11 липня 2025 року № 320/29810/25
Суддя Київського окружного адміністративного суду Леонтович А.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3
до Дарницького відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ)
про про зобов'язання вчинити певні дії,
I. Зміст позовних вимог
До Київського окружного адміністративного суду звернулись ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з позовом до Дарницького відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), в якому просить суд:
- визнати незаконною відмову про звільнення з під арешту майна, а саме з трьох кімнатної квартири, АДРЕСА_1 , що перебуває у власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (запис про обтяження №51770924) Відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві;
- зобов'язати Відділ державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві зняти арешт (запис про обтяження №51770924) з трьох кімнатної квартири, АДРЕСА_1 , що перебуває у власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
II. Позиція позивача та заперечення відповідача
В обґрунтування позовних вимог позивачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - вважають, що накладений у 2002 році арешт на квартиру АДРЕСА_1 (запис № 51770924) підлягає скасуванню, оскільки право попереднього боржника на частку у вказаному об'єкті припинено рішенням суду ще у 2007 році, а грошові кошти на погашення боргу були сплачені на рахунок відділу ДВС. Попри припинення підстав для арешту, орган ДВС не вжив заходів щодо його скасування. Представник позивачів звернувся із відповідною заявою про зняття обтяження, однак отримав відповідь, що ДВС не може ідентифікувати відповідний запис як такий, що накладений у рамках чинного виконавчого провадження. Позивачі вважають таку бездіяльність протиправною та такою, що порушує їхнє право власності.
Зі свого боку, відповідач - Дарницький відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Київ) - у відповіді на заяву представника позивачів зазначив, що арешт на нерухоме майно (запис № 51770924) внесено на підставі постанови від 08.07.2002, виданої ВДВС у Дарницькому районі м. Києва. Водночас, згідно з наявною інформацією з автоматизованої системи виконавчого провадження, арешт не пов'язаний із жодним чинним виконавчим провадженням, що унеможливлює його однозначну ідентифікацію як такого, що накладений у конкретній справі. У зв'язку з цим, відповідач послався на положення частини п'ятої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» і вказав, що питання зняття арешту підлягає вирішенню у судовому порядку.
У відзиві на позовну заяву відповідач - Дарницький відділ державної виконавчої служби у місті Києві - підтвердив, що арешт було накладено 08.07.2002 на підставі постанови, винесеної саме цим органом щодо ОСОБА_4 . При цьому зазначено, що відомості про відповідне виконавче провадження відсутні в автоматизованій системі, а документи архіву не збереглися через закінчення строку зберігання. Відповідач послався на частину п'яту статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» і вказав, що не має повноважень на самостійне скасування обтяження, а зняття арешту в подібних випадках можливе виключно на підставі судового рішення. У зв'язку з цим просить у задоволенні позову відмовити.
Таким чином, відповідач фактично не заперечує накладення арешту саме цим органом державної виконавчої служби та не спростовує припинення права боржника на частку в майні, проте пояснює бездіяльність технічною неможливістю скасування обтяження у виконавчому порядку та покладає обов'язок його зняття на судове рішення.
III. Процесуальні дії у справі
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 24.06.2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання на 08.07.2025.
08.07.2025 р. у судове засідання прибув представник позивачів, відповідач не з'явився, явку свого представника не забезпечив, про дату, час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Від представника позивача надійшло клопотання про подальший розгляд справи у письмовому провадженні.
Згідно з ч. 1 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Згідно з ч. 4 ст.287 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця вирішується судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі.
Враховуючи строки розгляду справи, передбачені ч. 4 ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд на місці ухвалив клопотання представника позивача задовольнити подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження за наявними матеріалами у справі.
IV. Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини
ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 . Вказане нерухоме майно раніше перебувало у спільній частковій власності разом із ОСОБА_4 , однак на підставі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 4 травня 2007 року у справі № 2-1159/07 його право на 1/4 частину у квартирі було припинено, а натомість з ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було стягнуто 48 233 грн вартості цієї частки на користь ОСОБА_4 .
За інформацією позивачів, грошові кошти за вказаним судовим рішенням були перераховані на рахунок Дарницького районного відділу державної виконавчої служби м. Києва і спрямовані на погашення боргу ОСОБА_4 перед ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , у рамках виконавчих проваджень, за якими був накладений арешт на вказану квартиру.
Позивачі зазначають, що ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 6 липня 2007 року було скасовано зупинення продажу частки квартири в межах виконавчого провадження, а також роз'яснено, що питання зняття арешту підлягає розгляду органом, який його наклав.
У березні 2025 року представником позивачів було подано заяву про зняття арешту з квартири (запис про обтяження № 51770924 у ДРРП). Відповідь Дарницького ВДВС, надана 28 травня 2025 року, містить повідомлення про неможливість ідентифікувати відповідне обтяження як таке, що накладене в рамках конкретного виконавчого провадження, а також посилання на ч. 5 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» як на підставу звернення до суду.
Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, запис про арешт № 51770924 внесено 08.07.2002 на підставі постанови ЛА 240314, виданої Дарницьким ВДВС м. Києва. Об'єктом обтяження зазначено квартиру АДРЕСА_2 , власником якої на дату внесення запису був ОСОБА_4 . Наразі відповідна частка вже не належить останньому, а за судовим рішенням передана іншим особам.
Таким чином, позивачі вважають, що відмова відповідача зняти арешт за зазначеним записом є неправомірною, порушує їх право власності та потребує судового захисту.
V. Норми права, які застосував суд
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 55 Конституції України передбачає, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Згідно стаття 129-1 суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII (Далі - Закон № 1404-VIII) та Інструкція з примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 (далі - Інструкція).
У відповідності до вимог ст. 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно зі статтею 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюється Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Статтею 5 Закону № 606-XIV визначено, що державний виконавець зобов'язаний вживати заходів примусового виконання рішень, встановлених цим Законом, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії.
Державний виконавець при здійсненні виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством.
Процедура накладення арешту на майно боржника врегульована статтею 55 Закону №606-XIV. Вказаною статтею було передбачено, що арешт застосовується ля забезпечення збереження майна боржника, що підлягає наступній передачі стягувачеві або реалізації; для виконання рішення про конфіскацію майна боржника; при виконанні ухвали суду про накладення арешту на майно що належить відповідачу і знаходиться у нього чи в інших осіб.
Згідно статті 38 № 606-XIV у разі закінчення виконавчого провадження згідно із статтею 37 цього Закону, крім направлення виконавчого документа за належністю до іншого органу державної виконавчої служби повернення виконавчого документа стягувачу згідно із статтею 40 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, згідно із статтею 40-1 цього Закону, припиняється чинність арешту майна боржника скасовуються інші здійснені державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку з завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
Якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем був накладений арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про скасування арешту, накладеного на майно боржника.
Відповідно до статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» 1404-VIII (в редакції, чинній на момент розгляду даної справи) у разі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв'язку із закінченням виконавчого провадження.
VI. Оцінка суду
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам, доводам сторін та зібраним у справі доказам, суд виходить із того, що предметом спору є бездіяльність суб'єкта владних повноважень - Дарницького відділу державної виконавчої служби у місті Києві - щодо нездійснення дій з припинення обтяження (арешту) майна, яке перебуває у власності осіб, які не є боржниками у виконавчому провадженні. Спірні правовідносини виникли у сфері примусового виконання судового рішення, що регулюється нормами Закону України «Про виконавче провадження», та стосуються обов'язку державного виконавця діяти в межах наданих законом повноважень, не допускаючи порушення прав осіб, які не підлягають примусовому виконанню.
Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» заходи примусового виконання рішень, у тому числі арешт майна, можуть застосовуватись виключно з метою фактичного виконання судового рішення і лише в межах чинного виконавчого провадження.
Як убачається з матеріалів справи, арешт на квартиру АДРЕСА_1 було накладено 08.07.2002 на підставі постанови Дарницького відділу державної виконавчої служби м. Києва. Запис про відповідне обтяження внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за №51770924. Об'єктом арешту виступала частка вказаної квартири, що на той момент належала ОСОБА_4 .
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 04.05.2007 у справі №2-1159/07 право ОСОБА_4 на 1/4 частину зазначеного об'єкта нерухомого майна було припинено, натомість за ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 визнано право спільної сумісної власності на відповідну частку квартири. Одночасно з цим, на користь ОСОБА_4 було присуджено грошову компенсацію у сумі 48 233 грн, яка, за твердженням позивачів, була перерахована на рахунок Дарницького ВДВС та спрямована на погашення зобов'язань боржника у межах інших виконавчих проваджень.
Таким чином, на підставі наявних у матеріалах справи доказів суд встановив, що особа, щодо якої державним виконавцем у 2002 році було накладено арешт на частку квартири АДРЕСА_1 , втратила право власності на відповідне майно ще у 2007 році на підставі рішення Дарницького районного суду м. Києва. Вказаним судовим рішенням встановлено новий склад співвласників об'єкта нерухомості, серед яких ОСОБА_11 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а право ОСОБА_4 припинено. Одержана ним компенсація у грошовій формі була направлена через державну виконавчу службу на погашення зобов'язань перед іншими стягувачами, що підтверджується як доводами позивачів, так і відсутністю будь-яких заперечень з боку відповідача. Відповідач у своєму відзиві не спростував факт припинення права власності боржника на об'єкт обтяження та не навів жодних обґрунтувань для подальшого утримання арешту. З урахуванням наведеного, арешт на нерухоме майно, яке наразі належить іншим особам, не пов'язаний з виконанням будь-якого діючого виконавчого документа і не має правового підґрунтя для свого подальшого існування.
У зв'язку з цим обтяження майна втрачає свій правовий зміст. Як вказано у постанові Верховного Суду від 11.08.2022 у справі №826/20222/21, арешт підлягає скасуванню у випадку припинення обставин, що обґрунтовували його накладення. Збереження арешту на нерухомість, що не належить боржнику і стосовно якої вже виконано зобов'язання, не відповідає меті виконавчого провадження та порушує права інших осіб.
З огляду на викладене, суд вважає доведеним, що підстави для збереження арешту на квартиру АДРЕСА_1 були відсутні на момент звернення позивачів до ВДВС. Відтак, існують об'єктивні підстави для скасування відповідного обтяження.
Відповідно до частини четвертої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження», арешт з майна боржника або його частини може бути знято виконавцем у випадках, коли мета арешту досягнута, арешт накладено помилково або відсутні правові підстави для його подальшого існування. Частина п'ята цієї ж статті передбачає, що у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду. Також, згідно з частиною другою статті 40 зазначеного Закону, виконавець, завершуючи виконавче провадження, повинен вказати у відповідній постанові про закінчення провадження на необхідність зняття арешту з майна або коштів боржника та забезпечити вчинення дій щодо реєстрації припинення обтяження.
З матеріалів справи вбачається, що представник позивачів 19 березня 2025 року звернувся до Дарницького відділу державної виконавчої служби м. Києва із заявою про звільнення з-під арешту квартири АДРЕСА_1 . Відповіддю заступника начальника відділу, наданою 28 травня 2025 року, заявнику було повідомлено, що за даними Автоматизованої системи виконавчого провадження не вбачається можливим ідентифікувати запис про арешт №51770924 як такий, що був накладений у рамках конкретного виконавчого провадження, наявного у відділі. При цьому зазначено, що відповідний запис внесено 08.07.2002 на підставі постанови, винесеної тим самим органом - Дарницьким ВДВС. У зв'язку з цим заявнику було роз'яснено, що зняття арешту можливе виключно на підставі судового рішення.
Суд зауважує, що хоча виконавець і послався на неможливість пов'язати арешт із чинним провадженням, сам факт внесення обтяження цим же органом, а також відсутність у системі інформації про його скасування чи про дію відповідного виконавчого документа, свідчить про завершеність виконавчого провадження або втрату ним актуальності. Більше того, відповідач прямо не заперечує наявність технічної можливості скасувати запис, а лише вказує на формальну невизначеність його походження в межах чинного провадження.
Суд звертає увагу, що відповідач, пославшись на неможливість ідентифікувати обтяження у межах конкретного виконавчого провадження, обмежився лише констатацією відсутності повноважень для зняття арешту без рішення суду, не вчинивши жодних дій для перевірки або аналізу обставин, що могли би свідчити про відсутність підстав для обтяження. Такий підхід фактично свідчить про формальне застосування частини п'ятої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» як універсального виправдання бездіяльності, без дослідження можливостей, передбачених частиною третьою та четвертою цієї ж статті. Зокрема, відповідач не оцінив, чи було виконано зобов'язання у виконавчому провадженні, не встановив, чи арешт зберігається щодо особи, яка більше не є боржником, не намагався ініціювати службову перевірку правомірності збереження обтяження, а також не звертався за роз'ясненням до органу, який здійснював реєстрацію запису. Така пасивна позиція свідчить про вибір найпростішого адміністративного сценарію - перекладення обов'язку ухвалення рішення на суд, попри наявність принаймні мінімальної ініціативи, якої законом вимагається від державного виконавця.
На переконання суду, саме виконавець у межах організаційної єдності державної виконавчої служби зобов'язаний забезпечити зняття арешту, якщо встановлено, що боржник втратив право власності на об'єкт, борг погашено, а провадження закінчено. Таке тлумачення узгоджується з метою і завданнями Закону України «Про виконавче провадження», зокрема його статтями 6, 11 та 18, які покладають на державного виконавця обов'язок вчиняти виконавчі дії неупереджено, своєчасно, у повному обсязі та без порушення прав осіб, які не є боржниками.
Суд також враховує висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 15.11.2022 у справі №460/873/22, де зазначено, що державний виконавець не може посилатися на відсутність технічної можливості або помилки у реєстрах як підставу для утримання арешту, накладеного щодо особи, яка втратила статус боржника.
Ураховуючи наведене, суд дійшов висновку, що у відповідача були як фактичні, так і правові підстави для вчинення дій щодо скасування запису про арешт нерухомого майна, однак таких дій вчинено не було. Формальне посилання на відсутність ідентифікації провадження не звільняє орган державної виконавчої служби від обов'язку діяти відповідно до закону та не допускати порушення прав осіб, які не є боржниками.
Як убачається з матеріалів справи, право власності на квартиру АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на підставі рішення Дарницького районного суду м. Києва від 04.05.2007 у справі №2-1159/07. Зазначене рішення встановило припинення права ОСОБА_4 на частку в квартирі, яка раніше підлягала арешту в межах виконавчого провадження, і водночас закріпило за новими співвласниками право спільної сумісної власності на вказану нерухомість.
На час звернення до суду запис про обтяження, внесений 08.07.2002 (реєстраційний №51770924), досі перебуває у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, попри те, що боржник втратив будь-який правовий зв'язок з цим об'єктом, а борг, що став підставою для арешту, було погашено. Відповідач не вчинив дій для скасування зазначеного арешту та фактично залишив чинним обтяження, яке не має правового підґрунтя та об'єктивно не може слугувати засобом забезпечення виконання рішення.
У силу статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Це право є непорушним. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Жодна особа не може бути позбавлена свого майна інакше, як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Європейський суд з прав людини у справі Marckx v. Belgium (№6833/74, рішення від 13.06.1979) наголосив, що поняття «мирне володіння майном» охоплює не лише формальне право власності, але і фактичну можливість розпоряджатися майном без невиправданих обмежень. Збереження необґрунтованих обтяжень, які унеможливлюють розпорядження майном, може розцінюватись як порушення цього права.
З огляду на встановлені обставини, суд доходить висновку, що відсутність виконавчого
провадження та наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника та відсутність необхідності подальшого застосування такого арешту на майно боржника,
збереження запису про арешт квартири, яка не належить особі-боржнику є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном. Таке втручання є непропорційним, не переслідує легітимної мети, не ґрунтується на чинному виконавчому документі та є несумісним із положеннями Конституції України, Закону України «Про виконавче провадження» та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідачем не надано до суду доказів існування незавершених виконавчих проваджень щодо позивача, які б обумовлювали необхідність залишення в силі накладеного на його майно арешту.
Відтак, бездіяльність відповідача у частині невжиття заходів для зняття арешту з майна, яке належить позивачам, призвела до порушення їхнього конституційного та конвенційного права власності.
Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. Частиною третьою цієї ж статті передбачено, що кожна особа має право звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що її права порушені або можуть бути порушені у зв'язку з реалізацією владних управлінських функцій суб'єктом владних повноважень.
У цій справі судом встановлено, що державним виконавцем не вжито заходів для скасування запису про арешт нерухомого майна, незважаючи на втрату чинності обставин, що стали підставою для накладення такого арешту. Відповідач не заперечує, що обтяження було внесено саме Дарницьким ВДВС у 2002 році, але вказує на неможливість пов'язати цей запис із чинним виконавчим провадженням, що, на думку суду, не може слугувати достатнім обґрунтуванням для тривалого утримання арешту на майно осіб, які не є боржниками. У самому відзиві відповідач визнає, що усунути відповідний запис можливо виключно в судовому порядку, проте не наводить жодних причин, які б виправдовували збереження такого обтяження.
Норми статей 6, 11, 18 та 59 Закону України «Про виконавче провадження» зобов'язують державного виконавця діяти неупереджено, своєчасно і в межах повноважень, забезпечуючи баланс між інтересами стягувача та правами інших учасників правовідносин. Невчинення дій у ситуації, коли правове підґрунтя арешту припинилося, а обтяження позбавляє осіб можливості повноцінно реалізувати своє право власності, суперечить вимогам цього закону. Суд також бере до уваги, що стаття 55 Конституції України гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Відповідно до статті 8 КАС України, у випадку, коли захист права неможливо здійснити іншим способом, адміністративний суд вправі ухвалити рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні дії.
Оскільки самостійне зняття арешту відповідачем фактично заблоковано через формальні технічні обставини, а відповідна постанова про арешт не може бути скасована в адміністративному порядку, звернення до суду є єдиним ефективним способом захисту прав позивачів. Аналогічний підхід відображено у практиці Верховного Суду постанова від 27.03.2020 у справі №?817/928/17, де визнано, що тривале збереження арешту на майно, яке не належить боржнику, порушує принцип пропорційності та потребує судового втручання.
Судом встановлено, що арешт на квартиру АДРЕСА_1 було накладено у 2002 році щодо частки особи, яка з 2007 року втратила право власності на вказане майно. Грошові зобов'язання, що стали підставою для застосування заходів примусового виконання, були погашені, а нинішні власники квартири не є боржниками у жодному виконавчому провадженні. Попри це, запис про обтяження досі зберігається у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що об'єктивно перешкоджає позивачам повноцінно реалізовувати своє право власності.
Формальна позиція відповідача щодо неможливості ідентифікувати запис арешту як такий, що накладений у межах конкретного виконавчого провадження, не усуває його обов'язку діяти добросовісно, у межах наданих повноважень, та не допускати збереження незаконного втручання у право власності. Установлена бездіяльність державного виконавця є юридично неправомірною, оскільки суперечить вимогам законодавства, спрямованого на забезпечення пропорційності та ефективності заходів примусового виконання.
З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що бездіяльність відповідача щодо невжиття заходів для зняття арешту з майна порушує право позивачів на мирне володіння майном та потребує судового захисту шляхом визнання такої бездіяльності протиправною і зобов'язання відповідача вчинити відповідні дії.
Оцінивши доводи сторін, дослідивши надані докази та застосувавши положення Конституції України, Закону України «Про виконавче провадження», Кодексу адміністративного судочинства України, а також практику Європейського суду з прав людини та Верховного Суду, суд доходить висновку про обґрунтованість заявлених позивачами вимог.
VІI. Висновок суду
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду доказів на підтвердження правомірності своїх дій.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову.
VIІI. Розподіл судових витрат
Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до квитанції позивачем сплачено судовий збір у розмірі 3 028,00 грн.
Зважаючи на задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати у виді сплаченого судового збору на суму 3 028,00 грн., підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Дарницького відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправною відмову про звільнення з під арешту майна, а саме з трьох кімнатної квартири, АДРЕСА_1 , що перебуває у власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (запис про обтяження №51770924) Відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві.
Зобов'язати Відділ державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві (код ЄДРПОУ 34968768; місцезнаходження: 02099, м. Київ, вул. Костянтина Заслонова, 16) зняти арешт (запис про обтяження №51770924) з трьох кімнатної квартири, АДРЕСА_1 , що перебуває у власності ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 , адреса проживання: АДРЕСА_3 ).
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса проживання: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_3 , адреса проживання: АДРЕСА_3 ) судові витрати у розмірі 3 028,00 грн. (три тисячі двадцять вісім гривень, 00 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Дарницького відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (код ЄДРПОУ 34968768; місцезнаходження: 02099, м. Київ, вул. Костянтина Заслонова, 16).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.
Суддя Леонтович А.М.