14 липня 2025 р.Справа № 160/19802/25
Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Турлакова Н.В., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду засобами поштового зв'язку надійшов позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 , що полягає у не внесені відмітки про виключення з військового обліку ОСОБА_1 на підставі гр.І ст.54 "а" Наказу МО України №2 від 04.01.1994 та №207 від 12.07.1999 у Єдиний реєстр призовників, військовозобов'язаних та резервістів (система "Оберіг");
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 внести відмітку про виключення з військового обліку ОСОБА_1 на підставі гр.І ст.54 "а" Наказу МО України №2 від 04.01.1994 та №207 від 12.07.1999 у Єдиний реєстр призовників, військовозобов'язаних та резервістів (система "Оберіг");
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 внести зміни до даних, що містяться в Єдиному державному реєстрі призовників, військовослужбовців і резервістів про відсутність порушення у ОСОБА_1 правил військового обліку.
Відповідно до пунктів 3 та 6 частини 1 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 КАС України та чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Із матеріалів адміністративного позову вбачається, що позивач звернувся до суду вважаючи протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 , що полягає у не внесені відмітки про виключення з військового обліку ОСОБА_1 на підставі гр.І ст.54 "а" Наказу МО України №2 від 04.01.1994 та №207 від 12.07.1999 у Єдиний реєстр призовників, військовозобов'язаних та резервістів (система "Оберіг").
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19.11.2024 у справі №160/24791/24 визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо повторного взяття на військовий облік військовозобов'язаних ОСОБА_1 та зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_2 розглянути питання щодо виключення ОСОБА_1 з військового обліку військовозобов'язаних та внесення відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів, з урахуванням висновків суду, викладених у даному рішенні.
Позивачем було отримано виконавчий лист на підставі якого відкрито виконавче провадження щодо зобов'язання ІНФОРМАЦІЯ_2 розглянути питання щодо виключення ОСОБА_1 з військового обліку військовозобов'язаних та внесення відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів, з урахуванням висновків суду, викладених у даному рішенні.
Позивачем повторно сформовано електронний військово-обліковий документ, який містив відмінну від початкової недостовірну інформацію. Державним виконавцем 29.05.2025 закінчено виконавче провадження. Незважаючи на набрання судовим рішенням законної сили та обов'язковість його виконання, станом на дату подання даного позову, відповідачем не вжито заходів для повного та належного виконання зазначеного вище рішення суду.
Порушення прав позивача полягає в тому, що незважаючи на рішення суду відповідач продовжує ігнорувати свій обов'язок, що створює перешкоди для реалізації законних прав позивача.
Тобто, вищенаведене свідчить про те, що підставою для звернення ОСОБА_1 з цим адміністративним позовом стала його незгода з порядком виконання ІНФОРМАЦІЯ_2 рішення суду від 19.11.2024 по справі №160/24791/24.
Відповідно до частин 2, 3 статті 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Згідно з частинами 2, 4 статті 372 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом.
Судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом (ст.370 КАС України).
Відповідно до частини 1 статті 382 КАС України суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому статтями 287, 382-382-3 і 383 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 383 КАС України передбачено, що особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Аналіз зазначених норм свідчить, що КАС України передбачає такі види судового контролю за виконанням судового рішення: зобов'язання суб'єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення, накладення штрафу (стаття 382 КАС України), визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду (стаття 383 КАС України), оскарження рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, вчинених при примусовому виконанні рішення суду (стаття 287 КАС України).
Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 року у справі №806/2143/15 вказав, що зазначені правові норми КАС України (статті 382, 383) мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача, та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.
Крім того, Верховний Суд зазначив, що наявність у КАС України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, установленому КАС України, який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення або стягнення заборгованості за іншим судовим рішенням.
В той же час, відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський суд з прав людини у справі «Горнсбі проти Греції» (від 19 березня 1997 року, заява № 18357/91, п.40) наголосив, що відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід'ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6.
Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (рішення у справі «Піалопулос та інші проти Греції», від 15 березня 2001 року, заява №40758/09, п.68).
Отже, для цілей статті 6 Конвенції стадія виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».
З аналізу рішень Європейського суду з прав людини (остаточні рішення у справах «Алпатов та інші проти України», «Робота та інші проти України», «Варава та інші проти України», «ПМП «Фея» та інші проти України»), якими було встановлено порушення п.1 ст.6, ст.13 Конвенції та ст.1 Першого протоколу до Конвенції, вбачається однозначна позиція про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, а також констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з нормою статті 129-1 Конституції України.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Отже, судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень. З огляду на вищенаведене, у разі невиконання судового рішення, позивач має право вимагати вжиття спеціальних заходів впливу на боржника, передбачених законодавством про виконавче провадження, за КАС України. Невиконання судового рішення не може бути самостійним предметом окремого судового провадження.
Відтак, вимоги про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, які прийняті (вчинені або не вчинені) на виконання судового рішення, в іншому (новому) судовому провадженні не розглядаються.
Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, неодноразово наведеній у постановах від 20.02.2019 у справі №806/2143/15, від 03.04.2019 у справі №820/4261/18, від 21.11.2019 у справі №802/1933/18-а, від 24.09.2020 у справі №640/15623/19.
Крім того, суд звертає увагу, що в постанові від 29.07.2020 у справі №580/1264/19 Верховний Суд вказав, що у разі порушення зазначеного порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень на виконання рішення суду провадження у справі належить закривати з посиланням на те, що спір вирішений судовим рішенням, яке набрало законної сили.
За приписами частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Спір у справі, що розглядається, є тотожним спору в адміністративній справі №160/24791/24, оскільки він виник між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, але на стадії виконання судового рішення. У спірних правовідносинах наявні обставини, з якими стаття 383 КАС України пов'язує виникнення підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення.
Пунктами 1 та 2 частини 1 статті 170 КАС України передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо: позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства; у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є такі, що набрали законної сили, рішення або постанова суду, ухвала про закриття провадження в адміністративній справі.
Враховуючи вищевикладене та з урахуванням практики Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, суд приходить до висновку, що у відкритті провадження у справі слід відмовити.
При цьому, суд роз'яснює позивачеві, що відмова у відкритті провадження в даній справі не позбавляє його права звернутись до суду із заявою в порядку, визначеному статтями 382, 383 КАС України.
Керуючись статтями 170, 242, 248, 256, 382, 383 КАС України, суд,-
Відмовити у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
Копію ухвали про відмову у відкритті провадження надіслати позивачеві.
Роз'яснити позивачеві, що відповідно до частини 5 статті 170 КАС України повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Ухвала суду набирає законної сили відповідно до статті 256 КАС України та може бути оскаржена в порядку та у строки, встановлені статтями 295 та 297 КАС України.
Суддя Н.В. Турлакова