14 липня 2025 року Справа № 280/4321/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого Лазаренка М.С., розглянув в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до військової частини НОМЕР_1
про визнання протиправним та скасування наказу,-
27.05.2025 до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якій позивач просить суд визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 24.10.2023 № 637 про результати службового розслідування за ознаками дезертирства молодшого сержанта ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 .
02.06.2025 ухвалою суду позовну заяву залишено без руху для усунення недоліків шляхом подання до суду заяви про поновлення пропущеного строку звернення та уточненої позовної заяви із зазначенням змісту порушених оскаржуваним наказом прав позивача.
09.06.2025 від представника позивача надійшла заява про поновлення пропущеного строку звернення до суду та уточнена позовна заява.
В обґрунтування позову зазначено, що в ході розгляду в ході розгляду Жовтневим районним судом справи №331/832/25 про визнання ОСОБА_2 , сина позивачки, безвісно відсутнім, військовою частиною НОМЕР_1 повідомлено про те, що спірним наказом ОСОБА_2 визнано таким, що дезертирував. З висновками такого наказу відповідача позивачка не погоджується, оскільки встановлені в акті службового розслідування факти вказують лише на неможливість встановити місцеперебування ОСОБА_2 . Факт дезертирства має бути підтверджений відповідними доказами, які відповідачем наведено не було.
10.06.2025 ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі № 280/4321/25 за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.
Відповідач має зареєстрований кабінет в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі та отримував всі наявні процесуальні документи у справі, що підтверджується матеріалами справи, однак правом на подання відзиву у встановлений судом строк не скористався.
Відповідно до положень ч. 4 ст. 159 КАС України, подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову. Суд зазначає, що відповідачем не зазначено поважних причин неподання відзиву на позов, відповідно суд кваліфікує неподання відзиву на позов як визнання позову відповідачем.
Враховуючи приписи частини 5 статті 262 КАС України справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складання повного судового рішення (частина 5 статті 250 КАС України).
Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши матеріали справи, якими обґрунтовуються позовні вимоги, судом встановлено наступне.
Позивачка є матір'ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується наданою до матеріалів позовної заяви копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 від 19.11.1974.
У зв'язку з тим, що ОСОБА_2 перестав виходити на зв'язок та його місцеперебування невідоме, позивачка звернулась до Жовтневого районного суду міста Запоріжжя із заявою про визнання його безвісно відсутнім з січня 2024 року.
19.02.2025 ухвалою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя відкрито провадження у справі №331/832/25 за заявою ОСОБА_1 про визнання особи безвісно відсутньою.
13.05.2025 відповідачем через систему «Електронний суд» подано письмові пояснення у справі №331/832/25, в яких повідомлено, що ОСОБА_2 обліковується у військової частині НОМЕР_1 серед категорій військовослужбовців «інші тимчасові втрати», а саме як військовослужбовець, який самовільно залишив військову частину, та не є зниклим безвісти за особливих обставин.
18.10.2023 на ім'я командира військової частини НОМЕР_1 надійшов рапорт тимчасового виконуючого обов'язки командира 1 стрілецької роти молодшого сержанта ОСОБА_3 про самовільне залишення молодшим сержантом ОСОБА_2 місця проходження військової служби - району оборони 1 стрілецької роти військової частини НОМЕР_1 , що територіально знаходиться у АДРЕСА_1 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 18.10.2023 №627, призначено службове розслідування за ознаками дезертирства молодшого сержанта ОСОБА_2
19.10.2023 на виконання наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 18.10.2023 №627 комісією складено акт службового розслідування за фактом самовільного залишення частини 18.10.2023 старшим стрільцем-оператором 2 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти військової частини НОМЕР_1 молодшим сержантом ОСОБА_2 , з якого вбачається, що в ході службового розслідування було встановлено, що 18.10.2023 молодший сержант ОСОБА_2 самовільно залишив військову частину НОМЕР_1 зі зброєю та зник в невідомому напрямку. На дзвінки не відповідає. На момент проведення службового розслідування місцезнаходження молодшого сержанта ОСОБА_2 невідоме.
Указані обставини підтвердили опитані в ході службового розслідування старший лейтенат ОСОБА_4 , старший сержант ОСОБА_5 , молодший сержант ОСОБА_6 і солдат ОСОБА_7 .
Цим актом службове розслідування вважається завершеним, вирішено питання щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності військовослужбовця військової служби за мобілізацією старшого стрільця-оператора 2 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти військової частини НОМЕР_1 молодшого сержанта ОСОБА_2 за порушення вимог ст. 11, 12, 16, 129, 130 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, та Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, у виді оголошення суворої догани. 24.10.2023 командиром військової частини НОМЕР_1 прийнято наказ №637 «Про результати службового розслідування», яким вважати молодшого сержанта ОСОБА_2 таким, що 18.10.2023 дезертирував зі штатною вогнепальною стрілецькою зброєю АКС-74У заводський № НОМЕР_4 , чим вчинив протиправне діяння, що містить склад кримінального провадження, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України. Цим же наказом молодшого сержанта ОСОБА_2 виключено з грошового та речового забезпечення військової частини з жовтня 2023 року.
Справа №331/832/25 перебуває на розгляді Олександрівського районного суду м. Запоріжжя (у зв'язку зі зміною назви Жовтневого районного суду м. Запоріжжя), рішення станом на розгляд справи №280/4321/25 не ухвалено.
Вважаючи наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 24.10.2023 №637 незаконним, позивачка звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, відповідно до п.п. 1, 4 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Загальні права та обов'язки військовослужбовців Збройних Сил України і їх взаємовідносини визначені Статутом Збройних Сил України, затвердженого Законом України "Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України" від 24.03.1999.
Положення Статуту Збройних Сил України поширюються на військовозобов'язаних та резервістів під час проходження ними зборів.
Відповідно статті 11 Статуту Збройних Сил України необхідність виконання завдань оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності, а також завдань, визначених міжнародними зобов'язаннями України покладає на військовослужбовців такі обов'язки: свято і непорушно додержуватися Конституції України та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок; бути хоробрим, ініціативним і дисциплінованим; беззастережно виконувати накази командирів (начальників) і захищати їх у бою, як святиню оберігати Бойовий Прапор своєї частини; постійно підвищувати рівень військових професійних знань, вдосконалювати свою виучку і майстерність, знати та виконувати свої обов'язки та додержуватися вимог статутів Збройних Сил України; знати й утримувати в готовності до застосування закріплене озброєння, бойову та іншу техніку, берегти державне майно; дорожити бойовою славою Збройних Сил України та своєї військової частини, честю і гідністю військовослужбовця Збройних Сил України; поважати бойові та військові традиції, допомагати іншим військовослужбовцям, які перебувають у небезпеці, стримувати їх від вчинення протиправних дій, поважати честь і гідність кожної людини, не допускати порушень, пов'язаних із дискримінацією за ознакою статі, сексуальним домаганням, насильством за ознакою статі, правопорушень проти статевої свободи та статевої недоторканості; бути пильним, суворо зберігати державну таємницю; вести бойові дії ініціативно, наполегливо, до повного виконання поставленого завдання; виявляти повагу до командирів (начальників) і старших за військовим званням, сприяти їм у підтриманні порядку і дисципліни; додержуватися правил військового вітання, ввічливості й поведінки військовослужбовців, завжди бути одягненим за формою, чисто й охайно.
Відповідно до статті 16 Статуту Збройних Сил України кожний військовослужбовець зобов'язаний виконувати службові обов'язки, що визначають обсяг виконання завдань, доручених йому за посадою. Ці обов'язки визначаються статутами Збройних Сил України, а також відповідними посібниками, порадниками, положеннями, інструкціями.
Сутність військової дисципліни, обов'язки військовослужбовців щодо її додержання, види заохочень та дисциплінарних стягнень, права командирів щодо їх застосування, а також порядок подання і розгляду заяв, пропозицій та скарг визначає Дисциплінарний статут Збройних Сил України, який затверджений Законом України «Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України» (далі по тексту - Дисциплінарний статут).
За приписами статей 1, 2 Дисциплінарного статуту військова дисципліна - це бездоганне і неухильне додержання всіма військовослужбовцями порядку і правил, встановлених військовими статутами та іншим законодавством України. Військова дисципліна ґрунтується на усвідомленні військовослужбовцями свого військового обов'язку, відповідальності за захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, на їх вірності Військовій присязі.
Статтею 4 Дисциплінарного статуту передбачено, що військова дисципліна зобов'язує кожного військовослужбовця: додержуватися Конституції та законів України, Військової присяги, неухильно виконувати вимоги військових статутів, накази командирів; бути пильним, зберігати державну та військову таємницю; додержуватися визначених військовими статутами правил взаємовідносин між військовослужбовцями, зміцнювати військове товариство; виявляти повагу до командирів і один до одного, бути ввічливими і додержуватися військового етикету; поводитися з гідністю й честю, не допускати самому і стримувати інших від негідних вчинків.
Стосовно кожного випадку правопорушення командир зобов'язаний прийняти рішення щодо необхідності притягнення винного до відповідальності залежно від обставин скоєння правопорушення, ступеня вини, попередньої поведінки порушника та розміру завданих державі та іншим особам збитків (ч.3 ст.5 Дисциплінарного статуту).
За вчинення адміністративних правопорушень військовослужбовці несуть дисциплінарну відповідальність за цим Статутом, за винятком випадків, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення. За вчинення правопорушень, пов'язаних із корупцією, військовослужбовці несуть відповідальність згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення. У разі вчинення кримінального правопорушення військовослужбовець притягається до кримінальної відповідальності (ч.2 ст.45 Дисциплінарного статуту). Порядок накладення дисциплінарних стягнень встановлено статтями 83-95 Дисциплінарного статуту.
Відповідно до статті 84 Дисциплінарного статуту прийняттю рішення командиром про накладення на підлеглого дисциплінарного стягнення може передувати службове розслідування. Воно проводиться з метою уточнення причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушення, та ступеня вини.
Згідно статті 85 Дисциплінарного статуту службове розслідування призначається письмовим наказом командира (начальника), який прийняв рішення притягти військовослужбовця до дисциплінарної відповідальності.
Відповідно до вимог статті 86 Дисциплінарного статуту якщо вину військовослужбовця повністю доведено, командир приймає рішення про накладення дисциплінарного стягнення.
Під час накладення дисциплінарного стягнення та обрання його виду враховується: характер та обставини вчинення правопорушення, його наслідки, попередня поведінка військовослужбовця, а також тривалість військової служби та рівень знань про порядок служби.
Підстави та механізм проведення службового розслідування стосовно військовослужбовців Збройних Сил України, а також військовозобов'язаних та резервістів, які не виконали (неналежно виконали) свої службові обов'язки або вчинили правопорушення під час проходження служби (зборів) визначає Порядок проведення службового розслідування у Збройних Силах України, затверджений наказом Міністерства оборони України від 21.11.2017 № 608 та зареєстрований в Міністерстві юстиції України 13.12.2017 за №1503/31371 (далі - Порядок № 608).
Згідно з пунктом 1 розділу II Порядку № 608, службове розслідування може призначатися у разі: невиконання або неналежного виконання військовослужбовцем службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, що призвело до людських жертв або загрожувало життю і здоров'ю особового складу, цивільного населення чи заподіяло матеріальну або моральну шкоду; невиконання або неналежного виконання вимог наказів та інших керівних документів, що могло негативно вплинути чи вплинуло на стан боєздатності, бойової готовності підрозділу чи військової частини або на стан виконання покладених на Збройні Сили завдань; неправомірного застосування військовослужбовцем фізичного впливу, зброї, спеціальних засобів або інших засобів ураження до інших військовослужбовців чи цивільних осіб, особливо, якщо це призвело до їх поранення, травмування або смерті; дій військовослужбовця, які призвели до спроби самогубства іншого військовослужбовця; втрати або викрадення зброї чи боєприпасів; порушення порядку та правил несення чергування (бойового чергування), вартової (вахтової) або внутрішньої служби, що могло спричинити або спричинило негативні наслідки; недозволеного розголошення змісту або втрати службових документів; внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей про скоєне військовослужбовцем кримінальне правопорушення; повідомлення військовослужбовцю про підозру у вчиненні ним кримінального правопорушення; вчинення корупційного злочину або правопорушення, пов'язаного з корупцією; скоєння військовослужбовцем під час виконання обов'язків військової служби дорожньо-транспортної пригоди, внаслідок якої загинули або отримали тілесні ушкодження інші особи; надходження повідомлення (у тому числі анонімного) щодо порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції», а наведена в ньому інформація стосується конкретної особи, містить фактичні дані, які можуть бути перевірені. Службове розслідування може проводитися і в інших випадках з метою уточнення причин та умов, що сприяли правопорушенню, та встановлення ступеня вини посадових (службових) осіб.
Відповідно до пункту 1 розділу ІІІ Порядку №608 рішення про призначення службового розслідування приймається командиром (начальником), який має право видавати письмові накази та накладати на підлеглого дисциплінарне стягнення. Інші посадові (службові) особи у разі необхідності звертаються за підпорядкованістю з клопотанням про призначення службового розслідування.
З рапорту тимчасового виконуючого обов'язки командира 1 стрілецької роти молодшого сержанта ОСОБА_3 вбачається повідомлення командира військової частини НОМЕР_1 про самовільне залишення молодшим сержантом ОСОБА_2 місця проходження військової служби що відповідає підставам призначення службового розслідування визначеними п.1 розділу ІІ Порядку № 608.
Відповідно до пункту 13 розділу ІІІ Порядку №608 службове розслідування має бути завершено протягом одного місяця з дня його призначення командиром (начальником). В окремих випадках цей строк може бути продовжено командиром (начальником), який призначив службове розслідування, або старшим командиром (начальником), але не більше ніж на один місяць.
Загальний строк службового розслідування не може перевищувати двох місяців.
Враховуючи, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 18.10.2023 №627 призначено проведення службового розслідування, акт службового розслідування був зареєстрований 24.10.2023, строк проведення службового розслідування не порушено.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини скасування акта адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості.
В пункті 39 постанови по справі №400/4409/21 від 16.03.2023 Верховний Суд дійшов висновку, що ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб'єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: "протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків" і, на противагу йому, принцип "формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення"; межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб'єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття.
Таким чином, судом не встановлено суттєвих порушень процедури призначення та проведення спірного службового розслідування, що в сукупності можуть бути підставою для скасування зроблених висновків стосовно дезертирства молодшим сержантом ОСОБА_2 .
Аналізуючи позовні вимоги та матеріали спірного наказу відповідача суд дійшов висновку, що незгода позивачки зі спірним наказом пов'язана із зробленими висновками в акті службового розслідування про самовільне залишення місця військової служби молодшим сержантом ОСОБА_2 . Позивачка вважає такі висновки передчасними, оскільки зазначені в акті службового розслідування обставини не доводять факту самовільного залишення молодшим сержантом ОСОБА_2 військової частини НОМЕР_1 , а лише вказують не неможливість встановити місце його перебування.
Розглянувши зазначені обставини, судом взято до уваги наступне.
Статтею 16 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України передбачено, що кожний військовослужбовець зобов'язаний виконувати службові обов'язки, що визначають обсяг виконання завдань, доручених йому за посадою. Ці обов'язки визначаються статутами Збройних Сил України, а також відповідними посібниками, порадниками, положеннями, інструкціями.
Згідно зі ст. 49 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, військовослужбовці повинні постійно бути зразком високої культури, скромності й витримки, берегти військову честь, захищати свою й поважати гідність інших людей, зобов'язані завжди пам'ятати, що за їх поведінкою судять не лише про них, а й про Збройні Сили України в цілому.
Частиною 1 статті 40 Закону України № 2232-ХІІ визначено, що гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України «Про Збройні Сили України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються зі служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей» та іншими законами.
Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону України № 2232-XII, військова служба призупиняється для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань або добровільно здалися в полон, якщо інше не визначено законодавством.
Початком призупинення військової служби є день внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань на підставі заяви, повідомлення командира (начальника) військової частини про вчинене кримінальне правопорушення, поданих відповідно до ч. 4 ст. 85 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України.
Військовослужбовці, військову службу яких призупинено, звільняються з посад та вважаються такими, що не виконують (не несуть) обов'язків військової служби. Контракт про проходження військової служби, а також виплата грошового та здійснення продовольчого, речового, інших видів забезпечення таким військовослужбовцям призупиняються.
Час призупинення військової служби військовослужбовцям не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому званні та до вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії. На них не поширюються пільги та соціальні гарантії, встановлені законодавством для військовослужбовців.
Військовослужбовці, військову службу яким призупинено, не входять до чисельності Збройних Сил України та інших військових формувань.
Військовослужбовці, військову службу яким призупинено та стосовно яких обвинувальні вироки суду набрали законної сили, підлягають звільненню з військової служби відповідно до пункту «г» частини другої, пункту «г» частини третьої, підпункту «д» пункту 1, підпункту «в» пункту 2 частини четвертої, підпунктів «е» пунктів 1 і 2, підпункту «в» пункту 3 частини п'ятої та підпункту «е» пункту 1, підпункту «д» пункту 2, підпункту «в» пункту 3 частини шостої статті 26 цього Закону, крім військовослужбовців, яким вироком суду визначено міру покарання у виді службового обмеження, арешту з відбуттям на гауптвахті або триманням у дисциплінарному батальйоні.
Порядок призупинення та продовження військової служби визначається положеннями про проходження військової служби.
Відповідно до ст. 40 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, військовослужбовці самостійно відрекомендовуються своєму безпосередньому начальникові у разі: призначення на посаду і звільнення з неї; присвоєння військового звання; вручення нагороди; відбуття чи повернення з відрядження, відпустки або лікування.
Таким чином, за своєю суттю самовільне залишення військовослужбовцем місця служби або військової частини, а також нез'явлення військовослужбовця вчасно без поважних причин на службу у разі звільнення з частини, призначення або переведення, нез'явлення з відрядження, відпустки або лікування є порушенням військової дисципліни.
При цьому самовільним залишенням частини або місця служби вважається таке, що вчинене без дозволу начальника (командира), який згідно з законодавством уповноважений такий дозвіл надати. Нез'явлення військовослужбовця вчасно на службу це його нез'явлення на службу в строк, указаний у відповідному документі.
Поважними причинами затримки військовослужбовця може бути визнана, наприклад, хвороба, що перешкоджає пересуванню, стихійне лихо чи інші надзвичайні події та обставини, які підтверджені відповідними документами.
Таким чином, не вважається самовільним залишення військової частини за наявності дозволу командира, залишення для виконання наказу командира, відрядження, прямування до нового розташування військової частини, лікування, переміщення/ротація, відпустка, навчання тощо. В будь-якому випадку вищезазначені підстави мають бути підтверджені належним чином оформленими документами або підтверджені командиром.
Відсутність у командира відомостей (доказів) про причини залишення чи нез'явлення військовослужбовця зобов'язує командира доповісти про такий факт своє командування та повідомити відповідний орган досудового розслідування.
Таким чином, за своєю суттю самовільне залишення військовослужбовцем місця служби або військової частини, а також нез'явлення військовослужбовця вчасно без поважних причин на службу у разі звільнення з частини, призначення або переведення, нез'явлення з відрядження, відпустки або лікування є порушенням військової дисципліни.
При цьому самовільним залишенням частини або місця служби вважається таке, що вчинене без дозволу начальника (командира), який згідно з законодавством уповноважений такий дозвіл надати. Нез'явлення військовослужбовця вчасно на службу це його нез'явлення на службу в строк, указаний у відповідному документі.
Поважними причинами затримки військовослужбовця може бути визнана, наприклад, хвороба, що перешкоджає пересуванню, стихійне лихо чи інші надзвичайні події та обставини, які підтверджені відповідними документами.
Таким чином, не вважається самовільним залишення військової частини за наявності дозволу командира, залишення для виконання наказу командира, відрядження, прямування до нового розташування військової частини, лікування, переміщення/ротація, відпустка, навчання тощо. В будь-якому випадку вищезазначені підстави мають бути підтверджені належним чином оформленими документами або підтверджені командиром.
Відсутність у командира відомостей (доказів) про причини залишення чи нез'явлення військовослужбовця зобов'язує командира доповісти про такий факт своє командування та повідомити відповідний орган досудового розслідування.
Верховний Суд в постанові по справі № 813/1021/17 від 19.02.2020 зазначив, що підставою притягнення військовослужбовця до дисциплінарної відповідальності є неналежне виконання ним службових обов'язків, порушення військової дисципліни. Для притягнення військовослужбовця до такої відповідальності необхідно, щоб був зафіксований сам факт порушення, вину військовослужбовця повністю доведено, встановлено ступінь його вини та з'ясовано причини і умови, що сприяли вчиненню ним правопорушення.
В постанові Верховного Суду від 18.02.2021 у справі № 804/4633/17 викладена правова позиція, що визначальною ознакою для встановлення факту самовільного залишення військової частини і місця служби є доведення вини військовослужбовця, якому такий проступок ставиться у провину. Не з'ясування обставин і причин, за яких військовослужбовець залишив військову частину, а також відсутність доказів, які б підтверджували самовільне залишення розташування військової частини, свідчить про відсутність підстав для висновку про самовільне залишення цим військовослужбовцем військової частини.
З наявної в матеріалах справи копії акта службового розслідування вбачається, що молодший сержант ОСОБА_2 згідно бойового розпорядження командира 1 стрілецької роти військової частини НОМЕР_1 від 02.10.2023 №02/10-3 знаходився в районі оборони у складі 1 стрілецької роти військової частини НОМЕР_1 в АДРЕСА_1 та виконував бойове завдання з виявлення та знищення безпілотних літальних апаратів противника. При ньому була штатна зброя - НОМЕР_5 та антидроновий щит. З пояснень гранатометника 2 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти військової частини НОМЕР_1 солдата ОСОБА_7 вбачається, що він востаннє бачив молодшого сержанта ОСОБА_2 18.10.2023 приблизно о 06 год 30 хв, який його повідомив про приземлення безпілотного літального апарату поодаль від бойових позицій та про те, що він самостійно відправиться на його пошуки. В подальшому, в ході вечірньої перевірки особового складу, близько о 19 год 10 хв виявлено відсутність молодшого сержанта ОСОБА_2 .
Зазначені обставини дають підстави зробити висновки, що молодший сержант ОСОБА_2 під час виконання бойового завдання 18.10.2023 на бойовій позиції 1 стрілецької роти військової частини НОМЕР_1 в АДРЕСА_1 зник у невідомому напрямку. Акт службового розслідування не містить достовірних відомостей, які б дали підстави зробити однозначний висновок про дезертирство молодшим сержантом ОСОБА_2 місця служби.
Посилання в акті службового розслідування на «неоднозначну репутацію серед співслужбовців» та наявність відкритого кримінального провадження не можуть бути розцінені судом, як беззаперечний доказ мотиву ОСОБА_2 ухилитися від несення військової служби шляхом дезертирства.
Крім того, судом враховується тривалий час після зроблених в акті службового розслідування висновків дезертирства ОСОБА_2 та відсутність станом на розгляд даної справи відомостей щодо його місцеперебування.
Крім цього, згідно зі статтею 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 Кримінального кодексу України кримінальним правопорушенням є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом кримінального правопорушення.
Статтею 408 Кримінального кодексу України визначено склад злочину, за який передбачено покарання в разі дезертирства, тобто самовільного залишення військової частини або місця служби з метою ухилитися від військової служби, а також нез'явлення з тією самою метою на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу.
Так, ч.1-4 ст.408 Кримінального кодексу України передбачено, що дезертирство, тобто самовільне залишення військової частини або місця служби з метою ухилитися від військової служби, а також нез'явлення з тією самою метою на службу у разі призначення, переведення, з відрядження, відпустки або з лікувального закладу караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Дезертирство із зброєю або за попередньою змовою групою осіб карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років. Діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті, вчинене в умовах особливого періоду, крім воєнного стану, карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років. Діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті, вчинене в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці, карається позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років.
Разом з тим, ст.2 Кримінального кодексу України визначає, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом.
Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (ч.1 ст.1 Кримінального процесуального кодексу України).
Таким чином, єдиним належним та допустимим доказом вчинення особою адміністративного чи кримінального правопорушення може бути постанова/вирок суду про визнання цієї особи винною у вчиненні такого правопорушення, яка/який набрала/в законної сили.
Матеріали акту службового розслідування не містять обвинувального вироку, який би свідчив про скоєння молодшим сержантом ОСОБА_2 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України.
За таких обставин, актом службового розслідування та виданим спірним наказом зроблено безпідставний та передчасний висновок щодо дезертирства ОСОБА_2 . Фактичні обставини дають підстави зробити висновок, що молодший сержант ОСОБА_2 під час виконання бойового завдання на місці несення служби зник, а пошуки військовослужбовцями військової частини НОМЕР_1 виявились безрезультатними. Жодних доказів, що його дії із залишення місця військової служби були навмисними та такими, що мали на меті ухилення від її несення, відповідачем не надано. Показання опитаних військовослужбовців, що перебували разом з ОСОБА_2 на бойовій позиції вказують на те, що він виконував поставлене бойове завдання та під час його виконання зник.
Щодо порушення прав позивачки оскаржуваним наказом, суд зазначає наступне.
Як вже було зазначено, ОСОБА_2 є сином позивачки. Станом на жовтень 2023 року будь-який зв'язок із сином позивачка втратила, його місцезнаходження невідомо. Відповідачем не було повідомлено суду відомостей щодо вчинення дій, були спрямовані на пошук ОСОБА_2 після видання спірного наказу та інформації про його можливе місцезнаходження.
Правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, та забезпечує правове регулювання суспільних відносин, пов'язаних із набуттям правового статусу осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, з обліком, розшуком та соціальним захистом таких осіб і членів їхніх сімей регулюється Законом України "Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин" від 12.07.2018 №2505-VIII.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону №2505-VIII особа набуває статусу такої, що зникла безвісти за особливих обставин, з моменту внесення про неї відомостей, що містяться у заяві про факт зникнення, до Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, у порядку, передбаченому цим Законом, та вважається такою, що зникла безвісти за особливих обставин, з моменту подання заявником заяви про факт зникнення особи.
Аналізуючи наведені приписи Закону №2505-VIII можна дійти висновку, що особа набуває статусу такої, що зникла безвісти за особливих обставин (збройний конфлікт, воєнні дії, тимчасова окупація частини території України) з моменту подання заявником заяви про факт зникнення особи.
Особам, які зникли безвісти за особливих обставин під час проходження військової служби, надаються гарантії, передбачені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та іншими актами законодавства України (ч. 2 ст. 9 Закону №2505-VIII).
Абзацом 1 ч. 1 ст. 9 Закону №2011-XII установлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Пунктом 6 ст. 9 Закону №2011-XII визначено, що за військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або безвісно відсутніми, зберігаються виплати в розмірі посадового окладу за останнім місцем служби, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, інших щомісячних додаткових видів грошового забезпечення постійного характеру та інші види грошового забезпечення з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення. Сім'ям зазначених військовослужбовців щомісячно виплачується грошове забезпечення, в тому числі додаткові та інші види грошового забезпечення, у порядку та в розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Дія цього пункту не поширюється на військовослужбовців, які добровільно здалися в полон, самовільно залишили військові частини (місця служби) або дезертирували зі Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів.
Грошове забезпечення виплачується таким членам сімей військовослужбовців:
дружині (чоловіку), а в разі її (його) відсутності - повнолітнім дітям, які проживають разом з нею (ним), або законним представникам (опікунам, піклувальникам) чи усиновлювачам неповнолітніх дітей (осіб з інвалідністю з дитинства - незалежно від їх віку), а також особам, які перебувають на утриманні військовослужбовців, або батькам військовослужбовців рівними частками, якщо військовослужбовці не перебувають у шлюбі і не мають дітей. Виплата грошового забезпечення цим членам сімей здійснюється до повного з'ясування обставин захоплення військовослужбовців у полон або заручниками, інтернування військовослужбовців або їх звільнення, або визнання їх у встановленому законом порядку безвісно відсутніми чи померлими. У всіх випадках виплата грошового забезпечення здійснюється не більше ніж до дня виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини.
Порядок виплати грошового забезпечення сім'ям військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 №884 (далі - Порядок №884).
Цей Порядок визначає механізм виплати грошового забезпечення, в тому числі додаткових та інших видів грошового забезпечення, сім'ям військовослужбовців Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, Держспецтрансслужби та Держспецзв'язку, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх (далі - військовослужбовці) (п. 1 Порядку №884).
Під терміном "безвісно відсутній військовослужбовець" слід розуміти зниклого безвісти під час захисту Вітчизни військовослужбовця, щодо якого понад 15 днів відсутні відомості про місце його перебування, крім відомостей про самовільне залишення військової частини або місця служби (п. 2 Порядку № 884).
Пунктом 3 Порядку №884 передбачено, що за військовослужбовцями зберігаються виплати в розмірі посадового окладу за останнім місцем служби, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, інших щомісячних додаткових видів грошового забезпечення постійного характеру та інші види грошового забезпечення (далі - грошове забезпечення) з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Згідно з п. 4 Порядку №884 виплата грошового забезпечення здійснюється з дня захоплення військовослужбовців у полон або заручниками, а також інтернування в нейтральних державах або зникнення безвісти, членам сімей військовослужбовців за їх заявою на ім'я командира (начальника, керівника) військової частини (установи, організації).
Аналіз вищезазначених положень дає зробити висновок, що позивачка, як мати молодшого сержанта ОСОБА_2 , має право на виплату його грошового забезпечення у випадку визнання його безвісно відсутнім під час захисту Вітчизни.
В свою чергу, видання відповідачем спірного наказу обмежило право позивачки на звернення із заявою про виплату грошового забезпечення ОСОБА_2 , як зниклого безвісти та призвело до передчасних висновків щодо самовільного залишення місця служби та дезертирства.
Хоча спірний наказ вважається актом індивідуальної дії, що спрямований виключно на ОСОБА_2 , результатом його видання стало обмеження права позивачки на виплату їй грошового забезпечення.
При цьому суд зазначає, що оскаржувати результати службового розслідування в цьому випадку може не тільки військовослужбовець, відносно якого воно проведено, а також члени його сім'ї, оскільки оскаржуваний наказ безпосередньо впливає на права та інтереси позивача.
Аналогічного висновку дійшов Верховний суд у постанові від 18.02.2021 у справі №804/4633/17.
Частинами 1, 2 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
В своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї (п. 1 ст. 32), неодноразово наголошував, що суд при оцінці доказів керується критерієм доведення поза розумним сумнівом. Проте, таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (п. 45 рішення у справі Бочаров проти України від 17.06.2011 р.; п. 75 рішення у справі Огороднік проти України від 05.05.2015 р.; п. 52 рішення у справі «Єрохіна проти України» від 15.02.2013 р.).
Відповідно до ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви, щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
З урахуванням вищевикладеного, відповідачем не було всебічно та повно проведено службове розслідування та достовірно встановлено факт самовільного залишення місця служби молодшим сержантом ОСОБА_2 .
Враховуючи не підтвердження матеріалами справи обставин, що передували притягненню молодшого сержанта ОСОБА_2 до відповідальності, наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 24.10.2023 № 637 є протиправним та підлягає скасуванню.
Відповідно до ч.1 ст.9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Отже, на підставі системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, про наявність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Відповідно до приписів частини першої статті 139 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.
У зв'язку із тим, що позивачка звільнена від сплати судового збору за даним позовом, розподіл судових витрат на підставі ст. 139 КАС України не здійснюється.
Керуючись статтями 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_6 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_7 ) про визнання протиправним та скасування наказу- задовольнити у повному обсязі.
Визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини НОМЕР_1 (з адміністративно-господарської діяльності) від 24.10.2023 № 637 про результати службового розслідування за ознаками дезертирства молодшого сержанта ОСОБА_2 .
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення складено у повному обсязі та підписано суддею 14.07.2025.
Суддя М.С. Лазаренко