили норми процесуального права (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:
- не надали належної оцінки доводам заявника про те, що він тривалий час опікувався домоволодінням АДРЕСА_1 , зокрема: виконував капітальні та поточні ремонтні роботи, слідкував за садом, здійснював монтаж та заміну комунікацій, проводив будівництво господарських споруд;
- не звернули уваги на те, що після смерті матері відповідачка забрала зі спірного будинку, крім цінних речей, всі документи, папери, квитанції, які стосувались утримання домоволодіння та сплати комунальних послуг на ім'я матері та ім'я заявника, особисті документи матері, свідоцтва про реєстрацію її шлюбів, медичні довідки, документацію по домоволодінню, що позбавило заявника можливості надати суду такі докази;
- не встановили факту передачі нерухомого майна відповідачці у володіння, користування та розпорядження, а також факту реєстрації оспорюваого договору дарування у Виконавчому комітеті місцевих рад народних депутатів;
- безпідставно не застосували до вирішення цього спору положення чинного на час укладення оспорюваного правочину Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК УРСР);
- не надали належної оцінки тому, що існування оспорюваного фіктивного договору дарування порушує право заявника на майно, житло, спадкування за законом після смерті його матері - ОСОБА_3 ;
- не врахували, що станом на час укладення оспорюваного договору дарування відповідачка не мала цивільної дієздатності набувати цивільні права та обов'язки, оскільки була неповнолітньою;
- проігнорували доводи заявника про те, що матір заявника могла укласти оспорюваний договір дарування через те, щоб право власності не перейшло до третіх осіб, оскільки неодноразово реєструвала шлюби;
- формально розглянули справу та не забезпечили належного судового захисту житлових і спадкових прав заявника.
Також у касаційній скарзі заявник виклав клопотання про поновлення йому строку на касаційне оскарження рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 квітня 2024 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 08 серпня 2024 року.
Станом на момент розгляду справи відзив відповідачки на касаційну скаргу ОСОБА_1 до Верховного Суду не надходив.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 11 вересня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 квітня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 серпня 2024 року передано на розгляд судді- доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 18 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 квітня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 серпня 2024 року з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу матеріали справи № 216/3913/17; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У жовтні 2024 року матеріали справи № 216/3913/17 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2025 року справу № 216/3913/17 призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково огляду на таке.
Фактичні обставини справи
07 грудня 1991 року між ОСОБА_3 (дарувальником) та її дочкою ОСОБА_6 (обдаровуваною) укладено договір дарування житлового будинку розташованого на земельній ділянці площею 546,00 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .
16 лютого 1992 року право власності на житловий будинок, розташований на земельній ділянці площею 546,00 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано у Бюро технічної інвентаризації м. Кривий Ріг за ОСОБА_6 .
06 травня 1995 року ОСОБА_6 уклала шлюб, після чого змінила прізвище на ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 уклала шлюб та змінила прізвище на ОСОБА_9 , а 20 лютого 2020 року ОСОБА_4 уклала шлюб та змінила прізвище на ОСОБА_10 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 померла матір сторін, дарувальник за спірним договором: ОСОБА_3
02 серпня 2018 року заочним рішенням Центрально-Міського районного суду м. Кривий Ріг за позовом ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , було знято з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою Центрально-Міського районного суду м. Кривий Ріг від 08 жовтня 2019 року заочне рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 серпня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , третя особа - Виконавчий комітет Центрально-Міської районної у місті ради, про усунення перешкод у користуванні власністю та зняття з реєстрації було скасовано, а справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 31 липня 2020 року позовну заяву ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , третя особа - Виконавчий комітет Центрально-Міської районної у місті ради, про усунення перешкод у користуванні власністю та зняття з реєстрації було залишено без розгляду.
Також суди встановили, що відповідно до наявних у справі квитанцій позивач сплачував комунальні послуги у спірному домоволодіння.
Згідно з актом, складеним сусідами і затвердженим квартальним уповноваженим, позивач проживає у спірному домоволодіння з 1976 року.
Звертаючись до суду з позовом про визнання договору дарування нерухомого майна недійсним, позивач посилався на те, що сторони договору не мали на меті встановлення правових наслідків, визначених законом для цього виду правочину, вважає, що матір могла укласти такий договір через те, щоб право власності не перейшло до третіх осіб, оскільки неодноразово реєструвала шлюби. Також зазначив, що з молоду вкладав багато роботи та фінансових ресурсів у переобладнання та ремонт цього будинку, та вважає його спільною сумісною власністю усіх членів родини.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та їх правове обґрунтування
Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України він застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Оскільки оспорюваний договір дарування укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_11 07 грудня 1991 року, тобто до 2004 року, тому до спірних правовідносин застосовуються положенняЦК УРСР 1963 року, який був чинний на момент їх виникнення.
Відповідно до частин першої, другої статті 243 ЦК УРСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
Згідно зі статтею 244 ЦК УРСР договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. Договір дарування громадянином майна державній, кооперативній або іншій громадській організації укладається в простій письмовій формі. До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 і цього Кодексу.
Відповідно до статті 227 ЦК УРСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
Згідно зі статтею 58 ЦК УРСР недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).
Для визнання угоди мнимою необхідно встановити той факт, що угода була укладена без наміру створити юридичні наслідки, та що сторони за угодою ніяких дій по здійсненню мнимої угоди не вчиняли.
Отже, у ЦК УРСР у редакції, чинній на момент укладення спірного правочину, підставою для визнання договору дарування з мотивів його мнимості, було його укладення без створення юридичних наслідків.
Натомість, у чинній редакції ЦПК України законодавець визначив, що правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, що обумовлювалися цим правочином, є фіктивним. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (стаття 234 ЦК України).
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин формально і заздалегідь знаючи, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним.
При фіктивному правочині у сторін такого правочину відсутній намір створити ті правові наслідки, які задекларовані у правочині. Тобто волевиявлення учасників правочину не відповідає їх дійсній волі. Ознаками фіктивності договору є наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які зумовлювалися у цьому правочині. Тобто має місце лише імітація правочину, а в діях сторін, що імітують правочин, відсутня головна ознака правочину - спрямованість на встановлення, припинення або іншу видозміну цивільних правовідносин.
Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним (фіктивним), повинен довести, що обидві сторони правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, діяли умисно, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.
Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-116цс14, від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2690цс16.
Вказані правові висновки у подальшому підтримала Велика Палата Верховного Суду у постановах від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21).
Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту фіктивності оспорюваного договору дарування житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_1 .
Посилання у касаційній скарзі на те, що матір заявника могла укласти оспорюваний договір дарування через те, щоб право власності не перейшло до третіх осіб, оскільки неодноразово реєструвала шлюби, були предметом розгляду апеляційного суду та їм надана належна правова оцінка.
Зокрема, відхиляючи вказані посилання заявника як необґрунтовані, апеляційний суд виходив із того, що вони не є належною правовою підставою для визнання оспорюваного позивачем договору дарування нерухомого майна недійсним.
Доводи касаційної скарги про те, що станом на час укладення оспорюваного договору дарування відповідач не мала цивільної дієздатності набувати цивільні права та обов'язки, оскільки була неповнолітньою, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони зводяться до суб'єктивного тлумачення заявником чинних норм цивільного законодавства України.
Верховний Суд наголошує на тому, що на час укладення оспорюваного договору дарування (07 грудня 1991 року) цивільне законодавство дозволяло укладення правочинів на користь неповнолітніх осіб за згодою їх батьків (усиновителів) або піклувальників.
Аргументи касаційної скарги стосовно того, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків, висловлених у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 671/22/19, є необґрунтованими, оскільки оскаржувані судові рішення таким висновкам не суперечать, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди першої та апеляційної інстанції виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.
Доводи касаційної скарги про те, що після смерті матері відповідачка забрала зі спірного будинку, крім цінних речей, всі документи, папери, квитанції, які стосувались утримання домоволодіння та сплати комунальних послуг на ім'я матері та ім'я заявника, особисті документи матері, свідоцтва про реєстрацію її шлюбів, медичні довідки, документацію по домоволодінню, що позбавило заявника можливості надати суду такі докази, є необґрунтованими, оскільки позивач в ході розгляду справи не підтвердив вказаних обставин належним чином.
Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належну оцінку певним доводам і аргументам заявниці, Верховний Суд відхиляє, оскільки як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).
Аргументи касаційної скарги про те, суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки тому, що існування оспорюваного фіктивного договору дарування порушує право заявника на майно, житло, спадкування за законом після смерті його матері ОСОБА_3 ; не встановили факту передачі нерухомого майна відповідачці у володіння, користування та розпорядження, а також факту реєстрації оспорюваого договору дарування у Виконавчому комітеті місцевих Рад народних депутатів, Верховний Суд також відхиляє, оскільки вони по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та необхідності встановлення нових обставин справи, що відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції.
Разом з тим Верховний Суд погоджується із доводами касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно не застосували до вирішення цього спору положення чинного на час укладення оспорюваного правочину ЦК УРСР 1963 року з огляду на таке.
Вимоги щодо змісту та форми правочинів визначаються законодавством, чинним на момент їх вчинення. Це саме положення стосується також підстав визнання правочинів недійсними.
При розгляді справи про визнання правочину недійсним він оцінюється на предмет відповідності до вимог законодавства, чинного під час його укладення.
Отже, на правочини вчинені до моменту набрання чинності ЦК України від 16 січня 2003 року, тобто до 01 січня 2004 року, поширюється законодавство, чинне на момент їх укладення, зокрема ЦК УРСР від 18 липня 1963 року.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 09 червня 2021 року в справі № 478/708/19 (провадження № 61-2680св20), від 10 травня 2023 року в справі № 205/1783/20 (провадження № 61-480св23), від 15 вересня 2023 року в справі № 203/4638/20 (провадження № 61-4402св23) та від 25 березня 2024 року у справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23).
У справі, яка перегадається, суди встановили, що оспорюваний договір дарування укладено між ОСОБА_3 та ОСОБА_11 07 грудня 1991 року, тож правовідносини між сторонами регулюються нормами чинного на час укладення договору ЦК УРСР 1963 року.
Суди першої та апеляційної інстанцій на вказане уваги не звернули, не застосували положень до вирішення цієї справи ЦК УРСР 1963 року та помилково застосували виключно норми ЦК України 2003 року.
Таким чином, оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції не можна цілком визнати законними та обґрунтованими.
Висновки за результатами розгляду справи
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Ураховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили обставини справи, надали наявним у справі доказам належну оцінку та дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову, однак неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального прав, тому оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають зміні, шляхом викладення їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови.
Щодо вирішення питання розподілу судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.
З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги, зміну рішень судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову лише в їх мотивувальній частині, судові витрати за подання позову, апеляційної та касаційної скарг залишаються за позивачем.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 квітня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 серпня 2024 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
У решті рішення Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 квітня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 серпня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийД. Д. Луспеник
Судді:І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець