14 липня 2025 рокуСправа №160/5732/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Неклеса О.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії,-
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла направлена 17.02.2025 р. засобами поштового зв'язку позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ), в якій позивач просить суд:
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні, передбаченої статтею 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», без урахування періодів попередньої служби;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити перерахунок та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні, передбачену статтею 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 25 повних календарних років, з урахуванням раніше виплачених сум;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України, у відповідності до Закону України від 19 жовтня 2000 року №2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої одноразової грошової допомоги при звільненні за весь час затримки виплати, а саме за період з 17 січня 2022 року по дату фактичної виплати одноразової грошової допомоги при звільненні.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначено, що позивач у період з 26.08.1998 р. по 06.11.2015 р. проходив службу в Управлінні Державної служби охорони при Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області й надалі у період з 07.11.2015 р. по 12.10.2016 р. проходив службу в Управлінні поліції охорони в Дніпропетровській області. У подальшому ОСОБА_1 у період з 17.01.2017 р. по 17.01.2022 р. проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України й 17.01.2022 наказом командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 17.01.2022 р. №10 позивача виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення як такого, що звільнений з військової служби в запас наказом командира ВЧ НОМЕР_1 Національної гвардії України (по особовому складу) від 17.01.2022 р. №2 о/с. Вислуга років позивача на дату звільнення з військової служби у календарному обчисленні становить: 25 років 03 місяця 08 днів. На виконання вимог Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та постанови Кабінету Міністрів України №393 від 17.07.1992 р. ВЧ НОМЕР_1 була виплачена позивачу одноразова грошова допомога при звільненні, однак виплату цієї допомоги було здійснено лише за 5 календарних років, тобто без урахування попереднього періоду його служби. ОСОБА_1 зазначив, що на дату його звільнення зі служби з Управління поліції охорони в Дніпропетровській області (12.10.2016 р.) його календарна вислуга складала 20 років 3 місяці 7 днів, тобто була менше 23 років, у зв'язку з чим позивач не набув права на пенсію за вислугу років і відповідно виплата одноразової грошової допомоги йому не була проведена, що підтверджується листом Управління від 10.12.2021 р. №А-8/48/23-01-2021. З метою отримати суму недоплаченої одноразової грошової допомоги при звільненні 30.11.2024 р. ОСОБА_1 звернувся до ВЧ НОМЕР_1 із відповідною заявою, однак відповіддю від 10.01.2025 р. №6/36/12-348 відповідач відмовив позивачу у проведенні вказаної виплати. Позивач стверджує, що протиправні дії відповідача призвели до виплати йому одноразової грошової допомоги в зменшеному розмірі.
Вищезазначена позовна заява не відповідала вимогам ст. 161 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), у зв'язку з чим ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 24.02.2025 р. була залишена без руху для усунення відповідних недоліків у встановлений судом строк шляхом надання документу про сплату судового збору (квитанції установи банку або відділення зв'язку, які прийняли платіж або платіжне доручення, підписане уповноваженою посадовою особою банку і скріплене печаткою установи банку з відміткою про дату виконання платіжного доручення) у розмірі 1211,20 грн., або доказів на підтвердження факту належності позивача до числа осіб, звільнених від сплати судового збору на підставі ст. 5 Закону України “Про судовий збір».
На виконання ухвали суду позивач виправив вказані недоліки, згідно заяви від 27.02.2025 р. (вх. №15426/25).
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.03.2025 р. відкрито провадження в адміністративній справі. Справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
12.03.2025 р. до суду надійшов від ВЧ НОМЕР_1 направлений засобами поштового зв'язку відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечив проти заявлених ОСОБА_1 позовних вимог та просив суд у задоволенні позову відмовити. Так, відповідач звернув увагу суду на те, що ОСОБА_1 у позовній заяві не зазначив про період проходження ним строкової служби з 28.11.1994 р. по 21.06.1996 р. у військовій частині НОМЕР_2 , та одночасно із цим відповідач зауважив, що зазначена у позовній заяві вислуга років (25 повних календарних років) включає в собі період проходження позивачем строкової служби, однак виплати допомоги при звільненні, як стверджує у відзиві ВЧ НОМЕР_1 , не передбачає виплату за періоди проходження строкової служби, посилаючись на положення п.п. 2 і 4 розділу ХХХІІ Інструкції МВС №200. Окрім того, у відзиві на позовну заяву відповідач наголосив, що ОСОБА_1 звільнявся з військової служби не в перший раз, адже цьому звільненню передувала служба у військовій частині НОМЕР_2 , служба в органах внутрішніх справ, служба в Національній поліції. Відповідач наголосив, що при звільненні ОСОБА_1 вже було виплачено вихідну допомогу при звільненні за 5 років проходження служби у ВЧ НОМЕР_1 (50 %) у розмірі 32 670, 00 грн., а відтак залишається невиплаченою органом внутрішніх справ та Національною поліцією допомога при звільненні за період проходження позивачем у цих установах, що становить 18 років 8 місяців 15 днів. Враховуючи наведене, відповідач стверджує, що ВЧ НОМЕР_1 здійснила розрахунок грошового забезпечення при звільненні позивача у повному обсязі й усі взаєморозрахунки з останнім проведено. Позовні вимоги ОСОБА_1 щодо виплати йому компенсації за час затримки розрахунку при звільненні відповідач вважає безпідставною й такою, що заявлена передчасно. Відповідач зауважив, що позивачем не надано доказів отримання відмови ВЧ НОМЕР_1 у виплаті відповідної компенсації.
Окрім того, ВЧ НОМЕР_1 було подано до суду через систему «Електронний суд» заяву про залишення позову без розгляду у зв'язку із пропуском місячного (тримісячного) терміну на звернення до адміністративного суду.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02.05.2025 р. у задоволенні клопотання відповідача по залишення позовної заяви Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про залишення позовної заяви без розгляду, - відмовлено.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05.05.2025 р. витребувано від ОСОБА_1 належним чином засвідчені копії наступних доказів: трудової книжки позивача; наказу про звільнення позивача за №110 від 06.11.2015 р.; наказу про звільнення позивача за №152 о/с від 12.10.2016 р.
Цією ж ухвалою провадження у справі зупинено до надання витребуваних судом доказів.
22.05.2025 р. до суду надійшли від ОСОБА_1 письмові пояснення, до яких додано копію трудової книжки позивача.
При цьому, у цих поясненнях позивач повідомив суд про відсутність в нього витребуваних доказів, а саме: копій наказів про звільнення позивача за №110 від 06.11.2015 р. та за №152 о/с від 12.10.2016 р. Водночас, ОСОБА_1 зазначив, що витребувані судом докази наявні в Управлінні Державної служби охорони при ГУМВС України в Дніпропетровській області та в Управлінні поліції охорони в Дніпропетровській області.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02.06.2025 р. провадження у справі поновлено.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02.06.2025 р. витребувано від Управління поліції охорони в Дніпропетровській області належним чином засвідчені копії наступних доказів:
- наказу про звільнення ОСОБА_1 за №110 від 06.11.2015 р.;
- наказу про звільнення ОСОБА_1 за №152 о/с від 12.10.2016 р.
До суду надійшли від Управління поліції охорони в Дніпропетровській області на виконання вимог ухвали суду копії витребуваних доказів.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14.07.2025 р. провадження у справі поновлено.
Згідно із приписами ч. 6 ст. 77 КАС України, у разі якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з'ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено та не заперечується учасниками справи, що ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) (в т.ч.: з урахуванням відомостей трудової книжки позивача серії НОМЕР_4 від 10.04.2012 р., послужного списку головного сержанта ОСОБА_1 та копій наявних у матеріалах справи витягів з наказів):
- у період з 28.11.1994 р. по 21.06.1996 р. проходив строкову військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 ;
- у період з 26.01.1998 р. по 06.11.2015 р. працював на відповідних посадах в органах внутрішніх справ (далі - ОВС), а саме: в Управлінні Державної служби охорони при ГУ МВС України в Дніпропетровській області, та на день звільнення зі служби був у званні «прапорщик міліції»;
- у період з 07.11.2015 р. по 12.10.2016 р. працював в Управлінні поліції охорони в Дніпропетровській області (Національна поліція), та на день звільнення зі служби був у званні «старший сержант поліції»;
- у період з 17.01.2017 р. по 17.01.2022 р. проходив військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України та на день звільнення зі служби був у званні «головний сержант».
Згідно із витягом з наказу начальника Управління державної служби охорони при ГУ МВС України в Дніпропетровській області (по особовому складу) за №110 о/с від 06.11.2015 р., прапорщика міліції ОСОБА_1 на підставі поданого ним рапорту від 04.11.2015 р. було звільнено зі служби в ОВС з 06.11.2015 р. у запас Збройних Сил за п. 63 «к» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР №114 від 29.07.1991 р. (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади (установи, організації).
За цим наказом вислуга років ОСОБА_1 на день звільнення в календарному обчисленні складала: 19 років 04 місяці 03 дні.
Водночас, відомості про проведення позивачу виплат (в т.ч. одноразової грошової допомоги при звільненні) у цьому наказі відсутні.
Згідно із витягом з наказу начальника Управління поліції охорони в Дніпропетровській області (по особовому складу) за №152 о/с від 12.10.2016 р. старшого сержанта поліції ОСОБА_1 на підставі поданого ним рапорту від 29.09.2016 р. було звільнено зі служби в Національній поліції України у запас Збройних сил за п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліції» (за власним бажанням).
За цим наказом вислуга років ОСОБА_1 на день звільнення в календарному обчисленні складала: 20 років 03 місяці 05 днів.
Також цим наказом передбачена виплата позивачу компенсації за невикористану відпустку за 2016 рік у кількості 3 календарних днів.
При цьому, відомості про проведення позивачу інших виплат (в т.ч. одноразової грошової допомоги при звільненні) у цьому наказі відсутні.
З матеріалів справи вбачається, що позивач звертався до Управління поліції охорони в Дніпропетровській області стосовно виплати йому одноразової грошової допомоги у розмір 25 % від місячного грошового забезпечення за кожен повний календарний рік служби та отримав відповідь (лист за №А4/43/23/9-2016 від 07.11.2016 р.). в якому Управління зазначило про відсутність підстав для нарахування позивачу такої допомоги, оскільки він на момент звільнення зі служби (за власним бажанням) не був особою, яка має право на право на пенсію з урахуванням Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб» (п. «а» ст. 12 Закону №2262-ХІІ (право на пенсію за вислугу років, зокрема, встановлено для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, які звільняються у період з 01.10.2016 р. по 30.09.2017 р. і на день звільнення мають вислугу 23 календарних роки і більше).
Згідно із довідкою начальника Управління поліції охорони в Дніпропетровській області за №А-8/43/23/01-2021 від 10.12.2021 р., позивач не отримував вихідну допомогу в УПО Дніпропетровської області при звільненні згідно наказу №152 о/с від 12.10.2016 р.
У подальшому ОСОБА_1 прийнято на військову службу за контрактом строком на 5 років (з 17.01.2017 р. по 17.01.2022 р.) за наказом командувача Національної гвардії України №3 о/с від 13.01.2017 р. та згідно із витягом з наказу командира ВЧ НОМЕР_5 (по стройовій частині) за №15 від 17.01.2017 р. позивача в званні молодшого сержанта зараховано до списків особового складу ВЧ НОМЕР_1 з 17.01.2017 р.
У період з 17.01.2017 р. по 17.01.2022 р. позивач проходив військову службу на різних посадах у ВЧ НОМЕР_1 в складі 16 полку охорони громадського порядку ІНФОРМАЦІЯ_2 .
За наказом командира військової частини Національної гвардії України (по особовому складу) за №2 о/с від 10.01.2022 р., позивача звільнено у запас Збройних Сил України відповідно до п.п. «а» п. 2 ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (у зв'язку із закінченням строку контракту) у зв'язку з закінченням строку військової служби за контрактом з 17.01.2022 р.
Згідно із витягом з наказу командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) за №10 від 17.01.2022 р. контракт про проходження військової служби у Національній гвардії України із позивачем припинено (розірвано) та наказано виключити головного сержанта ОСОБА_1 зі списків особового складу ВЧ НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення.
Також зі змісту витягу з наказу командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) за №10 від 17.01.2022 р., зокрема, слідує, що позивачу наказано відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» виплатити одноразову грошову допомогу при звільненні в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби в сумі 32 670 гривень 00 копійок.
За цим наказом вислуга років ОСОБА_1 на день звільнення в календарному обчисленні складала: 25 років 03 місяця 08 днів, та в пільговому обчисленні (без урахування календарної вислуги) - 01 рік 11 місяців 26 днів.
Згідно із наявним у матеріалах справи розрахунком грошового забезпечення головного сержанта ОСОБА_1 з урахуванням наказу №10 від 17.01.2022 р. позивачу за період з 01.01.2022 р. по 17.01.2022 р. нараховано 81 243, 49 грн. та 19.01.2022 р. (за вирахуванням 1,5 % військового збору) виплачено позивачу 80 024, 84 грн., до складу яких увійшли наступні складові грошового забезпечення:
- посадовий оклад - 1689, 03 грн.;
- оклад за військове звання - 482, 58 грн.
- надбавка за вислугу років (50%) - 1085, 81 грн.;
- надбавка за ОПС (50%) - 1628, 71 грн.;
- премія (135 %) - 2280,19 грн.;
- компенсація за невикористану додаткову відпустку УБД за 2017 - 2022 рр. (84 дн.) - 36 590, 40 грн.;
- вихідна допомога при звільненні (5 років х 50 %) - 32 670, 00 грн.;
- індексація за 2016 - 2021 рр. (базовий місяць - січень 2016 р.) - 3944, 74 грн.;
- індексація за грудень 2021 року - січень 2022 року (базовий місяць - березень 2018 року) - 872, 03 грн.
Таким чином, відповідачем при звільненні ОСОБА_1 було нараховано та виплачено останньому одноразову грошову допомогу при звільненні в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби в сумі 32 670, 00 грн. за 5 років служби, яку позивач проходив у ВЧ НОМЕР_1 .
Натомість, позивач вважає, що відповідач при звільненні зі служби мав нарахувати та виплатити йому одноразову грошову допомогу при звільненні, передбачену статтею 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», з урахування усіх періодів попередньої служби.
ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою від 29.11.2024 р., в якій просив ВЧ НОМЕР_1 , зокрема, нарахувати та виплатити йому одноразову грошову допомогу при звільненні, передбачену ч. 2 ст. 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», в розрахунку 50 відсотків місячного грошового забезпечення за 25 календарних років, з урахування раніше виплачених сум.
За результатами розгляду цієї заяви ВЧ НОМЕР_1 направлено позивачу лист «Про надання відповіді» за №6/36/12-348 від 10.01.2025 р., в якому відповідач зазначив про відсутність обґрунтованих підстав для перерахунку та виплати позивачу додаткової суми грошового забезпечення з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30.08.2017 р.
Вважаючи протиправними дії відповідача щодо виплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні, передбаченої статтею 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», без урахування періодів попередньої служби, з метою захисту власних прав та інтересів ОСОБА_1 звернувся з цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч.5 ст.17 Конституції України, держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Відповідно до статті 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Відповідно до ч. 2 ст. 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із статтею 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» №2232-ХІІ від 25.03.1992 р. (далі - Закон №2232-XII).
Так, відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону №2232-ХІІ, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок згідно з ч. 3 ст. 1 Закону №2232-XII включає: підготовку громадян до військової служби, приписку до призовних дільниць, прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу, проходження військової служби, виконання військового обов'язку в запасі, проходження служби у військовому резерві, дотримання правил військового обліку.
Частиною 1 статті 2 Закону №2232-XII передбачено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання, а саме межі реалізації військовослужбовцями своїх службових прав у зв'язку з специфікою їх правового статусу, а також відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством.
Порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами (ч. 4 ст. 2 Закону №2232-XII).
Згідно із приписами статті 40 Закону №2232, гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України "Про Збройні Сили України", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", "Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей" та іншими законами.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" №2011-XII від 20.12.1991 р. (далі - Закон №2011-XII).
Відповідно до ст. 1 Закону №2011-ХІІ, соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно із ч. 2 ст. 1-2 Закону №2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Частиною 1 статті 9 Закону №2011-XII встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частинами 2, 3 статті 9 Закону №2011-XII встановлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення належить індексації відповідно до закону. Частиною 4 статті 9 Закону №2011-XII обумовлено, що грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Статтею 15 Закону № 2011-XII (в редакції, яка діяла на час звільнення позивача з військової служби) врегульовані питання щодо пенсійного забезпечення і допомоги.
Так, відповідно до абзацу 1 частини 2 статті 15 Закону №2011-XII, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
Аналогічна правова норма міститься в пункті 10 постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони та членам їхніх сімей" №393 від 17.07.1992 р. (далі - Порядок №393).
Виплата військовослужбовцям зазначеної в цьому пункті одноразової грошової допомоги при звільненні їх з військової служби здійснюється Міністерством оборони України, іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями та правоохоронними органами за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених на їх утримання (абзац 4 частини 2 статті 15 Закону №2011-XII).
Відповідно до абзацу 6 частиною 2 статті 15 Закону №2011-XII, у разі повторного звільнення військовослужбовців з військової служби одноразова грошова допомога, передбачена цим пунктом, виплачується за період їх календарної служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби, за винятком тих осіб, які при попередньому звільненні не набули права на отримання такої грошової допомоги.
За змістом правових норм пункту 2 статті 15 Закону №2011-XII та пункту 10 Порядку №393 законодавець розмежовує визначення самого права військовослужбовця, крім військовослужбовців строкової військової служби, на таку одноразову грошову допомогу при звільненні та визначення розміру такої допомоги.
В розумінні вказаних вище правових норм військовослужбовець, що звільнений з військової служби за закінченням контракту, крім військовослужбовців строкової військової служби, має право на виплату одноразової грошової допомоги "за наявності вислуги 10 років і більше".
При цьому, суд зазначає, що законодавець не передбачає, що таке право набувається за умови наявності певного виду вислуги (календарної, пільгової, тощо).
Більш того, законодавець не надає визначень ні "календарної вислуги років" ні пільгової вислуги років".
Правовими нормами Порядку №393 та Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" законодавець лише визначає періоди служби, які підлягають зарахуванню до вислуги років у календарному обчисленні або на пільгових умовах. Тобто, законодавець визначає лише способи обчислення вислуги років.
На підставі викладеного суд дійшов висновку, що у випадку звільнення військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової військової служби, з військової служби за закінченням контракту такі військовослужбовці мають права на спірну одноразову грошову допомогу за наявності вислуги 10 років і більше незалежно від способу її обчислення (у календарному обчисленні чи на пільгових умовах).
Разом з тим, розмір такої одноразової грошової допомоги для такої категорії військовослужбовців знаходиться в прямій залежності від кількості повних календарних років їх служби.
Так, право на одноразову допомогу під час звільнення позивач набув відповідно до статті 15 Закону №2011-ХІІ, що не заперечується відповідачем та підтверджується відомостями у наказі командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) за №10 від 17.01.2022 р.
Відповідно до пункту 10 Порядку обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони та членам їхніх сімей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №393 від 14.07.1992 (далі - Порядок №393) (в редакції, яка була чинною на момент звільнення позивача зі служби у ВЧ НОМЕР_1 ) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби які звільняються із служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, за наявності вислуги 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Строк календарної служби для визначення розміру одноразової грошової допомоги обчислюється згідно з пунктами 1 і 2 цієї постанови.
Відповідно до п. 2 розділу ХХХІІ Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018 р. (далі - Порядок №260), у разі звільнення з військової служби за віком, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років, одноразова грошова допомога у разі звільнення з військової служби виплачується в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби за наявності вислуги десять календарних років і більше.
З системного правового аналізу вказаних норм вбачається, що у разі повторного звільнення особи, яка має право на пенсію за цим Законом, зі служби одноразова грошова допомога виплачується за період їх календарної служби з дня останнього зарахування на службу без урахування періоду попередньої служби.
При цьому, сам факт отримання чи неотримання особою грошової допомоги при звільненні вперше не має жодного значення для вирішення питання, чи належить до виплати одноразова грошова допомога за період календарної служби з дня останнього зарахування на службу з урахуванням попереднього періоду служби в органах внутрішніх справ, чи ні.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом в постанові від 18.09.2018 р. в справі №802/528/16-а.
Водночас, положеннями статті 9 Закону України №2262-ХІІ та пункту 10 Постанови Кабінету Міністрів України №393 встановлено виняток, за умови якого повторно звільненій зі служби особі, яка має право на призначення пенсії за Законом України №2262-ХІІ виплачується одноразова грошова допомога з урахуванням періоду попередньої служби, як то ненабуття права на отримання такої грошової допомоги при попередньому звільненні зі служби.
Таким чином, якщо при попередньому звільненні особа не набула право на виплату одноразової грошової допомоги, попередня вислуга років має враховуватись при обрахунку розміру одноразової грошової допомоги.
Спір в даній справі виник у зв'язку із неврахуванням відповідачем під час призначення та виплати позивачу одноразової грошової допомоги, визначеної ч. 2 ст. 15 Закону №2011-ХІІ, стажу позивача при проходженні строкової військової служби, служби в ОВС та в Національній поліції.
Згідно із приписами ч.ч. 1, 2 ст. 9 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" №2262-XII від 09.04.1992 р. (в редакції станом на 06.11.2015 р. - день звільнення позивача з ОВС), особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом та звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення зі служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 16 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
Особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Тобто, отримання одноразової грошової допомоги при звільненні згідно зі ст. 9 Закону №2262-XII обумовлюється не фактом звільнення, а прямо пов'язане з підставами звільнення з військової служби, які прямо перелічені у статті.
В даному випадку наказом Управління державної служби охорони при ГУ МВС України "По особовому складу" за №110 о/с від 06.11.2015 р. прапорщика міліції ОСОБА_1 звільнено зі служби в ОВС з 06.11.2015 р. у запас Збройних Сил за п. 63 «к» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР №114 від 29.07.1991 р. (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації).
Серед перелічених підстав у вищевказаній нормі такої як " у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу (службу) в інші міністерства, центральні органи виконавчої влади, установи, організації " немає.
Також до Переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №413 від 12.06.2013 р., підстава звільнення позивача не відноситься.
Отже, при звільненні з ОВС України позивач в будь-якому разі не мав підстав для отримання одноразової грошової допомоги згідно зі ст. 9 Закону №2262-XII, незалежно від вислуги років та права на пенсію.
При цьому, суд зауважує, що в наявних у матеріалах справи документах, в тому числі наказі Управління державної служби охорони при ГУ МВС України "По особовому складу" за №110 о/с від 06.11.2015 р. відсутні будь-які відомості щодо виплати позивачу одноразової грошової допомоги, що свідчить про неотримання такої допомоги останнім під час звільнення з ОВС.
Стосовно питання набуття позивачем права на отримання відповідної грошової допомоги при звільненні зі служби в Управління поліції охорони в Дніпропетровській області (12.10.2016 р.) слід зазначити таке.
Законом України «Про Національну поліцію» №580-VIII від 02.07.2015 р. (далі - Закон №580-VIII) визначено правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України
Відповідно до ст. 102 Закону №580-VIII, пенсійне забезпечення поліцейських та виплата одноразової грошової допомоги після звільнення їх зі служби в поліції здійснюються в порядку та на умовах, визначених Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".
Згідно із приписами ч. 2 ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» №2262-ХІІ від 09.04.1991 р. (далі - Закон № 2262-ХІІ) (в редакції станом на 12.10.2016 р. - день звільнення позивача з Управління поліції охорони в Дніпропетровській області (Національна поліція), особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом та звільняються зі служби за станом здоров'я, працівникам міліції (особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), які на момент опублікування Закону України "Про Національну поліцію" проходили службу в органах внутрішніх справ, мали календарну вислугу не менше п'яти років і до 7 листопада 2015 року були звільнені із служби в органах внутрішніх справ незалежно від підстав звільнення та продовжили роботу в Міністерстві внутрішніх справ або Національній поліції (їхніх територіальних органах, закладах і установах) на посадах, що заміщуються державними службовцями відповідно до Закону України "Про державну службу", а в навчальних, медичних закладах та науково-дослідних установах - на будь-яких посадах, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення зі служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 16 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
Згідно із приписами ч. 2 ст. 9 Закону №2262-ХІІ (в редакції станом на 12.10.2016 р. - день звільнення позивача з Управління поліції охорони в Дніпропетровській області (Національна поліція), особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом, при звільненні зі служби за власним бажанням, через сімейні обставини або інші поважні причини, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, які мають вислугу 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Відповідно до абз. 4 п. 10 Порядку №393, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби, які звільняються із служби за власним бажанням, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, та мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
З системного аналізу вищезазначених норм права встановлено, що на момент звільнення позивача зі служби в органах Національної поліції виплата одноразової грошової допомоги в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення передбачена у випадку, якщо на час звільнення особи, яка звільняється із служби за власним бажанням, вона набула права на пенсію та мала вислугу 10 років і більше. При цьому, факт виникнення в особи права на пенсію повинен обов'язково передувати звільненню.
У відповідності до положень п. «а» ч. 1 ст. 12 Закону № 2262-ХІІ (в редакції, яка діяла на момент звільнення позивача зі служби в органах Національної поліції), пенсія за вислугу років призначається особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах "б"-"д", "ж" статті 1-2 цього Закону (крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону), незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби: з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року і на день звільнення мають вислугу 23 календарних роки і більше.
Згідно із витягом з наказу начальника Управління поліції охорони в Дніпропетровській області (по особовому складу) за №152 о/с від 12.10.2016 р. старшого сержанта поліції ОСОБА_1 на підставі поданого ним рапорту від 29.09.2016 р. було звільнено зі служби в Національній поліції України у запас Збройних сил за п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліції» (за власним бажанням).
За цим наказом вислуга років ОСОБА_1 на день звільнення в календарному обчисленні складала: 20 років 03 місяці 05 днів.
Отже, фактичні обставини справи свідчать, що на день звільнення з Управління поліції охорони в Дніпропетровській області позивач мав вислугу років - 20 років 3 місяці 5 днів, тобто менше 23 календарних років, визначених п. «а» ч. 1 ст. 12 Закону № 2262-ХІІ, а відтак ОСОБА_1 не набув права на пенсію, та, як наслідок, право на отримання одноразової грошової допомоги, відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону №2262-ХІІ.
Будь-які докази, що спростовують дану обставину, або докази щодо права позивача на інші види пенсійного забезпечення, передбачені Законом № 2262-ХІІ, матеріали справи не містять, учасниками справи таких доказів до суду не надано й про існування таких доказів суд не повідомлено.
Таким чином, із наявних у матеріалах справи доказів судом встановлено, що на момент звільнення зі служби в ОВС та Національної поліції ОСОБА_1 не набув права на отримання одноразової грошової допомоги.
Вищенаведені обставини вказують, що на позивача поширюється виняток, передбачений абзацом 6 частини 2 статті 15 Закону №2011-XII.
Суд враховує, що відповідно до п.п. 1, 2 розділу ХХХІІ наказу Міністерства внутрішніх справ України №200 від 15.03.2018 р. "Про затвердження Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам" (далі - Інструкція №200), особам офіцерського складу, особам рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, що звільняються зі служби, виплачується одноразова грошова допомога в розмірах, визначених статтею 15 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Строк календарної служби для визначення розміру одноразової грошової допомоги обчислюється згідно з пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року №393 "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей".
У разі першого звільнення цих осіб з військової служби до вислуги років для виплати їм одноразової грошової допомоги зараховується також період строкової військової служби.
Тобто, в даній Інструкції №200 допущено власне трактування положень статті 15 Закону №2011-XII та пункту 10 Порядку №393.
Водночас, в силу вимог ст. 7 КАС України правові норми Інструкції №200 не мають вищої юридичної сили у відношенні до Закону №2011-XII та Порядку №393, а тому не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
При цьому, таке питання вирішувалося Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 380/2427/20, де судом наголошено, що застосовуючи інструкції як спеціальні нормативно-правові акти, що визначають структуру та склад грошового забезпечення при нарахуванні та виплаті одноразової допомоги при звільненні, слід враховувати пріоритетність законів над підзаконними актами та дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій особам, які проходять військову службу. Верховний Суд зауважив, що частиною 4 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" Міністру оборони України надано повноваження визначати лише порядок виплати грошового забезпечення. Водночас, питання права військовослужбовців на отримання грошового забезпечення чи різного виду допомог можуть бути визначені лише законодавцем.
Суд звертає увагу на те, що пунктом 4 Порядку №393 установлено, що строкова військова служба зараховується до вислуги років для призначення пенсій особам, зазначеним в абзаці першому пункту 1 цієї постанови, у календарному обчисленні, а в разі її проходження в умовах, визначених у пункті 3 цієї постанови, у віддалених і високогірних місцевостях або в інших умовах, які згідно із законодавством колишнього СРСР були підставою для зарахування до вислуги років для призначення пенсії на пільгових умовах, - у відповідному пільговому обчисленні.
Таким чином, поняття «календарна вислуга років» застосовується не для позначення необхідної для призначення допомоги вислуги років, а для визначення розміру грошової допомоги: «в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби». При цьому, умовою набуття права на призначення та виплату одноразової грошової допомоги відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" є наявність вислуги 10 років і більше.
У законі відсутня пряма вказівка на те, що право на призначення та виплату одноразової грошової допомоги виникає за наявності 10 і більше саме "календарних років" вислуги.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11.04.2018 р. у справі №806/2104/17, від 24.11.2020 р. у справі №822/3008/17.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 р. №8-рп/99 та від 20.03.2002 р. №5-рп/2002).
Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян, як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей (рішення Конституційного Суду України від 20.03.2002 р. №5-рп/2002).
Суд враховує, що в матеріалах справи відсутні докази отримання позивачем одноразової грошової допомоги як при звільненні позивача з ОВС, так і при звільненні позивача з Національної поліції, що підтверджується, зокрема, наявними у матеріалах справи копіями витягів з наказів про звільнення позивача з ОВС та Національної поліції, довідки Управління поліції охорони в Дніпропетровській області за №А-8/43/23/01-2021 від 10.12.2021 р. та листом-відповіддю Управління поліції охорони в Дніпропетровській області №А4/43/23/3-2016 від 07.11.2016 р.
Враховуючи той факт, що на час звільнення з Управління поліції охорони в Дніпропетровській області (Національна поліція України) позивач мав вислугу років (в календарному обчисленні) 20 років 3 місяці 5 днів, звільнявся за власним бажанням, та на той час не мав права на пенсію, ОСОБА_1 не набув права на отримання грошової допомоги відповідно до статті 9 Закону №2262, не отримав її, суд вважає, що одноразова грошова допомога при звільненні позивача з військової служби у 2022 році повинна була нарахована та виплачена відповідачем за увесь період календарної служби позивача, зокрема, з дня його останнього зарахування на службу, а також з урахуванням періоду попередньої служби в збройних силах (строкова військова служба), в органах внутрішніх справ та в Національній поліції за кожний повний календарний рік служби.
Отже, позивач, як військовослужбовець, що звільнений з військової служби за закінченням строку контракту за наявності вислуги років в календарному обчисленні - 25 років 3 місяці 8 днів, що перевищує 10 років, є таким, що має право на одноразову грошову допомогу, передбачену ч. 2 статті 15 Закону № 2011-XII.
При цьому, розмір такої допомоги визначається у вигляді 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожні 25 повних календарних років служби позивача.
Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі «Федоренко проти України» (№25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства (Stretch v. the United Kingdom №44277/98).
У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 рішення Європейського Суду з прав людини у справі Фон Мальтцан та інші проти Німеччини). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність (Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany №71916/01, №71917/01 та №10260/02).
Що стосується обраного позивачем способу захисту порушених прав, суд зазначає таке.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Згідно з частиною 2 статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
В рамках адміністративного судочинства:
- дії є певною формою поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб'єктом владних повноважень своїх обов'язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм;
- бездіяльність є певною формою поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов'язків згідно із законодавством України;
- рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк).
Зважаючи на обставини справи, суд встановив, що порушення прав позивача відбулося внаслідок протиправної бездіяльності відповідача щодо неврахування при обчисленні та виплаті позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні, передбаченої статтею 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», вислуги років за періоди попередньої служби, а саме: період проходження позивачем служби у Військовій частині НОМЕР_2 (строкова військова служба) з 28.11.1994 р. по 21.06.1996 р.), в Управлінні Державної служби охорони при ГУ МВС України в Дніпропетровській області (служба в ОВС) з 26.01.1998 р. по 06.11.2015 р. та в Управлінні поліції охорони в Дніпропетровській області (служба в Національній поліції) з 07.11.2015 р. по 12.10.2016 р., що з урахуванням проходження ОСОБА_1 військової служби у ВЧ НОМЕР_1 (служба в Національній гвардії України) у період з 17.01.2017 р. по 17.01.2022р., в загальному підсумку становить 25 повних календарних років.
Підсумовуючи вищенаведене, суд вважає, що в рамках спірних правовідносин ефективним способом захисту порушених прав позивача є визнання протиправною бездіяльності ВЧ НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні, передбачену статтею 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 25 повних календарних років.
Також для повного захисту прав, свобод та інтересів позивача, суд вважає за необхідне зобов'язати
Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні, передбачену статтею 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 25 повних календарних років, з урахуванням раніше виплачених сум.
Стосовно позовних вимог ОСОБА_1 щодо зобов'язання ВЧ НОМЕР_1 у відповідності до Закону України від 19 жовтня 2000 року №2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159, нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої одноразової грошової допомоги при звільненні за весь час затримки виплати, а саме за період з 17 січня 2022 року по дату фактичної виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, слід зазначити таке.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" №2050-III від 19.10.2000 р. (далі - Закон №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №159 від 21.02.2001 р. (далі - Порядок №159).
Відповідно до статті 1 Закону №2050-ІІІ, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Статтею 2 Закону №2050-ІІІ зазначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Згідно зі статтею 3 Закону №2050-ІІІ, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Статтею 4 Закону №2050-ІІІ визначено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Пунктом 2 Порядку №159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Згідно з пунктом 3 Порядку №159, компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: - пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат); - соціальні виплати (допомога сім'ям з дітьми, державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, матеріальна допомога по безробіттю, допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомога по вагітності та пологах, щомісячна грошова сума в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, допомога дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності, тощо); - стипендії; - заробітна плата (грошове забезпечення).
Відповідно до пункту 4 Порядку №159, сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
При цьому, слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ та пункті 4 Порядку №159 формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
З урахуванням вищевикладеного та враховуючи ту обставину, що відповідачу лише належить здійснити перерахунок та виплату позивачу одноразової грошової допомоги, визначеної ч. 2 ст. 15 Закону №2011-ХІІ, суд зазначає, що відсутність виплати основної суми доходу в розумінні Закону №2050-ІІІ унеможливлює нарахування компенсації.
Дана правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 05.03.2020 р. у справі №140/1547/19, у постанові 04.03.2021 р. у справі №520/34/17.
З урахуванням вищезазначеного, суд зазначає, що вищенаведена позовна вимога є передчасною.
Крім того, слід зазначити, що згідно із правовою позицією Верховного Суду, що викладена у постанові від 04.05.2022 р. у справі №200/14472/19-а, основною умовою для виплати громадянину передбаченої статті 2 Закону №2050-III компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі заробітної плати/грошового забезпечення).
При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
З огляду на те, що у розглянутій Верховним Судом справі №200/14472/19-а позивач не звертався до відповідача із заявою про виплату компенсації відповідно до Закону №2050-ІІІ, а відповідач не відмовляв позивачу у виплаті відповідної компенсації, Верховний Суд дійшов висновку, що право позивача ще не було порушено суб'єктом владних повноважень і звернення його до суду з цим позовом є передчасним.
Так, у постанові від 24.01.2023 р. у справі №200/10176/19-а сформульовано висновки про те, що оскільки позивачу не був нарахований та виплачений дохід у вигляді індексації страхової виплати, то позовні вимоги про зобов'язання нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків виплати індексації щомісячних страхових виплат є передчасними, а відтак, правові підстави для їх задоволення відсутні.
З огляду на вищенаведене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у відповідній частині.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Окрім того, що згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Згідно з ч. 2 ст. 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 статті 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не обґрунтував обставини, на яких ґрунтуються його заперечення.
Натомість, позивач довів ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги у відповідній частині.
Із заявлених позовних вимог, на підставі системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є такими, що підлягають частковому задоволенню.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» та при зверненні до суду ним не були понесені судові витрати, відсутні підстави для стягнення судових витрат.
Керуючись ст.ст. 2, 9, 77, 78, 139, 241-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії,- задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні, передбачену статтею 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 25 повних календарних років.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні, передбачену статтею 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 25 повних календарних років, з урахуванням раніше виплачених сум.
У задоволені іншої частини позовних вимог, - відмовити.
Звернути увагу учасників справи, що відповідно до частини 7 статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статтями 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
У зв'язку з перебуванням судді у відпустці, повний текст рішення складено та підписано 14.07.2025 року.
Суддя О.М. Неклеса