Номер провадження: 22-ц/813/1578/25
Справа № 496/2009/16-ц
Головуючий у першій інстанції ТрушинаО.І.
Доповідач Погорєлова С. О.
01.07.2025 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Сєвєрової Є.С., Таварткіладзе О.М.
за участю секретаря: Зейналової А.Ф.к.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Другої Одеської державної нотаріальної контори про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, на рішення Біляївського районного суду Одеської області, ухваленого під головуванням судді Трушиної О.І. 17 травня 2017 року у м. Біляївка Одеської області, -
встановила:
У червні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом, в якому просила визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , видане 20 травня 2005 року державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори Масловою М.В. та зареєстроване в реєстрі за № 3-1347 на ім'я ОСОБА_3 , на земельну ділянку, площею 0,059 га, розташовану на території Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області СТ «Труд» діл. № НОМЕР_1 , цільове призначення якої - ведення садівництва.
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що 17 серпня 1998 року рідний брат позивачці ОСОБА_4 склав заповіт, яким все своє майно заповів ОСОБА_2 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Після смерті брата позивачка звернулася до Другої Одеської державної нотаріальної контори для оформлення права на спадщину на наступне майно, яке належало брату на час смерті: квартиру АДРЕСА_1 ; частину квартири АДРЕСА_2 ; автомобіль ВАЗ 2103; дві земельні ділянки № НОМЕР_1 і НОМЕР_2 в СТ «Труд» с. Нерубайське Біляївського району Одеської області. 22 березня 2005 року позивачкою було отримане свідоцтво про право на спадщину на квартиру АДРЕСА_1 . 17 травня 2016 року представник позивача звернувся до нотаріальної контори, де йому стало відомо про ту обставину, що на ім'я відповідачки видане свідоцтво про право на спадщину, зареєстроване в реєстрі за № 3-1347. Відповідно до вказаного свідоцтва, спадкоємцем після смерті ОСОБА_4 є відповідач ОСОБА_3 , а спадкове майно складається з земельної ділянки № НОМЕР_1 , розташованої на території Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області площею 0,059 га. Таким чином, за наявності спадкоємця за заповітом, який звернувся у передбаченому законом порядку за оформленням права на спадщину, державний нотаріус видав свідоцтво про право на спадщину спадкоємцеві, який звернувся за оформленням на підставі закону. ОСОБА_2 вважала, що відповідачка мала право на спадщину лише у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття позивачкою, як спадкоємцем за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини. У зв'язку із викладеним, ОСОБА_2 звернулася до суду з даною позовною заявою.
Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 17 травня 2017 року позов ОСОБА_2 було задоволено.
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, посвідчене 20 травня 2005 року державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори Масловою М.В. та зареєстроване в реєстрі за № 3-1347 на ім'я ОСОБА_3 , видане на земельну ділянку площею 0,059 га, розташовану на території Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області СТ «Труд» діл. № НОМЕР_1 , цільове призначення якої - ведення садівництва.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 (який не приймав участі у розгляді справи) просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
На думку апелянта, судом не було враховано, що ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2004 року у справі №2-13983 було затверджено мирову угоду між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , після чого державним нотаріусом 20 травня 2005 року видано ОСОБА_3 . Свідоцтво про право на спадкове майно, яке складається із земельної ділянки площею 0,059 га, розташовану на території Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області СТ «Труд» діл. № 382
Крім того, позивачем, при зверненні до суду із даним позовом, було пропущено строк позовної давності.
Сторони про розгляд справи на 01 липня 2025 року були сповіщені належним чином, у судове засідання з'явився представник ОСОБА_1 .
Частиною 2 ст. 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 підлягає закриттю, з наступних підстав.
Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.
Стаття 129 Конституції України встановлює основні засади судочинства, якими, зокрема, є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (п. 8 ч. 1 цієї статті).
Вказана конституційна норма конкретизована законодавцем у ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якою учасники судового процесу та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами положень законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань.
Згідно п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Забезпечення права на справедливий суд відіграє особливу роль у демократичному суспільстві, є його базовою цінністю, яка має вирішальне значення у безперешкодній реалізації основоположних прав і свобод людини і громадянина та дотриманні принципу верховенства права загалом.
Право на судовий захист і доступ до правосуддя одночасно є гарантією захисту всіх інших прав і свобод, що визнаються та гарантуються згідно із загальноприйнятими принципами і нормами міжнародного права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених ст. 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братися до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль у ньому апеляційного суду (напр., рішення ЄСПЛ від 06 грудня 2007 року у справі «Volovik v. Ukraine»).
Разом із тим «право на суд» не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх «цивільних прав та обов'язків», п. 1 ст. 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення від 16 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» («Kreuz v. Poland»), заява № 28249/95, § 53).
У правовій доктрині право на справедливий суд та право на апеляційне оскарження судового рішення часто характеризують змістовим взаємозв'язком, оскільки оскарження судових рішень в апеляційному порядку є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, захисту їх від порушень і протиправних посягань, у тому числі від помилкових і неправосудних судових рішень.
У постанові від 30 квітня 2024 року у справі №154/3846/20 Верховним Судом наголошено, що перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції відповідає принципу інстанційності судової системи та забезпечує виконання головного завдання «арреllatio» - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Апеляція по суті - це надання новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Разом із тим із дотриманням принципу res judicata, тобто поваги до остаточного судового рішення, діють нормативні, процедурні і процесуальні обмеження щодо механізмів апеляційного оскарження.
Таким чином, реалізація конституційного права на оскарження судового рішення названим Законом ставиться в залежність від положень процесуального закону.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюються зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.
Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Стаття 17 ЦПК України передбачає, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
У статті 18 ЦПК України регламентовано, що обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Згідно з ч. 1 ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов'язки учасника справи (ч. 3 ст. 352 ЦПК України).
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 362 ЦПК України, суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Про закриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в касаційному порядку (ч. 2 ст. 362 ЦПК України).
Питання визначення кола осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, у контексті аналізу ч. 1 ст. 352 ЦПК України перебувало в полі правового дослідження Верховного Суду, яка у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 дійшла висновку про те, що коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, поділяються на дві групи: учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків.
Судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в п. 1 ст. 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов'язки цієї особи.
Установлена процесуальним законом можливість здійснення апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не була залучена до участі у справі, лише у разі підтвердження та встановлення наявності порушення оскаржуваним судовим рішенням її прав, інтересів та (або) обов'язків ґрунтується на принципі res judicata, тобто поваги до остаточного судового рішення, дія якого передбачає встановлення у відносинах між сторонами спору, вирішеного остаточним і обов'язковим для сторін судовим рішенням, стану правової визначеності.
Очевидним є висновок про те, що засада обов'язковості судових рішень буде нівелюватися, якщо судове рішення могло б переглядатися за ініціативою особи, яка не брала участі у справі та не має безпосереднього правового зв'язку з оскаржуваним судовим рішенням, яке не впливає на її права та обов'язки. У такому випадку процедура апеляційного перегляду та скасування остаточного судового рішення несумісна з принципом визначеності правовідносин та верховенством права.
Таким чином, особа, яка не брала участі у справі, проте вважає, що суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, звертаючись з апеляційною скаргою, зобов'язана довести правовий зв'язок зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес чи обов'язок, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
У разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті (постанова Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження № 61-6054сво23)).
Як вбачається з матеріалів справи, 17 серпня 1998 року ОСОБА_4 заповів все своє майно ОСОБА_2 (а.с. 3).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, про що свідчить свідоцтво про смерть (а.с. 42, зв.).
Позивачка звернулася до Другої Одеської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , де отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом, а саме: на квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 5).
У заяві про прийняття спадщини ОСОБА_2 зазначила, що спадковим майном є квартира АДРЕСА_1 ; частина квартири АДРЕСА_2 ; автомобіль ВАЗ 2103; дві земельні ділянки в СТ «Труд» Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області.
20 травня 2005 року до Другої Одеської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 звернулася і ОСОБА_3 (а.с. 34). Також вона просила не видавати свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 до вирішення справи в судовому порядку (а.с. 35).
20 травня 2005 року державним нотаріусом Другої Одеської державної нотаріальної контори на ім'я ОСОБА_3 було видане свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку № НОМЕР_1 площею 0,059 га, розташовану в СТ «Труд», цільове призначення - ведення садівництва (а.с. 58, зв.).
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що право власності на вказану земельну ділянку зареєстроване за ОСОБА_3 (підстава виникнення права власності - свідоцтво про право на спадщину від 20 травня 2005 року № 3-1347) (а.с. 6).
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2004 року у справі №2-13983 було затверджено мирову угоду між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , відповідно до якої ОСОБА_2 визнала, що дві земельні ділянки № НОМЕР_1 і НОМЕР_2 загальною площею 0,114 га в СТ «Труд» Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області є спільною власністю ОСОБА_4 і ОСОБА_3 і не претендує на право спадкування частки ОСОБА_4 на вказані земельні ділянки (а.с. 50-51).
Представник позивача у судовому засіданні суду першої інстанції пояснив, що позивачці нічого не відомо з приводу ухвали суд від 15 грудня 2004 року, остання мирову угоду не підписувала і про її наявність їй нічого не відомо.
Згідно ч. 1 ст. 1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Згідно ч. 5 ст. 1268 ЦК України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкодавцеві з часу відкриття спадщини.
Частиною 1 ст. 1301 ЦК України передбачено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
01 червня 2016 року ОСОБА_2 звернулася до Другої Одеської державної нотаріальної контори із заявою про видачу їй свідоцтв про право на спадщину на частину квартири по АДРЕСА_3 , автомобіль ВАЗ 2103, та дві земельні ділянки, розташовані в СТ «Труд» Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області (а.с. 40).
10 червня 2016 року завідувачем Другої Одеської державної нотаріальної контори на ім'я ОСОБА_2 надано листа, яким повідомлено, що земельна ділянка в СТ «Труд» успадкована дружиною спадкодавця ОСОБА_3 (а.с. 40, зв.).
Представником відповідача у судовому засіданні було заявлено про застосування строку позовної давності, на підставі чого він просив відмовити у задоволенні позову.
Згідно ч. 1 ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачці стало відомо про оскаржуване свідоцтво про право на спадщину лише у 2016 році, у свою чергу, відповідачкою не доведено, що позивачці про наявність свідоцтва стало відомо одразу після його видачі.
З урахуванням вищевикладеного, суд першої інстанції вважав, що оскільки позивачка від спадщини не відмовлялася, заповіт недійсним не визнано, в ухвалі суду про затвердження мирової угоди не зазначено, що ОСОБА_2 відмовилася від спадщини, то свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 0,059 га, розташовану на території Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області СТ «Труд» діл. № НОМЕР_1 , цільове призначення якої - ведення садівництва, видане 20 травня 2005 року на ім'я відповідачки, підлягало визнанню недійсним.
Щодо доводів апеляційної скарги представника ОСОБА_1 , то колегія суддів зазначає, що апелянт не є учасником спадкових відносин, більш того, на момент ухвалення оскаржуваного судового рішення від 17 травня 2017 року ОСОБА_1 не був власником вищевказаної земельної ділянки № НОМЕР_1 , розташованої на території Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області СТ «Труд». Крім того, звертає увагу той факт, що відповідно до договору купівлі-продажу від 16 травня 2018 року ОСОБА_1 придбав земельну ділянку, площею 0,059 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_4 , що не відповідає номерам земельних ділянок Садового товариства, які були предметом розгляду у цій справі.
Відтак судове рішення, оскаржуване незалученою особою - ОСОБА_1 , жодним чином не стосується прав, інтересів та обов'язків цієї особи, оскільки судом першої інстанції не було розглянуто та вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції був скаржник, а також вказане судове рішення не містить судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах.
Таким чином, право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, у ОСОБА_1 відсутнє.
З огляду на викладене, установивши, що рішенням суду першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_1 не вирішувалось, а колегія суддів доходить висновку про закриття апеляційного провадження за його апеляційною скаргою.
Зазначене обмеження є передбачуваним, оскільки чітко регламентоване процесуальним законом.
З урахуванням принципу правової визначеності та остаточності судового рішення передбачені процесуальним законом обмеження права на апеляційне оскарження особою, чиї права, свободи та інтереси не вирішувалися рішенням суду першої інстанції, не нівелюють доступу до суду та не свідчать про порушення права на справедливий суд. Навпаки, інше розуміння процедури апеляційного перегляду та скасування остаточного судового рішення є несумісним із принципом визначеності правовідносин та верховенством права.
Відповідно до п. 33, 34 рішення Європейського суду з прав людини від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (справа «Брумареску проти Румунії», п. 61). Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом, жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.
На підставі вказаного, колегія суддів доходить до висновку про те, що оскільки оскаржуваним рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 17 травня 2017 року права та обов'язки апелянта ОСОБА_1 не вирішувались, то апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 підлягає закриттю.
Керуючись ст. 367, 368, п.3 ч.1 ст. 362, ст. 381 ЦПК України, колегія суддів, -
ухвалила:
Апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 17 травня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Другої Одеської державної нотаріальної контори про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину - закрити.
Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складений 11 липня 2025 року.
Головуючий С.О. Погорєлова
Судді Є.С. Сєвєрова
О.М. Таварткіладзе