ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
11.07.2025Справа № 910/2836/25
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді: Літвінової М.Є.
розглянувши у спрощеному позовному провадженні матеріали справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ДОНС ГРУП" (04108, місто Київ, пр. Правди, будинок 10-а, квартира 161)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДАХСТАНДАРТ" (02121, місто Київ, вул. Колекторна, будинок 30)
про стягнення 116 000,00 грн.
Без повідомлення (виклику) представників учасників справи.
Товариство з обмеженою відповідальністю "ДОНС ГРУП" (далі-позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДАХСТАНДАРТ" (далі-відповідач) стягнення заборгованості за Договором №0102-24/1 про надання послуг відповідального зберігання від 01.02.2024 року в розмірі 116 000,00 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.03.2025 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "ДОНС ГРУП" залишено без руху.
20.05.2025 через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.03.2025 відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику сторін), встановлено відповідачу строк для подачі відзиву на позов, позивачу для подачі відповіді на відзив.
03.04.2025 через систему «Електронний суд» від представника відповідача надійшло клопотання про залишення позову без розгляду на підставі п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України. Вказане клопотання мотивоване тим, що матеріали справи містять ордер серії АА №1060129 щодо представництва адвокатом Бобовича М.М. ТОВ "ДОНС ГРУП" на підставі Договору про надання правничої допомоги № 41 від 20.11.2024 за Договором 102-24/1 про надання послуг відповідального зберігання від 01.11.2024, а не за Договором № 0102-24/1 від 01.02.2024, за яким виник даний спір.
09.04.2025 через систему «Електронний суд» від представника відповідача надійшов відзив на позов, в якому останній не погоджується із заявленими вимога, з огляду на наступне:
- відповідач зазначив, що в межах справи №910/14498/24 остаточно не вирішено питання дії Договору №0102-24/1.
- на переконання відповідача, у порушення п. 3.1. Договору №0102-24/1, позивач не долучив до матеріалів справи документи, які підтверджують прийняття товару на відповідальне зберігання, а саме: акт приймання-передачі товару на відповідальне зберігання та накладну. На думку відповідача, надання позивачем лише рахунків на оплату послуг зберігання та актів приймання-передачі наданих послуг не є належними доказами надання послуг відповідального зберігання товару за відсутності актів приймання-передачі товару та накладних про передачу поклажодавцем товару зберігачу на відповідальне зберігання, та не свідчить про фактичне надання таких послуг;
- лише 21.02.2025 позивач скерував відповідачу рахунки на оплату послуг зберігання та акти приймання-передачі наданих послуг за Договором №0102-24/1 за період жовтень 2024 - січень 2025 року;
- на думку відповідача, позивач не зареєстрував податкові накладні, у зв'язку із надання послуг зберігання, враховуючи наявність актів приймання-передачі наданих послуг за Договором №0102-24/1 за період жовтень 2024 - січень 2025 року, що свідчить про ненадання послуг зберігання. Представник відповідача вказав, що позивач реєстрував податкові накладні з лютого по вересень 2024 року.
09.04.2025 через систему «Електронний суд» від представника відповідача надійшло клопотання про зменшення розміру судових витрат, а саме: витрат на професійну правничу по допомогу адвоката та поштових витрат.
15.04.2025 через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшло клопотання про доручення доказів, а саме: копію ордера серії АА № 1060129 та Додаткової угоди до Договору про надання правничої допомоги № 41 від 20.11.2024. Як вбачається із додаткової угоди, сторони погодили внести зміни до п.1.1. п.п. 1.1.1,1.2.1 та п.4.2. Договору про надання правничої допомоги № 41 від 20.11.2024 р. та викласти їх в наступній редакції:
« 1.1. За цим Договором Виконавець зобов'язується, в порядку та на умовах, визначених цим Договором, надати Замовнику правову допомогу, щодо:
1.1.1. правова консультація про стягнення заборгованості за Договором №0102-24/1 про надання послуг відповідального зберігання від « 01» лютого 2024 р.;
1.1.2. підготовка та подача позовної заяви про стягнення заборгованості за Договором №0102-24/1 про надання послуг відповідального зберігання від «01» лютого 2024 р., який укладений між Замовником та ТОВ «ДАХСТАНДАРТ» (ЄДРПОУ 43588889).»
« 4.2. Оплата за цим Договором здійснюється протягом 10 робочих днів після прийняття судового рішення в Господарському районному суді м. Києва по стягненню заборгованості за Договором №0102-24/1 про надання послуг відповідального зберігання від « 01» лютого 2024р.»
2. По всіх інших питаннях не врегульованих даною додатковою угодою сторони керуються положеннями Договору про надання правничої допомоги №41 від 20.11.2024 р.
3. Ця додаткова угода є невід'ємною частиною Договору про надання правничої допомоги №41 від 20.11.2024 р. та укладена в двох оригінальних примірниках, по одному для кожної із сторін, що мають однакову юридичну силу.
4. Ця додаткова угода набуває чинності з моменту її підписання сторонами та діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України суд залишає позов без розгляду, якщо позовну заяву не підписано або підписано особою, яка не має права підписувати її, або особою, посадове становище якої не вказано.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, позаяк доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
ЄСПЛ зазначено, що "надмірний формалізм" може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (рішення у справах "Белеш та інші проти Чеської Республіки", "Зубац проти Хорватії" (Zubac v. Croatia), (Beles and Others v. the Czech Republic), №47273/99, пп. 50-51 та 69, ЄСПЛ 2002 IX, та "Волчлі проти Франції" (Walchli v. France), №35787/03, п. 29, від 26.07.2007). При цьому, ЄСПЛ здійснено розмежування між формалізмом та надмірним формалізмом. Так, формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Надмірний ж формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя.
У рішенні від 13 січня 2000 року у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» та в рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції.
Принцип справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як суті права загалом. Принцип добросовісності є одним із засобів утримання сторін від зловживання своїми правами. Основне призначення цього принципу вбачається в наданні суддям більше можливостей з'ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, встановити об'єктивну істину. Загалом зміст цих принципів (справедливості, добросовісності і розумності) полягає в тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту та нормам закону (правова позиція, викладена у постанові об'єднаної плати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.12.2019 у справі № 910/353/19).
З огляну на вищевикладене, враховуючи Додаткової угоди до Договору про надання правничої допомоги № 41 від 20.11.2024, суд дійшов висновку про те, що у матеріалах наявні належні та допустимі докази, які підтверджують повноваження адвоката Бобовича М.М. ТОВ щодо представництва "ДОНС ГРУП" у справі № 910/2836/25 за позовом Товариство з обмеженою відповідальністю "ДОНС ГРУП" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДАХСТАНДАРТ" про стягнення заборгованості за Договором №0102-24/1 про надання послуг відповідального зберігання від 01.02.2024 року в розмірі 116 000,00 грн. Таким чином, клопотання представника відповідача про залишення позову без розгляду не підлягає задоволенню.
Згідно частини 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Відповідно до частини 5 статті 240 Господарського процесуального кодексу України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
При розгляді справи судом враховано частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка визначає право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
01 лютого 2024 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ДОНС ГРУП» (надалі «Зберігач», Позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ДАХСТАНДАРТ» (надалі - «Поклажодавець», Відповідач) укладено договір №0102-24/1 про надання послуг відповідального зберігання, в порядку та на умовах, визначених договором, Поклажодавець передає, а Зберігач приймає на відповідальне зберігання матеріальні цінності Поклажодавця (далі - Товар).
Згідно п.1.2 даного Договору товаром є: майно (товаро-матеріальні цінності, обладнання, товар) Поклажодавця.
Відповідно до п.1.3 договору Зберігач здійснює зберігання товару за наступною адресою: Київська обл., смт. Коцюбинське, вул. Пономарьова, 17, будівля цеху №2 (інв..№2), та на майданчику біля будівлі цеху №2 (інв..№2). Площа будівлі цеху №2 - 300 кв.м., площа майданчику біля будівлі цеху №2 - 170 кв.м.
Поклажодавець зобов'язується провести оплату за надані послуги в розмірі та терміни, визначені умовами договору (п.1.4).
За умовою розділу 3 договору передача товару на відповідальне зберігання здійснюється актом приймання-передачі товару, та відповідними накладними.
Зняття Товару зі зберігання здійснюється в місці зберігання товару за актами приймання-передачі та відповідними накладними. Кількість і вартість (заставна) товару, який передається на відповідальне зберігання, зазначається в актах приймання-передачі або в відповідних накладних;
Сторони проводять інвентаризацію Товару Поклажодавця на складі Зберігача, результати якої оформляються Сторонами Інвентаризаційною відомістю на Товар.
У випадку розбіжності результатів інвентаризації з даними однієї зі Сторін, Сторони протягом 3 (трьох) робочих днів проводять уточнену інвентаризацію і звірення з даними, зазначеними в обліковій документації (актах інвентаризації попередніх періодів, актах приймання-передачі Товару на зберігання і зняття зі зберігання, товарно-транспортних накладних) Зберігача і Поклажодавця. Після проведення зазначених заходів уповноважені представники Сторін зобов'язані скласти відповідний Акт про інвентаризацію товару.
Згідно п.4.1 договору послуги Зберігача по зберіганню всього товару складають на місяць 29 000,00 грн. з урахуванням ПДВ (20%). Сума ПДВ складає 4 833,33 грн.
Відповідно до п. 4.2 договору Зберігач щомісяця виставляє Поклажодавцю для оплати рахунок та Акт прийому-передачі наданих послуг. Поклажодавець повинен підписати та направити Зберігачу Акт прийому - передачі наданих послуг протягом 3 днів з моменту отримання, або направити обґрунтовані заперечення в той же строк.
За умовою п.4.3 договору Поклажодавець щомісяця здійснює оплату наданих Зберігачем послуг протягом 5 (п'яти) календарних днів після отримання рахунка та підписання Сторонами акта наданих послуг шляхом перерахування коштів у національній валюті України на розрахунковий рахунок Зберігача.
Відповідно до п.4.4 договору у випадку, якщо протягом календарного місяця товар, за умов даного договору Поклажодавцем на зберігання Зберігачу не передається, та відсутній товар на зберігання, Зберігач не виставляє рахунок на оплату за послуги зберігання, а Поклажодавець не має зобов'язання щодо сплати.
Сторони відповідно до п. 4.5 договору домовились, що у разі надання Зберігачем Поклажодавцю додаткових послуг пов'язаних із зберіганням майна, Поклажодавець здійснює оплату за такі послуг на підставі рахунків та за тарифами Зберігача до 30 числа поточного місяця.
Згідно п. 4.6 договору Сторони домовились, що Поклажодавець оплачує Зберігачу гарантований платіж у розмірі 29 000,00 грн. з ПДВ, який зараховується, як платіж за послуги зберігання за останній місяць дії даного Договору.
Договір набирає сили з моменту його підписання сторонами і діє до 01.02.2025 року, у всякому разі до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за Договором.
Як вбачається із матеріалів справи, на виконання умов договору №0102-24/1 за період жовтень2024-січень2025 позивач долучив наступні документи, а саме:
- рахунок-фактура № СФ-2910-1 від 29.10.2024 та акт № ОУ-0000003110-1 здачі-прийняття робіт (надання послуг) за послуги зберігання за жовтень 2024 на зальну суму 29 000,00 грн з ПДВ;
- рахунок-фактура № СФ-3011-1 від 01.11.2024 та акт № ОУ-0000003011-1 здачі-прийняття робіт (надання послуг) за послуги зберігання за листопад 2024 на зальну суму 29 000,00 грн з ПДВ;
- рахунок-фактура № СФ-0112-1 від 01.12.2024 та акт № ОУ-0000003112-1 здачі-прийняття робіт (надання послуг) за послуги зберігання за грудень 2024 на зальну суму 29 000,00 грн з ПДВ;
- рахунок-фактура № СФ-0201-1 від 02.01.2025 та акт № ОУ-0000003101-1 здачі-прийняття робіт (надання послуг) за послуги зберігання за січень 2025 на зальну суму 29 000,00 грн з ПДВ.
Тобто, на переконання позивача, загальна сума заборгованості становить 116 000,00 грн.
На підтвердження відправлення відповідачу вищевказаних актів, позивач долучив копію опису вкладення у цінний лист та поштову накладну № 0410800040845 від 21.02.2025.
Суд відзначає, що акти здачі-прийняття робіт (надання послуг) за послуги зберігання не підписані відповідачем.
Відповідач, не погоджуючись із доводами позивача, долучив до матеріалів справи повідомлення про розірвання договору №0102-24/1 надання послуг вих. 2808-1 від 28.08.20214 з 30 вересня 2024, яке підписано директором ТОВ «ДОНС ГРУП» Савченко Д.Г.
20.09.2024 відповідач надав відповідь повідомлення від 28.08.2024, в якому вказав, що зберігач (ТОВ "ДОНС ГРУП") не має прав та повноважень щодо припинення / розірвання в односторонньому порядку дії даного договору. ТОВ «Дахстандарт» не має намірів припиняти та розривати дію Договору №0102-24/1 від 01.02.2024.
27.09.2024 позивач у вимозі вих. 2709-1 повідомив відповідача про те, що для ТОВ «ДОНС ГРУП» істотно змінилися обставини, якими останній керувався при укладанні з ТОВ «ДАХСТАНДАРТ» Договору №0102-24/1 про надання послуг відповідального зберігання від 01.02.2024 р. та нагадав, що з 30 вересня 2024 р. з Договір Nє0102-24/1 про надання послуг відповідального зберігання від 01.02.2024 р. буде вважатися розірваний. Крім того, позивач вимагав не пізніше 30 вересня 2024 вивести майно відповідача з приміщення та покинути його. Крім того, позивач повідомив відповідача про те, що станом на 27.09.2024 р. у ТОВ «ДАХСТАНДАРТ» існує заборгованість перед ТОВ «ДОНС ГРУП» за сплату комунальних платежів згідно рахунків та оренди рефрижераторного контейнера в розмірі 80 000грн.
Обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач зазначав, що відповідач порушив умови договори №0102-24/1 від 01.02.2024, в частині своєчасної оплати за надані послуги із відповідального зберігання з жовтня 2024 по січень 2025, у зв'язку із цим за ТОВ "ДАХСТАНДАРТ" обліковується заборгованість у розмірі 116 000,00 грн.
Відповідач заперечив проти задоволення заявлених позовних вимог, з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.
На підставі ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків виникають з договорів та інші правочинів. Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать ст. 174 Господарського кодексу України.
Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором зберігання.
Відповідно до ч.1 ст.936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Частиною 1 ст.937 Цивільного кодексу України визначено, що договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.
Зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання (ч.1 ст.938 Цивільного кодексу України).
Згідно ст.942 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі. Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов'язаний піклуватися про річ, як про свою власну.
Відповідно до ст.943 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний виконувати свої обов'язки за договором зберігання особисто. Зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду. Про передання речі на зберігання іншій особі зберігач зобов'язаний своєчасно повідомити поклажодавця. У разі передання зберігачем речі на зберігання іншій особі умови договору зберігання є чинними і первісний зберігач відповідає за дії особи, якій він передав річ на зберігання.
Зберігач не має права без згоди поклажодавця користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також передавати її у користування іншій особі (ст.944 Цивільного кодексу України).
Поклажодавець зобов'язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання (ст.948 Цивільного кодексу України).
Згідно положень ст.949 Цивільного кодексу України зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей. Зберігач зобов'язаний передати плоди та доходи, які були ним одержані від речі. Тотожність речі, яка була прийнята на зберігання, і речі, яка була повернута поклажодавцеві, може підтверджуватися свідченням свідків.
За змістом ст.950 Цивільного кодексу України за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах. Зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.
Зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився (ст.953 Цивільного кодексу України).
Згідно ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Статтями 525, 526 Цивільного кодексу України унормовано, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається; зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Дана норма кореспондується з приписами ст.193 Господарського кодексу України.
Отже, як вбачається з матеріалів справи між сторонами було укладено договір зберігання майна, відповідно до умов якого позивач прийняв на себе обов'язок зберігати ввірене йому майно (товарно-матеріальні цінності, обладнання, товар) відповідача.
За умовою розділу 3 договору передача товару на відповідальне зберігання здійснюється актом приймання-передачі товару, та відповідними накладними.
Зняття Товару зі зберігання здійснюється в місці зберігання товару за актами приймання-передачі та відповідними накладними. Кількість і вартість (заставна) товару, який передається на відповідальне зберігання, зазначається в актах приймання-передачі або в відповідних накладних;
Сторони проводять інвентаризацію Товару Поклажодавця на складі Зберігача, результати якої оформляються Сторонами Інвентаризаційною відомістю на Товар.
Відповідно до ч.1 ст.530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Умовою виконання зобов'язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.
Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Таким чином, належним доказом, який підтверджує факт передачі відповідачем майна на відповідальне зберігання позивачу, є підписаний сторонами та скріпленим печатками сторін акт приймання-передачі товару та відповідна накладна.
Однак, матеріали справи не містять будь-яких документів щодо передачі погодженого умовами договору майна.
За приписами ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст.75 ГПК України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23.05.2018 по справі №910/9823/17.
Преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України» та від 28.10.1999 у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Христов проти України», №24465/04, від 19.02.2009, «Пономарьов проти України», №3236/03, від 03.04.2008).
Згідно з ч. 2 ст. 3 ГПК України, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.
Суд відзначає, що Товариство з обмеженою відповідальністю «ДОНС ГРУП» (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДАХСТАНДАРТ» (далі-відповідач) про стягнення заборгованості за Договором №0102-24/1 про надання послуг відповідального зберігання від 01 лютого 2024 р. в розмірі 49 082 грн. 69 коп., пені в розмірі 4 417 грн. 38 коп., витрат на професійну правову допомогу у розмірі 10 000 грн. 00 коп., поштові витрати в розмірі 149 грн. 00 коп.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем грошового зобов'язання із оплати наданих на підставі договору №0102-24/1 про надання послуг відповідального зберігання від 01 лютого 2024 р., у зв'язку з чим позивач вказує на наявність заборгованості у розмірі 49 082 грн. 69 коп.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.01.2025 у справі № 910/14498/24, яке набрало законної сили 19.02.2025, відмовлено у задоволенні позовних вимог.
Вказане рішення мотивоване тим, що позивач доказів матеріали справи не містять доказів направлення відповідних актів прийому-передачі наданих послуг на суму 49 082 грн. 69 коп. на адресу відповідача; матеріали справи не містять актів прийому-передачі наданих послуг, які б підтверджували надання позивачем послуг відповідачеві за договором №0102-24/1 на суму 49 082 грн. 69 коп; позивачем належними та допустимими доказами не доведено фактичного надання послуг на суму 49 082 грн. 69 коп.
Щодо дії Договору №0102-24/1 у межах справи № 910/14498/24 було встановлено, наступне, а саме: «Товариство з обмеженою відповідальністю «ДОНС ГРУП» листом вих.№2808-1 від 28.08.2024 повідомило Товариство з обмеженою відповідальністю «ДАХСТАНДАРТ» про розірвання з 30 вересня 2024 року договору №0102-24/1 про надання послуг відповідального зберігання в односторонньому порядку.
Умовою п.9.1 передбачено, що договір набирає сили з моменту його підписання сторонами і діє до 01 лютого 2025 року, але у всякому разі до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за Договором.
Цей Договір може бути достроково, в односторонньому порядку, за письмовою заявою Поклажодавця, припинений, якщо: Зберігач ухиляється чи необґрунтовано не допускає Поклажодавця для проведення інвентаризації Товару. В цьому випадку Договір припиняє свою дію в день отримання Зберігачем вищезазначеної письмової заяви Поклажодавця про дострокове припинення дії цього Договору (п.9.2).
З наведеного вбачається, що умовами договору передбачено єдину підставу для дострокового припинення дії договору.
На лист № вих.№2808-1 від 28.08.2024 позивача, Товариство з обмеженою відповідальністю «ДАХСТАНДАРТ» у своїй відповіді №1/09-24 від 20.09.2024 відхилило пропозицію Товариства розірвати договір з огляду на те, що вимога про розірвання договору не відповідає порядку та умовам договору №0102-24/1.
У зв'язку зі зміною істотних обставин, ТОВ «ДОНС ГРУП», 27.09.2024 повторно звернулось до відповідача з вимогою про розірвання з 30 вересня 2024 року договору та вивезення майна з приміщення.
Долучена позивачем до позовної заяви додаткова угода №6/0910/2024 від 09.10.2024 жодним чином не підтверджує факт розірвання договору №0102-24/1 про надання послуг, оскільки в ній мова йде про договір зберігання №45/2020 від 24.01.2020, що не стосується предмету даного спору.
Як уже зазначалося, пунктом 9.1 договору передбачено строк його дії до 01 лютого 2025 року, але у всякому разі до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за Договором.
Таким чином, у випадках, коли право на односторонню відмову у сторони відсутнє, намір розірвати договір може бути реалізований лише за погодженням з іншою стороною, оскільки одностороннє розірвання договору не допускається, а в разі недосягнення сторонами домовленості щодо розірвання договору - за судовим рішенням на вимогу однієї із сторін».
Враховуючи обставини справи, суд зазначає, що розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі №554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого2022 року у справі № 209/3085/20).
Добросовісність (пункт 6 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або правовідношення. У схожій правовій ситуації Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 по своїй суті застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті І.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18)).
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанова Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц (провадження № 61-2032св19)).
У постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у праві України зазначена доктрина "venire contra factum proprium" - "концепції заборони суперечливої поведінки" проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення (див. постанову Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі № 3-59гс14).
У постанові Об'єднаної палати КЦС від 19.02.2024 у справі № 567/3/22 Об'єднана палата нагадує, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Очевидно, що дії позивача, який уклав 24 грудня 2013 року додаткову угоду до договору оренди землі від 19 листопада 2007 року № 61, а згодом пред'являє позов про визнання договору оренди землі від 19 листопада 2007 року № 61 неукладеним, суперечить його попередній поведінці (укладенню додаткової угоди та отриманню плати за користування земельною ділянкою) і є недобросовісним. Договір оренди землі від 19 листопада 2007 року № 61 є укладеним після досягнення сторонами усіх істотних умов, а це відбулося 19 листопада 2007 року за життя орендодавця і за його підписом і підстав вважати спірний договір неукладеним немає (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18)).
Суд вказує, що з урахуванням того, що норми цивільного та господарського законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, відповідно, як принцип добросовісності взагалі, так і його прояв доктрина venire contra factum proprium не можуть бути обмежені певною сферою, тобто це загальний принцип, який повинен застосовуватися в кожній конкретній справі відповідно до обставин справи та кваліфікації певних поведінкових актів як волевиявлення, сторін.
Основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (стаття 129 Конституції України).
Суд зазначає, що статтею 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 вказаного кодексу.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина 1 стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).
Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина 1-4 стаття 13 Господарського процесуального кодексу України).
Суд відзначає, що статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Для з'ясування наведених питань, а відтак і правильного вирішення спору суду в межах наданих йому повноважень процесуальним законом належало було дослідити умови укладеного між сторонами договору, якими опосередковувалися спірні правовідносини, зміст доказів наданих сторонами, доказів на підтвердження своїх аргументів щодо позову, і на підставі цього встановити наявність (відсутність) підстав для стягнення з відповідача заборгованості за договором №0102-24/1 про надання послуг відповідального зберігання.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Brualla Gomez de La Torre v. Spain" від 19.12.1997 наголошено про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються. Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Згідно статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, 23.10.2019 у справі №917/1307/18, 18.11.2019 у справі №902/761/18, 04.12.2019 у справі №917/2101/17 та 25.06.2020 у справі №924/233/18).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Як було вказано вище, п.3.1 договору передбачено, що передача товару на відповідальне зберігання здійснюється актом приймання-передачі товару, та відповідними накладними.
Матеріали справи не містять належним та допустимих доказів, які підтверджують факту передачі відповідачем майна на відповідальне зберігання позивачу та виникнення у ТОВ "ДАХСТАНДАРТ" обов'язку здійснювати оплату за послуги із відповідального зберігання майна за період жовтень 2024-січень 2025.
З огляду на вищевикладені обставини, враховуючи положення чинного законодавства та умови Договору 0102-24/1, позивач не довів належними та допустимими доказами наявність у відповідача заборгованості в розмірі 116 000,00 грн, у зв'язку із цим позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно з пунктом 3 ч. 4 ст. 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах "Трофимчук проти України", "Серявін та інші проти України" обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Згідно з ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Відповідно до положень ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на відмову у задоволенні позовних вимог витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.
Керуючись статтями 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 254 Господарського процесуального кодексу України, суд,
1. У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "ДОНС ГРУП" відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення складено та підписано: 11.07.2025.
Суддя М.Є.Літвінова