14 липня 2025 року ЛуцькСправа № 140/1753/25
Волинський окружний адміністративний суд у складі судді Шепелюка В.Л., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) (далі - Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності щодо нездійснення нарахування та виплати середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні за період від 12 квітня 2017 року по 10 лютого 2025 року; стягнення з відповідача середнього грошового забезпечення за період затримки розрахунку при звільненні від 12 квітня 2017 року по 10 лютого 2025 року у сумі 664 231,76 грн; визнання протиправною бездіяльності, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті компенсації втрати частини доходів у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні за період від 12 квітня 2017 року по 10 лютого 2025 року; зобов'язання здійснити нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні за період від 12 квітня 2017 року по 10 лютого 2025 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказав, що проходив військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 та на день звільнення зі служби, виключення зі списків частини та всіх видів забезпечення 12 квітня 2017 року повного розрахунку він не отримав, у зв'язку з чим був змушений звернутися за захистом своїх прав до суду. Так, на виконання рішенння Волинського окружного адміністративного суду від 18 червня 2024 року у справі №140/3504/24 відповідачем було здійснено виплату належного при звільненні грошового забезпечення 11 лютого 2025 року у сумі 30332,02 грн.
На думку позивача, відповідач не дотримався обов'язку виплатити йому всі належні суми при звільненні, а фактичний розрахунок зі всіх належних при звільненні коштів здійснив лише 11 лютого 2025 року. При цьому ОСОБА_1 зазначає, що при розрахунку суми середнього заробітку, яка належить до виплати, період стягнення середнього заробітку потрібно поділити на дві частини до набрання чинності Законом України від 01 липня 2022 року №2352-ІХ “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (19 липня 2022 року) та після цього, а саме: на період з 12 квітня 2017 року по 18 липня 2022 року та період з 19 липня 2022 року по 11 лютого 2025 року.
Крім того, враховуючи факт несвоєчасної виплати індексації грошового забезпечення у сумі 30331,02 грн, позивач вважає, що має право на виплату компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за період з 12 квітня 2017 року по 10 лютого 2025 року.
З наведених підстав просив позов задовольнити.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 24 лютого 2025 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та її розгляд призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Відповідач у відзиві на позов заперечив позовні вимоги та у їх задоволенні просив відмовити (а.с.75-83). В обґрунтування цієї позиції вказав, що позивач на день виключення зі списків особового складу військової частини 12 квітня 2017 року претензій щодо виплати грошового забезпечення не заявляв. У даному випадку спір про належні позивачеві суми при звільненні з приводу складових грошового забезпечення виник через 7 років після виключення позивача зі списків військової частини. Отже, у спірних правовідносинах не настало передбачених у частині другій статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) умов для нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення (середнього заробітку) за час затримки розрахунку при звільненні. Також, зазначив, що станом на момент звернення позивача до суду вже була чинна редакція КЗпП України від 19 липня 2022 року, тому розмір відшкодування може бути розрахований за період не більше шести місяців. Також, на переконання відповідача, не підлягає задоволенню позовна вимога щодо зобов'язання здійснити виплату компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за період з 12 квітня 2017 року по 10 лютого 2025 року, оскільки ОСОБА_1 на виконання рішення суду було перераховано та виплачено дохід, який не підлягає компенсації відповідно до приписів статті 2 Закону України 19 жовтня 2000 року №2050-ІІІ “Про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон №2050-ІІІ).
У відповіді на відзив позивач заперечив доводи відзиву (а.с.89-100).
Інші заяви по суті пору від сторін не надходили.
Дослідивши письмові докази, перевіривши доводи сторін у заявах по суті справи, суд встановив такі обставини.
Позивач ОСОБА_1 у період з 07 жовтня 2005 року по 12 квітня 2017 року проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 . Наказом начальника НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 12 квітня 2017 року №79-ос прапорщика ОСОБА_1 , з яким припинено (розірвано) контракт та звільнено з військової служби в запас за пунктом “а» (у зв'язку з закінченням строку контракту) частини шостої статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу», без права носіння військової форми одягу, виключено зі списків частини та усіх видів забезпечення з 12 квітня 2017 року (а.с.42).
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 18 червня 2024 року у справі №140/3504/24, яке набрало законної сили 10 січня 2025 року, зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2015 року по 12 квітня 2017 року із встановленням січня 2008 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення, з урахуванням виплачених сум.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 січня 2025 року рішення Волинського окружного адміністративного суду від 18 червня 2024 року у справі №140/3504/24 змінено, в абзаці другому та третьому резолютивної частини період “з 01 січня 2015 року по 12 квітня 2017 року» замінити на “з 01 січня 2016 року по 12 квітня 2017 року».
11 лютого 2025 року відповідачем було виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду від 18 червня 2024 року у справі №140/3504/24.
У відповідь на звернення позивача щодо добровільного виконання рішення суду від 18 червня 2024 року у справі №140/3504/24 і нарахування та виплати середнього заробітку за період затримки виплати грошового забезпечення, а також компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушення строків виплати індексації грошового забезпечення, відповідач листом від 21 січня 2025 року №0-/К-104/102 повідомив позивача, що ним здійснено запит до Адміністрації Державної прикордонної служби про відкриття асигнування на виконання вказаного рішення суду та про відсутність правових підстав для нарахування та виплати середньої заробітної плати та компенсації втрат частини доходів (а.с.44,48)
Спірні правовідносини у цій справі виникли щодо права позивача на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також на компенсацію втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати за весь час затримки по день фактичної виплати (11 лютого 2025 року).
При вирішенні спору суд керується такими нормативно-правовими актами.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-XII “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-XII).
Відповідно до статті 1-2 цього Закону військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
Згідно з пунктом 2 статті 9 Закону №2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Відповідно до частини третьої статті 24 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-XII “Про військовий обов'язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Пунктом 293 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі, затвердженого Указом Президента України від 29 грудня 2009 року №1115/2009, установлено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення із списків особового складу органу Держприкордонслужби розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпеченням. У разі спору про розмір сум, належних військовослужбовцю при звільненні, йому в день виключення із списків особового складу виплачується сума, не оспорювана керівництвом органу Держприкордонслужби, у якому проходив службу цей військовослужбовець.
З наведеного слідує, що при звільненні з військової служби та виключенні зі списків особового складу військової частини з військовослужбовцем повинен бути повністю проведений розрахунок.
Законом №2011-XII та іншими нормативно-правовими актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не встановлено відповідальність за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті. Водночас такі питання врегульовані КЗпП України.
За правилами статті 116 КЗпП України (в редакції Закону України від 20 грудня 2005 року №3248-IV “Про внесення змін до Кодексу законів про працю України», яка була чинною до 18 липня 2022 року, далі - Закон №3248-IV) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Статтею 117 КЗпП України (у редакції Закону №3248-IV) передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Так в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Верховний Суд України у постанові від 17 лютого 2015 року у справі №21-8а/15 зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Така правова позиція неодноразово підтримана Верховним Судом.
Отже, на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби, допускається поширення норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними.
Законом №2352-IX (набрав чинності 19 липня 2022 року) частини першу, другу статті 117 викладено в новій редакції:
“У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
За правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, під “належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Так, судом встановлено, що позивач виключений зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення з 12 квітня 2017 року, тоді як остаточний розрахунок з ним було проведено лише 11 лютого 2025 року.
При вирішенні спору суд відповідно до приписів частини п'ятої статті 242 КАС України враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі №120/2617/20-а, які полягають у такому.
Положення частини першої і частини другої статті 117 КЗпП України стосуються відмінних (різних) правових ситуацій, які передбачають різні правові наслідки для роботодавця у разі затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника, при цьому істотне значення має наявність спору щодо суми належних працівникові при звільненні сум.
Дійсно, частина перша статті 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.
Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник за змістом частини другої статті 117 КЗпП України має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь. Розмір заборгованості та відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку - суд.
Отже, у разі якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому випадку, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Таким чином, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Суд дійшов висновку про те, що оскільки при звільненні з військової служби позивачу не виплачено грошове забезпечення у повному обсязі (у належному розмірі), а остаточний розрахунок проведений лише 11 лютого 2025 року, то це є порушенням статті 116 КЗпП України та відповідно до статті 117 цього Кодексу - підставою для виплати середнього заробітку за весь час затримки.
Верховний Суд у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22 виснував, що при вирішенні спору належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. Належить також враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Період затримки визначається наступним днем після виключення зі списків особового складу частини у зв'язку із звільненням та закінчується днем, що передує дню остаточного розрахунку.
Датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 КЗпП України у цій справі, є 12 квітня 2017 року - дата звільнення позивача та дата розрахунку з ним.
За таких обставин застосуванню до спірних правовідносин належать приписи статті 117 КЗпП України у редакції на момент їхнього виникнення, тобто до 19 липня 2022 року.
Варто зазначити, що спірний період стягнення середнього заробітку (грошового забезпечення) у даній справі охоплюється періодом з 13 квітня 2017 року по 10 лютого 2025 року.
Тобто спірні правовідносини охоплюють період, який виник, як до, так і після 19 липня 2022 року.
Однак, період стягнення середнього заробітку з 19 липня 2022 року до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Саме тому, ураховуючи постанови Верховного Суду від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22, від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 22 лютого 2024 року у справі №560/831/23, від 29 лютого 2024 року у справі №460/42448/22, від 29 серпня 2024 року у справі №200/3662/23, від 24 січня 205 року у справі380/1607/24 спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини: з 27 квітня 2017 року до 18 липня 2022 року та з 19 липня 2022 року по 28 червня 2024 року (у межах шести місяців, визначених у новій редакції статті 117 КЗпП України).
Обчислення середнього заробітку проводиться згідно з вимогами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995року №100 (далі - Порядок №100).
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Порядку №100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Підпунктом “б» пункту 4 розділу ІІІ Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).
Як встановлено пунктом 8 розділу VI Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до довідки Військової частини НОМЕР_1 (а.с.111) за два останні місяці перед звільненням (лютий-березень 2017 року) ОСОБА_1 нараховано грошове забезпечення у лютому 2017 року у сумі 4203 грн, у березні 2017 року у сумі 4203,00 грн, а всього 8406,00 грн. Виходячи з цього, середньоденне грошове забезпечення становить 142,47 грн (8406,00 грн/59, де 59 - кількість календарних днів у лютому-березні 2017 року).
Таким чином, середнє грошове забезпечення за відповідний час затримки розрахунку при звільненні до 18 липня 2022 року становить 273969,81 грн (142,47 грн х 1923 календарних дні), а з 19 липня 2022 року по 18 січня 2023 року включно (період обмежений шістьма місяцями) - 26214,48 грн (142,47 грн х 184 календарних дні), всього 300184,29 грн, що перевищує донарахований розмір (30331,02 грн) належних позивачу сум за результатами вирішення спору у судовому порядку.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (постанова від 26 червня 2019 у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 червня 2016 року у справі №6-113цс16).
Відповідно до вже згаданої вище постанови Великої Палати Верховного Суду у справі №761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При цьому варто зауважити, що спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі охоплюється періодом з 13 квітня 2017 року по 10 лютого 2025 року. У період з 13 квітня 2017 року до 18 липня 2022 року слід застосовувати редакцію статті 117 КЗпП України до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. До цього періоду суд, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
Водночас у період з 19 липня 2022 року по 10 лютого 2025 року застосуванню підлягає вже нині чинна редакція статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати середнього заробітку шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15, недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Аналогічний висновок висловлений у постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 560/11489/22, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 22 лютого 2024 року у справі № 560/831/23, від 29 лютого 2024 року у справі № 460/42448/22, від 10 квітня 2024 року у справі №360/380/23, від 19 вересня 2024 року у справі №420/573/23, від 24 квітня 2025 року у справі №400/14213/23 і суд вважає його застосовним до спірних правовідносин.
Застосовуючи критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, судом взято до уваги не лише тривалість невиплати усіх належних позивачу сум грошового забезпечення та інших виплат при звільненні 12 квітня 2017 року, а й те, що позивач за вирішенням спору не звертався тривалий час після звільнення зі служби (звернувся лише у квітні 2024 року).
Враховуючи вищенаведені обставини та враховуючи принцип справедливості та співмірності суд дійшов висновку про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника, яка становить 0,10 (30331,02 грн (сума за результатами вирішення спорів у судовому порядку)/300184,29 грн (середній заробіток за час затримки розрахунку, що підлягав би виплаті з 13 квітня 2017 року по 18 липня 2022 року).
Відтак розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 квітня 2017 року по 18 липня 2022 року становить 27402,75 грн (142,47 грн гривень (середньоденний розмір заробітної плати позивача) х 0,10 (істотність частки) х 1923 (кількість календарних днів за період з 13 квітня 2017 року по 18 липня 2022 року).
Отже, з урахуванням принципу справедливості та співмірності позивачеві слід виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13 квітня 2017 року по 18 липня 2022 року в розмірі 27402,75 грн , а за період з 19 липня 2022 року по 18 січня 2023 року включно в сумі 26214,48 грн.
Тобто загальна сума середнього заробітку, що підлягає виплаті позивачеві з урахуванням правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22, від 19 вересня 2024 року у справі №420/573/23, від 24 квітня 2025 року №400/14213/23 становить 53617,23 грн (27402,75 грн + 26214,48 грн).
Одночасно суд наголошує, що суми, які визначені до стягнення як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зменшується на суму податків і зборів. Така правова позиція викладену у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2019 року у справі №2340/3023/18.
Перевіряючи доводи сторін в іншій частині позовних вимог (щодо нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення за період 01 січня 2016 року по 12 квітня 2017 року, суд зазначає, що питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України “Про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (Закон №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (далі - Порядок №159).
Згідно зі статтями 1, 2 Закону №2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
Відповідно до статей 3 та 4 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться). Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Норми Порядку №159 відтворюють положення Закону №2050-ІІІ, конкретизують підстави та механізм виплати компенсації.
За змістом статті 6 Закону №2050-ІІІ, пункту 7 Порядку №159 компенсація проводиться за рахунок джерел, з яких здійснюються відповідні виплати, а саме: власних коштів - підприємства, установи і організації, які не фінансуються і не дотуються з бюджету, а також об'єднання громадян; коштів відповідного бюджету - підприємства, установи і організації, що фінансуються чи дотуються з бюджету; коштів Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, інших цільових соціальних фондів, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету.
Із наведеного слідує, що дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру.
Основною умовою для виплати громадянину компенсації, що передбачена статтею 2 Закону №2050-ІІІ та Порядком №159, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. При цьому компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ та пункті 4 Порядку №159 формулювання, що компенсація обчислюється як добуток “нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема у постановах від 14 квітня 2021 року у справі №465/322/17, від 05 липня 2022 року у справі №420/7633/20 та ряду інших (постанови від 20 лютого 2018 року у справі № 522/5664/17, від 21 червня 2018 року у справі №523/1124/17, від 12 лютого 2019 року у справі №814/1428/18, від 08 серпня 2019 року у справі №638/19990/16-а).
Як встановлено судом, донараховані ОСОБА_1 суми грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 12 квітня 2017 року (на виконання рішення суду у справі №140/3504/24) той отримав 11 лютого 2025 року. Тобто, виплата проведена відповідачем несвоєчасно (не тоді, коли вона мала би бути здійснена, якби відповідач діяв правомірно).
Суд зазначає, що пункт 2 розділу І Інструкції №558 до основних видів грошового забезпечення відносить посадовий оклад, оклад за військовим званням; до щомісячних додаткових видів грошового забезпечення - підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, премію.
З урахуванням того, що несвоєчасне нарахування належних сум грошового забезпечення (індексації грошового забезпечення) з 01 січня 2016 року по 12 квітня 2017 року відбулось з вини відповідача, то позивач має право на отримання компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Відповідач в порушення приписів Закону №2050-ІІІ, Порядку №159 у зв'язку із несвоєчасною виплатою грошового забезпечення у належному розмірі виплату компенсації втрати частини доходів не здійснив.
Зважаючи на встановлені в ході судового розгляду фактичні обставини справи, та враховуючи наведені норми права, якими урегульовано спірні правовідносини, з метою ефективного способу захисту порушених прав, свобод чи інтересів позивача, суд дійшов висновку про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати на суму індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2017 року по 12 квітня 2017 року (на виконання рішення суду у справі №140/3504/24), а також зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати на суму індексації грошового забезпечення за вказаний період за весь час затримки виплати відповідно до Порядку №159.
Отже, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код юридичної особи НОМЕР_4 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо не проведення з ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні з військової служби.
Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 53617,23 грн (п'ятдесят три тисячі шістсот сімнадцять грн 23 коп.)
Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати на суму індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2017 року по 12 квітня 2017 року (на виконання рішення суду у справі №140/3504/24).
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати на суму індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2017 року по 12 квітня 2017 року (на виконання рішення суду у справі №140/3504/24) за весь час затримки виплати відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене учасниками справи в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя В. Л. Шепелюк