Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
11.07.2025 р. справа №520/10221/25
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом
Товариства з обмеженою відповідальністю "Новаагро Україна" (далі за текстом - позивач, заявник)
до Лозівської міської ради Харківської області (далі за текстом - відповідач, владний суб'єкт, орган публічної адміністрації)
проскасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії, -
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) скасування Рішення LXIII сесії VIII скликання Лозівської міської ради Харківської області (ідентифікаційний код 06716633) від 05 грудня 2024 року №2332 про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки по вулиці Перемоги 1,1-А,1-Б у селищі Орілька Лозівського району Харківської області; 2) скасування Рішення LXXI сесії VIII скликання Лозівської міської ради Харківської області (ідентифікаційний код 06716633) від 10 квітня 2025 року №2546 про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки по вулиці Перемоги 1,1-А,1-Б у селищі Орілька Лозівського району Харківської області; 3) зобов'язання Лозівської міської ради Харківської області (ідентифікаційний код 06716633) повторно розглянути клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «НОВААГРО УКРАЇНА» (ідентифікаційний код 34631027) про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки вих. №2108 від 21 серпня 2024 року та лист вих. №120225 від 12 лютого 2025 року про повторний розгляд клопотання.
Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що на земельній ділянці із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 загальною площею - 7,1га розміщені об»єкти нерухомого майна - власність заявника (на підставі передавального акту (ліквідаційного балансу) приєднання ТОВ «Орільський елеватор» до ТОВ «Новаагро Україна» від 02.10.2023р.), а саме: 29 нежитлових будівель із спорудами елеваторного комплексу загальною площею - 17.766,6кв.м. (далі за текстом - Об»єкт №1), корівник загальною площею - 58,3кв.м. (далі за текстом - Об»єкт №2), газорегуляторний пункт загальною площею - 21,7кв.м. (далі за текстом - Об»єкт №3). У зв»язку із частковим використанням площі земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 та з метою подальшого укладення договору оренди землі стосовно тієї частини земельної ділянки, на якій розміщені згадані вище об»єкти нерухомого майна, заявник подав до суб»єкта владних повноважень клопотання від 21.08.2024р. вх.№2108 про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849. Рішенням LXIII сесії VIII скликання Лозівської міської ради Харківської області від 05.12.2024р. №2332 у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки було відмовлено.
Заявник подав до суб»єкта владних повноважень клопотання від 12.02.2025р. вх.№120225 про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849. Рішенням LXXI сесії VIII скликання Лозівської міської ради Харківської області (ідентифікаційний код 06716633) від 10.04.2025р. №2546 у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки було відмовлено.
Наполягав, що оскаржені рішення суб»єкта владних повноважень суперечать ч.3 ст.123 Земельного кодексу України.
Відповідач із поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив, що звернення позивача розглянуті та вирішені вчасно, об»єктивно і правильно, позаяк обсяг наданих зацікавленою особою документів не надавав змоги визначитись стосовно контурів майбутніх земельних ділянок, які будуть створені після поділу земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 і припинення існування цієї земельної ділянки як речі матеріального світу. Наголошував, що п.2 рішення Лозівської міської ради Харківської області заявник був зобов»язаний у термін до 01.06.2025р. вжити заходи стосовно укладення договору оренди землі відносно земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 загальною площею - 7,1га, однак договір оренди землі укладений не був, сума безпідставно збережених коштів унаслідок неукладання договору оренди землі відносно земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 загальною площею - 7,1га за період 03.10.2023р.-31.12.2024р. складає - 736.809,50грн.
Оскільки одержані судом докази із достатньою повнотою та всебічністю висвітлюють обставини спірних правовідносин, які достеменно відомі учасникам спору; визначені процесуальним законом строки подачі процесуальних документів збігли і сторони не заявили ані про намір на подачу відповідних процесуальних документів, ані про існування нездоланних перешкод у реалізації такого наміру; незмінне завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень суб»єкта владних повноважень, то спір підлягає вирішенню на підставі наявних у справі доказів.
Тож суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності та взаємозв»язку, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, перевіривши обґрунтованість доводів наявних у справі процесуальних документів приєднаними до справи доказами, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
З приєднаних до матеріалів справи доказів судом з»ясовано, що заявник пройшов визначену законодавством процедуру державної реєстрації суб»єктів господарювання, набув правового статусу юридичної особи приватного права, значиться в Єдиному державному реєстрі юридичний осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань під ідентифікаційним кодом - 34631027; згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є власником нерухомого майна у вигляді Об»єкту №1-Об»єкту №3; нерухоме майно у вигляді Об»єкту №1-Об»єкту №3 знаходиться у межах вже сформованої земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849; земельна ділянка із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 була сформована та зареєстрована в Державному земельному кадастрі - 06.09.2013р.; право власності на земельну ділянку із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 було зареєстровано за Лозівською міською територіальною громадою в особі відповідача - 08.05.2023р.
Посилаючись на часткове використання площі земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 та з метою подальшого укладення договору оренди землі стосовно тієї частини земельної ділянки, на якій розміщені згадані вище об»єкти нерухомого майна, заявник подав до суб»єкта владних повноважень клопотання від 21.08.2024р. вх.№2108 про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849.
Листом від 16.09.2024р. суб''єкт владних повноважень у порядку ч.1 ст.43 Закону України від 17.02.2022р. №2073-IX «Про адміністративну процедуру» (далі за текстом - Закон № 2073-IX) сповістив заявника про необхідність подання графічної сфери поділу земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 на дві окремі земельні ділянки із орієнтовними площами та копії технічних паспортів на усі об»єкти нерухомого майна.
Листом від 30.09.2024р. №3009 заявник подав до суб»єкта владних повноважень витребувані документи.
Рішенням LXIII сесії VIII скликання Лозівської міської ради Харківської області від 05.12.2024р. №2332 у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки було відмовлено.
Як з»ясовано судом означене управлінське волевиявлення суб»єкта владних повноважень умотивовано фактичним судженням про те, що заявник не має зареєстрованого права користування земельною ділянкою із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849.
У подальшому заявник подав до суб»єкта владних повноважень клопотання від 12.02.2025р. вх.№120225 про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849.
Листом від 26.02.2025р. суб''єкт владних повноважень у порядку ч.1 ст.43 Закону України від 17.02.2022р. №2073-IX «Про адміністративну процедуру» (далі за текстом - Закон № 2073-IX) сповістив заявника про необхідність подання, зокрема, документів про право власності на об'єкти нерухомого майна, котрі розміщені на земельній ділянці із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 та проектної пропозиції стосовно поділу земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 на дві окремі земельні ділянки.
Листом від 11.03.2025р. №110325 заявник подав до суб»єкта владних повноважень витребувані документи.
При цьому, у якості документа про виникнення права власності було подано передавальний акт (ліквідаційний баланс) приєднання ТОВ «Орільський елеватор» до ТОВ «Новаагро Україна».
Рішенням LXXI сесії VIII скликання Лозівської міської ради Харківської області (ідентифікаційний код 06716633) від 10.04.2025р. №2546 у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки було відмовлено.
Як з»ясовано судом означене управлінське волевиявлення суб»єкта владних повноважень умотивовано фактичним судженням про те, що заявник не має зареєстрованого права користування земельною ділянкою із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849.
Стверджуючи про протиправність управлінських волевиявлень суб'єкта владних повноважень у формі рішень стосовно відмови у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849, заявник ініціював даний спір.
Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб»єктом владних повноважень.
Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб'єкти права (учасники суспільних відносин) зобов'язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб'єкт приватного права зобов'язаний добросовісно виконувати свої обов'язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.
Згідно з ч.1 ст.13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Відповідно до ч.1 ст.142 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Суд відмічає, що земельні відносини в України регламентовані, насамперед, приписами Земельного кодексу України.
За змістом ст.5 Земельного кодексу України земельне законодавство базується на таких принципах: а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; г) забезпечення раціонального використання та охорони земель; ґ) забезпечення гарантій прав на землю; д) пріоритету вимог екологічної безпеки.
Як то указано у ст.12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить, зокрема: а) розпорядження землями комунальної власності, територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.
Відповідно до ч.1 ст.172 Земельного кодексу України подання заяв, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами у сфері земельних відносин, до органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб здійснюється лише у письмовій формі шляхом особистого звернення, надсилання поштовим відправленням або подання в електронній формі.
Органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи здійснюють розгляд заяв у порядку, передбаченому Законом України "Про адміністративну процедуру", з урахуванням особливостей, встановлених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами у сфері земельних відносин.
Як то указано у ч.1 ст.791 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.
За приписами ч.2 ст.791 Земельного кодексу України формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок.
За правилами ч.4 ст.791 Земельного кодексу України земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.
Частиною 6 ст.791 Земельного кодексу України визначено, що формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок.
Поділ, об'єднання земельної ділянки, що перебуває у заставі, здійснюється за згодою землекористувача, заставодержателя. Поділ, об'єднання земельної ділянки, що перебуває у користуванні, здійснюється за згодою землекористувача, заставодержателя. Справжність підпису на такій згоді засвідчується нотаріально.
Земельні ділянки можуть бути об'єднані, якщо вони мають однакове цільове призначення. У разі поділу земельної ділянки, об'єднання земельних ділянок сформовані земельні ділянки зберігають своє цільове призначення.
Відповідно до ч.9 ст.791 Земельного кодексу України земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.
Як то указано у ч.13 ст.791 Земельного кодексу України земельна ділянка припиняє існування як об'єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі: поділу або об'єднання земельних ділянок; скасування державної реєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення внаслідок визнання незаконною такої державної реєстрації; якщо речове право на земельну ділянку, зареєстровану в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", не було зареєстровано протягом року з вини заявника. Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо такої земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень).
З приписів наведених норм права слідує, що поділ земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 на дві нові земельні ділянки із неминучістю призведе до припинення існування земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 як речі матеріального світу - об'єкту цивільних прав територіальної громади, а тому відповідач як суб»єкт владних повноважень має безумовний публічний інтерес у тому, щоби контури нових земельних ділянок у межах земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 відповідали інтересам територіальної громади та уможливлювали (а не виключали) безперешкодне укладення договорів оренди землі стосовно кожної із новостворених земельних ділянок.
Розглядаючи справу, суд зважає, що згідно з ч.11 ст.120 Земельного кодексу України якщо об'єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), інша будівля або споруда), об'єкт незавершеного будівництва розміщений на земельній ділянці державної або комунальної власності, що не перебуває у користуванні, набувач такого об'єкта нерухомого майна зобов'язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об'єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування із заявою про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об'єкт, що належить йому на праві власності, у порядку, передбаченому статтями 118, 123 або 128 цього Кодексу.
Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, зобов'язаний передати земельну ділянку у власність або користування набувачу в порядку, встановленому цим Кодексом.
Пропущення строку подання заяви, зазначеного в абзаці першому цієї частини, не може бути підставою для відмови набувачу (власнику) такого об'єкта у передачі йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об'єкт.
Доказів виконання заявником вимог ч.11 ст.120 Земельного кодексу України матеріали справи не містять.
Відповідно до ч.1 ст.122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Частиною 1 ст.123 Земельного кодексу України визначено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі: проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі формування нової земельної ділянки (крім поділу та об'єднання) та/або надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; технічних документацій із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок у разі поділу та/або об'єднання земельних ділянок.
Як то указано у ч.2 ст.123 Земельного кодексу України, особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за документацією із землеустрою, звертається з заявою про надання дозволу на розробку документації із землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.
У заяві зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До заяви додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Згідно з ч.3 ст.123 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає заяву і дає дозвіл на розроблення документації із землеустрою або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Суд вважає, що з огляду на запроваджений ст.8 Конституції України принцип верховенства права та невід»ємну складову означеного принципу - принцип юридичної визначеності положення ч.3 ст.123 Земельного кодексу України у відносинах з приводу поділу вже сформованої земельної ділянки комунальної форми власності на дві нових земельних ділянки у цілях майбутнього укладення договору оренди землі відносно лише однієї із новостворених земельних ділянок повинні застосовуватись з урахуванням положень ст.791 Земельного кодексу України (в частині правових наслідків у вигляді припинення існування раніше вже сформованої земельної ділянки як речі матеріального світу) та з урахуванням норм Закону України від 06.10.1998р. №161-ХIV «Про оренду землі» (в частині прагнення зацікавленої особи до створення нової земельної ділянки як предмету договору оренди землі).
Тож визначальне юридичне значення в окресленому випадку мають обставини досягнення домовленості між органом місцевого самоврядування як власником вже сформованої земельної ділянки та зацікавленою у створенні нової земельної ділянки особою в частині контурів новостворених земельних ділянок.
При цьому, суд зважає, що системний аналіз змісту ч.3 ст.123 Земельного кодексу України засвідчує формальну вичерпність кола підстав для вчинення владним суб''єктом волевиявлення у формі відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Такий правовий висновок у подібних правовідносинах міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 18.10.2018р. по справі №806/1316/18.
Між тим, згідно з правовими висновками Верховного Суду, сформульованими у постановах від 17.12.2018р. по справі №509/4156/15-а, від 27.11.2019р. по справі №671/464/17, від 25.04.2018р. по справі №461/2132/17, від 31.07.2019р. по справі №472/1286/17-ц, від 11.09.2019р. по справі №472/1284/17-ц, у межах формальних підстав для правомірного вчинення згаданої відмови існують змістовні виключення, котрі можуть полягати, зокрема, у істотних недоліках звернення зацікавленої особи, в об'єктивній потребі віддання переваги публічним інтересам суспільства чи одного із претендентів на одну і ту ж саму земельну ділянку тощо.
До того ж за змістом постанови Верховного Суду від 04.05.2020р. у справі №802/1539/17-а: 1) відповідно до ч.ч.1-5 ст.79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок; 2) У ч.6 ст.79-1 ЗК України визначено, що формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок; 3) Відповідно до статті 1 Закону України «Про землеустрій»: - проект землеустрою - сукупність економічних, проектних і технічних документів щодо обґрунтування заходів з використання та охорони земель, які передбачається здійснити за таким проектом; - технічна документація із землеустрою - сукупність текстових та графічних матеріалів, що визначають технічний процес проведення заходів з використання та охорони земель без застосування елементів проектування; 4) Відповідно до статті 25 статті 1 Закону України «Про землеустрій» документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації. Видами документації із землеустрою є, зокрема: й) технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок; 5) проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок та технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок є різними за своєю суттю документами із землеустрою, не є тотожними за процедурою виконання цієї документації; 6) згідно з Земельним кодексом України способами формування земельної ділянки, є, у порядку відведення земельної ділянки із земель державної, комунальної власності (за відсутності на даній частині земної поверхні сформованих та зареєстрованих земельних ділянок), шляхом поділу раніше сформованої земельної ділянки. На одній частині земної поверхні неможливим є існування двох одночасно зареєстрованих земельних ділянок, координати яких перетинаються, адже ч.2 ст.79 Земельного кодексу України встановлює, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий шар; 7) надання дозволу на розробку проекту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об'єкта. Натомість, коли йдеться про формування земельної ділянки з частини вже сформованого земельного масиву, що має кадастровий номер, її відведення відбувається на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки; 8) Згідно з ч. 5 ст. 20 Земельного кодексу України земельні ділянки для особистого селянського господарства є не окремою категорією цільового призначення земель, а лише видом використання земель в межах цільового призначення; 9) проект землеустрою та подальша відповідна процедура необхідні лише у разі: переведення земельної ділянки з однієї категорії, визначеної статтею 19 Земельного кодексу України, в іншу; зміни виду використання земельної ділянки в межах земель оборони; зміни виду використання земельної ділянки в межах земель сільськогосподарського призначення (окрім наданих для ведення ОСГ, які можуть використовуватись також для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства без зміни цільового призначення) (Таку позицію висловлено у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 у справі №806/5308/15); 10) Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" рішення про передачу земельних ділянок можуть прийматись розпорядником землі за відсутності державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на таку ділянку в Державному реєстрі прав.
Відтак, під легальними підставами для вчинення владним суб'єктом правомірного управлінського волевиявлення у формі відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо поділу земельної ділянки слід розуміти, зокрема: 1) невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів; 2) невідповідність місця розташування об'єкта вимогам прийнятих відповідно до законів нормативно-правових актів; 3) невідповідність місця розташування об'єкта вимогам генеральних планів населених пунктів; 4) невідповідність місця розташування об'єкта вимогам іншої містобудівної документації; 5) невідповідність місця розташування об'єкта вимогам схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць; 6) невідповідність місця розташування об'єкта вимогам проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів; 7) істотні недоліки матеріалів звернення зацікавленої особи; 8) потреба у віддані пріоритету публічному інтересу суспільства чи іншого учасника суспільних відносин; 9) намір зацікавленої особи одержати у користування на праві оренди земельну ділянку за рахунок вже сформованого об'єкта цивільного обороту (існуючої земельної ділянки з конкретним кадастровим номером) за відсутності вільної згоди органу місцевого самоврядування на визначення контурів нових земельних ділянок.
Продовжуючи вирішення справи, суд зазначає, що згідно з ч.1 ст.124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу.
Відповідно до ст.56 Закону України від 22.05.2003р. №858-IV «Про землеустрій» технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок розробляється за рішенням власників земельних ділянок за згодою заставодержателів, користувачів земельних ділянок.
Технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок включає: а) пояснювальну записку; б) технічне завдання на складання документації, затверджене замовником документації; в) кадастрові плани земельних ділянок, які об'єднуються в одну земельну ділянку, або частини земельної ділянки, яка виділяється в окрему земельну ділянку; г) матеріали польових геодезичних робіт; ґ) відомості про встановлені межові знаки на межі поділу; д) перелік обтяжень прав на земельну ділянку, обмежень на її використання та наявні земельні сервітути.
У розумінні ч.1 ст.1 Закону України від 07.07.2011р. №3613-VI «Про Державний земельний кадастр» Державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами, про меліоративні мережі та складові частини меліоративних мереж.
Згідно з ч.3 ст.5 Закону України від07.07.2011р. №3613-VI «Про Державний земельний кадастр» порядок ведення Державного земельного кадастру визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до вимог цього Закону.
За правилами ч.3 ст.24 Закону України від 07.07.2011р. №3613-VI «Про Державний земельний кадастр» державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за заявою: особи, якій за рішенням органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки при передачі її у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, або уповноваженої нею особи; власника земельної ділянки, користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності (у разі поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок) або уповноваженої ними особи; органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування (у разі формування земельних ділянок відповідно державної чи комунальної власності); замовником технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель (у разі внесення до Державного земельного кадастру за результатами проведення інвентаризації земель масиву земель сільськогосподарського призначення відомостей про земельну ділянку, що входить до такого масиву); замовника документації із землеустрою, за якою здійснюється формування земельної ділянки державної, комунальної власності, у випадках, коли розроблення такої документації відбувається без дозволу органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування; власника земельної частки (паю) або його спадкоємця (у разі формування земельної ділянки в порядку виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв); особи, визначені частиною першою статті 118 Земельного кодексу України, у тому числі власника нерухомого майна (будівлі, споруди), розташованої на земельній ділянці, що надається (передається) із земель державної чи комунальної власності, або його спадкоємця.
За приписами ч.4 ст.24 Закону України від 07.07.2011р. №3613-VI «Про Державний земельний кадастр» для державної реєстрації земельної ділянки державному кадастровому реєстратору, який здійснює таку реєстрацію, подаються: заява за формою, встановленою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин; документація із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки, в електронній формі та формі електронного документа. У разі якщо відповідно до закону поділ, об'єднання земельних ділянок здійснюються за погодженням з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, фізичними чи юридичними особами, до заяви про державну реєстрацію земельної ділянки, сформованої в результаті поділу або об'єднання земельних ділянок, також додаються документи, що належним чином підтверджують таку згоду. Заява з доданими документами надсилається заявником засобами телекомунікаційного зв'язку.
Пунктом 110 Порядку ведення Державного земельного кадастру (затверджений постановою КМУ від 17.10.2012р. №1051; далі за текстом - Порядок №1051) визначено, що для державної реєстрації земельної ділянки Державному кадастровому реєстраторові, який здійснює таку реєстрацію, в електронній формі подаються: 1) заява про державну реєстрацію земельної ділянки за формою згідно з додатком 22; 2) документація із землеустрою, що є підставою для формування земельної ділянки; 3) електронний документ. У разі коли відповідно до закону поділ, об'єднання земельних ділянок здійснюються за погодженням з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, фізичними чи юридичними особами, до заяви про державну реєстрацію земельної ділянки, сформованої в результаті поділу або об'єднання земельних ділянок, також додаються документи, що належним чином підтверджують таку згоду.
Розв»язуючи спір, суд зважає, що у розумінні ст.1 Закону України від 06.10.1998р. №161-ХIV «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Згідно з ст.3 Закону України від 06.10.1998р. №161-ХIV «Про оренду землі» об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.
За визначенням ч.1 ст.13 Закону України від 06.10.1998р. №161-ХIV «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Як то передбачено, ч.1 ст.15 Закону України від 06.10.1998р. №161-ХIV «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.
З положень наведених норм права слідує, що у випадку, коли зацікавлена особа має намір на укладення договору оренди землі лише відносно однієї із двох земельних ділянок, котрі будуть сформовані у майбутньому за рахунок поділу вже сформованої земельної ділянки, вирішальне юридичне значення має згода органу місцевого самоврядування на максимально конкретне визначення контурів майбутніх земельних ділянок.
При цьому, суд зазначає, що у розумінні п.36.1 ст.36 Податкового кодексу України податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи.
Як то указано у п.п.14.1.175 ст.14 Податкового кодексу України, податковий борг - сума узгодженого грошового зобов'язання, не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, та непогашеної пені, нарахованої у порядку, визначеному цим Кодексом.
За змістом ст.ст.29, 64 Бюджетного кодексу України податки (збори, обов"язкові платежі) формують склад доходів бюджету, тобто є єдиним із джерел формування публічних фінансів.
Згідно з ст.13 Конституції України власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Відповідно до ст.41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Частинами 2-3 ст.13 Цивільного кодексу України визначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
У розумінні ч.1 ст.181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Суд наголошує, що згідно з ст.206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
За підпунктами 14.1.72 ст.14, 14.1.73 ст.14, п.14.1.74 ст.14 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на дату прийняття податкового повідомлення-рішення) земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі - податок для цілей розділу XII цього Кодексу); землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди; земельна ділянка - частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, цільовим (господарським) призначенням та з визначеними щодо неї правами.
У розумінні п.п.14.1.136 ст.14 Податкового кодексу України орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності - обов'язковий платіж, що його орендар вносить орендодавцю за користування земельною ділянкою.
За приписами п.265.1 ст.265 Податкового кодексу України плата за землю є різновидом податку на майно.
За визначенням п.п.14.1.147 ст.14 Податкового кодексу України плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Відповідно до п.269.1 ст.269 Податкового кодексу України платниками плати за землю є: 269.1.1. платники земельного податку: 269.1.1.1. власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); 269.1.1.2. землекористувачі, яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності на правах постійного користування; 269.1.2. платники орендної плати - землекористувачі (орендарі) земельних ділянок державної та комунальної власності на умовах оренди.
Згідно з п.270.1 ст.270 Податкового кодексу України об'єктами оподаткування платою за землю є: 270.1.1. об'єкти оподаткування земельним податком: 270.1.1.1. земельні ділянки, які перебувають у власності; 270.1.1.2. земельні частки (паї), які перебувають у власності; 270.1.1.3. земельні ділянки державної та комунальної власності, які перебувають у володінні на праві постійного користування; 270.1.2. об'єкти оподаткування орендною платою - земельні ділянки державної та комунальної власності, надані в користування на умовах оренди.
Пунктом 271.1 ст.271 Податкового кодексу України передбачено, що базою оподаткування платою за землю є: 271.1.1. нормативна грошова оцінка земельної ділянки з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; 271.1.2. площа земельної ділянки, нормативну грошову оцінку якої не проведено.
За змістом п.286.1 ст.286 Податкового кодексу України підставою для нарахування земельного податку є: а) дані державного земельного кадастру; б) дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; в) дані державних актів, якими посвідчено право власності або право постійного користування земельною ділянкою (державні акти на землю); г) дані сертифікатів на право на земельні частки (паї); ґ) рішення органу місцевого самоврядування про виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв); д) дані інших правовстановлюючих документів, якими посвідчується право власності або право користування земельною ділянкою, право на земельні частки (паї); е) дані Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, визначеного у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку.
Відповідно до п.288.1 ст.288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.
Згідно зі ст.125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Однак, за змістом ст.120 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та ст.377 Цивільного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) набуття учасником суспільних відносин речового права власності на об'єкт нерухомого майна за загальним правилом призводить до виникнення права користування земельною ділянкою, на якій розташований такий об'єкт нерухомого майна.
Системно аналізуючи приписи наведених норм права у взаємозв»язку, суд доходить до переконання про те, що учасник суспільних відносин, котрий є власником (або фізично використовує корисні властивості конкретної ділянки земної поверхні (у тому числі і за рахунок розміщення належних на праві приватної власності об»єктів нерухомого майна чи об»єктів незавершеного будівництва, не прийнятих в експлуатацію), зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05) не може набути розумних очікувань чи легітимних сподівань на звільнення від виконання публічного обов»язку з плати за землю (або у формі земельного податку, або у формі орендної плати), позаяк згідно з ст.206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним.
Подібний за суттю висновок сформульований у постанові Верховного Суду від 25.04.2024р. у справі №820/4560/18.
Тому як обставина відсутності події формування земельної ділянки у якості об»єкта цивільних прав згідно з ч.4 ст.791 Земельного кодексу України (де указано, що земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера), так і обставина відсутності державної реєстрації речових прав на нерухоме майно у вигляді конкретної земельної ділянки за приписами ст.8 Конституції України та ст.ст.37, 38 Податкового кодексу України не можуть бути кваліфіковані у якості легітимних підстав для звільнення або скасування податкового обов'язку із внесення до бюджету плати за землю.
При цьому, суд зважає, що у ст.281 Податкового кодексу України законодавцем перелічені пільги щодо сплати земельного податку для фізичних осіб, а ст.282 Податкового кодексу України - пільги щодо сплати земельного податку для юридичних осіб і ці пільги не поширюються на випадки оплати плати за землю у порядку ст.288 Податкового кодексу України на підставі договорів оренди землі.
Підсумовуючи викладені вище міркування в частині обов"язкової оплатності використання землі в Україні, суд доходить до переконання про те, що відсутність у учасника суспільних відносин фізичної можливості використання конкретної земельної ділянки у силу дії непереборних та нездоланних чинників за змістом ст.1 Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року призводить до беззастережного виключення ймовірності виникнення будь-якого податкового обов»язку відносно таких земельних ділянок у формі внесення до бюджету плати за землю (земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної чи комунальної форми власності) безвідносно до будь-яких відомостей Державного земельного кадастру.
Натомість, відсутність означеного фактору і безперешкодне використання учасником суспільних відносин земельної ділянки є підставою для безумовного виконання податкового обов»язку.
Отже, контури двох нових земельних ділянок, котрі будуть створені унаслідок поділу земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 є предметом публічного фінансового інтересу Лозівської міської територіальної громади.
Вирішуючи спір, за епізодом правової природи повноважень відповідача як суб»єкта владних повноважень на надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 на дві окремі земельні ділянки у цілях подальшого укладення договору оренди землі із учасником суспільних відносин - власником розміщених на частині означеної земельної ділянки об»єктів нерухомого майна, суд зазначає, що у силу правового висновку постанови Верховного Суду від 24.06.2025р. у справі №520/22373/24 указано, що у судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку. Колегія суддів Верховного Суду наголошує, що дискреція органу державної влади чи місцевого самоврядування можлива лише в тому випадку, коли альтернативне рішення є законним і правомірним. Дискреція не є довільною, вона завжди здійснюється відповідно до закону (права), оскільки згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведене відповідає висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 07.05.2025 у справі №520/9626/24.
Суд відмічає, що запроваджена національним законом України процедура поділу вже сформованої однієї земельної ділянки на дві окремі земельні ділянки стосовно даного конкретного випадку виключає можливість безперешкодної та ефективної реалізації власником земельної ділянки - органом місцевого самоврядування власної внутрішньої волі на визначення контурів майбутніх земельних ділянок із дотриманням публічних інтересів територіальної громади.
Відтак, з огляду на положення ст.ст.8, 13, 142 Конституції України суд доходить до переконання про те, що у цілях захисту публічних інтересів територіальної громади на ефективне використання майна територіальної громади визначення контурів майбутніх земельних ділянок у процедурі поділу вже сформованої земельної ділянки на дві окремі земельні ділянки у цілях подальшого укладення договору оренди землі лише відносно однієї із позначених ділянок повинно відбуватись саме на етапі вирішення питання про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки і повноваження органу публічної адміністрації - власника земельної ділянки стосовно визначення цих контурів є дискреційними, позаяк кожне із вірогідних до прийняття рішень буде законним.
15.12.2023р. набрав чинності Закон України від 17.02.2022р. №2073-IX «Про адміністративну процедуру» (далі за текстом - Закон № 2073-IX), який у частині третій статті 8 визначає, що адміністративний орган зобов'язаний обґрунтовувати адміністративні акти, які він приймає, крім випадків, визначених законом. Адміністративний акт, який може негативно вплинути на право, свободу чи законний інтерес особи, повинен містити мотивувальну частину, що відповідає вимогам цього Закону.
У ході розгляду справи судом не виявлено ознак існування доказів недотримання суб»єктом владних повноважень у межах спірних правовідносин норм Закону України від 17.02.2022р. №2073-IX «Про адміністративну процедуру».
Також суд вважає, що за суттю запровадженого ст.8 Конституції України принципу верховенства права негативні наслідки, спричинені неоднозначністю, суперечливістю чи прогалинами в законодавстві у сфері публічно-правових відносин, не можуть застосовуватись на шкоду приватній особі чи бути підставою для розширеного тлумачення повноважень суб»єктів владних повноважень, а натомість - в окресленому випадку підлягає застосуванню принцип «найбільш сприятливого становища для особи» (favor libertatis).
Подібні за суттю правові позиції викладені у постанові Верховного Суду від 02.04.2025р. у справі №280/7446/24.
Тому, зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України від 23.02.2006р. №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі "Серков проти України" (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд доходить до переконання про те, що у межах спірних правовідносин заявник об»єктивно не здатен набути легітимних сподівань або розумних очікувань на визначення контурів двох майбутніх земельних ділянок, котрі будуть сформовані у результаті поділу земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 у цілях укладення договору оренди землі лише відносно однієї із цих земельних ділянок без вільної згоди органу місцевого самоврядування - власника земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849.
Спонукання відповідача як суб»єкта владних повноважень до надання такої згоди за бажаними для заявника параметрами у межах адміністративного судочинства не передбачено чинним процесуальним законом, адже ці повноваження є явно та очевидно дискреційними.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб'єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обов»язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб'єктом владних повноважень.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.
Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також є цілком релевантними правовій позиції постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №520/6006/21, де указано, що: 1) у праві існують три основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію "поза розумним сумнівом"; 3) Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14.11.2019р. у справі №822/863/16, від 21.11.2019р. у справі №826/5857/16, від 11.02.2020р. у справі №816/502/16, від 16.06.2020р. у справі №756/6984/16-а та від 18.11.2022р. у справі №560/3734/22.
Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб'єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб'єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов'язків, під відмовою суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.
За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.
У межах спірних правовідносин суб»єктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі відмови у наданні дозволу на розроблення технічної документації з поділу земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб'єктом владних повноважень було забезпечено дотримання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк обставини спірних правовідносин були з»ясовані із достатньою повнотою, зміст належної норми права був витлумачений вірно, орган публічної адміністрації правильно урахував, що обсяг поданих зацікавленою особою документів не дозволяв визначитись із конкретними контурами двох нових земельних ділянок, котрі будуть створені унаслідок поділу земельної ділянки із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 та із відповідністю цих контурів найкращим публічним фінансовим інтересам Лозівської міської територіальної громади Харківської області.
Оскаржені рішення суб»єкта владних повноважень не призвели до погіршення правового становища заявника як учасника суспільних відносин, не позбавили заявника фізичної змоги використовувати земельну ділянку із кадастровим номером - 6323955700:02:000:0849 у цілях обслуговування Об'єкту №1 - Об'єкту №3.
Факт наявності у заявника порушеного права у межах спірних правовідносин спростовується також і змістом ч.11 ст.120 Земельного кодексу України, де указано, що якщо об'єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), інша будівля або споруда), об'єкт незавершеного будівництва розміщений на земельній ділянці державної або комунальної власності, що не перебуває у користуванні, набувач такого об'єкта нерухомого майна зобов'язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об'єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування із заявою про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об'єкт, що належить йому на праві власності, у порядку, передбаченому статтями 118, 123 або 128 цього Кодексу.
Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності ч.2 ст.2 КАС України реально вчиненого суб»єктом владних повноважень управлінського волевиявлення та навпаки - не доведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.
Указане є визначеною процесуальним законом підставою для залишення позову без задоволення.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Під час розгляду справи судом не виявлено правових висновків Верховного Суду, котрі були б цілком релевантними обставинам спору у справі №520/10221/25 і підлягали поширенню на спірні правовідносини окрім згаданих у мотивувальній частині даного судового акту.
Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що рішення суду підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.
Суддя А.В. Сліденко