14 липня 2025 року справа №320/4943/25
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кочанової П.В., розглянувши в письмовому провадженні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправною та скасування директиви, визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку,
Позивач, ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Міністерства оборони України, в якому просить суд (з урахуванням заяви про зміну предмету позову):
- визнати протиправною та скасувати директиву Міністерства оборони України «Про проведення організаційних заходів у апараті Міністерства оборони України в 2025 році» від 31.01.2025 № Д-226/2;
- визнати протиправним та скасувати Наказ Міністерства оборони України «По особовому складу державних службовців» від 05.03.2025 № 3;
- поновити ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту охорони здоров'я Міністерства оборони України;
- стягнути із Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день набрання законної сили рішенням суду першої інстанції.
В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначив, що Директива в частині зміни посади директора ДОЗ МОУ з цивільної посади на військову із штатно-посадовою категорією «полковник» підготовлена з грубим порушенням вимог Настанови та Інструкції, принципів та порядку проведення організаційних заходів, а відповідно має бути визнаною протиправною та скасована.
Крім цього, зазначено, що позивач зверталась до Національного антикорупційного бюро України із заявою про можливе вчинення уповноваженими особами МОУ корупційних правопорушень, а тому прийняття Директиви також може містити характер дій, що направлені на звільнення ОСОБА_1 , як викривача.
Також вказано, що відповідачем не дотримано процедуру звільнення, оскільки позивачу не було запропоновано жодної вакантної посади перед звільненням.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 31 січня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, призначено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 4 березня 2025 року об 11:00 год.
Представник відповідача надав відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти задоволення позовних вимог та вказав, що приймаючи Директиву від 31.01.2025 № Д-226/2 та затверджуючи План проведення організаційних заходів у апараті Міністерства оборони України в 2025 році, відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
Як наслідок, звільнення позивача відбулось правомірно та обґрунтовано.
У підготовчому засіданні, призначеному на 4 березня 2025 року судом оголошено перерву до 10 березня 2025 року о 14:00 годині.
У судовому засіданні 10 березня 2025 року судом оголошено перерву до 3 квітня 2025 року о 13:00 годині.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 10 березня 2025 заяву представника позивача про зміну предмета адміністративного позову у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправною та скасування директиви задоволено. Змінено предмет позову, викладено позовні вимоги в наступній редакції:
- визнати протиправною та скасувати директиву Міністерства оборони України від 31.01.2025 року № Д-226/2 «Про проведення організаційних заходів у апараті Міністерства оборони України в 2025 році».
У відповіді на відзив представник позивача наголошував, що доводи відповідача у відзиві є безпідставними та необґрунтованими.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 3 квітня 2025 року заяву представника позивача про зміну предмету адміністративного позову у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправною та скасування директиви задоволено.
Змінено предмет позову, викладено позовні вимоги в наступній редакції:
- визнати протиправною та скасувати директиву Міністерства оборони України «Про проведення організаційних заходів у апараті Міністерства оборони України в 2025 році» від 31.01.2025 року № Д-226/2;
- визнати протиправним та скасувати Наказ Міністерства оборони України «По особовому складу державних службовців» від 05.03.2025 № 3;
- поновити ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту охорони здоров'я Міністерства оборони України;
- стягнути із Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день набрання законної сили рішенням суду першої інстанції.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 03 квітня 2025 року витребувано в термін до 12 травня 2025 року від Міністерства оборони України належним чином засвідчену копію Настанови з організаційно-штатної роботи у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 06.10.2022 року № 22ДСК; довідку про заробітну плату позивача за останні два місяці до звільнення з обов'язковим зазначенням кількості днів та з розрахунком середньоденної заробітної плати.
Відповідачем подано відзив на позов з уточненими позовними вимогами, де додатково зазначено, що директива є актом індивідуальної дії, не має нормативного характеру та вичерпала свою дію фактом її виконання.
Також зауважено, що ОСОБА_1 була призначена на посаду директора Департаменту охорони здоров'я Міністерства оборони України без конкурсного відбору у період дії воєнного стану, переведення на іншу посаду не могло бути реалізовано, у зв'язку з дією на території України правового режиму воєнного стану.
Щодо доводів представника позивача, які наведені у позовній заяві, з приводу спірних правовідносин в частині наявності причино-наслідкового зв'язку між отриманням статусу викривача та прийняттям директиви про проведення організаційно-штатних заходів в апараті Міністерства оборони України відповідач зазначив, що вони не відповідають фактичним обставинам справи та є помилковими.
У відповіді на відзив позивач наголошував на порушенні процедури прийняття оскаржуваної Директиви та відсутності належного обґрунтування внесення такою Директивою змін щодо посади директора Департаменту ДОЗ МОУ.
Представник позивача також звертав увагу, що відповідач намагається уникнути надання позивачу статус викривача, що має наслідком відсутність застосування гарантій захисту, передбачених Законом № 1700-VII. Натомість, відповідачем вчинено дії щодо реорганізації саме посади позивача без будь-яких реальних підстав, що свідчить про порушення трудових прав та застосування впливу та тиску на позивача.
Також повторно звертає увагу, що відповідачем протиправно не виконано покладений на нього законом обов'язок щодо пропонування рівнозначної або нижчої вакантної посади державної служби, а посилання відповідача на ч.5 ст.10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» є хибним, безпідставним та не скасовує гарантій, передбачених Законом України «Про державну службу».
В запереченні на відповідь на відзив відповідач наголошував на відсутності підстав для задоволення позову.
В підготовчому засіданні 13 травня 2025 року суд протокольною ухвалою закрив підготовче провадження та призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 10 червня 2025 року о 11:00 год.
У судовому засіданні 10 червня 2025 року представник позивача просив суд задовольнити позовні вимоги з урахуванням заяви про зміну предмету позову, представник відповідача просив суд відмовити у задоволенні позову.
Суд у судовому засіданні, з'ясувавши позицію учасників справи щодо можливості продовження розгляду справи в порядку письмового провадження та враховуючи висловлену згоду, ухвалив перейти до розгляду справи за правилами письмового провадження.
Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
01.01.2025 Міністерство оборони України прийняло Директиву №Д-226/1, якою було затверджено План проведення організаційних заходів у апараті МО України в 2025 році та передбачено зміну посади директора Департаменту охорони здоров'я з цивільної на військову (штатно-посадова категорія «полковник».
Відповідач 01.01.2025 повідомив ОСОБА_1 про звільнення у зв'язку з прийняттям Директиви від 01.01.2025 № Д-226/1.
Водночас, 31.01.2025 відповідач прийняв нову директиву № Д-226/2 «Про проведене організаційних заходів у апараті Міністерства оборони України в 2025 році, якою скасовано попередню директиву від 01.01.2025 № Д-226/1; затверджено План проведення організаційних заходів у апараті Міністерства оборони України з тими ж самими ключовими змінами стосовно посади директора Департамент охорони здоров'я (переведення з цивільної в військову); строк виконання заходів визначено до 05.03.2025.
У результаті прийняття Директиви від 31.01.2025 № Д-226/2, позивач 31.01.2025 отримала нове попередження про наступне звільнення, у зв'язку зі скороченнями- цивільної посади.
05.03.2025 відповідач прийняв наказ від 05.03.2025 № 3 (по особовому складу державних службовців), згідно з яким відповідно до п.1 ч.1, ч.4 ст.87 Закону України «Про державну службу» припинено державну службу та звільнено з роботи ОСОБА_1 , директора Департаменту охорони здоров'я Міністерства оборони України, 05.03.2025 у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок змін до штату апарату Міністерства оборони України.
Підставою зазначено подання тимчасово виконуючого обов'язки державного секретаря Міністерства оборони України (вх. № 73/ДС від 04.03.2025), попередження про наступне звільнення від 31.01.2025, директива Міністра оборони України від 31.01.2025 № Д-226/2 "Про проведення організаційних заходів у апараті Міністерства оборони України в 2025 році", перелік змін до штату № НОМЕР_1 - Міністерство оборони України (центральний апарат Міністерства оборони України) від 04.02.2025 № 220/16/318.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 3 Закону України «Про Збройні Сили України» Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.
Міноборони є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період.
Відповідно до пункту 1 Положення, Міністерство оборони України (Міноборони) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Згідно вимог статей 8, 10 Закону України «Про Збройні Сили України» Міністр оборони України здійснює військово-політичне та адміністративне керівництво Збройними Силами України, а також інші повноваження, передбачені законодавством.
Підпунктами 1, 3, 9, 10, 19, 19-1, 23, 24, 32 пункту 10 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року №671 передбачено, що Міністр очолює Міноборони, здійснює керівництво його діяльністю, військово-політичне і адміністративне керівництво Збройними Силами безпосередньо та через підпорядкованих йому першого заступника Міністра, заступників Міністра та Головнокомандувача Збройних Сил; організовує та контролює виконання в Міноборони Конституції України, законів України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України; затверджує положення про структурні підрозділи апарату Міноборони; призначає на посаду та звільняє з посади керівників структурних підрозділів апарату Міноборони, присвоює їм ранги державних службовців, приймає рішення щодо їх заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності; утворює, ліквідує, реорганізовує підприємства, установи і організації, що належать до сфери управління Міноборони, затверджує положення про них (їх статути), здійснює в межах своїх повноважень інші функції з управління об'єктами державної власності; призначає на посаду та звільняє з посади керівників підприємств, установ, організацій, що належать до сфери управління Міноборони, приймає рішення щодо їх заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності; підписує накази Міноборони; дає обов'язкові для виконанні військовослужбовцями, державними службовцями і працівниками апарату Міноборони доручення; здійснює інші повноваження відповідно до Конституції та законів України.
В силу п.1, 6, 8, 9, 12, 27, 28, 30 ч.2 ст.8 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» Міністр як керівник міністерства, в тому числі: очолює міністерство, здійснює керівництво його діяльністю; затверджує положення про самостійні структурні підрозділи апарату міністерства; затверджує структуру апарати міністерства і його територіальних органів; утворює, ліквідовує, реорганізовує за погодженням з Кабінетом Міністрів України територіальні органи міністерства як структурні підрозділи апарату міністерства, що не мають статусу юридичної особа утворює, ліквідовує, реорганізовує підприємства, установи, організації, що належать до сфери управління цього міністерства, затверджує їхні положення (статутні здійснює у межах своїх повноважень інші функції з управління об'єктами державна власності; підписує накази міністерства; дає обов'язкові для виконання державними службовцями та працівниками апарату міністерства доручення; здійснює інші повноваження відповідно до Конституції України, цього та інших законів.
За змістом пункту 1-1постанови Кабінету Міністрів України від 12 березня 2005 року №179 «Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій» (зі змінами) формування структури Міністерства оборони визначається Міністром оборони з урахуванням дії особливого періоду та визначених законами спеціальних вимог.
У Міноборони як центральному органі виконавчої влади та органі військового управління можуть створюватися окремі структурні підрозділи (департаменти управління, відділи) для виконання завдань військово-політичного і адміністративного керівництва Збройними Силами, управління в умовах особливого періоду Державною спеціальною службою транспорту та розвідувальним органом, що підпорядковані Міноборони.
При цьому, саме Міністр оборони, як керівник Міністерства оборони України здійснює керівництво міністерством та наділений правом затверджувати структурі апарату міністерства, реорганізовувати структурні підрозділи апарату міністерства визначати посади, які підлягають заміщенню військовослужбовцями.
Директивою Міністерства оборони України від 31.01.2025 № Д-226/2 "Про проведення організаційних заходів у апараті Міністерства оборони України в 2025 році», підписаною особою, яка виконувала обов'язки Міністра оборони України, затвердженої План проведення організаційних заходів у апараті Міністерства оборони України в 2025 році. Згаданим Планом передбачено проведення у 2025 році у апараті і Міністерства оборони України низки організаційних заходів шляхом внесення змін до штату Міністерства оборони України (центрального апарату Міністерства оборони] України) (місто Київ), що утримується за штатом № 01/080-(01) 51 чисельністю 2131 військовослужбовців та 611 працівників згідно з переліком змін до штату.
Зокрема, було передбачено внесення змін до штату двох структурних підрозділів Міністерства оборони України, у т.ч. Департаменту охорони здоров'я Міністерства оборони України, з чисельністю 3 військовослужбовця та 14 працівників в частині заміни цивільної посади директора Департаменту охорони здоров'я Міністерства оборони України та військову посаду (з військовим званням "полковник"); визначено строк для проведення згаданого організаційного заходу - до 05.03.2025.
Відповідно до пункту 1.1 Настанови з організаційно-штатної роботи у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 06.11.2022 № 22ДСК (далі - Настанова) дія цієї Настанови застосовується до організаційно-штатної роботи у апараті Міністерства оборони України.
Відповідно до пункту 1.2 Настанови, директива про проведення організаційних (організаційно-штатних) заходів - це обов'язковий до керівництва і здійснення акті вищого військового командування, який визначає порядок реалізації рішень Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністра оборони України та Головнокомандувача Збройних Сил України шляхом проведення організаційних (організаційно-штатних) заходів.
За приписами п. 1.5 Настанови суб'єктами організаційно-штатної роботи є, в тому числі, організаційно-штатні підрозділи структурних підрозділів апарату Міністерства оборони України.
Абзац 5 пункту 1.6 Настанови визначає, що основні обов'язки організаційно-штатних органів є формування нових та вдосконалення існуючих організаційних структур з урахуванням типових структур, покладених завдань і функцій, обсягів службової діяльності, нормативів штатної чисельності, виходячи з необхідності суворого дотримання економії виділених ресурсів.
За приписами п. 10.1 Настанови для оперативного забезпечення виконання завдань в умовах дії воєнного стану проект директиви про проведення організаційного заходу у Збройних Силах України погоджується лише з державним секретарем Міністерства оборони України та Департаментом кадрової політики Міністерства оборони України.
З матеріалів справи вбачається, що державним секретарем Міністерства оборони України сформовано пропозицію Міністру оборони України щодо необхідності проведення організаційно-штатного заходу у апараті Міноборони, метою якого є якісне виконання заходів, спрямованих на посилення напрямку формування державної політики з питань охорони здоров'я військовослужбовців Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту.
Суб'єкт організаційно-штатної роботи у апараті Міністерства оборони України є Департамент кадрової політики Міністерства оборони України, який є розробником оскаржуваної директиви.
Відповідно до пп. 4 п. 1.3 Інструкції з підготовки наказів Міністерства оборони України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 17.04.2023 №218, зі змінами, який був чинний на час виникнення спірних правовідносин, (далі-Наказ) у Міноборони видаються такі директиви:
з питань забезпечення організаційних заходів в апараті Міноборони;
з питань забезпечення організаційних заходів в розвідувальних органах Міноборони;
з питань забезпечення організаційних заходів у Збройних Силах та Держспецтранслужбі, їх бойової і мобілізаційної готовності, оперативної та бойової підготовки, що видаються спільно з Головнокомандувачем Збройних Сил України або головою Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту;
з питань реформування та розвитку Збройних Сил та Держспецтранслужби.
За приписами п. 1.8 Наказу право підпису наказів і директив Міноборони належить Міністру оборони України та особі, яка виконує його обов'язки згідно з відповідним наказом.
Відповідно до наказу Міністерства оборони України від 30.01.2025 №61, у зв'язку з відрядженням Міністра оборони України, тимчасове виконання обов'язків Міністра оборони України з 30 січня 2025 року було покладено на першого заступника Міністра оборони України генерал-лейтенанта ОСОБА_2 .
Відповідно до п. 10.1 Наказу проекти директив Міністра оборони України з питань забезпечення організаційних заходів в апараті Міноборони опрацьовуються Департаментом кадрової політики Міністерства оборони України.
Згідно п. 10.2 Наказу План проведення організаційних заходів, що підлягає затвердженню наказом або директивою, має визначати:
назву структурного підрозділу, якого стосується організаційний захід;
назву організаційного заходу;
детальні вказівки щодо проведення організаційного заходу;
правонаступника (в разі ліквідації, перетворення, реорганізації відповідного структурного підрозділу, органу військового управління, військової частини, установи, організації);
термін проведення організаційного заходу.
План проведення організаційних заходів підписується:
за апарат (структурні підрозділи) Міноборони-директором Департаменту кадрової політики Міністерства оборони України;
за Збройні Сили-керівником структурного підрозділу персоналу Генерального штабу.
Отже, Директиву Міноборони від 31.01.2025 № Д-226/2 видано уповноваженою посадовою особою, у межах компетенції (повноважень), у порядок і спосіб визначений законодавством, на підставі та відповідно довимог Положення про Міністерство оборони України; Настанови з організаційно-роботи у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 06.10.2022 № 22ДСК, якою передбачено порядок планування, розроблення і надання пропозицій щодо проведення організаційних (організаційно-штатних) заходів, а також порядок їх проведення в апараті Міністерства оборони України; Інструкції з підготовки наказів Міністерства оборони України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 17.04.2023 №218, зі змінами IV) Доповідної записки Державного секретаря Міністерства оборони України.
Суд відхиляє доводи позивача щодо неефективності таких змін спірною директивою, оскільки це не є предметом спору, відповідні обставини судом не встановлюються. Крім того, за такі рішення Міністр оборони України може нести як юридичну так і політичну відповідальність.
З огляду на викладене, суд доходить висновку про необґрунтованість доводів позивача щодо протиправності оскаржуваної директиви, яка не могла слугувати підставою для змін в апараті Міністерства оборони України.
Більш того, не заслуговують на увагу доводи представника позивача, що прийняття спірної директиви зумовлено поданням ОСОБА_1 повідомлення про можливі вчинення уповноваженими особами МО України корупційних правопорушень, оскільки до матеріалів справи не надано жодних доказів на підтвердження причинно-наслідкового зв'язку цим обставинам, тобто такі доводи ґрунтуються виключно на припущеннях.
З наведених підстав не підлягає задоволенню вимога про визнання протиправною та скасування директиви Міністерства оборони України «Про проведення організаційних заходів у апараті Міністерства оборони України в 2025 році» від 31.01.2025 № Д-226/2.
Щодо порушення відповідачем процедури звільнення, оскільки позивачу не запропоновано аналогічної чи іншої вакантної посади, суд зазначає наступне.
Частина друга статті 19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також їх посадові особи, зобов'язані діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною шостою статті 43 Конституції України, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної та орієнтованої на громадян державної служби, що функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, базуючись на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначає Закон України «Про державну службу» № 889-VIII (далі по тексту Закон № 889-VIII).
Частина перша статті 1 Закону № 889-VIII визначає державну службу як публічну, професійну, політично неупереджену діяльність, спрямовану на практичне виконання завдань та функцій держави.
Згідно з частиною другою статті 1 Закону № 889-VIII, державним службовцем є громадянин України, який займає посаду в органі державної влади чи іншому державному органі, одержує заробітну плату з державного бюджету та виконує повноваження, пов'язані з виконанням завдань і функцій цього органу, з дотриманням принципів державної служби.
Частини перша - третя статті 5 Закону № 889-VIII визначають, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами, міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв'язку з вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено іншим законодавством. Норми трудового законодавства застосовуються до державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Однією з основних гарантій реалізації права громадян на працю є правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу та незаконного звільнення, що передбачений статтею 5-1 КЗпП, а також сприяння у збереженні робочих місць.
Пунктом 6 статті 49-2 КЗпП визначено, що вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону № 889-VIII, здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті; не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
Закон №889-VIII є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює питання вступу, проходження та припинення державної служби.
Приписами частини першої статті 87 Закону № 889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;
1-1) ліквідація державного органу;
2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;
3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;
4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
Відповідно до частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
Згідно з частиною п'ятою статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» № 389-VIII (далі по тексту - Закон № 389-VIII) у період дії воєнного стану особи призначаються на посади державної служби, посади в органах місцевого самоврядування, посади керівників суб'єктів господарювання державного сектору економіки, комунальних підприємств, установ, організацій керівником державної служби або суб'єктом призначення, сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради, начальником відповідної військової адміністрації без конкурсного відбору, обов'язковість якого передбачена законом, на підставі поданої заяви, заповненої особової картки встановленого зразка та документів, що підтверджують наявність у таких осіб громадянства України, освіти та досвіду роботи згідно з вимогами законодавства, встановленими щодо відповідних посад.
Державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування, призначені відповідно до абзацу першого цієї частини, не можуть бути переведені на інші посади державної служби або посади в органах місцевого самоврядування.
Дія цієї частини не застосовується при призначенні на посади державної служби, за якими спеціальним законом встановлено порядок виконання обов'язків у разі відсутності керівника державного органу (у тому числі у разі припинення його повноважень чи звільнення з посади), крім випадків, якщо встановлений спеціальним законом порядок неможливо застосувати через відсутність осіб, на яких може бути покладено виконання обов'язків керівника державного органу.
За змістом роз'яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20.02.2020 №86р/з при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком.
Таким чином, процедура звільнення державного службовця у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення на момент виникнення спірних правовідносин, а саме на момент ознайомлення позивача із попередженням про наступне вивільнення, а так само і на момент видання оскаржуваного наказу в цій справі врегульована нормами Закону №889-VIII (у редакції зі змінами, внесеними згідно із Законами №117-IX та №440-IX), що виключає застосування до спірних правовідносин КЗпП України.
Така ж правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 09.06.2022 у справі №380/3269/20, від 28.07.2022 у справах №140/6353/20, №380/3613/20, №380/3645/20, №380/3655/20, від 03.08.2022 у справі №380/3764/20.
За приписами статті 20 Закону № 389-VIII правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах воєнного стану визначаються відповідно до Конституції України та цього Закону.
В умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України.
У процесі трудової діяльності осіб, щодо яких запроваджена трудова повинність, забезпечується дотримання таких стандартів, як мінімальна заробітна плата, мінімальний термін відпустки та час відпочинку між змінами, максимальний робочий час, врахування стану здоров'я особи тощо. На час залучення працюючої особи до виконання трудової повинності поза місцем її роботи за трудовим договором за нею після закінчення виконання таких робіт зберігається відповідне робоче місце (посада).
Cпірні правовідносини, які склались у цій справі, виникли, зокрема з приводу звільнення позивача за ініціативою суб'єкта призначення у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок змін до штату апарату Міністерства оборони України відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII.
При цьому за обставинами цієї справи суб'єкт призначення під час попередження позивача про подальше її звільнення не виконав приписи частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII в частині пропонування державному службовцю іншої рівнозначної посади державної служби, з огляду на положення частини п'ятої статті 10 Закону № 389-VIII.
Отже, спірним у цій справі є питання правомірності звільнення позивача, якого призначено на посаду державної служби у період дії воєнного стану без конкурсного відбору, обов'язковість якого передбачена законом, та звільнено без пропонування іншої рівнозначної посади державної служби.
Так, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Строк дії воєнного стану в Україні був продовжений з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб згідно з Указом Президента від 14 березня 2022 року № 133/2022, надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2136-IX (далі - Закон № 2136-IX) цей Закон визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами (далі - працівники), у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану".
На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України.
У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю, законів України «Про державну службу», «Про службу в органах місцевого самоврядування», інших законодавчих актів, що регулюють діяльність державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування у частині відносин, врегульованих цим Законом.
З аналізу наведеної правової норми висновується, що у період дії воєнного стану стаття 43 Конституції України, в якій передбачено гарантування громадянам захист від незаконного звільнення, обмежено Законом № 2136-IX. Разом з цим не застосовуються, зокрема, норми законодавства про працю, законів України «Про державну службу», що регулюють діяльність державних службовців у частині відносин, врегульованих цим Законом.
Так, Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо функціонування державної служби та місцевого самоврядування у період дії воєнного стану» від 12 травня 2022 року № 2259-IX (далі - Закон № 2259-IX) частину п'ятою статті 10 Закону № 389-VIII викладено в такій редакції: «У період дії воєнного стану особи призначаються на посади державної служби, посади в органах місцевого самоврядування, посади керівників суб'єктів господарювання державного сектору економіки, комунальних підприємств, установ, організацій керівником державної служби або суб'єктом призначення, сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради, начальником відповідної військової адміністрації без конкурсного відбору, обов'язковість якого передбачена законом, на підставі поданої заяви, заповненої особової картки встановленого зразка та документів, що підтверджують наявність у таких осіб громадянства України, освіти та досвіду роботи згідно з вимогами законодавства, встановленими щодо відповідних посад.
Державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування, призначені відповідно до абзацу першого цієї частини, не можуть бути переведені на інші посади державної служби або посади в органах місцевого самоврядування.
Дія цієї частини не застосовується при призначенні на посади державної служби, за якими спеціальним законом встановлено порядок виконання обов'язків у разі відсутності керівника державного органу (у тому числі у разі припинення його повноважень чи звільнення з посади), крім випадків, якщо встановлений спеціальним законом порядок неможливо застосувати через відсутність осіб, на яких може бути покладено виконання обов'язків керівника державного органу."
Отже, зміни до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», внесені Законом № 2259-IX, встановлюють, що посадові особи місцевого самоврядування, призначені відповідно до абзацу першого цієї частини, не можуть бути переведені на інші посади державної служби або посади в органах місцевого самоврядування.
Відтак, Законом № 2259-IX встановлено заборону щодо переведення посадових осіб місцевого самоврядування, які були призначені без конкурсів в період дії воєнного стану, на іншу посаду в органі місцевого самоврядування і під час дії воєнного стану і після його завершення чи скасування.
У справі ж, що розглядається, спірні правовідносини пов'язані з дотриманням процедури звільнення і зумовлених цим гарантій у зв'язку зі скороченням посади державної служби директора Департаменту охорони здоров'я внаслідок змін до штату апарату Міністерства оборони України, які, на думку позивачки, відбулись з прийняттям спірної директиви Міністерства оборони України від 31.01.2025 року № Д-226/2 «Про проведення організаційних заходів у апараті Міністерства оборони України в 2025 році» та не дотримання.
05.03.2025 відповідач прийняв наказ від 05.03.2025 № 3 (по особовому складу державних службовців), згідно з яким відповідно до п.1 ч.1, ч.4 ст.87 Закону України «Про державну службу» припинено державну службу та звільнено з роботи ОСОБА_1 , директора Департаменту охорони здоров'я Міністерства оборони України, 05.03.2025 у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок змін до штату апарату Міністерства оборони України.
Підставою зазначено подання тимчасово виконуючого обов'язки державного секретаря Міністерства оборони України (вх. № 73/ДС від 04.03.2025), попередження про наступне звільнення від 31.01.2025, директива Міністра оборони України від 31.01.2025 № Д-226/2 «Про проведення організаційних заходів у апараті Міністерства оборони України в 2025 році», перелік змін до штату № НОМЕР_1 - Міністерство оборони України (центральний апарат Міністерства оборони України) від 04.02.2025 № 220/16/318.
Повертаючись до обставин цієї справи, наказу Міністерства оборони України № 11 від 30 квітня 2024 року, відповідно до частин п'ятої - дев'ятої статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», статті 31 Закону України «Про державну службу», Указу Президента України від 05.02.2024 року № 49/2024 «Про продовження дії воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 06.02.2024 року № 3564, ОСОБА_1 призначено на посаду директора Департаменту охорони здоров'я Міністерства оборони України з 30.0.2024 року без конкурсного відбору на строк дії воєнного стану та до дня визначення переможця конкурсного відбору відповідно, але не більше 12 місяців після припинення чи скасування воєнного стану. Присвоєно шостий ранг державного службовця наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25.03.2019 № 109к, з посадовим окладом у розмірі 21 100,00 грн.
Наведене свідчить, що позивача призначено на посаду державної служби відповідно до приписів частини п'ятої статті 10 Закону № 389-VIII, тобто у період дії воєнного стану без конкурсного відбору.
З урахуванням викладених вище норм чинного законодавства та враховуючи те, що позивачка була призначена без конкурсного відбору у період дії воєнного стану, переведення на іншу посаду не могло бути реалізовано, у зв'язку з дією на території України правового режиму воєнного стану, який, згідно Закону, має певні обмеження.
Відповідно до абз.2 ч.1 ст.28 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.
Отже, враховуючи вищевикладене, ч.3 ст.87 Закону №889-VIII, яка визначає чітку послідовність дій роботодавця у разі переведення працівника та вивчення його переважних прав, не може бути застосована, оскільки суперечить положенням Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Закон України «Про правовий режим воєнного стану» містить чітку заборону переведення працівників призначених без конкурсного відбору на інші посади державної служби. Відповідно, якщо переведення обмежене дією режиму воєнного стану, вивчення переважних прав нівелюється прямою заборону вказаного вище закону про неможливість переведення.
При цьому, відповідно до позиції Національного агентства України з питань державної служби, викладеній на офіційному веб-сайті у розділі «Відповіді на запитання, що надходили від служб управління персоналом щодо призначення осіб на посади державної служби під час воєнного стану» (питання 7 - чи можна перевести на іншу посаду державної служби державного службовця, призначеного відповідно до змін, передбачених Законом №259, тобто без конкурсу) вбачається, що оскільки ч.5 ст.10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» містить імперативну заборону на переведення державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, призначених в період воєнного стану без конкурсів, то переведення таких осіб на будь-які інші посади державної служби або служби в органах місцевого самоврядування не допускається. При цьому, після відновлення конкурсів на посади державної служби, у разі визначення державного службовця, призначеного в період дії воєнного стану відповідно згаданих змін, переможцем конкурсу на посаду, яку він займає, або на іншу посаду державної служби, його необхідно буде звільнити і призначити без застосування інструменту переведення.
Таким чином, доводи позивача в цій частині суд вважає необґрунтованими, з огляду на чітку урегульованість дій роботодавця у період дії воєнного стану під час застосування п.1 ч. 1 ст. 87 Закону №889-VIII.
Суд зауважує, та як вже було зазначено вище, у період дії воєнного стану особи призначаються на посади державної служби, без конкурсного відбору, обов'язковість якого передбачена законом, на підставі поданої заяви, заповненої особової картки встановленого зразка та документів, що підтверджують наявність у таких осіб громадянства України, освіти та досвіду роботи згідно з вимогами законодавства, встановленими щодо відповідних посад (ч.5 ст.10 Закону).
При цьому, суд звертає увагу, що інші законодавчі підстави у період дії воєнного стану щодо призначення особи на посаду державної служби чинне законодавство не містить, окрім, як поданої заяви у відповідності до вимог ч.5 ст.10 Закону.
Вказана позиція повністю кореспондується з позицією Національного агентства України з питань державної служби, яка полягає першочергово в тому, що особа, яка бажає працювати в державному органі, має подати до такого органу заяву, заповнену особову картку встановленого зразка та документи, що підтверджують наявність у неї громадянства України, освіти та досвіду роботи згідно з вимогами законодавства, встановленими щодо відповідних посад.
Щодо термінів попередження позивача, суд вважає за необхідне звернути увагу, що згідно наявного в матеріалах справи листа міністерства оборони України « Попередження про наступне звільнення» від 31.01.2025 позивача 31.01.2025 року було попереджено про наступне звільнення з займаної посади, у зв'язку з скороченням займаної нею посадою і майбутнє звільнення, з чим позивач ознайомилась під особистий підпис 31.01.2025 року.
У відповідності до ч.3 ст.87 Закону №889-VIII регламентовано, що суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі п.1 та 1-1 ч.1 цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
В свою чергу, в подальшому 05.03.2025 року, згідно наказу Міністерства оборони України (по особовому складу державних службовців) від 05.03.2025 року № 3 відповідно до пункту 1 частини першої та частини четвертої статті 87 Закону України «Про державну службу» припинено державну службу та звільнено з роботи ОСОБА_1 , директора Департаменту охорони здоров'я Міністерства оборони України у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок змін до штату апарату Міністерства оборони України, що свідчить про дотримання Міністерством оборони України 30-денного терміну, визначеного ч.3 ст.87 Закону №889-VIII.
В контексті наведеного вище, суд вважає за необхідно зауважити, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини виникли у період дії воєнного стану, тому процедура звільнення державного службовця у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення як на момент ознайомлення позивачки із попередженням про наступне вивільнення, так і на момент видання оскаржуваного наказу врегульована нормами Закону № 889-VIII (у редакції зі змінами, внесеними згідно із Законами № 117-IX та № 440-IX), що виключає застосування до спірних правовідносин приписи та гарантії, передбачені КЗпП України.
Як уже зазначалось, у період дії воєнного стану особи в силу частини п'ятої статті 10 Закону № 389-VIII призначаються, зокрема, на посади державної служби без конкурсного відбору, обов'язковість якого передбачена законом. Водночас цією ж нормою права законодавець обмежив можливість переведення державних службовців на інші посади державної служби, якщо такі службовці були призначені без конкурсного відбору в період дії воєнного стану, що у випадку, який склався у цій справі, і застосовно до позивача, з огляду на її призначення без конкурсного відбору.
Враховуючи, що законодавство містить чітку заборону переведення працівників призначених без конкурсного відбору на інші посади державної служби, тому вивчення переважних прав таких працівників нівелюється прямою забороною вказаного вище закону про неможливість переведення.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду у справі № 320/12821/23 від 23.04.2025 року.
Враховуючи вищевикладене у сукупності, суд прийшов до висновку про правомірність прийнятого наказу Міністерства оборони України № від 05.03.2025 року «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Беручи до уваги викладені вище обставини встановлення правомірності наказу про звільнення позивача з займаної посади, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині поновлення позивача на посаді та присудження середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Таким чином, враховуючи всі наведені обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Згідно з ч.1 ст.9, ст.72, ч.1, 2, 5 ст.77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
А тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Інші доводи сторін не спростовують викладеного та не доводять протилежного.
Зважаючи на те, що при зверненні позивача до суду з даним позовом в частині звільнення з публічної служби, останній був звільнений від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», відтак відповідно до ч.1 ст.139 КАС України, судові витрати в цьому випадку стягненню не підлягають.
Керуючись статтями 9, 14, 73 - 78, 90, 143, 242-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправною та скасування директиви, визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку - відмовити повністю.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено та підписано 14 липня 2025 року.
Суддя Кочанова П.В.