вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
26 травня 2025 р. м. Ужгород Справа № 907/1034/24
Суддя Господарського суду Закарпатської області Мірошниченко Д.Є., за участю секретаря судового засідання Меліки І.В.,
розглянувши матеріали справи
за позовом Ужгородської міської ради, м. Ужгород
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Гетьман", м. Ужгород
про стягнення безпідставно збережених коштів в сумі 530 339,51 грн (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог)
за участю представників:
позивача - Данканич А. Е., представник в порядку самопредставництва
відповідача - Гайович К.П., адвокат, ордер серія АО № 1074702 від 07.01.2025
Ужгородська міська рада звернулася до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Гетьман" про стягнення безпідставно збережених коштів в сумі 584 413,27 грн за фактичне користування земельною ділянкою, що підлягала поверненню позивачу у зв'язку із закінченням строку дії укладеного між сторонами договору за період з 01.03.2017 по 27.08.2023.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 907/1034/24 визначено головуючого суддю Мірошниченка Д. Є., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.12.2024.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 10.12.2024 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи №907/1034/24 здійснювати у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 22.01.2025 о 10:30 год.
Ухвалами Господарського суду Закарпатської області від 22.01.2025 та від 05.02.2025 підготовчі засідання відкладались з підстав наведених у них.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 12.03.2025 прийнято заяву позивача за вх.№ 02.3.1-02/2372/25 від 12.03.2025 про зменшення позовних вимог щодо стягнення безпідставно збережених коштів в сумі 530 339,51 грн за період з 01.03.2017 по 27.02.2023, відкладено підготовче засідання на 09.04.2025 об 11:00 год., зобов'язано сторін провести звірку взаємних розрахунків зі сплати орендної плати за земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:26:002:0005 за період з 01.03.2017 по 27.02.2023, оформивши результати звірки актом у вигляді єдиного двостороннього документу, крім того визнано явку представників сторін у підготовче засідання обов'язковою.
08.04.2025 за вх.№№ 02.3.1-02/3311/25, 02.3.1-02/3315/25 через підсистему "Електронний суд" до суду надійшли від відповідача додаткові пояснення у справі (які є аналогічними за змістом одне одному) щодо відсутності заборгованості з орендної плати за землю, в яких, крім того, відповідач просить долучити до матеріалів справи податкові декларації зі сплати орендної плати за період з 2020 року по 2023 рік, в обґрунтування доводів щодо відсутності заборгованості.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 09.04.2025 суд закрив підготовче провадження та призначив справу № 907/1034/24 до судового розгляду по суті на 07.05.2025 о 12:00 год.
Проте, судове засідання 07.05.2025 не відбулось через отримання судом повідомлення про замінування будівлі Господарського суду Закарпатської області, про що заступником керівника апарату складено відповідний акт № 5 від 07.05.2025.
З метою забезпечення процесуальних прав сторін, суд відклав проведення судового засідання на 26.05.2025 о 10:00 год.
В судове засідання від 26.05.2025 сторони з'явилися. Представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог), представник відповідача проти позовних вимог заперечив з викладених у відзиві та додаткових поясненнях у справі.
Судом встановлено, що зібраних в матеріалах справи доказів достатньо для з'ясування обставин справи і прийняття судового рішення, відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), учасникам справи створювались необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Відповідно до статті 240 ГПК України в судовому засіданні 26.05.2025 судом було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Правова позиція позивача.
Позовні вимоги обґрунтовуються посиланням на припинення з 20.12.2015 між сторонами спору орендних правовідносин за укладеним 13.01.2003 договором оренди земельної ділянки комунальної власності площею 0,0995 га по вул. Івана Франка, 1 в м.Ужгород Закарпатської області, кадастровий номер 2110100000:26:002:0005, а відтак і використання відповідачем у період з 01.03.2017 по 27.02.2023 зазначеної земельної ділянки без належної правової підстави, у зв'язку з чим, за переконанням Ужгородської міської ради, Товариство з обмеженою відповідальністю "Гетьман" безпідставно зберегло грошові кошти, які мало сплатити за використання земельної ділянки за вказаний період.
У зв'язку з викладеним, за позицією позивача, відповідач, як фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язаний сплатити 530 339,51 грн (з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог) безпідставно збережених коштів за використання земельної ділянки за період з 01.03.2017 по 27.02.2023.
Заперечення (відзив) відповідача.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Гетьман" у відзиві на позовну заяву заперечує проти позовних вимог в повному обсязі.
Відповідач посилається на обставини, що, на його думку, свідчать про сумлінну сплату орендної плати за земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:26:002:0005 у період з 23.06.2015 по 28.02.2023, тобто навіть після закінчення дії договору оренди, зазначаючи про відображення вказаних операцій як у бухгалтерському обліку, так і у відповідних податкових деклараціях.
Також відповідач зазначає, що з 28.02.2023 Товариство з обмеженою відповідальністю "Гетьман" не сплачує орендну плату за вказану земельну ділянку, оскільки, як вірно вказано у позовній заяві, з цього дня більше не є власником нерухомого майна, що розташоване на ній.
Окрім цього, Товариство з обмеженою відповідальністю "Гетьман" вважає неналежним наведене Ужгородською міською радою обґрунтування нормативної грошової оцінки вказаної земельної ділянки для визначення розміру безпідставно збережених відповідачем коштів орендної плати, посилаючись при цьому на положення частини 2 статті 20 Закону України "Про оцінку земель".
За таких обставин, відповідач вважає відсутніми правові підстави для задоволення позову Ужгородської міської ради.
Додаткові пояснення відповідача.
У поданих суду додаткових поясненнях відповідач посилається на обставини щодо самостійного декларування Товариством з обмеженою відповідальністю "Гетьман" своїх зобов'язань зі сплати орендної плати за період 2020, 2021, 2022, січень-лютий 2023 років на суму 183 704,90 грн, надавши до матеріалів справи податкові декларації зі сплати орендної плати за вказаний період.
Також звертає увагу суду, що згідно з наданими відповідачем до матеріалів справи листами ГУ ДПС у Закарпатській області, заборгованість з "Орендної плати з юридичних осіб" (код платежу 18010600) відсутня, тобто оплата задекларованих зобов'язань відбулась.
Інші заяви по суті справи.
У підготовчому засіданні представником відповідача заявлено усне клопотання про застосування позовної давності до заявлених позивачем вимог.
Також, 14.04.2025 представником відповідача подано суду письмову заяву про застосування позовної давності до вимог позивача, заявлених за період з 01.03.2017 по 05.12.2021 на суму 417 687,67 грн.
Матеріалами справи установлено, що 27.02.2002 Ужгородською міською радою прийнято рішення, відповідно до якого Товариству з обмеженою відповідальністю "Гетьман" надано в оренду строком на 5 років земельну ділянку площею 0,0995 га під кафе "Спорт" по вул. Івана Франка, 1.
Як зазначає позивач, 13.01.2003 між Ужгородською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Гетьман" укладено договір оренди земельної ділянки площею 995 кв.м для використання під кафе "Спорт" по вул. Івана Франка, 1 строком на 5 років.
В подальшому, рішеннями Ужгородської міської ради від 21.03.2008 № 661 та від 19.12.2013 № 1174 Товариству з обмеженою відповідальністю "Гетьман" два рази продовжувався термін дії оренди землі строком на 5 років, останній раз до 19.12.2015.
Також позивач зазначає, що 22.04.2008 між Управлінням майном міста та Товариством з обмеженою відповідальністю "Гетьман" укладалась додаткова угода до вказаного вище договору оренди (шляхом викладення умов правочину в новій редакції), згідно з умовами якої відповідачу передано в оренду земельну ділянку площею 995 кв.м для реконструкції та обслуговування будівлі (кафе "Спорт") строком на 5 років, з наступним поновленням дії угоди терміном до 19.12.2015.
Окрім цього, позивач зазначає, що Товариством з обмеженою відповідальністю "Гетьман" ініціювалося перед Ужгородською міською радою окреме клопотання про поновлення дії договору оренди землі, яке було розглянуто на сесії міської ради та за наслідком розгляду якого прийнято рішення від 18.05.2017 № 640 про відмову у поновленні дії вказаного вище договору оренди землі.
Також, рішенням Ужгородської міської ради від 07.10.2021 № 452 Товариству з обмеженою відповідальністю "Гетьман" повторно відмовлено у поновленні дії договору оренди землі.
Наведені вище обставини щодо існування між сторонами спору договірних правовідносин з приводу оренди Товариством з обмеженою відповідальністю "Гетьман" земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:26:002:0005 у період з моменту укладення договору оренди у січні 2023 року по 20.12.2015 не заперечувалися як позивачем, так і відповідачем під час усього розгляду цієї справи.
При цьому, як зазначає позивач та не спростовано відповідачем, починаючи з 20.12.2015 у Товариства з обмеженою відповідальністю "Гетьман" відсутні чинні договори оренди землі щодо використання земельної ділянки комунальної форми власності з кадастровим номером 2110100000:26:002:0005.
Відповідно до інформації, наданої Комунальним підприємством "Архітектурно планувальне бюро" Ужгородської міської ради у листі від 24.11.2021 № 517, за Товариством з обмеженою відповідальністю "Гетьман" 31.12.2012 зареєстровано право власності на будівлю літ. Р (кафе "Спорт"). У 2006 році Товариством з обмеженою відповідальністю "Гетьман" розпочато реконструкцію вказаної будівлі під спортивно-торговий комплекс. На момент останнього обстеження та проведення поточної технічної інвентаризації у 2008 році вказаний об'єкт реконструкції зафіксовано на стадії будівництва фундаменту.
Також судом установлено, що 11.01.2022 комісією з обстеження умов використання земельної ділянки (у складі, визначеному розпорядженням міського голови від 16.12.2021 №719), обстежено земельну ділянку по вул. Івана Франка, 1 площею 995 кв.м та встановлено наступне: земельна ділянка розміщена по вул. Івана Франка, та безпосередньо межує територією стадіону "Авангард" (кадастровий номер 2110100000:26:001:0285 - перебуває у комунальній власності територіальної громади міста). В'їзд на територію здійснюються через територію стадіону "Авангард" (пропускний пункт). По межі зовнішніх меж земельної ділянки (зі сторони вул. Івана Франка та вул. Фріца Гленца) встановлено бетонний та металеві паркани; - на території розміщено бетонний фундамент (по факту недобудований цокольний поверх будівлі чи підвальних приміщень). Ознак проведення будівельних робіт під час обстеження не виявлено. За наслідками проведеного обстеження земельної ділянки, комісія прийшла до висновку, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Гетьман" впродовж загального строку позовної давності використовує земельну ділянку комунальної форми власності з кадастровим номером 2110100000:26:002:0005 під наявним об'єктом нерухомого майна загальною площею 995 кв.м без достатньої правової підстави.
Окрім цього, судом встановлено, що 28.02.2023 Товариство з обмеженою відповідальністю "Гетьман" відчужило вказаний об'єкт нерухомого майна у приватну власність іншій фізичній особі на підставі договору купівлі-продажу. Наявна у матеріалах справи відповідна угода також містить відомості, що така споруда розмішена на земельній ділянці (кадастровий номер 2110100000:26:002:0005), що перебуває у комунальній власності міста.
Разом з цим, зазначаючи, що в період 20.12.2015 по 27.02.2023 між Ужгородською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Гетьман" не укладалося жодних договорів оренди земельної ділянки комунальної форми власності з кадастровим номером 2110100000:26:002:0005, позивач наголошує на тому, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Гетьман" до моменту відчуження належного йому нерухомого майна, використовувало земельну ділянку комунальної форми власності площею 995 кв.м з кадастровим номером 2110100000:26:002:0005 - без належної на те правової підстави.
Відтак, за доводами позивача, з урахуванням неведених вище обставин відповідач зобов'язаний відшкодувати на підставі положень статті 1212 ЦК України безпідставно збережені кошти, за користування земельною ділянкою під належним йому нерухомим майном у заявленій до стягнення сумі.
НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ ТА ОЦІНКА СУДУ
Щодо кваліфікації правовідносин сторін.
Дослідивши правову природу спірних правовідносин з урахуванням фактичних та правових підстав заявлених позовних вимог, а також заперечень проти них, надаючи оцінку всім обставинам справи у їх сукупності, оцінивши всі надані сторонами на підтвердження їх вимог докази, суд виходить з наступного.
Предметом судового розгляду даної справи є наявність або відсутність підстав для задоволення вимог позивача (в редакції заяви про зменшення позовних вимог від 12.03.2025) про стягнення з відповідача 530 339,51 грн безпідставно збережених грошових коштів у вигляді плати за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 2110100000:26:002:0005 за період з 01.03.2017 по 27.02.2023.
Відповідно до статей 11, 509 ЦК України, статті 174 Господарського кодексу України (далі - ГК України) зобов'язання виникають, зокрема, з договору.
Частиною 1 статті 193 ГК України та частиною 1 статті 526 ЦК України визначено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Приписами статті 629 ЦК України унормовано, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Так, відповідно до частини 1 статті 759 ЦК України, яка кореспондується із приписами частини 1 статті 283 ГК України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
У контексті положень частин 1, 2 статті 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Зокрема, згідно з приписами статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Статтею 206 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) унормовано, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності (частина 1 статті 93 ЗК України).
Згідно з частиною 1 статті 286 ГК України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством.
Відповідно до частини 1 статті 763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Згідно зі статтею 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Відповідно до частини 2 статті 291 ГК України договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу (приватизації) об'єкта оренди; ліквідації суб'єкта господарювання-орендаря; загибелі (знищення) об'єкта оренди.
Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України (частина 4 статті 291 ГК України).
Частиною 1 статті 631 ЦК України визначено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, орендар - Товариство з обмеженою відповідальністю "Гетьман" після припинення 19.12.2015 орендних правовідносин щодо користування земельною ділянкою комунальної форми власності площею 995 кв.м з кадастровим номером 2110100000:26:002:0005, не повернув таку земельну ділянку орендодавцю - Ужгородській міській раді.
Отже, судом встановлено, що відповідач свого зобов'язання з добровільного повернення об'єкта оренди не виконав та після закінчення строку дії договору оренди (19.12.2015) продовжив користування орендованою земельною ділянкою по 27.02.2023, а саме до моменту відчуження відповідачем 28.02.2023 об'єкта нерухомого майна, розташованого на цій земельній ділянці. Зазначені обставини під час розгляду справи не заперечувалися як позивачем, так і відповідачем.
Так, правовідносини оренди (найму) врегульовані положеннями глави 58 "Найм (оренда)" розділу 111 "Окремі види зобов'язань" книги п'ятої "Зобов'язальне право" ЦК України та статей 283 - 291 ГК України.
Згідно із частиною 1 статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Частинами 1 та 6 статті 283 ГК України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
У частині 1 статті 284 ГК України законодавець як істотні умови договору оренди, визначив, зокрема, строк, на який укладається договір оренди; орендну плату з урахуванням її індексації; умови повернення орендованого майна або викупу.
За частиною 1 статті 773 ЦК України на наймача покладений обов'язок користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору.
Частиною 1 статті 763 ЦК України встановлене загальне правило, за яким договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Аналогічні за змістом положення містить частина 4 статті 284 ГК України, відповідно до якої строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Закінчення строку, на який було укладено договір оренди, є однією з підстав його припинення (частина 4 статті 291 ГК України).
Виняток з наведеного правила передбачено частиною 1 статті 764 ЦК України, відповідно до якої в разі якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК України.
Частиною 1 статті 785 ЦК України передбачено, що в разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
За змістом наведених норм із закінченням строку договору найму (оренди), на який його було укладено, за наявності заперечень наймодавця щодо подальшого користування наймачем майном, договір є припиненим, що означає припинення дії (чинності) для сторін всіх його умов, а їх невиконання (невиконання окремих його умов) протягом дії договору оренди є невиконанням зобов'язання за цим договором, що має відповідні наслідки (настання відповідальності за невиконання чи неналежне виконання обов'язків під час дії договору тощо), однак не зумовлює продовження дії (чинність) договору в цілому або тих його умов, що не були виконані (неналежно виконані) стороною (сторонами).
Частиною 1 статті 762 ЦК України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Відповідно до частини 1 статті 286 ГК України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.
Зі змісту наведених норм вбачається, що договір оренди є підставою виникнення права наймача (орендаря) користуватися орендованим майном упродовж строку його дії зі сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору; а припинення такого договору є підставою виникнення обов'язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Користування майном за договором оренди є правомірним, якщо воно відповідає його умовам та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб'єктів договірних правовідносин.
Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов'язання у сфері орендних відносин.
Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов'язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов'язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України, статей 283, 284, 286 ГК України. Із припиненням договірних (зобов'язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов'язок - негайно повернути наймодавцеві річ.
Після спливу строку дії договору оренди невиконання чи неналежне виконання обов'язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов'язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною 2 статті 785 ЦК України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов'язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.
Таким чином, користування майном після припинення договору оренди є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв'язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за договором найму (оренди) і регулятивним нормам ЦК України та ГК України.
Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма статті 762 ЦК України ("Плата за користування майном) і охоронна норма частини 2 статті 785 ЦК України ("Обов'язки наймача у разі припинення договору найму") не можуть застосовуватися одночасно, адже орендар не може мати одночасно два обов'язки, які суперечать один одному: сплачувати орендну плату, що здійснюється за правомірне користування майном, і негайно повернути майно.
Отже, положення пункту 3 частини 1 статті 3 та статті 627 ЦК України про свободу договору не застосовуються до договорів оренди в тій їх частині, якою передбачені умови щодо здійснення орендної плати за період від моменту припинення дії договору до моменту повернення орендованого майна, оскільки сторони в такому випадку відступають від положень актів цивільного законодавства (стаття 6 ЦК України).
Неврахування таких висновків щодо застосування положень цивільного та господарського законодавства на практиці призводить до того, що з орендаря, який після припинення строку дії договору оренди не повернув майно орендодавцю на його вимогу, фактично стягується потрійний розмір орендної плати, а саме: безпосередньо орендна плата, а також неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Наведений підхід у регулюванні орендних правовідносин, вочевидь, не узгоджується з такими загальними засадами цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України).
З викладеного вбачається, що обов'язок орендаря сплачувати орендну плату за користування орендованим майном зберігається до припинення договору оренди (до спливу строку його дії), оскільки орендна плата є платою орендаря за користування належним орендодавцю майном та відповідає суті орендних правовідносин, що полягають у строковому користуванні орендарем об'єктом оренди на платній основі.
Водночас, неустойка, стягнення якої передбачено частиною 2 статті 785 ЦК України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення договору оренди - якщо наймач не виконує обов'язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення вказаного договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов'язання, до зазначеної відповідальності необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 ЦК України. Тобто суду необхідно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але не виконав цього обов'язку зі своєї вини.
Таким чином, яким би способом в договорі оренди не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов'язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення такого договору, проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною 2 статті 785 ЦК України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов'язання, окрім того, що передбачений вказаною нормою).
Близька за змістом правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі №910/11131/19.
Право наймодавця вимагати оплати неустойки відповідно до частини 2 статті 785 ЦК України та обов'язок наймача сплачувати таку неустойку зберігається до моменту повернення наймачем наймодавцю орендованого майна. Винятком з такого правила можуть бути, зокрема, підтверджені належними доказами неправомірні дії (бездіяльність) наймодавця, спрямовані на ухилення від обов'язку прийняти орендоване майно та оформити повернення наймачем орендованого майна, про що зроблено висновок Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 28.08.2018 у справі №913/155/17 та об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17.
Крім того, у постанові від 06.02.2020 у справі № 915/1429/19 Верховним судом зазначено, що визначальним для застосування частини 2 статті 785 ЦК України у спірних правовідносинах є саме факт неповернення об'єкта найму наймодавцю, а не факт користування/не користування наймачем об'єктом найму, оскільки поняті "неповернення речі" не є тотожним поняттю "не користування" у правовому сенсі статті 785 ЦК України.
Щодо застосування позивачем способу захисту своїх суб'єктивних прав.
Згідно з частиною 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 16 ЦК України закріплено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, згідно з яким кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Зазначена норма кореспондується з положеннями статті 20 ГК України, якою визначено способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання.
Під способами захисту суб'єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).
Суд зазначає, що у постанові об'єднаної палати у справі від 13.12.2019 №910/20370/17 викладено низку висновків Верховного Суду, зокрема, щодо обрання способу захисту у спірних правовідносинах, щодо захисту порушеного права у разі несвоєчасного повернення майна орендодавцю, щодо предмету доказування при розгляді спорів щодо стягнення неустойки в порядку частини 2 статті 785 ЦК України, у тому числі і висновку щодо тягаря доказування, зокрема, чи спростовано відповідачем-орендарем належними та достатніми доказами відсутність його вини у простроченні повернення орендованого майна позивачу-орендодавцю.
Об'єднана палата у означеній постанові наголосила, що до предмета доказування при вирішенні спорів щодо стягнення неустойки в порядку, передбаченому частиною 2 статті 785 ЦК України, як подвійної плати за користування орендованим майном після спливу строку дії договору оренди або його розірвання належать обставини, пов'язані з невжиттям орендарем належних заходів щодо повернення орендодавцю об'єкта оренди за наслідком припинення орендних правовідносин, за відсутності умов, які б перешкоджали орендарю вчасно повернути майно орендодавцю у визначений договором оренди строк; умисним ухиленням орендаря від обов'язку щодо повернення орендодавцю об'єкта оренди; утриманням орендованого майна у володінні орендаря та перешкоджанням орендарем у доступі орендодавця до належного йому об'єкта оренди; відсутністю з боку орендодавця бездіяльності та невчиненням ним дій, спрямованих на ухилення від обов'язку прийняти орендоване майно від орендаря та оформити повернення наймачем орендованого майна.
Крім того Верховний Суд неодноразово наголошував, що обставини вчинення орендарем дій із повернення орендованого майна та відсутність у нього умислу на ухилення від повернення об'єкта оренди виключають можливість застосування орендодавцем до орендаря відповідальності у вигляді неустойки в порядку частини 2 статті 785 ЦК України.
Така правова позиція Верховного Суду є сталою та послідовною і наведена, зокрема, у численних постановах Суду, у тому числі і у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.12.2019 у справі № 910/20370/17.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач обрав способом захисту своїх прав стягнення з відповідача як фактичного користувача земельної ділянки у спірний період, безпідставно збережених коштів в сумі 530 339,51 грн за період з 01.03.2017 по 27.02.2023, визначивши правовою підставою заявленого позову положення частини 1 статті 1212 ЦК України.
Проте, судом враховується, що у даному випадку має місце спеціальне правове регулювання, відповідно до якого з орендаря, що не повертає майно після припинення строку дії договору оренди, стягується саме неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (частина 2 статті 785 ЦК України), але не допускається стягнення за той самий період орендної плати за її користування, у тому числі і у вигляді безпідставно збережених коштів з посиланням на визначене статтею 1212 ЦК України правове регулювання.
Згідно з правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц.
Приймаючи до уваги викладене, вимога про стягнення з орендаря, який не повернув майно після припинення строку дії договору оренди, суми безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати не підлягає задоволенню, а здійснення розрахунків позовних вимог суми заборгованості з орендної плати після припинення дії договору, не відповідають наведеним вище висновкам.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин. Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, від 15.09.2022 у справі №910/12525/20.
Враховуючи наведене вище, позовні вимоги про стягнення з відповідача суми безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати в порядку частини 1 cтатті 1212 ЦК України задоволенню не підлягають.
Щодо заяви відповідача про застосування позовної давності.
Щодо позовної давності суд зауважує наступне.
Згідно з положеннями статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Нормою статті 257 ЦК України закріплено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
За змістом частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини 3 та 4 статті 267 ЦК України).
Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. Таким чином, лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Таким чином, враховуючи те, що позовні вимоги Ужгородської міської ради не підлягають задоволення, суд зазначає, що заява відповідача про застосування позовної даності у даному разі судом до уваги не приймається.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частиною 1 статті 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 74 ГПК України обов'язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
У статті 76 ГПК України встановлено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно зі статтею 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частина 5 статті 236 ГПК України).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія А, № 303-А. пункт 29).
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27.09.2001).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
Відповідно до пункту 5 частини 4 статті 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Відповідно до положень статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень статті 74 ГПК України.
Згідно зі статтею 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
З урахуванням висновків, до яких дійшов суд при вирішенні даного спору, суду не вбачається за необхідне надавати правову оцінку кожному із доводів наведених учасниками судового процесу, оскільки їх оцінка не може мати наслідком спростування таких висновків суду.
Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів про наявність інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, розглянувши спір на підставі поданих учасниками доказів, суд дійшов висновку про безпідставність заявлених позовних вимог, а відтак в задоволенні позову слід відмовити.
Розподіл судових витрат.
Витрати зі сплати судового збору відповідно до вимог статті 129 ГПК України покладаються на позивача.
Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 42, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову відмовити повністю.
На підставі статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду згідно зі статтею 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.
Повне судове рішення складено та підписано 14.07.2025.
Суддя Д. Є. Мірошниченко