14 липня 2025 року
м. Київ
справа № 638/14090/24
провадження № 51-2468 ск 25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженої ОСОБА_5 на вирок Дзержинського районного суду м. Харкова від
28 січня 2025 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 09 червня 2025 року щодо останньої,
встановив:
Вироком Дзержинського районного суду м. Харкова від 28 січня 2025 року, залишеним без змін ухвалою Харківського апеляційного суду від 09 червня 2025 року, ОСОБА_5 засуджено за ч. 5 ст. 111-1 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з відбуттям покарання в кримінально-виконавчій установі закритого типу з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, державного управління, місцевого самоврядування чи в органах, що надають публічні послуги на строк 10 років, без конфіскації майна.
Початок строку відбування покарання ОСОБА_5 вирішено рахувати з дня її фактичного затримання.
За вироком суду ОСОБА_5 визнано винуватою у тому, що вона, у невстановлений досудовим розслідуванням час, але не пізніше 23 червня 2022 року, перебуваючи на території м. Ізюм Харківської області, діючи умисно, погодилась на пропозицію представників окупаційної адміністрації держави-агресора - Російської Федерації, а саме умисно, протиправно і добровільно зайняла посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території Харківської області, начальника т. зв. «отдела бухгалтерского учета и отчетности военно-гражданской администрации Изюмского района Харьковской области», яку обіймала до моменту деокупації вказаної території силами оборони України, але не пізніше 08 вересня 2022 року.
В касаційній скарзі захисник, не оспорюючи доведеності винуватості підзахисної та правильності кваліфікації її дій, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої через суворість, просить судові рішення змінити, на підставі
ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_5 від відбування основного покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з випробуванням, з іспитовим строком 3 роки.
В обґрунтування стверджує, що судами безпідставно не застосовано приписи
ст. 75 КК України, при цьому судом першої інстанції встановлено, що
ОСОБА_5 щиро розкаялась, є пенсіонеркою, має доньку та двох онуків, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, раніше не судима, відсутні відомості про будь-які конфлікти та скарги з боку сусідів, офіційно не має встановленої інвалідності, хоча вже тривалий час страждає на низку хронічних захворювань, такі як: стенокардія, вроджена вада серця, гіпертонічна хвороба, перенесла ішемічний інсульт, що, на думку захисника, унеможливлює надання належної медичної допомоги в умовах ізоляції від суспільства. Окрім цього, зазначає, що суди безпідставно не визнали обставиною, яка пом'якшує покарання, вчинення кримінального правопорушення внаслідок збігу тяжких обставин. Вказує, що засуджена має міцні соціальні зв'язки, адже після деокупації міста Ізюм проживає за місцем реєстрації з донькою і онуками. Також звертає увагу, що ОСОБА_5 вимушено, без жодного злого умислу чи ідеологічних переконань, погодилась на тимчасове працевлаштування в адміністративні структури, які діяли під контролем окупаційних сил, оскільки іншої підходящої роботи, з урахуванням її віку та стану здоров'я, не було. На думку захисника, сукупність наведених обставин свідчить про можливість виправлення засудженої без відбування покарання із застосуванням інституту звільнення від його відбування на підставі ст. 75 КК України.
Перевіривши касаційну скаргу та долучені до неї копії судових рішень, Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 2 частини 2 статті 428 КПК України з огляду на таке.
За приписами ст. 433 КПК України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Як слідує із вироку, провадження у місцевому суді було розглянуто в порядку
ч. 3 ст. 349 КПК України.
Висновки суду про винуватість ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, правильність кваліфікації її дій за
ч. 5 ст. 111-1 КК України, а також вид і розмір призначеного покарання в касаційній скарзі не оспорюються, а тому судові рішення в цій частині не перевіряються.
Колегія суддів касаційного суду вважає неспроможними доводи касаційної скарги захисника щодо безпідставного незастосування судами першої та апеляційної інстанцій, передбаченого ст. 75 КК України, інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням, з огляду на таке.
Призначення покарання та звільнення від його відбування, попри нерозривний взаємозв'язок з точки зору правових наслідків для засудженої, мають відмінну юридичну природу і є окремими заходами, які послідовно застосовуються судом у разі прийняття відповідного рішення. При цьому вирішення питання про обрання особі виду та розміру покарання передує вирішенню питання про звільнення від його відбування з випробуванням, що прямо випливає зі змісту положень
ч. 1 ст. 75 КК України.
Згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ст. 65 КК України, суд при призначенні покарання повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винної та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Виходячи з мети покарання й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винної.
За правилами ст. 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженої без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
При цьому, суд має належним чином дослідити й оцінити всі обставини, що мають значення для кримінального провадження, та врахувати, що звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується лише у тому разі, коли для цього є умови і підстави, визначені ст. 75 КК України.
Підставою для звільнення особи від відбування покарання з випробуванням є переконання суду, викладене у мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання. Висновок суду має ґрунтуватися на тих відомостях, які він оцінює на час ухвалення вироку, зокрема, відомостях про вчинений особою злочин, зміст мети й мотивів протиправної поведінки, тривалість та інтенсивність протиправної діяльності, наявність чи відсутність судимості в особи, що притягується до кримінальної відповідальності. Крім того, важливе значення для вирішення питання про звільнення від відбування покарання з випробуванням мають відомості, що характеризують: особистісні прояви винуватої в головних сферах життєдіяльності; її соціально-демографічні властивості; спосіб життя; соціальні зв'язки; посткримінальну поведінку; наявність джерел правомірного отримання доходів для забезпечення власних потреб та осіб, які знаходяться на її утриманні; наскільки її ціннісні орієнтири співпадають з загальнопоширеними в суспільстві нормами моралі; соціально-психологічну характеристику винуватої тощо.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права.
Разом з цим, як питання призначення покарання так і звільнення від його відбування безпосередньо пов'язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винної, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винної, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.
Як слідує зі змісту оскаржуваного вироку, призначаючи ОСОБА_5 покарання, місцевий суд врахував:
- ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке, відповідно до
ст. 12 КК України, є тяжким злочином;
- дані про особу обвинуваченої, а саме пенсійний вік, освіту, наявність доньки та двох онуків, а також те, що вона не перебуває під наркологічним та психоневрологічним диспансерно-динамічним наглядом, раніше не судима, до адміністративної відповідальності не притягувалась;
- обставину, що пом'якшує покарання, - щире каяття, та відсутність обставин, які обтяжують покарання.
Санкцією ч. 5 ст. 111-1 КК України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю на строк від десяти до п'ятнадцяти років та з конфіскацією майна або без такої.
Враховуючи вищенаведене, місцевий суд дійшов висновку, що необхідним і достатнім для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень буде покарання у виді позбавлення волі у мінімальних межах санкції ч. 5 ст. 111-1 КК України, яке слід відбувати в умовах ізоляції від суспільства, що свідчить про дотримання судом приписів ст. 414 КПК України.
Непогодившись із вироком суду, обвинувачена ОСОБА_5 звернулась із апеляційною скаргою, яка за змістом є аналогічною доводам касаційної скарги захисника ОСОБА_4 , за результатами розгляду якої суд апеляційної інстанції залишив вирок місцевого суду без змін.
Мотивуючи своє рішення, апеляційний суд вказав, що при призначенні
ОСОБА_5 покарання суд першої інстанції дотримався вимог кримінального закону, врахував всі обставини справи у їх сукупності, дані про особу обвинуваченої, та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, з огляду на те, що остання вчинила тяжкий злочин проти основ національної безпеки України, направлений на колабораційну діяльність, в період воєнного стану, що значно підвищує суспільну небезпечність особи засудженої та свідчить про неможливість її виправлення без ізоляції від суспільства.
Також, суд апеляційної інстанції зазначив, що місцевий суд за результатами здійснення провадження дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_5 , знаючи про заборону співпрацювати з окупантами, у зв'язку з чим добровільно обійняла посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованій території, а саме начальника т. зв. «отдела бухгалтерского учета и отчетности военно-гражданской администрации Изюмского района Харьковской области».
Колегія суддів вважає, що ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України.
Стосовно доводів касаційної скарги про вчинення кримінального правопорушення внаслідок збігу тяжких обставин, Суд зауважує, що указані доводи були предметом перевірки судів попередніх інстанцій. Згідно з оскаржуваними судовими рішеннями не було встановлено обставин, що свідчили б про вчинення ОСОБА_5 кримінального правопорушення внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин, оскільки цього не було підтверджено доказами.
Не знайшли свого підтвердження і доводи захисника про те, що дії ОСОБА_5 були вимушеними, оскільки про застосування жодних заходів впливу окупаційної влади засуджена не повідомляла, а метою співпраці з окупаційною владою, як зазначає захисник, був заробіток, отримати який іншим чином аніж шляхом співпраці вона не могла.
Окрім зазначеного, доводи касаційної скарги щодо необхідності звільнення засудженої від відбування призначеного покарання у зв'язку з її віком та станом здоров'я, колегія суддів вважає неспроможними, адже наведене не є достатньою підставою для застосування положень ст. 75 КК України. Крім того, зазначені обставини в будь-якому випадку не виправдовують її злочинні дії, пов'язані з взаємодією та підтримкою окупаційної адміністрації держави-агресора.
Щодо тверджень захисника щодо неможливості отримання належної медичної допомоги в місцях позбавлення волі, слід зазначити, що існує певний порядок звільнення засуджених від відбування покарання за станом здоров'я.
З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що за встановлених фактичних обставин цього кримінального провадження, даних про особу засудженої, а також приймаючи до уваги обставину, що пом'якшує покарання, призначене ОСОБА_5 покарання є справедливим і співмірним характеру вчинених дій, а тому відсутні підстави вважати таке покарання явно несправедливим через суворість або призначеним у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
При цьому, на переконання Суду, у даному випадку засудженій призначено покарання, яке буде необхідним і достатнім для виправлення ОСОБА_5 та запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень.
Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність оскаржуваних судових рішень, умотивованість їх висновків з питань правильності застосування закону України про кримінальну відповідальність при призначенні покарання, визначення порядку його відбування та справедливості обраного їй заходу примусу, захисником у касаційній скарзі не наведено.
З урахуванням викладеного, обґрунтування касаційної скарги не містить переконливих доводів, які викликають необхідність перевірки їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та доданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, тому у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 430 КПК України суддя-доповідач протягом десяти днів після відкриття касаційного провадження вирішує питання про зупинення виконання судових рішень, які оскаржуються. Отже, за відсутності підстав для відкриття касаційного провадження питання про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень не вирішується.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженої ОСОБА_5 на вирок Дзержинського районного суду м. Харкова від 28 січня 2025 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 09 червня 2025 року щодо останньої.
Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3