ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
11.07.2025Справа № 910/5821/25
За позовом Акціонерного товариства «Укртелеком»
до Кабінету Міністрів України
про стягнення 67 880,97 грн,
Суддя Я.А.Карабань
Без виклику представників сторін (судове засідання не проводилось).
Акціонерне товариство «Укртелеком» (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (надалі - відповідач) про стягнення суми грошових коштів у розмірі 67 880,97 грн.
Позовні вимоги, з посиланням на ст. 256, 509, 526, 530, 610, 633, 634 Цивільного кодексу України, ст. 174, 178, 193 Господарського кодексу України, мотивовані тим, що в відповідача виникла заборгованість по витратах, понесених позивачем внаслідок надання послуг зв'язку на пільгових умовах мешканцям Нововодолазької селищної територіальної громади Харківської області в період часу з 01.12.2021 по 31.01.2023 включно.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.05.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в справі №910/5821/25, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання).
04.06.2025 від відповідача надійшов відзив на позов, у якому останній заперечує проти позову та, зокрема, зазначає, що він не є належним відповідачем та не тим органом, що здійснює компенсації витрат, пов'язаних з послугами зв'язку на пільгових умовах, оскільки дані повноваження відносяться до виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.
09.06.2025 від представника позивача надійшла відповідь на відзив, у якій останній заперечує щодо обставин викладених у відзиві та зазначає, що саме Кабінет Міністрів України є належним відповідачем.
09.06.2025 від представника позивача надійшло письмове підтвердження, що ціна позову не змінилася.
23.06.2025 від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких останній заперечує проти обставин викладених у відповіді на відзив та зазначає про відсутність підстав для відшкодування ним витрат, що поніс позивач, оскільки дане питання не відноситься до компетенції відповідача.
Враховуючи викладене вище, беручи до уваги відсутність будь-яких клопотань сторін, у яких останні заперечували проти розгляду даної справи по суті, а також зважаючи на наявність в матеріалах справи всіх документів та доказів, необхідних для повного, всебічного та об'єктивного її розгляду і вирішення цього спору, суд дійшов висновку про можливість вирішення по суті наведеної справи, призначеної до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення/виклику представників сторін (без проведення судового засідання), за наявними в ній матеріалами.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши надані документи та матеріали, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд
Акціонерне товариство «Укртелеком» (позивач) як оператор електронних комунікацій надає електронні комунікаційні послуги споживачам згідно із Законом України «Про електронні комунікації» та Законом України «Про зв'язок» та іншими законодавчими актами України.
Так, позивач зазначає, що ним на виконання вимог законодавчих актів надавалися послуги зв'язку на пільгових умовах категоріям споживачів, які мають на це право з 01.12.2021 по 31.01.2023 включно, в зв'язку з чим позивач поніс витрати в сумі 67 880,97 грн, що підтверджується додатком до листа №80С914.012-71 від 27.03.2025, а саме зведеним розрахунком видатків на відшкодування витрат, пов'язаних з наданням пільг за послуги зв'язку по Нововодолазькій селищній територіальній громаді за період з 01.12.2021 по 31.01.2023 (включно).
Оскільки понесені витрати за надані послуги на пільгових умовах не були відшкодовані, позивач звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Нововодолазької селищної ради Харківського району Харківської області про стягнення невідшкодованої заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання послуг зв'язку пільговим категоріям населення за період з 01.12.2021 по 31.07.2022 (включно) у сумі 38 762,76 грн. Рішенням Господарського суду Харківської області від 08.02.2023 3 справі №922/1418/22 позов був задоволений в повному обсязі, а постановою Східного апеляційного господарського суду від 18.05.2023 вказане рішення Господарського суду Харківської області залишено без змін.
Однак, постановою Верховного Суду від 07.08.2023 постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.05.2023 та рішення Господарського суду Харківської області від 08.02.2023 у справі №922/1418/22 скасовано.
Так, у вказаній постанові Верховного Суду зазначено що, якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до пункту 6 статті 116 Конституції України саме Кабінет Міністрів України розробляє проєкт закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.
А відтак, Верховним Судом було встановлено, що Нововодолазька селищна рада Харківського району Харківської області є неналежним відповідачем, оскільки обов'язки з відшкодування спірних витрат на послуги зв'язку пільговим категоріям громадян в даних правовідносинах покладені на державу, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи, а саме Кабінет Міністрів України.
Крім цього, позивач звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Нововодолазької селищної ради Харківського району Харківської області про стягнення невідшкодованої заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання послуг зв'язку пільговим категоріям населення за період з 01.08.2022 по 31.01.2023 (включно) у сумі 29 118,21 грн. Рішенням Господарського суду Харківської області від 28.06.2023 у справі №922/1570/22 позов був задоволений в повному обсязі, однак постановою Східного апеляційного господарського суду від 28.09.2023 вказане рішення Господарського суду Харківської області скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Так, у вказаній постанові судом апеляційної інстанції зазначено, що Нововодолазька селищна рада Харківського району Харківської області є неналежним відповідачем, оскільки стороною зобов'язання з компенсації витрат позивачу за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян є держава, а тому Нововодолазька селищна рада не може бути боржником за таким зобов'язанням. Суд апеляційної інстанції, з посиланням на постанову Верховного Суду у справі №922/1418/22 від 07.08.2023 зазначив, що задоволення позову за рахунок видатків місцевих бюджетів було б можливим лише за наявності субвенцій із державного бюджету місцевому бюджету на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, виділення яких судом не встановлено.
28.05.2025 позивачем, з метою здійснення розрахунків за надані послуги зв'язку на пільгових умовах мешканцям Нововодолазівської селищної територіальної громади за загальний період з 01.12.2021 по 31.03.2023 (включно) в загальній сумі 67 880,97 грн, було надіслано відповідачу листа-вимогу за вих. №80С914.012-71 від 27.03.2025 про відшкодування зазначених витрат.
Відповідач вказаний лист вимогу №80С914.012-71 від 27.03.2025 отримав 31.03.2025, що підтверджується повідомлення про вручення поштового відправлення №0505279861099, однак відповіді на неї не надав та відшкодування витрат позивачу не здійснив, що стало підставою позивача для звернення до суду з даним позовом.
Статтею 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (частина перша статті 170 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України, статтею 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору.
Як вже зазначалось, АТ "Укртелеком" (позивач) є оператором електронних комунікацій, який надає електронні комунікаційні (телекомунікаційні) послуги споживачам, в тому числі і тим, що мають визначені законодавством пільги з їх оплати.
Метою діяльності позивача, як учасника господарських відносин, є досягнення економічних та соціальних результатів та одержання прибутку від провадження підприємницької діяльності згідно із частиною другою статті 3 ГК України.
Отже, в позивача виникло цивільне право на відшкодування вартості послуг, наданих особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, а у держави (її відповідного органу) як замовника послуг- цивільний обов'язок здійснити з позивачем розрахунок за надані цим особам послуги.
Саме такий висновок щодо характеру правовідносин, які виникають між державою як замовником послуг на пільгових умовах відповідній категорії споживачів з метою забезпечення державних соціальних гарантій та особою, яка надає такі послуги, викладений в численних постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 10.04.2018 у справі №927/291/17, від 17.04.2018 у справі №906/621/17, від 23.10.2019 у справі №911/1924/18 та ін. (у справах щодо відшкодування витрат на надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям споживачів).
Заявляючи вимоги про стягнення витрат, понесених позивачем внаслідок надання населенню Нововодолазької селищної ради послуг зв'язку на пільгових умовах, позивач зазначає, що оскільки держава не визначила законом головного розпорядника таких видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України (відповідача) слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до п. 6 ст. 116 Конституції України, саме Кабінет Міністрів України розробляє проєкт закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.
Так, засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, визначає Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", відповідно до статті 1 якого державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, встановлені законами пільги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.
Статтею 17 цього Закону унормовано, що основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.
Законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема щодо забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки (стаття 18 Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії").
Стаття 19 цього Закону розділяє соціальні гарантії на обов'язкові та додаткові.
Відповідно частини третьої цієї статті державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Водночас частина третя вказаної статті визначає, що органи місцевого самоврядування при розробці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Згідно з частиною першою статті 20 Закон України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання.
Пільги з оплати користування послугами зв'язку та комунікаційними послугами передбачено низкою законодавчих актів України. Так, перелік категорій громадян, яким державою встановлені державні соціальні гарантії у вигляді пільг, встановлено, зокрема, Законами України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", Про охорону дитинства", Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист".
Згідно з частиною першою статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в, межах Конституції і законів України.
Відповідно до Конституції України (стаття 143) та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (стаття 16) повноваження органів місцевого самоврядування поділяються на власні (самоврядні) та делеговані, тобто повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом.
Здійснення зазначених соціальних виплат відносяться саме до делегованих і мають супроводжуватись відповідним фінансуванням з боку держави, як того вимагають положення частини третьої статті 142 Конституції України, відповідно до якої держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.
До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить встановлення за рахунок власних коштів і благодійних надходжень додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення (пункт "а" частини першої статті 34 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Тобто, встановлення органами місцевого самоврядування додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення є власними повноваженнями, які мають фінансуватися виключно з місцевого бюджету.
Зазначене повністю відповідає положенням частини третьої статті 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" щодо права органів місцевого самоврядування встановлювати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Водночас відповідно до п.п. "є" пункту 9 частини першої статті 87 Бюджетного кодексу (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України (з урахуванням особливостей, визначених п. 5 частини другої статті 67-1 цього Кодексу) належать видатки на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Наразі такий перелік не затверджений, що, однак, не змінює фактичного існування програм в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, та не звільняє державу від здійснення видатків для забезпечення реалізації таких програм.
Положення п. 6 статті 92 Конституції України та наведених вище статей Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" у сукупності свідчить про те, що покладання обов'язків з відшкодування спірних витрат на послуги зв'язку пільговим категоріям громадян на органи місцевого самоврядування є помилковим, оскільки боржником у цих правовідносинах є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи.
Належним представником держави у спірних правовідносинах є той суб'єкт, який визначений законом про державний бюджет головним розпорядником бюджетних коштів, прийнятим законодавцем у році, що відповідає спірному періоду, за який понесені позивачем витрати за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян підлягають компенсації.
Якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до пункту 6 статті 116 Конституції України, саме Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.
Відповідна правова позиція з питань встановлення соціальних пільг і гарантій та суб'єктів, які зобов'язані фінансувати таки пільги, наведена в численних постановах Верховного Суду від 20.01.2022 у справі №904/138/21, від 01.02.2022 у справі №904/141/20, від 27.07.2022 у справі №904/7875/21, від 09.06.2023 у справі №916/3938/21, та зводиться до того, що пільги, введені законами України, мають компенсуватися з державного бюджету з огляду на їх введення органом державної влади, і саме держава, як замовник послуг, є боржником у цих правовідносинах.
Отже, стороною зобов'язання з компенсації витрат позивачу за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян є держава.
Стягнення компенсації витрат за рахунок видатків місцевих бюджетів було б можливим лише за наявності субвенцій із державного бюджету місцевому бюджету на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом міністрів України.
Наведений правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.08.2023 у cправі №922/1418/22 та від 06.10.2023 у справі №916/429/23.
Законами України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік», «Про Державний бюджет України на 2023 рік», які діяли у спірний період, міжбюджетні трансферти (субвенції/дотації) із Державного бюджету місцевому бюджету на видатки на пільги з послуг зв'язку не передбачалися, а тому відповідні кошти з державного бюджету до місцевого бюджету не надходили.
Отже, оскільки матеріали справи не містять інформації та доказів надання відповідних субвенцій з державного бюджету місцевому бюджету, посилання відповідача на те, що відшкодування витрат, понесених позивачем внаслідок надання мешканцям Нововодолазької селищної ради послуг зв'язку на пільгових умовах, повинен здійснювати орган місцевого самоврядування за рахунок видатків з місцевого бюджету, є необґрунтованими.
При цьому суд зазначає, що позивач звертався до суду з аналогічними вимогами до органу місцевого самоврядування - Нововодолазької селищної ради Харківського району Харківської області та рішеннями суду в справах №922/1418/22 та №922/1570/23, було відмовлено в задоволенні позовів і зазначено, що вказаний орган є неналежним відповідачем у спірних правовідносинах.
Іншого органу, створеного для виконання зазначених функцій, судом в межах даної справи не встановлено.
Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно, цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.
Для виконання вимог ст.86 Господарського процесуального кодексу України необхідним є аналіз доказів та констатація відповідних висновків за результатами такого аналізу. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Водночас 17.10.2019 набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу та змінено назву ст. 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".
Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Аналогічний підхід до стандарту доказування "вірогідність доказів" висловлено Касаційним господарським судом у постановах від 29.01.2021 у справі № 922/51/20, від 31.03.2021 у справі № 923/875/19, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18.
Суд зазначає, що розгляд даної справи здійснюється в порядку, передбаченому нормами Господарського процесуального кодексу України, відповідно, і оцінка доказів у ній здійснюватиметься через призму такого стандарту доказування, як "баланс вірогідностей".
Позивачем доведено та матеріалами справи підтверджується, що в період з 01.12.2021 по 31.01.2023 включно, позивач надав послуги зв'язку пільговим категоріям мешканцям Нововодолазької селищної територіальної громади Харківської області на загальну суму 67 880,97 грн. Вказане відповідачем не заперечується.
Разом з тим, суд зазначає, що чинним законодавством України не передбачено обов'язковості укладення договору про розрахунки з постачальниками послуг, наданих особам, які мають право на пільги, оскільки зобов'язання сторін у таких відносинах виникають безпосередньо із законів України.
Отже, в позивача, який надав послуги зв'язку особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, виникло право на відшкодування частини вартості таких послуг зв'язку за рахунок держави як платника, а у відповідача, обов'язок здійснити з позивачем розрахунок за надані послуги.
За приписами статей 526, 525 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлене договором або законом.
Частиною 2 статті 193 ГК України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Суд у даному випадку також враховує, що ні Законом України "Про телекомунікації", ні Правилами надання та отримання телекомунікаційних послуг не передбачено жодного обмеження щодо надання послуг у разі відсутності коштів на зазначені цілі (аналогічна правова позиція наведена в постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 924/781/17).
Нормами частини 2 статті 617 ЦК України визначено, що відсутність у боржника необхідних коштів не є підставою звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 17.03.2004 № 7-рп/2004, від 01.12.2004 № 20-рп/2004, від 09.07.2007 № 6-рп/2007), зокрема, в п. 3.2. якого Конституційний Суд України наголосив, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.
Згідно з практикою ЄСПЛ, держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними. Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (рішення від 08.11.2005 у справі "Кечко проти України").
У рішеннях ЄСПЛ від 18.10.2005 у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" та від 30.11.2004 у справі "Бакалов проти України" також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.
За таких обставин відповідач відповідає за своїми зобов'язаннями, які виникли безпосередньо із закону, і така відповідальність не може ставитись у залежність від дій чи бездіяльності будь-яких третіх осіб.
Телекомунікаційні послуги на пільгових умовах надавались позивачем не за власною ініціативою, а на виконання імперативних законодавчих вказівок щодо цього. Як наслідок, уповноважений на те державою орган - відповідач у справі, в силу закону, має відшкодувати такі витрати позивачу за рахунок бюджетних коштів.
Згідно з частиною 6 статті 48 Бюджетного кодексу України, бюджетні зобов'язання щодо виплати субсидій, допомоги, пільг з оплати спожитих житлово-комунальних послуг та послуг зв'язку (в частині абонентної плати за користування квартирним телефоном), компенсацій громадянам з бюджету, на що згідно із законами України мають право відповідні категорії громадян, обліковуються Казначейством України незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень. Зазначена норма є спеціальною по відношенню до загальних положень частин 1 - 4 указаної статті Кодексу.
Враховуючи, що позивачем, на підставі належних та допустимих доказів, доведений факт надання в спірному періоді телекомунікаційних послуг на пільгових умовах громадянам, які проживають на території Нововодолазької селищної територіальної громади Харківської області, загальною вартістю 67 880,97 грн, тоді як обов'язок з відшкодування вартості яких покладений на державу в особі Кабінету Міністрів України, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення даного позову.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVIN OTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. ) від 9 грудня 1994 року, серія A, 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v.), 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до положень ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.
На підставі викладеного, враховуючи доведення позивачем своїх позовних вимог, а відповідачем не представлення суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані позивачем, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 67 880,97 грн основного боргу.
Відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 86, 129, 232-234, 240-241, 250-252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з Кабінету Міністрів України (01008, місто Київ, вулиця Михайла Грушевського, будинок 12/2, ідентифікаційний код 00031101) на користь Акціонерного товариства «Укртелеком» (01601, місто Київ, бульвар Тараса Шевченка, будинок 18, ідентифікаційний код 21560766) 67 880 (шістдесят сім тисяч вісімсот вісімдесят) грн 97 коп. основного боргу та 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн 40 коп. судового збору.
3. Видати наказ після набрання рішенням суду законної сили.
4. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.
Суддя Я.А.Карабань