Справа №760/17522/23 2/760/3876/24
29 листопада 2024 року місто Київ
Солом'янський районний суд міста Києва у складі головуючого судді Верещінської І.В., за участю секретаря судового засідання Прищепи С.С., представника позивача за первісним позовом та представника відповідача за зустрічним позовом Підпалової М.Л., відповідача за первісним позовом та відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1 , представника відповідача за первісним позовом та представника відповідача за зустрічним позовом Штіфонова П.С., відповідача за первісним позовом та позивача за зустрічним ОСОБА_2 , розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення боргу та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання правочинів, здійснених у формі розписок, недійсними,
У липні 2023 року ОСОБА_3 звернувся до Солом'янського районного суду м. Києва з позовом до відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в якому просив стягнути з відповідачів солідарно заборгованість за договором позики у розмірі 87 608 (вісімдесят сім тисяч шістсот вісім) доларів США, з яких 50 000 доларів США - основного боргу, 37 000 (тридцять сім тисяч) доларів США пені та 608 (шістсот вісім) доларів США - 3% річних), а також стягнути з них судові витрати: судовий збір в розмірі 13 420 (тринадцять тисяч чотириста двадцять) гривень та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000 (десять тисяч) гривень.
В обґрунтування позову зазначено, що 22.01.2014 між матір'ю позивача, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 (надалі за текстом- відповідач 1») було укладено договір безпроцентної позики грошових коштів (надалі за текстом - договір), згідно умов якого відповідач 1 до підписання договору отримав у борг кошти в розмірі 492 000 (чотириста дев'яносто дві тисячі) гривень 00 копійок, в еквіваленті 60 000 (шістдесяти тисяч) доларів США, з зобов'язанням повернути таку ж суму до 22 січня 2015 року. Вказаний Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Скринником С. М. та зареєстровано в реєстрі за № 57. ОСОБА_2 надала свою згоду на укладення договору безпроцентної позики грошових коштів, чим погодилась з тим, що отримане у позику майно належатиме подружжю на праві спільної сумісної власності, а також у відповідній заяві засвідчила, що вищевказаний правочин відповідає інтересам сім'ї.
По закінченню передбаченого договором для повернення позики строку, 22 січня 2015 року, відповідач 1 повернув 10 000 (десять тисяч) доларів, та видав позикодавцю власноруч написану розписку, де з посиланням на договір позики як на підставу боргу, зобов'язався повернути 50 000 доларів до 22.01.2016 р., пізніше також аналогічною розпискою зобов'язався повернути борг до 22.01.2017 р.
Оскільки ІНФОРМАЦІЯ_1 позикодавець ОСОБА_4 померла, право вимоги до позичальника з повернення боргу за Договором перейшло в порядку спадкування до її сина - ОСОБА_3 , позивача по справі.
Позивач стверджує, що борг є дійсним, не простроченим, що підтверджується написаними власноруч відповідачем 1- ОСОБА_1 послідовно, раз на рік, вже на ім'я позивача п'ятьма розписками з визнанням боргу в сумі 50 000 (п'ятдесят тисяч) доларів США та зобов'язанням його повернути до відповідної дати. Дані обставини на думку позивача підтверджують відсутність пропуску ним строку позовноі давності.
У зв'язку з неналежним виконанням обов'язку відповідачем 1 з повернення позики, станом на день подання позову залишок боргу становить 50 000 доларів США. З огляду на те, що відповідачі не бажають в добровільному порядку повернути суму отриманого боргу, позивач вимушений звернутись до суду за захистом своїх прав із даним позовом та просить суд стягнути із відповідачів на користь позивача основну суму боргу, пеню та 3% річних в примусовому порядку.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 08 серпня 2023 року відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження.
11.09.2023 року від представника відповідача 1 ОСОБА_1 - адвоката Штіфонова П. С. надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Заперечуючи проти позову, відповідач 1 стверджував, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження права вимоги позивача за Договором безпроцентної позики, що заборгованість прострочена, заперечував розмір заборгованості, що відповідає не 50 000 доларів, як зазначено в позові, а 410 000 грн., що еквівалентно встановленому сторонами курсу 8,20 гривень за один долар США, наполягав, що дружина не може бути солідарним відповідачем і не повинна відповідати за зобов'язаннями за договором позики чоловіка, що розписки надавались під впливом погроз позивача та внаслідок введення ним в оману відповідача 1, також вказував на незаконність вимог позивача про стягнення пені та трьох відсотків річних під час воєнного стану, заявив про застосування позовної давності у зв'язку зі спливом відповідного строку позовної давності 23.01.2018.
11.09.2023 року від відповідача 2 - ОСОБА_2 надійшов відзив на позовну заяву. відповідач 2 просила відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження того, що кошти були витрачені в інтересах сім'ї, стверджувала, що договір безпроцентної позики від 22.01.2014 укладений особисто її чоловіком ОСОБА_1 , позика бралась ним на власні потреби, є його особистою власністю, згоду на підписання чоловіком договору позики відповідач 2 надала формально, на вимогу нотаріуса та зі строком повернення лише до 22.01.2015 року.
22.09.2023 року відповідача-2 ОСОБА_2 подано заяву про застосування позовної давності, згідно якої остання зазначає, що позовна давність спливла 23.01.2018 року.
25.09.2023 від представника позивача адвоката Підпалової М. Л. надійшли відповіді на відзиви відповідача 1 та відповідача 2 з запереченнями щодо їхніх доводів.
02.10.2023 року представником відповідача ОСОБА_1. заявлено відвід головуючому судді Шереметьєвій Л.А., у задоволенні якого ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 02 жовтня 2023 року відмовлено.
02.10.2023 року від представника відповідача 1 ОСОБА_1 - адвоката Штіфонова П. надійшли заперечення на відповідь на відзив, у яких представник просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 02 жовтня 2023 року задоволено заяву про самовідвід головуючого судді Солом'янського районного суду міста Києва Шереметьєвої Л.А. у зазначеній справі.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано на розгляд головуючому судді Верещінській І.В.
Ухвалою від 20 жовтня 2023 року дану справу прийнято до свого провадження та призначено підготовче судове засідання у справі.
27.11.2023 року до суду від ОСОБА_2 надійшла зустрічна позовна заява до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , в якій позивач за зустрічним позовом просила визнати недійсними правочини, здійснені у формі розписок.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 02.02.2024 року задоволено заяву представника позивача ОСОБА_3 - адвоката Підпалової М.Л. про забезпечення позову та заборонено відчуження квартири АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання АДРЕСА_2 ) та зареєстрована за ним на праві приватної власності у Реєстрі прав на нерухоме майно 11.01.2011 року з реєстраційним номером 32604462, номер запису 1536 в книзі д. 1494-15, на підставі договору дарування 11-3396 від 22.12.2006 року, посвідченого Київською державною нотаріальною конторою №1.
В обґрунтування зустрічних позовних вимог зазначено про те, що договір від 22.01.2024 року до складу спадщини, на яке видавалось свідоцтво про право на спадщину, не входить. Іншої зміни сторони у договорі позики не відбулось. Посилалась на те, що розписки не є самостійними документами і кожна з них не є підтвердженням окремого договору позики, оскільки вони складені як додатки до договору від 22.01.2014 року і видавалися не як факт підтвердження отримання коштів, а як додаткова угода про продовження строку дії договору. З огляду на те, що розписки вчинені не в нотаріальній формі, не підписані обома сторонами правочину та без згоди позивача за зустрічним позовом, позивач вказує, що зазначені розписки не можуть породжувати правових наслідків у вигляді зміни предмету договору (валюти зобов'язання) від 22.01.2014 року та строку його дії. З огляду на відсутність у позивача за зустрічним позовом волевиявлення на укладення договорів позики, яке б відповідало його внутрішній волі, позивач вказує, що, в силу вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України, ці розписки мають бути визнані судом є недійсним. ОСОБА_2 також посилалась на пропущення позивачем за первісним позовом строку позовної давності, який сплив 23.01.2018.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 13.02.2024 року, зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання правочинів, здійснених у формі розписок недійсними було прийнято до спільного розгляду із первісним позовом, та об'єднано в одне провадження.
Ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 19.02.2024 року відмовлено у задоволенні заяви представника відповідача за первісним позовом ОСОБА_1 - адвоката Штіфонова П. С. про скасування заходів забезпечення позову.
У лютому 2024 року до суду від представника ОСОБА_1 - Штіфонова П.С. надійшов відзив на зустрічну позовну заяву, відповідно до якого останній просив задовольнити зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 , посилаючись на ті самі підстави, що наведені в зустрічній позовній заяві.
04.03.2024 року судом отримано відзив на зустрічну позовну заяву від представника Відповідача 1 за зустрічною позовною заявою та Позивача за первісним позовом - Підпалової М.Л. , з проханням відмовити у задоволенні зустрічних позовних вимог. Представник заперечила пропуск строку позовної давності, а також навела свої доводи на підтвердження правомірності стягнення боргу в іноземній валюті, наявності волевиявлення ОСОБА_2 на укладення договору позики та відсутності підстав для визнання розписок недійсними.
06.03.2024 року від ОСОБА_2 надійшов відповідь на відзив на зустрічну позовну заяву, у якій остання просила задовольнити зустрічну позовну заяву. Визнати правочини (договори) здійснені у формі розписок від 22.01.2015, від 22.01.2016, від 22.01.2017, від 22.01.2018, від 22.01.2019, від 22.01.2020, від 22.01.2021, від 20.02.2022, що фактично є додатками до нотаріально посвідченого договору безпроцентної позики грошових коштів від 22.01.2014, недійсним з моменту укладення.
Протокольною ухвалою Солом'янського районного суду м. Києва від 13.03.2024 у справі закрито підготовче судове засідання та призначено справу до судового розгляду.
В судових засіданнях 16.04.2024, 08.05.2024, 05.06.2024, 15.10.2024 Представник Позивача за первісним позовом і Відповідача 1 за зустрічним позовом підтримала позовні вимоги за первісним позовом, просила суд задовольнити первісний позов повністю, заперечувала проти задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 в повному обсязі. Відповідач 1 за первісним позовом, Представник Відповідача 1 за первісним позовом, Відповідач 2 за первісним позовом заперечували проти задоволення первісного позову в повному обсязі. Позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 просила суд задовольнити зустрічний позов. Відповідач 2 за зустрічним позовом та його Представник підтримали вимоги зустрічного позову та просили його задовольнити повністю.
Під час судових дебатів 29.11.2024 сторони виступили з промовами, в яких вони підтримали свої позиції.
Суд, заслухавши пояснення осіб, які беруть участь в розгляді справи, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їхньої переконливості.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з вимогами п.п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
Фактичні обставини справи
Судом встановлено, що 22.01.2014 між позикодавцем ОСОБА_4 та позичальником ОСОБА_1 було укладено договір безпроцентної позики грошових коштів, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Скринником С. М. та зареєстровано в реєстрі за № 57 (надалі за текстом - «Договір») (а.с. 10-11).
Згідно пункту 1 Договору позикодавець ( ОСОБА_4 ) передала Відповідачу 1 ( ОСОБА_1 ) як позичальнику, грошові кошти в розмірі « 492 000 гривень 00 копійок, що є еквівалентом 60 000 (шістдесят тисяч) доларів США, за курсом долару до гривні на день укладення цього Договору (1/8,2 грн/дол. США) з зобов'язанням повернути таку ж саму суму до 22 (двадцять другого) січня 2015 року, включно».
У пункті 2 Договору сторони засвідчили, що сума позики прийнята Позичальником готівкою в повному обсязі до підписання цього Договору. Факт отримання Відповідачем 1 грошових коштів підтверджується власноручним підписом у Договорі.
Згідно з п. 4 Договору, сторонами засвідчено, що одержання позики не пов'язано із здійсненням підприємницької діяльності будь-якої із сторін. Договір відповідає дійсним намірам сторін, укладений при ясній пам'яті, внаслідок добровільного волевиявлення сторін, пов'язаних товариськими зв'язками. Про наявність на момент укладення договору позики товариських відносин між позикодавцем та відповідачами зазначав і ОСОБА_3 та не заперечувалось ОСОБА_1 .
Відповідно до частини 2 пункту 6 Договору, його укладення вчиняється за письмовою згодою дружини Позичальника ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , викладеної у формі заяви, справжність підпису на якій засвідчена нотаріусом.
З тексту заяви від 22.01.2014 року, копія якої міститься в матеріалах справи (т.1, а.с. 245), вбачається, що ОСОБА_2 надала згоду своєму чоловіку ОСОБА_1 на укладення договору безпроцентної позики грошових коштів на умовах на його власний розсуд. Заявниця погодилась з тим, що отримане в позику майно (кошти) належатиме їй та її чоловікові на праві спільної сумісної власності подружжя, засвідчила, що вищевказаний правочин відповідає інтересам сім'ї. Зазначено, що до підписання заяви нотаріусом заявниці роз'яснено зміст статей 60-65 Сімейного кодексу України щодо підстав набуття права спільної сумісної власності подружжя. ОСОБА_2 в присутності нотаріуса Київського міського нотаріального округу Скринника С.М. підтвердила, що діє вільно, свідомо і добровільно, без будь-якого примусу, як фізичного, так і психологічного, розуміючи значення своїх дій та їх правові наслідки. Заява особисто прочитана ОСОБА_2 , осмислена, зрозуміла, відповідає її волі і в повному обсязі прийнятна, в підтвердження чого особисто скріплена її власним підписом.
Згідно з пунктом 7 Договору, сума позики має бути повернута в повному обсязі у день закінчення строку позики. За домовленістю сторін у пункті 8 Договору, Позичальник може повертати Позикодавцеві позичену суму достроково та/ або частинами.
Пунктом 12 Договору позики передбачено, що у разі прострочення виконання зобов'язань за Договором, Відповідач 1 виплачує пеню в розмірі 0,5 (п'ять десятих) % від несплаченої суми за кожен день прострочення.
До 22 січня 2015 року, правовідносини позикодавця та позичальників регулювались Договором. На момент закінчення строку дії Договору ОСОБА_1 повернув позику частково - в сумі 10 000 доларів США, що не оспорюється сторонами і випливає з тексту розписки, написаної 22.01.2015 року ОСОБА_1 .
22.01.2015 ОСОБА_1 власноручно написав розписку, згідно якої підтвердив наявність боргу в розмірі 50 000 (п'ятдесят тисяч) доларів США перед позикодавцем ОСОБА_4 на підставі Договору позики від 22.01.2014, а також зобов'язався повернути вищевказану суму до 22.01.2016 р. (а.с.14)
Не повернувши борг станом на 22.01.2016, ОСОБА_1 в день закінчення дії попередньої розписки - 22.01.2016 - написав нову розписку з аналогічним текстом та обов'язком повернути борг в сумі 50 000 (п'ятдесят тисяч) доларів США ОСОБА_4 до 22.01.2017. (а.с. 15)
22.01.2017 ОСОБА_1 написав чергову розписку, згідно якої зобов'язався повернути ОСОБА_3 борг згідно договору позики від 22.01.2014 року - до 22.01.2018 року. (а.с. 16)
В позовній заяві та в судовому засіданні представник позивача зазначала, що позикодавець ОСОБА_4 станом на 22.01.2017 року тяжко хворіла, що і не заперечувалось відповідачами за первісним позовом.
Частина 2 п. 5 Договору безпроцентної позики грошових коштів, укладеного сторонами 02.01.2014 року, передбачала, що «у разі неможливості особисто «Позикодавцем» отримати суму позики або частину суми позики грошових коштів, ці повноваження надаються моєму сину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , податковий номер НОМЕР_2 ».
ІНФОРМАЦІЯ_4 позикодавець ОСОБА_4 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть від 20.02.2017 (а.с. 12). За заявою ОСОБА_3 від 26 травня 2017 року Державним нотаріусом Першої київської державної контори Праведник Н. О. було заведено спадкову справу № 567/2017 після смерті ОСОБА_4 . Єдиним спадкоємцем майнових і немайнових прав та обов'язків спадкодавиці ОСОБА_4 є її син - ОСОБА_3 (а.с. 103)
22.01.2018 ОСОБА_1 написав, а ОСОБА_3 прийняв чергову розписку з обов'язком повернути борг, що виник на підставі Договору від 22.01.2014 в сумі 50 000 (п'ятдесят тисяч) доларів США, ОСОБА_7 до 22.01.2019. (а.с. 17)
22.01.2019 ОСОБА_1 написав, а ОСОБА_3 прийняв чергову розписку аналогічного попередній змісту з обов'язком повернути борг, що виник на підставі Договору від 22.01.2014 в сумі 50 000 (п'ятдесят тисяч) доларів США до 22.01.2020. (а.с. 18)
22.01.2020 ОСОБА_1 написав, а ОСОБА_3 прийняв нову аналогічну попередній розписку з обов'язком повернути борг, що виник на підставі Договору від 22.01.2014 в сумі 50 000 (п'ятдесят тисяч) доларів США до 22.01.2021. (а.с. 19)
22.01.2021 ОСОБА_1 написав, а ОСОБА_3 прийняв нову розписку з обов'язком повернути борг, що виник на підставі Договору від 22.01.2014 в сумі 50 000 (п'ятдесят тисяч) доларів США до 22.01.2022. (а.с. 20)
20.02.2022 ОСОБА_1 знову підтвердив наявність боргу перед ОСОБА_3 та зобов'язався повернути 50 000 (п'ятдесят тисяч) доларів США до 20.02.2023, про що склав розписку (а.с. 21).
У зв'язку з закінченням строку дії останньої з написаних Відповідачем 1 за первісним позовом боргових розписок й неповерненням боргу, ОСОБА_3 звернувся до суду з позовною вимогою про стягнення боргу.
Щодо стягнення боргу
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (стаття 1049 ЦК України).
Статтею 526 ЦК України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, а статтею 525 ЦКУ передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.
Згідно з пунктом 7 Договору, сума позики має бути повернута в повному обсязі у день закінчення строку позики. За домовленістю сторін у пункті 8 Договору, Позичальник може повертати Позикодавцеві позичену суму достроково та/ або частинами.
До 22 січня 2015 року, правовідносини позикодавця та позичальників регулювались Договором. На момент закінчення строку дії Договору, позику було повернуто частково й у позичальників (Відповідача 1 та Відповідача 2 за первісним позовом) залишився борг перед ОСОБА_4 .
Судом встановлено, що надалі, на підтвердження наявності неповернутого боргу на підставі Договору та обов'язку його повернути, сторони домовились скористатись передбаченою ч. 2 ст. 1047 ЦК України можливістю підтверджувати дійсність умов Договору шляхом написання боржником й надання кредитору боргової розписки до повернення боргу.
ОСОБА_1 22.01.2015 власноручно написав розписку, в якій підтвердив наявність боргу в розмірі 50 000 (п'ятдесят тисяч) доларів США перед позикодавцем ОСОБА_4 на підставі Договору позики від 22.01.2014, а також зобов'язався повернути вищевказану суму до 22.01.2016 р..
Не повернувши борг, ОСОБА_1 , в день закінчення дії попередньої розписки, 22.01.2016 написав нову розписку з аналогічним текстом та обов'язком повернути борг в сумі 50 000 (п'ятдесят тисяч) доларів США ОСОБА_4 до 22.01.2017.
У зв'язку з тяжкою хворобою позикодавця станом на 22.01.2017, на підставі ч.2 пункту 5 Договору, (якою позикодавиця у разі неможливості особистого отримання суми позики або її частини, передавала відповідні повноваження своєму сину - ОСОБА_3 ), Відповідач 1 за первісним позовом 22.01.2017 написав аналогічну за змістом розписку з обов'язком повернути ОСОБА_3 позику в сумі 50 000 (п'ятдесят тисяч) доларів США згідно з Договором - до 22.01.2018.
ІНФОРМАЦІЯ_4 позикодавиця ОСОБА_4 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серія НОМЕР_3 (а.с.12).
Після смерті ОСОБА_4 за заявою позивача за первісним позовом ОСОБА_3 від 26 травня 2017 року Державним нотаріусом Першої київської державної контори Праведник Н. О. було заведено спадкову справу № 567/2017.
Після закінчення 21.01.2018 строку, зазначеного в розписці ОСОБА_1 від 22.01.2017 р., борг повернуто не було, у зв'язку з чим 22.01.2018 ОСОБА_1 написав, а ОСОБА_3 прийняв нову розписку з обов'язком повернути борг, що виник на підставі Договору від 22.01.2014 в сумі 50 000 (п'ятдесят тисяч) доларів США до 22.01.2019. У зв'язку з неповерненням коштів, ОСОБА_1 були написані розписки із зобов'язанням повернути суму боргу 50 000 (п'ятдесят тисяч) доларів США послідовно також 22.01.2019, 22.01.2020, 22.01.2021, 20.02.2022 року (а.с. 17-21).
Щодо спадкування
Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтею 1219 ЦК України передбачено, що не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.
Відповідно до частини 1 статті 608 ЦК України зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою. Згідно з частиною 2 статті 608 ЦК України зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора.
Відповідно до частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок правонаступництва.
Суд вважає доведеним набуття ОСОБА_3 права вимоги зі стягнення боргу, що виник у зв'язку з частковим неповерненням частини коштів, взятих у позику на підставі Договору.
Зазначене право вимоги набуто ОСОБА_3 в порядку спадкування за законом, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами: належним чином завіреною копією Свідоцтва про право на спадщину за законом від 22.08.2022, бланк серії НМЕ № 639884, у спадковій справі № 567/2017, зареєстрованим у реєстрі за № 9-530, згідно з яким ОСОБА_3 прийняв спадщину у вигляді частки квартири в будинку номер АДРЕСА_3 , (а.с.13); Довідкою № 5851/0214 від 19 вересня 2023 року, виданою Державним нотаріусом Першої київської нотаріальної контори Праведник Н. О, затвердженою завідувачем Першої київської нотаріальної контори М. Супліченко, згідно з якою, єдиним спадкоємцем майнових і немайнових прав та обов'язків спадкодавиці ОСОБА_4 є її син - ОСОБА_3 (а.с.103); а також належним чином завіреною копією Свідоцтва про право на спадщину за законом від 12.12.2023, бланк серії НСР № 257108, у спадковій справі № 567/2017, зареєстрованим у реєстрі за № 9-724 (а.с.184), згідно з яким спадкоємцем зазначеного у свідоцтві майна ОСОБА_4 , є її син ОСОБА_3 , а спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається з права вимоги по Договору безпроцентної позики грошових коштів між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідченого Скринником С.М., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 22 січня 2014 року за реєстровим №57.
Суд приходить до висновку, що подання представником позивача за первісним позовом до матеріалів справи належним чином завіреної копії зазначеного Свідоцтва про право на спадщину за законом від 12.12.2023 не разом з позовною заявою, а 17.12.2023,. не свідчить про зміну позивачем за первісним позовом підстав первісного позову, як заявив під час судового розгляду представник Відповідача 1 за первісним позовом.
Позивач за первісним позовом звернувся до суду за захистом порушених прав кредитора, набутих ним з дня відкриття спадщини після смерті матері ОСОБА_4 в порядку спадкування за законом й надав суду разом з позовом в якості доказів: копію Свідоцтва про спадщину від 22.08.2022 та довідку від 19.09.2023. Копію Свідоцтва про спадщину за законом на право вимоги по Договору долучено судом до матеріалів справи для надання оцінки як додатковому доказу на підтвердження прав ОСОБА_3 , як належного кредитора у спірних правовідносинах. Судом враховано, що доказ направлений до суду одразу після його отримання, оскільки раніше таке свідоцтво не видавалось з незалежних від ОСОБА_3 причин. Зазначене узгоджується з вимогами статті 83 Цивільного процесуального кодексу щодо подання доказів, зокрема з п. 8, згідно з яким, докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Суд погоджується з тим, що написанням боргових розписок на користь ОСОБА_3 з посиланням на Договір, як на підставу виникнення боргу, ОСОБА_1 визнав правосуб'єктність ОСОБА_3 , як кредитора. За таких обставин, доводи Відповідачів за первісним позовом щодо неналежності позивача за первісним позовом, як особи, що не довела своє право вимоги по пред'явленому ним позову, судом відхиляються як безпідставні.
ОСОБА_3 набув повну правосуб'єктність, як кредитор, у спірних правовідносинах з відповідачами разом з набуттям прав та обов'язків єдиного спадкоємця позикодавця за Договором. Таким чином, Позивач за первісним позовом підтвердив своє право вимагати від відповідачів за первісним позовом виконання боргового зобов'язання.
Щодо форми договору позики
При укладенні договору сторони керуються принципом свободи договору: вони є вільними у виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, що визначено чинним законодавством (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).
При реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. З урахуванням принципу свободи правочину, особа сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин (зокрема, щодо написання боргової розписки, відмови від одностороннього правочину тощо).
Сторони мають право укладати договори, які не передбачені актами цивільного законодавства, за умови, що вони відповідають загальним засадам цивільного законодавства (ст. 6 ЦК України). До загальних засад цивільного законодавства, передбачених ст. 3 ЦК України, належать справедливість, добросовісність, розумність, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин. Ці засади регулюють конкретні правовідносини так, що кожен з учасників відносин зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, захищати власні права та інтереси, дбаючи водночас про права й інтереси інших учасників, зокрема передбачаючи можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших учасників. Загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Одним із загальновизнаних принципів міжнародного права є pacta sunt servanda (договорів слід додержувати). Цей принцип входить і до системи цивільного права, зокрема він міститься в тих статтях Цивільного Кодексу України, які встановлюють, що зобов'язання має бути виконане належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що їх звичайно виставлено (частина перша статті 526); договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629). Тобто, з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Норми параграфа 1 «Позика» Глави 71 ЦК України слід розглядати у системному зв'язку з іншими нормами ЦК України, з урахуванням послідовності їх викладення, а також обсягу прав та обов'язків суб'єктів відносин, які ними врегульовані. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа та/або документів, на підставі якого/яких доказується факт укладення договору позики і умов його виконання.
Відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Таким чином, положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутності правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші. Позикодавець до укладання договору передала у позику кошти, виконавши тим самим свої обов'язки за договором позики.
Договір позики є двостороннім договором, що породжує односторонні правочини й односторонні зобов'язання, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
З урахуванням наведеного, після укладення Договору та отримання позики, позикодавець є таким, що виконав свої зобов'язання, а у позичальника залишається зобов'язання повернути борг. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб'єкта; вчиняються суб'єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов'язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків).
Відповідач 1 за первісним позовом, з дозволу дружини (Відповідача 2 за первісним позовом) діяти на власний розсуд, визнав й підтвердив своїми розписками наявність певного боргового зобов'язання. Отже, боргова розписка, складена в порядку виконання договору позики будь-якої форми, є законним засобом забезпечення реальності виконання договору позики.
Суд враховує, що законодавством України не заборонено учасникам правовідносин з позики зафіксувати умови своїх домовленостей при переданні коштів у позику в письмовому договорі, посвідчити його нотаріально, а під час повернення на його підставі боргу, закріпити умови такого повернення в боргових розписках.
Відповідно до ст. 54 закону «Про нотаріат», нотаріальному посвідченню підлягають правочини, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму, а за бажанням сторін - будь-які інші правочини (в тому числі, будь-які договори). Тобто, договір позики може були укладений не виключно в письмовій формі, але й бути додатково, за вільним бажанням сторін договору, нотаріально посвідчений. Нотаріус не засвідчує факт і форму передання коштів у позику, а лише факт укладання договору позики й справжність підпису його учасників. Відповідно до ч. 4 ст. 639 ЦК, якщо сторони домовились про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом цього не вимагається, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
Згідно з ч. 1 ст. 654 ЦК України, зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Частиною 1 ст.509 ЦК передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. При цьому відповідно до п.1 ч.2 ст.11 ЦК підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
У ст.530 ЦК передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). У ст.631 ЦК зазначено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Пунктом 1 Договору передбачено зобов'язання позичальника повернути позику до 22 (двадцять другого) січня 2015 року включно, яке до зазначеного моменту було виконано частково. В день припинення дії Договору 22.01.2015 сторони Договору не скористались правом змінити його умови. Водночас, боргове зобов'язання залишилось невиконаним повністю, тому сторони Договору, як вбачається з фактичних обставин справи, домовились врегулювати подальші відносини з повернення позики засобом, передбаченим ч. 2 ст. 1047 ЦК України,- на підтвердження укладення договору позики та його умов надати розписку позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.
Суд бере до уваги, що після припинення дії Договору, - внесення будь-яких змін чи доповнень до нього, тим більше, його нотаріальне посвідчення, стає неможливим. За таких обставин, передача кредитору розписки боржником є законним засобом забезпечення виконання передбачених його умовами обов'язків боржника повернути борг впродовж нового строку, якщо така розписка складена в межах перебігу позовної давності.
В судовому засіданні позичальник ОСОБА_1 не заперечував самого існування боргу та висловив намір повернути борг, проте заперечував розмір заборгованості з огляду на спір щодо валюти зобов'язання. Зазначив, що написання боргових розписок було його письмовою дією на підтвердження існування боргу. ОСОБА_1 зазначав, що ним на момент розгляду справи не повернуто позивачу 397 200 грн. (з врахуванням 12800 грн., сплачених ним як відшкодування курсової різниці), проте не погоджується з сумою боргу в розмірі 50 000 доларів США
Суд приходить до висновку, що зі змісту досліджених судом боргових розписок вбачається чітке, однозначне волевиявлення ОСОБА_1 , спрямоване на продовження цивільних правовідносин з повернення позики, шляхом визнання боргу на підставі Договору від 22.01.2014 перед ОСОБА_3 в сумі 50 000 (п'ятдесят тисяч) доларів США з обов'язком повернути борг до певної визначеної дати. Проаналізувавши розписки, суд дійшов висновку, що в них очевидно зафіксовані боргові відносини за договором позики, зазначена в них інформація надає можливість точно ідентифікувати осіб, які вступили у відносини, точно визначена валюта та сума боргу, а також обов'язок боржника повернути борг до певної дати.
Щодо розміру й валюти боргу
Суд враховує, що Відповідачем 1 за первісним позовом не заперечуються факти написання ним власноруч розписок, справжність його підпису, підставу боргу та обов'язок його повернути. Ним оспорюється валюта й сума боргу. З його слів, зазначаючи суму боргу у 50 000 доларів США, він мав на увазі, що поверненню підлягає сума в гривні за визначеним у п. 1 Договору курсом гривні 8,2 до 1долару США, що дорівнює 410 000 грн.
Однак, надавши оцінку доводам Відповідачів за первісним позовом стосовно тлумачення ними пункту 1 Договору, суд приходить до висновку, що такі доводи не підтверджуються фактичними обставинами справи.
Так, судом встановлено, що з тексту пункту першого Договору вбачається, що позикодавець передала Відповідачу 1, як позичальнику, грошові кошти в розмірі 492 000, 00 гривень, що на день укладення Договору є еквівалентом, тобто, рівнозначно 60 000 (шістдесяти тисяч) доларів США за курсом долару до гривні на той момент (1/8,2 грн/дол. США), з зобов'язанням повернути таку ж суму до 22 (двадцять другого) січня 2015 року, включно. Це означає, що на момент повернення боргу сума в гривнях також має відповідати її еквіваленту в доларах США з урахуванням чинного курсу валют станом на день повернення боргу. В такому випадку реалізується принцип добросовісності, розумності й справедливості договірних відносин, коли сторони прив'язують суму боргу до долару США, який є стабільною валютою для належного захисту прав кредитора від ризику знецінення гривні. В тексті Договору відсутнє положення, що «така ж сума» підлягає поверненню саме за курсом гривні до долару США, що був чинним на день укладання цього Договору (1/8,2 грн/доларів США). Отже, сторони при виконанні Договору керуються його умовами та нормами чинного законодавства України.
Відповідно до ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.
Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
У випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти. Таких висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд України у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17. Наведений висновок не був змінений, і Верховний Суд від нього не відступав. Крім того цей висновок Верховного Суду України був неодноразово застосований Верховним Судом, зокрема: у постановах Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2019 року у справі № 130/1058/16; від 23 жовтня 2019 року у справі № 369/661/15-ц; від 23 вересня 2019 року у справі № 638/4106/16-ц; від 20 лютого 2019 року у справі № 638/10417/15-ц та у постанові Касаційного господарського суду від 11 жовтня 2018 року у справі № 905/192/18, постанови Верховного Суду від 7 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути таку ж суму грошових коштів, тобто таку ж еквівалентну суму коштів у іноземній валюті, яка ним отримана.
Суд критично ставиться до твердження Відповідача 1 за первісним позовом та його представника стосовно повернення позичальником 82000 (вісімдесяти двох тисяч) гривень та наявності заборгованості з повернення позики в розмірі 410 000 (чотириста десяти тисяч) гривень. Названі суми, як і курс 8,2 гривні до 1 долара США з метою розрахунку суми боргу, що підлягає оплаті боржником, не зазначені в жодному з документів, які учасники укладали для врегулювання своїх правовідносин.
Суд виходить з того, що зазначення в Договорі суми позики в гривні та суми в доларовому еквіваленті свідчить про взаємозамінність зазначених сум. Зазначення в розписках суми боргу в доларах США і наявність у кредитора оригіналів розписок свідчать не лише про фіксацію обраної боржником з двох взаємозамінних форм конкретної форми оплати боргу, але і доводить згоду останнього на прийняття боргу саме в такій формі.
Також, як вбачається з долученої ОСОБА_1 до відзиву переписки між ним та позивачем за первісним позовом ОСОБА_3 в лютому-травні 2022 року, 11.04.2022 року Відповідачем 1 сплачено ОСОБА_3 платіж в розмірі 12800 грн. по курсу 1/32 доларів США. Позивач та представник позивача не заперечували факту сплати позичальником даних коштів. ОСОБА_1 посилався в своїх поясненнях на те, що даний платіж в 400 доларів США був спрямований на компенсацію курсової втрати, позивач зазначав що це платіж на погашення пені за прострочення повернення боргу.
Враховуючи наведене, той факт, що сторони добровільно в Договорі встановили еквівалент в іноземній валюті, що Відповідач 1 неодноразово в боргових розписках фіксував як невиплачену суму боргу, що підлягає поверненню кредитору, виключно в доларах США і в сумі 50 000 (п'ятдесят тисяч), суд погоджується, що сума саме в доларах США підлягає стягненню в рахунок погашення боргу. Виконання стягнення, якщо воно відбуватиметься в примусовому порядку, здійснюватиметься в гривні, за курсом на день платежу .
Наявність оригіналів зазначених боргових документів у позивача за первісним позовом є свідченням як укладення Договору позики, дійсності передбачених його умовами зобов'язань з повернення боргу, так і їх невиконання відповідачами за первісним позовом.
Відповідно до позиції Верховного Суду, висловленої в постанові в справі № 219/1704/17 від 13 травня 2020 року, яка, з точки зору ч.4 ст. 263 ЦПК України, має враховуватися судом, у контексті дотримання принципу змагальності сторін, у процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами, покладається законом на сторони.
Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
З урахуванням викладеного, змісту Договору позики та зазначення в ньому суми боргу в еквіваленті відповідно до курсу валют на день їх укладання, суд вважає, що вимога позивача про стягнення боргу в доларах США не суперечить вимогам закону та не порушує прав відповідачів, як позичальників та боржників, а також є ефективним способом захисту, визначеним законом.
Щодо солідарного стягнення боргу
Для врегулювання спорів, які стосуються майнових відносин подружжя, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України.
Відповідно до частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 60 Сімейного кодексу України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частина перша статті 21 Сімейного кодексу України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Відповідно до частини першої статті 36 Сімейного кодексу України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Отже, інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку, і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї. Тому, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім'ї.
Так, положення статті 60 Сімейного кодексу України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 Сімейного кодексу України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, с об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 Сімейного кодексу України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 Сімейного кодексу України).
За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя.
Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Зміст статті 541 Цивільного кодексу України свідчить про те, що солідарне зобов'язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Тобто солідарні зобов'язання виникають лише у випадках, передбачених договором чи актом чинного законодавства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №243/10982/15-ц; постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №308/3162/15-ц; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі №569/96/17 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі №712/21651/12).
Відповідно до частини другої статті 73 Сімейного кодексу України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.
Отже, за спільними зобов'язаннями подружжя, останнє відповідає усім своїм майном.
Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї.
Усуваючи наведений законодавчий недолік, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі №537/6639/13-ц та від 14 вересня 2016 року у справі №334/5907/14-ц, про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.
Суд надає оцінку доводам Відповідача 1 та Відповідача 2 за первісним позовом і Позивача за зустрічним позовом ОСОБА_2 , викладеним у відзивах на первісний позов та у зустрічній позовній заяві, де не заперечується факт надання згоди на укладення Договору позики ОСОБА_2 як дружиною позичальника за Договором ОСОБА_1 ; проте заперечується, що таким чином ОСОБА_2 набула відповідні права й обов'язки. ОСОБА_2 наполягає на відсутності в неї обов'язку солідарно відповідати разом з чоловіком за невиконання зобов'язань з повернення позики за Договором, аргументуючи свою позицію тим, що не підписувала ані Договору, ані розписок, не надавала згоду на зміну умов договору, що кошти у позику чоловік брав для власних потреб, вважає, що фактично у наданих суду ОСОБА_3 розписках мова йде про внесення змін до істотних умов нотаріально посвідченого договору від 22.01.2014, і що зміна строку повернення коштів без нотаріального посвідчення розписок не відповідає закону.
Проаналізувавши зміст згоди дружини на укладання договору чоловіком, викладеної в заяві ОСОБА_2 , копія якої міститься в матеріалах справи, зареєстрованій 22.01.2014 приватним нотаріусом Київського міського округу Скринником С. М. за вх.№ 3/02-10 перед посвідченням Договору, суд встановив наступне.
З тексту зазначеної заяви вбачається, що ОСОБА_2 надала згоду своєму чоловіку ОСОБА_1 на укладення договору безпроцентної позики грошових коштів на умовах на його власний розсуд. Заявниця погодилась з тим, що вказане майно «належатиме нам на праві спільної сумісної власності подружжя», засвідчила, що, серед іншого - «вищевказаний правочин відповідає інтересам сім'ї». Зазначено, що до підписання заяви нотаріусом заявниці роз'яснено зміст статей 60-65 Сімейного кодексу України щодо підстав набуття права спільної сумісної власності подружжя.
ОСОБА_2 , в присутності нотаріуса підтвердила, що діє вільно, свідомо і добровільно, без будь-якого примусу, як фізичного, так і психологічного, розуміючи значення своїх дій та їх правові наслідки.
Заява особисто прочитана ОСОБА_2 , осмислена, зрозуміла, відповідає її волі і в повному обсязі прийнятна, в підтвердження чого особисто скріплена її власним підписом.
У подружжя, крім права спільної сумісної власності на позичені грошові кошти, внаслідок укладення договору позики виникає також і зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники.
Інших доказів Відповідачами за первісним позовом не надано. Таким чином, доводи ОСОБА_2 не знайшли підтвердження в суді, і спростовуються її вищевказаною власною заявою.
Суд дійшов висновку, що надавши чоловіку згоду на укладення договору безпроцентної позики грошових коштів на умовах на його власний розсуд, не відізвавши в подальшому дану заяву та не відмовившись від неї, Відповідач 2 за первісним позовом (Позивач за зустрічним позовом) погодилась як на отримання чоловіком позики в борг в інтересах сім'ї на умовах на його власний розсуд, а також й на вибір на його власний розсуд шляхів й засобів повернення боргу, отже - й шляхом написання й надання кредитору боргових розписок.
Враховуючи викладене, суд вбачає наявність підстав для солідарного стягнення з подружжя заборгованості за Договором позики.
Щодо вимог про стягнення пені за первісним позовом
Суд погоджується з позицією Відповідача 1 за первісним позовом, висловленою його представником у відзиві на первісну позовну заяву, якою обґрунтовується безпідставність вимог про стягнення пені за прострочення виконання зобов'язань за Договором.
Так, суд враховує, що Указом Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24.02.2022 року № 2102-ІХ (зі змінами, внесеними Указом від 14.03.2022 року № 133/2022, затвердженим Законом України від 15.03.2022 року № 2119-ІХ, Указом від 18.04.2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21.04.2022 року № 2212-ІХ, Указом від 17.05.2022 року № 341/2022, затвердженим Законом України від 22.05.2022 року № 2263-ІХ, та Указом від 12.08.2022 року № 573/2022, затвердженим Законом України від 15.08.2022 року № 2500-ІХ), з 24.02.2022 року введено в Україні воєнний стан.
Відповідно до пункту 18 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).
Разом з тим, суд враховує, що боргові розписки, хоч і складені на підставі Договору, але після припинення його дії, не повторюють автоматично всі його умови, а лише ті, які зафіксовані безпосередньо в тексті розписок. Вимога щодо стягнення пені за прострочення повернення боргу в боргових розписках не зазначається. Відтак, така вимога може бути задоволена боржником добровільно, але для суду є безпідставною і не підлягає задоволенню.
Судом встановлено з пояснень представника позивача та пояснень Відповідача 1 й матеріалами справи підтверджується (а.с. 58-59), що 11 квітня 2022 року Відповідач 1 за первісним позовом сплатив на користь Позивача за первісним позовом 400 доларів США, шляхом переказу на вказаний ОСОБА_3 рахунок еквіваленту зазначеної суми в гривні в розмірі 12800 гривень за курсом валют, що за домовленістю сторін, дорівнював 32 гривням за 1 долар США.
І позивач за первісним позовом, і Відповідач1, та його представник, визнали, що керувались при даній операції умовами Договору позики, але представник Відповідача 1 за первісним позовом стверджував, що у такий спосіб здійснено компенсацію інфляційних втрат.
Позивач за первісним позовом заявив, що за домовленістю з ОСОБА_1 , 400 доларів США - це передбачена п. 12 Договору пеня за прострочення повернення боргу за розпискою від 22.01.2021, зі строком повернення до 22.01.2022р., в сумі, на яку він погодився як кредитор, і яку ОСОБА_8 обіцяв сплатити за лютий 2022 року, оскільки наступна розписка написана не в січні, як усі попередні, а 20 лютого 2022 року.
Суд відхиляє позицію сторони Відповідача 1 як не доведену належними доказами й таку, що суперечить дійсним обставинам справи, оскільки «компенсація від інфляційних втрат» може розраховуватись виключно в національній валюті України - гривні, але не в доларах США, а також не може бути сплаченою в гривні за курсом до долара США, актуальним на день платежу, а не підставі розрахунку індексу інфляції за час заборгованості. Водночас, зазначені у листуванні обставини платежу ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 еквіваленту 400 доларів США за курсом 32 гривні за 1 долар США, додатково спростовує твердження Відповідача 1 за первісним позовом про необхідність застосування для розрахунку боргу курсу 8,2 гривні за 1 долар США.
Щодо строку позовної давності
Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Статтею 260 ЦК України встановлено, що позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.
Згідно із ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За приписами ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Строк повернення боргу за договором позики від 22.01.2014, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Скринником встановлено до 22.01.2015.
У відповідності до ч.1 ст.264 ЦК України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.
Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (ч.3 ст.264 ЦК).
Судом встановлено, що перша боргова розписка ОСОБА_1 від 22.01.2015 передбачала про його обов'язок повернути борг до 22.01.2016, розписка від 22.01.2016,- до 22.01.2017, розписка від 22.01.2017, - до 22.01.2018, розписка від 22.01.2018, - до 22.01.2019, розписка від 22.01.2019, - до 22.01.2020, розписка від 22.01.2020,- до 22.01.2021, розписка від 22.01.2021 - до 22.01.2022, розписка від 20.02.2022, - до 20.02.2023. Остання розписка з перелічених написана ОСОБА_1 20.02.2022, якою він зобов'язався повернути борг ОСОБА_3 в сумі 50 000 (п'ятдесят тисяч) доларів США - до 20.02.2023. Отже, перебіг позовної давності почався з 21.02.2023.
Таким чином, суд доходить висновку, що про порушення свого права позивач довідався 21.02.2023, на наступний день після закінчення перерваного написанням Відповідачем 1 розписок строку повернення боргу.
Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20.03.2019 у справі № 648/3491/15-ц тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності. Аналогічний по суті висновок зроблено в постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16.
Правова позиція Верховного Суду, висловлена у Постанові Касаційного цивільного суду у складі верховного Суду від 26.10.2022 у справі № 752/10864/19, на яку посилається Відповідач 1 не підлягає врахуванню судом у даній справі з огляду на те, що у справі, що переглядалась Верховним Судом, договір позики між сторонами спору укладено 26 травня 2014 року, в цьому договорі було встановлено термін для погашення суми позики, а саме: до 28 липня 2014 року. Позовна давність за вимогами про стягнення заборгованості за договором позики сплинула 28 липня 2017 року, тоді як позивач звернувся з позовом до суду лише 29 травня 2019 року, тобто поза межами позовної давності. При цьому, підставою для відмови у задоволенні позовних вимог стало те, що обставини, з якими позивач пов'язує переривання позовної давності за його вимогами (18 грудня 2018 року) виникли вже після її спливу (28 липня 2017 року). За таких обставин строк повернення позики настав 28 липня 2014 року, переривання позовної давності до її спливу 28 липня 2017 року не відбулось, доказів переривання позовної давності в межах позовної давності позивач не надав.
Аналогічно, у Постанові Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі 686/23170/19, на яку також посилається Відповідач 1, вказано, що обставини, з якими позивач пов'язує переривання позовної давності, зокрема, пред'явлення банком позову про стягнення кредитної заборгованості в 2018 році, не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності, оскільки виникли вже після її спливу в червні 2012 року. При цьому, тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах самої позовної давності. Під зупиненням перебігу позовної давності слід розуміти таку зміну порядку обчислення строку, за якою в період дії певної обставини перебіг строку зупиняється, а після припинення цієї обставини продовжується в частині, що залишилася. У період зупинення позовної давності час плине, але він не зараховується до позовної давності. До цього строку зараховується лише час, який сплинув до зупинення позовної давності, та строк, що минув після продовження її перебігу. Враховуючи наведене, судом встановлено переривання позовної давності, що відбувалось в межах позовної давності, тому у суду відсутні підстави для задоволення заяв відповідачів про застосування позовної давності та відмови у первісному позові з таких підстав.
Щодо зустрічного позову
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Відповідач 2 за первісним позовом - ОСОБА_2 звернулась до суду до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання правочинів, здійснених у формі розписок, недійсними.
В обґрунтування позовних вимог за зустрічним позовом, ОСОБА_2 навела ті ж доводи й докази, якими оспорювала правосуб'єктність ОСОБА_3 у спірних відносинах, чинність, розмір й форму боргу, свою участь в зобов'язанні повернути позику як за Договором, так і за борговими розписками, заперечувала проти задоволення первісного позову.
Твердження позивача за зустрічним позовом про те, що між сторонами були відсутні договірні відносини позики, фактично коштів за розписками ОСОБА_1 не отримував, що свідчить про відсутність у ОСОБА_1 волевиявлення на укладення договорів позики, та наявність підстав для визнання цих розписок недійсними, суд до уваги не приймає, оскільки ці посилання достатніми та належними доказами не підтверджено, та повністю спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.
Окремо суд звертає увагу на те, що з часу укладення між сторонами договору позики, та оформлення розписок, позивачем за зустрічним позовом та самим позичальником не вживались заходи щодо визнання їх недійсними, зі змісту розписок вбачається, що позичальник частково повернув кошти позикодавцю, та фактично зустрічні вимоги були пред'явлені після подачі до суду позову про стягнення боргу за правочином, а відтак посилання відповідача за зустрічним позовом на те, що пред'явлені зустрічні позовні вимоги свідчать про небажання позивача виконати зобов'язання за оспорюваним договором позики є слушними та такими, що заслуговують на увагу.
При розгляді справи ОСОБА_2 не надано належних та допустимих доказів щодо повернення суми боргу, а також доказів щодо вчинення спірних правочинів внаслідок омани чи погроз з боку ОСОБА_3 . Інші наведені позивачем доводи в обґрунтування своїх зустрічних позовних вимог не спростовують наведених висновків суду.
Як зазначає Європейський суд з прав людини в своїй усталеній практиці, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Доводи ОСОБА_2 на підтримку зустрічних позовних вимог не знайшли належного підтвердження під час судового розгляду спору, що свідчить про відсутність у суду підстав для задоволення зустрічного позову. Задоволення позовних вимог щодо стягнення основного боргу за первісним позовом виключає повністю задоволення зустрічного позову.
Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що стороною позивача за зустрічним позовом не доведено ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх зустрічних позовних вимог, обставин, з якими закон пов'язує можливість визнання недійсними правочинів у формі розписок судом не встановлено, та стороною позивача не доведено, а відтак суд вважає, що в задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання правочинів, вчинених у формі розписок, недійсним - слід відмовити.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті і захищати порушене право чи інтерес.
Задовольняючи частково позовні вимоги первісного позову, суд виходить із того, що позивачем за первісним позовом надано належні та допустимі докази як укладення з Відповідачем 1 за первісним позовом договору позики за згодою дружини - Відповідача 2 за первісним позовом, в інтересах сім'ї, так і неналежного виконання останніми солідарних зобов'язань за цим правочином та складеними й переданими кредитору на підставі договору позики борговими розписками, борг за якими є реальним і непростроченим.
Рішення стягнути з боржників заявлену Позивачем за первісним позовом суму, суд вважає ефективним, адекватним й належним засобом захисту порушеного боржниками права кредитора. Проте, враховуючи, що прострочення ОСОБА_1 заборгованості припадає на період воєнного стану в Україні, вимоги про стягнення з відповідача пені у вигляді 3% річних та штрафу задоволенню не підлягають.
Також, оскільки під час розгляду справи було встановлено, що 11.04.2022 позичальником ОСОБА_1 було сплачено в рахунок погашення боргу 12800 грн (що було еквівалентом 400 доларів США), то вказана сума має бути врахована в рахунок погашення боргу, і з відповідачів за первісним позовом підлягає стягненню сума боргу в розмірі 49 600 (сорок дев'ять тисяч шістсот) доларів США.
Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення первісного позову.
Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що стороною позивача за зустрічним позовом не доведено ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх зустрічних позовних вимог, обставин, з якими закон пов'язує можливість визнання недійсними спірних правочинів судом не встановлено, та стороною позивача за зустрічним позовом не доведено, а відтак суд вважає, що в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 слід відмовити.
В порядку ст. 141 ЦПК України, з відповідачів за первісним позовом на користь позивача за первісним позовом слід стягнути судовий збір в сумі 3 950 (три тисячі дев'ятсот п'ятдесят) гривень 88 коп. з кожного.
Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 13, 19, 59, 76, 81, 82, 141, 223, 258, 259, 263, 265, 273, 280, 289, 352, 354-355 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - задовольнити частково.
Стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 49 600 (сорок дев'ять тисяч шістсот) доларів США основного боргу.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 3 950 (три тисячі дев'ятсот п'ятдесят) гривень 88 коп.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 3 950 (три тисячі дев'ятсот п'ятдесят) гривень 88 коп.
В задоволенні іншої частини позовних вимог за первісним позовом - відмовити.
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання правочинів, здійснених у формі розписок, недійсними - відмовити.
Повне найменування сторін:
позивач за первісним позовом - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 , місце проживання АДРЕСА_4 );
відповідач за первісним позовом - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , реєстраційний номер облікової картки платника податку: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 );
відповідач за первісним позовом - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податку: НОМЕР_4 , місце проживання: АДРЕСА_2 ).
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення;
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду;
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Суддя І.В. Верещінська