Постанова від 10.07.2025 по справі 910/10271/24

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" липня 2025 р. Справа№ 910/10271/24

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яценко О.В.

суддів: Хрипуна О.О.

Кравчука Г.А.

за участю секретаря судового засідання: Антонюк А.С.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 10.07.2025

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман

на рішення Господарського суду міста Києва від 08.04.2025 (повний текст складено і підписано 17.04.2025)

у справі № 910/10271/24 (суддя - Мандриченко О. В.)

за позовом керівника Солом'янської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради

до Фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман

про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, повернення земельної ділянки та скасування державної реєстрації

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2024 року керівник Солом'янської окружної прокуратури міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради до Фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман, в якому просив суд:

1) усунути перешкоди територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0324 га (кадастровий номер 8000000000:69:146:0005) по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва наступним шляхом:

- скасування рішення державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Ботезат О.П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 11.07.2013 індексний номер 3857629 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нерухоме майно - торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв. м. за адресою: м. Київ, проспект Відрадний, будинок 1-Б, із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 102102380000;

- скасування рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумовської М.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 03.12.2018 індексний номер 44374611 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нерухоме майно - нежитловий (громадський) будинок літ. А загальною площею 142,0 кв. м. за адресою: м. Київ, проспект Відрадний, будинок 1-Б, із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 1710033880000;

- скасування рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумовської М.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 03.12.2018 індексний номер 44375234, та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нерухоме майно - нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв. м. за адресою: м. Київ, проспект Відрадний, будинок 1-Б, із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 1710062080000;

2) зобов'язати Фізичну особу-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку площею 0,0324 га з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва шляхом знесення самочинно збудованих будівель і споруд, які на ній розташовані;

3) скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 площею 0,0324 га по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва у Державному земельному кадастрі.

У обґрунтування позовних вимог керівник Солом'янської окружної прокуратури міста Києва послався на те, що:

- будівництво об'єктів нерухомості загальною площею 477 кв.м. по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва здійснено без відповідних дозвільних документів на будівництво та за відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку, отже, за таких обставин самочинно збудоване нерухоме майно підлягає знесенню;

- первинна реєстрація права власності на майно на спірній земельній ділянці проведена 11.07.2013 за відповідачем на підставі рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11.03.2013 у справі № 2-1969/13, проте обставини, які встановлені даним рішенням не є преюдиційними щодо спірних правовідносин у даному спорі та підлягають повторному встановленню та доказуванню;

- проведена на підставі рішень державних реєстраторів № 3857629, 44374611 та 44375234 державна реєстрація права власності на вказані об'єкти нерухомого майна, здійснена у порушення вимог законодавства, тому вказані рішення державних реєстраторів мають бути скасовані в судовому порядку;

- державна реєстрація земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 в Державному земельному кадастрі підлягає скасуванню, оскільки єдиною підставою для громадян та юридичних осіб набуття права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених законодавством, однак відповідне рішення щодо відповідача Київською міською радою не приймалося.

Позивач позовні вимоги підтримав, зазначивши, що:

- відповідач не набув права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомого майна у визначеному законом порядку у зв'язку з відсутністю дозвільних документів на будівництво та відведення земельної ділянки для цієї мети;

- позивач, як власник земельної ділянки по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва, в установленому порядку фізичним чи юридичним особам у власність чи користування, в тому числі для будівництва, земельну ділянку не передавав, правовстановлюючі документи на таку земельну ділянку не отримувались;

- отже, спірна земельна ділянка підлягає поверненню власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради шляхом приведення її у придатний для використання стан та звільнення від нежитлової будівлі.

Відповідач проти задоволення позову заперечив, пославшись на те, що:

- спір сторін має розглядатися в порядку цивільного судочинства, оскільки спірне нерухоме майно перебуває у власності саме фізичної особи;

- він є власником нежитлового приміщення з реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна, що знаходиться у Солом'янському районі міста Києва по пр-т. Відрадному, будинок 1-Б, первинна реєстрація права власності на яке було здійснено державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Ботезат О.П. на підставі рішення Солом'янського районного суду міста Києва у справі № 2-1969/13 (760/3601/13-ц) від 11.03.2013, яким було визнано за відповідачем право власності на вказане нерухоме майно;

- у 2018 році в результаті поділу належного Аль - Сіррі Абдурахману майна було утворено два окремих об?єкти нерухомого майна, а саме: нежитловий будинок під літер А, площею 142,0 кв.м. та нежитловий будинок під літер Б, площею 149,0 кв.м. Вказані об'єкти нерухомого майна було підключено до мереж електропостачання та водопостачання, які є чинними;

- 19.08.2015 позивачем надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, а в подальшому був розроблений Проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, який наразі знаходиться на розгляді в Департаменті містобудування та архітектури Київської міської ради (КМДА) з метою отримання висновку про його погодження задля надання в оренду земельної ділянки для обслуговування та експлуатації кафе;

- замовлення власником нерухомого майна, Аль - Сіррі Абдурахманом, за власні кошти, з метою оформлення права користування земельною ділянкою технічної документації із землеустрою земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005, площею 0,034 га, по проспекту Відрадному, 1-Б в місті Києві у осіб, які за законом мають право на розробку такої документації не містить в собі будь - яких порушень чинного законодавства та вчинені у передбачений законом спосіб. При цьому, відповідно до інформації з Державного земельного кадастру, земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 сформована площею 0,0324 га, що майже в 2 рази менша ніж орієнтовна площа, зазначена Київською міською радою в своєму дозволі на розроблення документації із землеустрою, без зміни її цільового призначення та з врахуванням вимог визначених у Дозволі на розроблення документації із землеустрою.

Також відповідач просив суд застосувати до спірних правовідносин наслідки спливу строків позовної давності у зв'язку з чим відмовити у позові.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.04.2025 у справі № 910/10271/24 позов задоволено в повному обсязі.

При розгляді спору сторін по суті суд першої інстанції:

- встановивши, що первинна реєстрація права власності на нерухоме майно на спірній земельній ділянці проведена 11.07.2013 за відповідачем на підставі рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11.03.2013 у справі № 2-1969/13, дійшов висновку про те, що, оскільки вказана справа судом розглядалась без залучення власника спірної земельної ділянки - Київської міської ради, ухвалене у справі судове рішення за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі, а відтак обставини встановлені таким рішенням не є преюдиційними щодо спірних правовідносин у даному спорі і підлягають повторному встановленню та доказуванню, зауваживши на тому, що метою звернення Аль-Сіррі Абдурахман до суду було фактично не захист порушеного права власності на майно, оскільки такого права у останнього ніколи не існувало, а визнання судом виникнення у нього права власності на збудоване майно;

- встановивши, що рішень про передачу у власність чи користування будь-яким особам спірної земельної ділянки Київською міською радою не приймалось та, що право власності чи право користування земельною ділянкою по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва за відповідачем відповідно до ст. 125, 126 ЗК України не оформлялось, правовстановлюючі документи на землю не реєструвались, визнав, що право на будівництво нерухомого майна (забудову) не могло виникнути ані у відповідача, ані у будь-якої іншої особи;

- встановивши, що будівництво об'єктів нерухомого майна по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва на земельній ділянці комунальної форми власності площею 0,0324 га проведено за відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку та дозвільних документів, які надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, виснував, що в силу положень ст. 376 ЦК України такі об'єкти є самочинним будівництвом;

- зазначив, що реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу положень законодавства та приписів ч. 2 ст. 376 ЦК України, не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного;

- визнав, що відповідач не міг набути право власності на самочинно збудоване нерухоме майно, а саме торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м. з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв.м. та нежитлові (громадські) будинки літ. А загальною площею 142,0 кв.м. та літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. у визначеному законодавством порядку на земельній ділянці комунальної власності по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва;

- встановив, що наявними у матеріалах справи доказами підтверджується, що між відповідачем та фізичною особою-підприємцем Горлач О.В. 05.06.2024 укладено договір оренди №05-06/24 щодо частини спірного майна, водночас те, що відповідач, не будучи законним користувачем земельної ділянки по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва, яка є власністю територіальної громади міста Києва та є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави та не набувши права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, що розташоване на вказаній земельній ділянці, передав в оренду спірні об'єкти нерухомості з метою отримання прибутку, що беззаперечно свідчить про порушення інтересів територіальної громади міста Києва, констатував нікчемність договору оренди №05-06/24 від 05.06.2024;

- встановивши, що в Державному земельному кадастрі при державній реєстрації земельної ділянки площею 0,0324 га з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 на по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва визначено: категорію земель - землі житлової та громадської забудови; цільове призначення - 03.08 Для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування, а підставою для державної реєстрації вказаної земельної ділянки у Державному земельному кадастрі, в тому числі визначення категорії земельної ділянки та її цільового призначення, стала заява Аль-Сіррі Абдурахман від 24.06.2022 та технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель, розробником якої є фізична особа-підприємець Баранов Ю.Л., визнав, що технічна документація землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва розроблена з порушенням ст. 186 ЗК України, що свідчить про необхідність у скасуванні державної реєстрації земельної ділянки;

- встановивши, що наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (buchbesitz (нім. - книжкове володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц), виснував, що у даному випадку вимога про скасування рішень державних реєстраторів про реєстрацію права власності за відповідачем на об'єкти нерухомого майна по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва спрямована на усунення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно видимості існування майна як об'єкта саме нерухомого майна, оскільки спірне майно є рухомим;

- встановив, що заявлені прокурором вимоги забезпечать територіальній громаді міста Києва реальну та безперешкодну можливість реалізувати усі правомочності власника щодо комунальної земельної ділянки та повністю відповідають критерію ефективності, адже співвідносяться зі змістом права, за захистом якого звертається позивач, характером порушення цього права та спричиненими цим порушенням наслідками.

Щодо заяви про застосування строків позовної давності у вказаній справі суд першої інстанції встановивши, що заявлений прокурором позову є негаторним, вказав, що на негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, поки існують правовідносини та правопорушення, що свідчить про те, що прокурором не пропущено строк позовної давності для звернення з даним позовом до суду.

При цьому суд першої інстанції не прийняв до уваги послання відповідача на те, що, з огляду на суб'єктний склад сторін, спір у вказаній справі має вирішуватися за правилами цивільного судочинства, вказавши, що:

- згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що 10.05.2024 до вказаного реєстру внесено відомості про реєстрацію ФОП Аль-Сіррі Абдурахман (ІПН НОМЕР_1 ), основним видом діяльності якого є КВЕД 68.20 Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна;

- з матеріалів справи вбачається, що самочинно збудоване нерухоме майно по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва, на яке за відповідачем зареєстровано право власності, використовується як кафе «Grand», тобто для здійснення підприємницької діяльності;

- матеріалами справи підтверджується, що спірна земельна ділянка, відомості про яку внесено за заявою відповідача до Державного земельного кадастру, сформована для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування;

- вказане дає підстави вважати, що самочинно збудоване нерухоме майно по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва використовувалось та використовуються відповідачем виключно для здійснення господарської діяльності, що виключає використання вказаного майна для особистих та/ або побутових потреб.

Також, суд першої інстанції, врахувавши викладені прокурором у позовній заяві обставини та прийнявши до уваги характер спірних правовідносин, предмет та підстави позову, дійшов висновку, що керівником Солом'янської окружної прокуратури міста Києва обґрунтовано та з дотриманням вимог ст. 53 ГПК України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» подано цю позовну заяву.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Фізична особа-підприємець Аль-Сіррі Абдурахман звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить ухвалити постанову, якою рішення Господарського суду міста Києва від 08.04.2025 у справі № 910/10271/24 скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову керівника Солом'янської окружної прокуратури міста Києва, який діє в інтересах держави в особі Київської міської ради до Фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, повернення земельної ділянки та скасування державної реєстрації.

У апеляційній скарзі апелянт зазначив про те, що оскаржуване рішення є незаконним та таким, що ухвалено без з'ясування обставин, що мають значення для справи, за недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, при невідповідності висновків, викладених у рішення суду першої інстанції встановленим обставинам справи, з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт послався на ті ж самі обставини, що і в суді першої інстанції, а саме на те, що правомірність набуття відповідачем у власність спірного нерухомого майна встановлена судовими рішення та, відповідно, не потребує повторного доведення, та на те, що прокурором пропущено строк позовної давності для звернення до суду з цим позовом.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 05.05.2025 справа № 910/10271/24 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Хрипун О.О., Кравчук Г.А.

З урахуванням того, що апеляційна скарга надійшла безпосередньо до Північного апеляційного господарського суду без матеріалів справи, що унеможливлює розгляд поданої апеляційної скарги, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.05.2025 у справі № 910/10271/24 витребувано у Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/10271/24; відкладено вирішення питання щодо відкриття чи відмови у відкритті апеляційного провадження, повернення без розгляду або залишення без руху апеляційної скарги Фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман на рішення Господарського суду міста Києва від 08.04.2025 у справі № 910/10271/24.

19.05.2025 матеріали справи № 910/10271/24 надійшли до Північного апеляційного господарського суду.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман на рішення Господарського суду міста Києва від 08.04.2025 у справі № 910/10271/24, постановлено розгляд справи здійснювати у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, справу № 910/10271/24 призначено до розгляду на 03.07.2025 о 10:30 год.

29.05.2025 до суду від керівника Солом'янської окружної прокуратури міста Києва надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому заявник проти задоволення апеляційної скарги заперечив, пославшись на те, що:

- суд першої інстанції, взявши до уваги докази надані прокурором, правомірно дійшов висновку, що обставини встановлені рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 11.03.2013 у справі № 2-1969/13 (760/3601/13-ц) не є преюдиційними щодо спірних правовідносин у даному спорі;

- судом першої інстанції правомірно взято до уваги, що Аль-Сіррі Абдурахман в силу положень ЗК України та ЦК України не набув і не міг набути у встановленому законом порядку права власності на самочинно збудоване нерухоме майно - торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв.м по просп. Відрадний, 1-Б у Солом'янському районі міста Києва;

- на негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, поки існують правовідносини та правопорушення. Такий підхід у судовій практиці є усталеним (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 12.09.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц та від 12.09.2023 у справі №910/8413/21)

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 03.07.2025 оголошено перерву до 11:00 год. 10.07.2025.

Станом на 10.07.2025 до Північного апеляційного господарського суду відзивів на апеляційну скаргу, інших клопотань від учасників справи не надходило.

Під час розгляду справи представник відповідача апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі та просив її задовольнити, прокурор та представник позивача проти задоволення апеляційної скарги заперечили, просили залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзивів інших письмових пояснень, заслухавши пояснення представника учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині, з наступних підстав.

Державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Ботезат О.П. прийнято рішення від 11.07.2013 № 3857629 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) та внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про реєстрацію права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нерухоме майно, а саме торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв. м. з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв. м. по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва (реєстраційний номер об'єкту 102102380000).

Підставою для прийняття рішення та проведення державної реєстрації права власності на вказане нерухоме майно стало рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11.03.2013 у справі № 2-1969/13.

У подальшому, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Разумовською М.А. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 03.12.2018 № 44374611 та зареєстровано за Аль-Сіррі Абдурахман по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва право власності на нежитловий (громадський) будинок літ. А загальною площею 142,0 кв. м. (реєстраційний номер об'єкту 1710033880000).

Згідно відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно підставою для прийняття вказаного рішення та внесення відомостей про реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна площею 142,0 кв. м. стала довідка № 84/09-2018 та технічний паспорт № 2018-91 на нежитловий (громадський) будинок, які виготовлені 19.09.2018 Товариством з обмеженою відповідальністю «БТІ-ЄВРОФАПС» на замовлення Аль-Сіррі Абдурахман.

Також, вказаним приватним нотаріусом прийнято рішення (із відкриттям розділу) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 03.12.2018 № 44375234 та внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про реєстрацію права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. за вищевказаною адресою (реєстраційний номер об'єкту 1710062080000).

Підставою для прийняття рішення та проведення державної реєстрації права власності на вказане нерухоме майно стали таж сама довідка № 84/09-2018 та технічний паспорт № 2018-92.

Отже, за Аль-Сіррі Абдурахман по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва зареєстровано право власності на три об'єкти нерухомого майна загальною площею 477 кв.м., а саме: торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м. з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв.м.; нежитловий (громадський) будинок літ. А загальною площею 142,0 кв.м та нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. (далі також - спірні об'єкти нерухомого майна, спірні об'єкти нерухомості).

Крім того, відповідно до інформації Головного управління Держгеокадастру у місті Києві та Київській області від 04.06.2024 № 10-10-0.222-5464/2-24 встановлено, що згідно з даними Державного земельного кадастру 28.06.2022 державним кадастровим реєстратором Відділу № 2 Управління надання адміністративних послуг Головного управління Держгеокадастру у Волинській області на підставі заяви Аль-Сіррі Абдурахман від 24.06.2022 № 3B-9703297462022 про державну реєстрацію земельної ділянки та на підставі технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель, розробленої Фізичною особою-підприємцем Барановим Ю.Л., зареєстровано земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 та надано витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № HB-0700441342022 від 28.06.2022.

Відповідно до вищевказаного витягу земельна ділянка площею 0,0324 га з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 розташована по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва, категорія земель: землі житлової та громадської забудови; цільове призначення - 03.08 Для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування.

З огляду на вказані обставини у серпні 2024 року керівник Солом'янської окружної прокуратури міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради до Фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман , в якому просив суд:

- скасування рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумовської М.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 03.12.2018 індексний номер 44375234, та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нерухоме майно - нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв. м. за адресою: м. Київ, проспект Відрадний, будинок 1-Б, із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 1710062080000;

Правові позиції сторін детального викладені вище.

Суд першої інстанції позов задовольнив повністю, з чим колегія суддів у повній мірі погодитись не може, з огляду на таке.

Щодо наявності у керівника Солом'янської окружної прокуратури міста Києва законних повноважень звертатися з цим позовом до суду в інтересах держави та визначення позивачем Київської міської ради, колегія суддів зазначає про таке.

Згідно ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до приписів ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»:

- представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом (ч. 1);

- прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (ч. 3).

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.

При зверненні із вказаним позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради, прокурор посилався на незаконне позбавлення територіальної громади міста Києва права власності на земельну ділянку комунальної форми власності на якій здійснено реєстрацію права власності на спірні об'єкти нерухомого майна.

Так, відповідно до статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Згідно з ч. 1 ст. 142 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

За ч. 1 ст. 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради (у разі їх утворення) та їх виконавчі органи.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» у місті Києві діють представницькі органи місцевого самоврядування - Київська міська рада, районні в місті ради (у разі їх утворення), які є юридичними особами.

Частиною 1 ст. 18 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» передбачено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування у місті Києві є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності громади міста або знаходяться в її управлінні.

За ч. 1 ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

За змістом статті 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах, зокрема, законності, поєднання місцевих і державних інтересів, державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування.

Згідно зі ст.16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

З урахуванням наведеного, Київська міська рада є належним органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, а відтак прокурор правильно визначив позивача у цій справі.

Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює захист неналежно.

«Нездійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17.10.2018 у справі № 910/119/19.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави у суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст.129 Конституції України).

За приписами ст. 53 ГПК України:

- у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (ч. 3);

- прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (ч. 4).

Таким чином, прокурор, звертаючись з позовом у справі, повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, довести належними та допустимими доказами обставини здійснення ним повідомлення на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, а також надати докази того, що суб'єкт владних повноважень не здійснює або здійснює неналежним чином захист інтересів держави.

За висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, прийнятої у зв'язку з необхідністю вирішення виключної правової проблеми, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики щодо підстав здійснення представництва інтересів держави в суді прокурором:

- прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу;

- бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк;

- звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення;

- невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо;

- Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов'язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи;

- однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності;

- таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

З матеріалів справи слідує, що прокурором при поданні позовної заяви вказаного порядку було дотримано, оскільки:

- Солом'янська окружна прокуратура міста Києва зверталась до Київської міської ради та Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), що є структурним підрозділом Київської міської ради з листом від 21.05.2024 № 44-5614вих-24, в якому повідомляла про незаконність реєстрації права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на земельній ділянці територіальної громади міста Києва на АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва та необхідності вжиття заходів реагування з метою усунення вказаних порушень інтересів держави. Крім того, у вказаному листі прокуратура просила повідомити про вжиті Київською міською радою або за її дорученням структурними підрозділами заходи, у тому числі цивільно-правового характеру;

- на виконання доручень заступника міського голови - секретаря Київської міської ради Бондаренка В.В. Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) надано відповідь № 0570202/1-7149 від 27.05.2024, зі змісту якого вбачається, що Київська міська рада не вживала заходи цивільно-правового характеру;

- Солом'янською окружною прокуратурою міста Києва 28.05.2024 за № 44-5892вих-24 повторно скеровано запит до Київської міської ради з приводу вжиття заходів реагування, який Київською міською радою передано на розгляд до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА);

- за результатами розгляду листа Солом'янської окружної прокуратури міста Києва Департамент листом від 30.05.2024 № 0570202/1-7314 повідомив, що заходи цивільно-правового характеру щодо порушених питань не вживалися;

- Солом'янська окружна прокуратура міста Києва листом від 25.07.2024 за №44-8149вих-24 повідомила Київську міську раду про намір звернутися до суду з вказаним позовом в інтересах держави. Зазначений лист отримано Київською міською радою 25.07.2024 та зареєстровано за вхідним № 08/29197.

Отже, які вірно встановлено судом першої інстанції:

- враховуючи обізнаність Київської міської ради про порушення прав і територіальної громади міста Києва, як власника спірної земельної ділянки, та беручи до уваги невжиття вказаним органом заходів з метою поновлення порушених інтересів держави, є визначений Конституцією України виключний випадок, який обґрунтовує представництво прокурором інтересів держави у цій справі, оскільки відповідний компетентний орган без діє протягом тривалого часу;

- необхідність пред'явлення цього позову зумовлена потребою в забезпеченні на загальнодержавному рівні охорони землі як національного багатства, зокрема спірної земельної ділянки, та захисту економічних інтересів держави, які полягають в законному та ефективному використанні об'єктів, що є комунальною власністю - для задоволення суспільної потреби у функціонуванні місцевого самоврядування;

- враховуючи викладені прокурором у позовній заяві обставини та беручи до уваги характер спірних правовідносин, предмет та підстави позову, керівником Солом'янської окружної прокуратури міста Києва обґрунтовано та з дотриманням вимог ст. 53 ГПК України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» подано позовну заяву в інтересах держави в особі Київської міської ради до Фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, повернення земельної ділянки та скасування державної реєстрації.

Щодо спору сторін по суті колегія суддів зазначає про таке.

Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Стаття 321 ЦК України також передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

З аналізу вказаних норм вбачається, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, окрім випадків спеціально передбачених законом.

Як встановлено вище, відповідач стверджує про те, що він є власником спірних об'єктів нерухомого майна, проте колегія суддів вважає вказану позицію помилковою, з огляду на таке.

Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №911/3594/17 (провадження № 12-234гс18), а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №925/1121/17, від 17.04.2019 у справі №916/675/15, від 22.12.2021 у справі №917/1970/20, від 10.11.2021 у справі №911/2216/19, від 10.11.2021 у справі №916/1988/20, від 04.11.2021 у справі №725/3303/16-ц, від 04.11.2021 у справі №927/934/20, тобто є сталою правовою позицію касаційного суду.

Первинна реєстрація права власності на майно на спірній земельній ділянці проведена 11.07.2013 за відповідачем була проведена на підставі рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11.03.2013 у справі № 2-1969/13.

За змістом положень ч. 4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктний склад спору.

Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (правовий висновок Верховного Суду викладений у постанові від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16).

Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами (подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 902/201/19).

Згідно з ч. 5 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Ухвалене у справі судове рішення за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову стосується особи, відносно якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов'язки інших осіб.

Аналогічного висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла також в ухвалі від 07.04.2020 у справі № 504/2457/15-ц та в постанові від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (п. 10.28), незалежно від того чи було таке рішення в подальшому оскаржене і скасоване.

Справа № 2-1969/13 розглядалась Солом'янським районним судом міста Києва без залучення власника спірної земельної ділянки - Київської міської ради, а відтак наявність рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 09.12.2013 від 11.03.2013 у справі № 2-1969/13 не може свідчити про добросовісне набуття відповідачем права власності на спірне нерухоме майно у Солом'янському районі міста Києва, а обставини встановлені вказаним рішенням не є преюдиційними щодо спірних правовідносин у даному спорі і підлягають повторному встановленню та доказуванню.

За змістом ч. 5 ст. 11 ЦК України, цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.

Згідно ст. 328 ЦК України, набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, при застосуванні цієї норми необхідно встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому ст. 392 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №920/615/16.

Зі змісту судового рішення у справі № 2-1969/13 вбачається, що спір у цій справі виник між позивачем - Аль-Сіррі Абдурахман та відповідачем - ТОВ «ДС» у зв?язку з відмовою останнього передати позивачу об'єкт інвестування, а при ухваленні вказаного рішення суд керувався ст. 392 ЦК України.

Як передбачено ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Отже, передумовою для застосування положень ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.

В свою чергу, як вірно встановлено судом першої інстанції, набуття права власності регулюється окремими нормами законодавства, в той час як позовна заява Аль-Сіррі Абдурахман про визнання права власності заявлена з формальних підстав не для визнання, а для набуття (встановлення) права власності.

Крім того, за загальним правилом судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне право власності, набуте раніше на законних підставах, у випадках, коли це право не визнається, заперечується або оспорюється.

Аналогічний за змістом висновок викладено у постановах Верховного Суду від 22.05.2018 та від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17.

Однак, метою звернення Аль-Сіррі Абдурахман до суду було фактично не захист порушеного права власності на майно, оскільки такого права у останнього ніколи не існувало, а визнання судом виникнення у нього права власності на збудоване майно.

Слід окремо зауважити на тому, що за позовом про визнання права власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована, у даному випадку - територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради.

Подібна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 та Верховного Суду від 02.09.2020 у справі № 19/6 (ЄДРСРУ № 91292740).

За таких обставин, враховуючи, що моментом виникнення майнових прав Аль- Сіррі Абдурахман , пов'язаних з володінням, користуванням і розпорядженням спірним майном є момент набуття права власності, яке зазначеним громадянином на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку не набуте, позовні вимоги щодо визнання його власником майна у судовому порядку не ґрунтуються на законі.

Вказане свідчить про те, що рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11.03.2013 у справі №2-1969/13 (760/3601/13-ц) не могло бути підставою виникнення у Аль-Сіррі Абдурахман права власності на нерухоме майно на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді, а також не свідчить про добросовісність набуття у власність спірного майна.

При цьому Аль-Сіррі Абдурахман в силу положень ЗК України та ЦК України тільки з огляду на наявність вказаного вище судового рішення у справі №2-1969/13 (760/3601/13-ц) не набув і не міг набути у встановленому законом порядку права власності на нерухоме майно - торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м. з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв.м. по пр-т. Відрадний, 1-Б у Солом?янському районі міста Києва.

Слід зазначити і про наступне.

Частиною 1 статті 13 Конституції України передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

У статті 14 Конституції України закріплено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 1 ЗК України).

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад (частина 1 статті 142 Конституції України).

Відповідно до частини 1 статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Таким чином, вищевказаними положеннями Основного Закону України закріплено, що до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.

Виходячи з положень п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» питання регулювання земельних відносин вирішується виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

Згідно з ч. 1 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Частиною 1 ст. 6 Закону України «Про столицю України місто-герой Київ» визначено, що місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради (у разі їх утворення) та їх виконавчі органи.

Пунктами «а», «б», «в», «г» ст. 9 ЗК України встановлено, що до повноважень, зокрема, Київської міської ради у галузі земельних відносин на їх території належить розпорядження землями територіальної громади міста; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності в порядку, передбаченому цим Кодексом.

У відповідності до ст. 122 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить розпорядження землями комунальної власності, територіальних громад. Районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ для всіх потреб та за межами населених пунктів.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Таким чином, право власності та право користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності виникає лише за наявності рішення зазначених органів і тільки в межах вказаних в цих рішеннях. Такі повноваження в межах міста Києва є виключною компетенцією Київської міської ради.

Отже, єдиною підставою набуття права власності чи права користування земельними ділянками комунальної власності в м. Києві для громадян та юридичних осіб є відповідне рішення Київської міської ради.

Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно з положеннями ст. 126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

З огляду на вищевикладене, право на землю реалізується шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Визначений законодавством порядок набуття права на землю передбачає, зокрема, рішення компетентного органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність чи користування (оренду) та отримання документів, що посвідчують право на визначену земельну ділянку.

Колегія суддів зазначає про те, що рішень про передачу у власність чи користування будь-яким особам спірної земельної ділянки Київською міською радою не приймалось. Доказів протилежного матеріали справи не містять.

Так, зокрема, згідно листа Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 17.05.2024 № 0570202/1-6708 установлено, що у Міському земельному кадастрі зареєстровані клопотання громадянина Аль-Сіррі Абдурахман про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (код 69:146:0011) за вищевказаною адресою, зокрема, від 26.11.2013 № К-22236, від 17.12.2014 № K-23908 та від 09.07.2019 № 571401341.

За результатами розгляду клопотання від 17.12.2014 Київська міська рада 19.08.2015 надала дозвіл на розроблення документації із землеустрою, однак розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для підготовки проекту рішення Київської міської ради про передачу земельної ділянки до Департаменту не надходив.

Крім того, згідно інформації Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 28.05.2024 № 0570202/1-7230 вбачається, що у Міському земельному кадастрі відсутні відомості про реєстрацію заяв фізичних чи юридичних осіб щодо передачі земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005, документи щодо вказаної земельної ділянки у Департаменті відсутні.

Тобто, Київська міська рада за поданням Департаменту рішень про передачу земельних ділянок з обліковим кодом 69:146:0011 та з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва у власність чи користування ні відповідачу, ні будь-яким іншим фізичним чи юридичним особам не приймала, інформація щодо державної реєстрації речових прав на вказані земельні ділянки у Департаменті відсутня.

А відтак, суд першої інстанції цілком вірно вказав, що право власності чи право користування земельною ділянкою по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва за відповідачем відповідно до ст. 125, 126 ЗК України не оформлялось, правовстановлюючі документи на землю не реєструвались, відповідно право на будівництво нерухомого майна (забудову) не могло виникнути ні у відповідача, ні у будь-якої іншої особи.

За змістом ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Частинами 1, 2 ст. 331 ЦК встановлено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Як передбачено ч. 2 ст. 375 ЦК України, власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

Частиною 1 ст. 376 ЦК встановлено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

В Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містяться відомості про реєстрацію права власності за Аль-Сіррі Абдурахман лише на три об'єкти нерухомого майна по АДРЕСА_1 , а саме: торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м. з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв.м.; нежитловий (громадський) будинок літ. А загальною площею 142,0 кв.м. та нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв.м., водночас речові права на земельну ділянку за вищевказаною адресою не зареєстровані.

Крім того, як вже зазначалось, Київською міською радою земельна ділянка на АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва у встановленому законом порядку жодним фізичним чи юридичним особам у власність чи користування, у тому числі для будівництва чи розміщення зазначеного нерухомого майна, не передавалась, правовстановлюючі документи на земельну ділянку не отримувались, речові права на земельну ділянку не реєструвались.

Таким чином, нерухоме майно по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва, збудовано на земельній ділянці, яка не була відведена будь-яким фізичним чи юридичним особам, зокрема, для будівництва нерухомого майна.

Крім того, на Порталі державної електронної системи у сфері будівництва відсутня інформація про реєстрацію дозвільних документів, що надають право на проведення будівельних (підготовчих) робіт та засвідчують прийняття збудованих об'єктів за вказаною адресою в експлуатацію.

Вказане підтверджується інформацією Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 28.05.2024 № 073-1514, згідно якої вбачається, що Департаментом не видавалися та не реєструвалися документи, які дають право на виконання підготовчих/будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва за адресою: пр-т. Відрадний, 1-Б у Солом'янському районі міста Києва.

Також, відповідно до інформації Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 29.05.2024 № 055-5199 Департаментом не видавалися містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки за вищевказаною адресою та в реєстрі адрес у місті Києві, відсутні відомості про документи щодо присвоєння об'єктам будівництва поштової адреси: проспект Відрадний, 1-5 у Солом'янському районі міста Києва.

В ході досудового розслідування у кримінальному провадженні №12023105090001027 від 24.08.2023 за участі сертифікованого інженера-землевпорядника проведено 09.05.2024 огляд земельної ділянки по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва, за результатами проведення якого встановлено, що на вказаній земельній ділянці розташовано об'єкти нерухомості, які використовуються як кафе «Grand».

Згідно схеми земельної ділянки до вказаного огляду, складеної та затвердженої сертифікованим інженером-землевпорядником, вбачається, що загальна площа земельної ділянки, яка зайнята будівлями, спорудами та використовується для їх обслуговування становить 0,0422 га, з яких площею 0,0333 га - земельна ділянка, зайнята будівлями та спорудами, площею 0,0089 га - фактична прибудинкова територія.

Крім того, існування за вказаною адресою об'єктів нерухомого майна, підтверджується тематичними картами супутникового ретроспективного моніторингу земельної ділянки по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва, наданих Національним центром управління та випробувань космічних засобів (лист від 13.05.2024 № 1577-4-24-2024).

Водночас, відсутність у Аль-Сіррі Абдурахман права користування чи права оренди на земельну ділянку по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва підтверджується інформацією Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) та вбачається з рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.05.2020 у справі № 640/11601/19, які наявні в матеріалах справи.

Слід зауважити на тому, що надані відповідачем договори про постачання електричної енергії від 25.10.2013 та про надання послуг з водопостачання та приймання стічних вод через приєднані мережі від 14.11.2013, не є належними доказами законності набуття права власності на спірне майно та законності використання земельної ділянки по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва, оскільки вказані документи не є правовстановлюючими в розумінні Закону України «Про державну реєстрацію речових прав» та вимог земельного законодавства.

За таких обставин суд першої інстанції цілком вірно встановив, що будівництво об'єктів нерухомого майна по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва на земельній ділянці комунальної форми власності площею 0,0324 га проведено за відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку, дозвільних документів, які надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, а відтак, тобто в силу положень ст. 376 ЦК України є самочинним будівництвом.

При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 376 ЦК України, право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно, проте, як встановлено, спірна земельна ділянка не була надана позивачем відповідачеві у встановленому законом порядку, а відтак таке право у останнього було відсутнє.

Верховний Суд у постанові від 10.05.2018 у справі № 910/15993/16 дійшов висновку, що право на самочинно збудоване майно є неіснуючим, не породжує прав щодо розпорядження майном.

Крім того, у вказаній постанові Верховний Суд зазначив, що державна реєстрація права власності не є підставою для набуття права власності.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно здійснюється в порядку визначеному Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі також Закон).

Відповідно до ч. 1 ст. 2 вказаного Закону, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

При цьому, державна реєстрація прав не є підставою для набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності із фактом його державної реєстрації.

При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, першочерговим є встановлення підстави, на якій особа набула це право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Згідно з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 21.04.2021 у справі № 916/3674/19 до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гc18), від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 (провадження № 12-39гc23, а також у постановах Верховного Суду від 10.05.2018 у справі № 910/15993/16 та у постановах від 17.04.2019 у справі № 916/675/15 та від 08.04.2020 у справі № 910/10353/19, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 07.10.2020 у справі № 920/728/18, від 04.11.2021 у справі № 725/3303/16-ц, від 04.11.2021 у справі № 927/934/20, від 16.01.2024 у справі № 910/78/23.

Таким чином, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів ч. 2 ст. 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного.

Аналогічні висновки зроблено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, у постановах Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 01.09.2021 у справі № 202/1254/19, від 23.11.2022 у справі № 910/1439/20 та від 31.01.2023 у справі № 913/443/20.

Отже, як вірно встановлено судом першої інстанції, вказані обставини свідчать про те, що відповідач не міг набути право власності на самочинно збудоване нерухоме майно, а саме торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м. з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв.м. та нежитлові (громадські) будинки літ. А загальною площею 142,0 кв.м. та літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. у визначеному законодавством порядку на земельній ділянці комунальної власності по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва.

При цьому, як встановлено вище, за відсутності рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність або у користування, юридична або фізична особа не має права використовувати земельну ділянку державної або комунальної власності.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення.

Відповідно до ст. 90 ЗК України власники земельних ділянок мають право, зокрема, самостійно господарювати на землі. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю (ст. 152 ЗК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Разом з тим, механізм повернення самовільно зайнятої земельної ділянки встановлений у ст. 212 ЗК України, згідно з якою самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Таким чином, під самовільним зайняттям земельної ділянки розуміється фактичне володіння та/або користування чужою земельною ділянкою, вчинене в особистих інтересах або інтересах інших осіб тим, кому ця ділянка у встановленому законом порядку не надавалась у користування (постійне, оренда, земельний сервітут) або не передавалась у власність.

Оскільки відповідно до вимог чинного законодавства обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, то відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.

При цьому, у вирішенні питання про застосування відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки господарським судам необхідно враховувати, що саме по собі встановлення судом наявності фактичного користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. Господарським судам у вирішенні таких спорів необхідно досліджувати, чи передбачено спеціальним законом отримання правовстановлюючих документів на земельну ділянку для розміщення певних об'єктів, причини відсутності таких документів у особи, що використовує земельну ділянку, наявність у особи права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування, вжиття нею заходів до оформлення права на земельну ділянку тощо.

Самовільне зайняття земельної ділянки є відмінним від порушення порядку надання земельної ділянки у власність чи у користування (неправильне оформлення правовстановлюючого документа, ухвалення рішення про надання земельної ділянки всупереч чинному законодавству або не уповноваженим органом чи особою, у завищеному розмірі або особі, яка не має права на отримання конкретної земельної ділянки, тощо).

Відповідно до ч. 4 ст. 373 ЦК України, власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Частинами 1 та 4 ст. 375 ЦК України передбачено, що власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу.

Знаходження на земельній ділянці, власником якої є Київська міська рада, самочинно збудованих об'єктів нерухомості істотно обмежує права власника землі, оскільки Київська міська рада у цьому випадку не може використовувати земельну ділянку ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може надати цю землю в оренду будь-кому, окрім особи, за якою зареєстровано нерухоме майно, тобто на даний час Аль-Сіррі Абдурахман.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах ст. 120 Земельного кодексу України, ст. 377 Цивільного кодексу України, інших положеннях законодавства. Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (постанови від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 03.04.2019 у справі № 921/158/18, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19, від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц).

В свою чергу, не допускається набуття права власності на об'єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на такій земельній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, право власності набуває той, хто має речове право на землю.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункти 92-94), від 20.07.2022 у справі №923/196/20.

Таким чином, оскільки речові права на земельну ділянку по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва за відповідачем не реєструвались, правовстановлюючі документи земельну ділянку не були оформлені, отже право на забудову спірної земельної ділянки у ФОП Аль-Сіррі Абдурахман, у порядку встановленому законодавством, не виникало, а тому останній не міг набути право власності на об'єкти нерухомості, що розташовані на вказаній земельній ділянці.

Згідно з ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною 4 ст. 376 ЦК України передбачено, що в разі якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

При цьому, оскільки відповідно до частини 1 статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, функції по контролю за охороною та ефективним використанням земель відносяться до основних пріоритетних напрямків загальних засад та державної політики держави.

Для реалізації цього напрямку законодавчим органом держави були прийняті та втілені в життя ряд законодавчих актів по забезпеченню дієвого контролю за охороною земель та ефективним використанням земельних ресурсів.

Так, відповідно до статті 187 ЗК України контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України.

Державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель - центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів. Порядок здійснення державного контролю за використанням та охороною земель встановлюється законом (ст. 188 ЗК України).

Слід зазначити, що положеннями п. «е» ст. 9 ЗК України до повноважень Київської міської ради віднесено прийняття рішення щодо звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок, проте таке повноваження є не дієвим. Так, якщо міська рада і прийме рішення з цього питання, а особа, яка самовільно зайняла земельну ділянку не виконала його, примусово виконати це рішення органи та особи, які здійснюють примусове виконання рішень не зможуть, оскільки відповідно до ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» рішення міської ради не є виконавчими документами, на підставі яких здійснюється виконавче провадження.

Частиною 1 ст. 9 К України передбачено, що положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Визначаючи співвідношення між загальною та спеціальною нормою, Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що спеціальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у певних випадках, визначених такою нормою, а загальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання (такий висновок викладено в пункті 9.56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19).

Таким чином, згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду спеціальна норма не суперечить загальній нормі та не скасовує її, а лише встановлює певні винятки із загальної норми. Тому спеціальна норма застосовується лише до тих відносин, щодо яких вона встановлює спеціальне правило (відмінне від загального). В решті, тобто у відносинах, які не охоплені спеціальною нормою, підлягає застосуванню загальна норма.

Отже, виходячи з наведеного вище співвідношення загальних і спеціальних норм, слід зазначити, що в силу вимог ч. 1 ст. 3 ЗК України в спірних земельних правовідносинах у співвідношенні із загальним законом (ч. 4 ст. 376 ЦК України) спеціальним законом є ЗК України, імперативна норма ч. 2 ст. 212 якого підлягає пріоритетному застосуванню до спірних правовідносин, пов'язаних із встановленням суб'єктного складу осіб, зобов'язаних повернути власнику землі самовільно зайняті земельних ділянок, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, а в іншій частині, не врегульованій ЗК України, можуть застосовуватися норми ЦК України, зокрема, статті 376 цього Кодексу.

На відміну від положень ч. 4 ст. 376 ЦК України, які обмежують коло осіб, зобов'язаних знести об'єкт самочинного будівництва, їх забудовником (колишнім або теперішнім), норма ч. 2 ст. 212 ЗК України суттєво розширює суб'єктний склад зобов'язаних осіб за рахунок громадян і юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки, та до яких вочевидь можна віднести осіб, які придбали об'єкт самочинного будівництва в забудовника та зареєстрували право власності на такий об'єкт.

Аналіз наведеної норми дозволяє виділити наступні ознаки самочинного будівництва: об'єкт нерухомого майна збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети у встановленому порядку; відсутність належного дозволу чи належно затвердженого проекту для будівництва; створення об'єкта з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Кожна із зазначених ознак є самостійною і достатньою для того, щоб визнати об'єкт нерухомого майна самочинним будівництвом. Тому, при вирішенні спору, що виникає у зв'язку з будівництвом на земельній ділянці об'єкта нерухомості, повинно досліджуватися питання наявності дозвільної документації на будівництво спірних об'єктів і документів про виділення земельної ділянки.

Вказана правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.01.2019 у справі № 915/1376/17.

Відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 373 ЦК України право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

Частиною 2 ст. 331 ЦК України передбачено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно до абз. 1 ч. 3 ст. 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності або спеціального майнового права на нього відповідно до закону (абз. 2 ч. 3 ст. 331 ЦК України).

Пунктом 1 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (далі Порядок № 1127), передбачено, що він визначає, зокрема, підстави і процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав.

Відповідно до п. 40 Порядку № 1127 (в редакції на час проведення реєстрації 03.12.2018) державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених ст. 27 Закону та цим Порядком.

Пунктом 41 Порядку № 1127 визначено, що для державної реєстрації права власності на новозбудований об'єкт нерухомого майна подається вичерпний перелік документів, в тому числі документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта; технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна та документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси.

Документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, не вимагається у разі, коли реєстрація такого документа здійснювалась в Єдиному реєстрі документів.

Таким чином, аналізуючи вище вказані норми законодавства, державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.

Так, згідно матеріалів реєстраційних справ об'єктів нерухомого майна № 1710033880000 та № 1710062080000 вбачається, що державна реєстрація права власності на нежитлові (громадські) будинки літ. А загальною площею 142,0 кв.м. та літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. проведена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Разумовською М.А. на підставі довідки №84/09-2018 та технічних паспортів № 2018-91 та № 2018-92, які виготовлені 19.09.2018 ТОВ «БТІ-ЄВРОФАПС» на замовлення Аль-Сіррі Абдурахман та які були долучені до вказаних реєстраційних справ.

Однак, будь-які відомості, а саме: документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта та документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси в матеріалах вищевказаної реєстраційної справи відсутні.

Крім того, як встановлено вище, вказані документи не видавалися та не реєструвалися уповноваженими органами.

Таким чином, за обставин ненадання Аль-Сіррі Абдурахманом документів, що відповідно до вимог законодавства засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів та присвоєння поштової адреси об'єктам нерухомості, реєстрацію права власності нежитлових (громадських) будинків літ. А загальною площею 142,0 кв.м. та літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києві, яку проведено на підставі лише технічних паспортів та довідки, здійснено у порушення Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та за відсутності обов'язкових документів, визначених п. 41 Порядку № 1127.

При цьому слід зазначити, що технічний паспорт є лише документом, яким оформлюється технічна інвентаризація об'єкта, та який свідчить про фактичний стан нерухомості (площу, поверховість тощо) та не є правовстановлюючим документом, а відтак і не може бути самостійною підставою для здійснення державної реєстрації права власності.

Крім того і довідка, складена на підставі проведеної технічної інвентаризації, також не є правовстановлюючим документом чи будь-яким іншим документом, який надає підстави для проведення реєстраційних дій щодо об'єкта нерухомості.

Згідно інформації Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», яке до 2013 року здійснювало реєстрацію права власності, за даними реєстрових книг по нежитловому фонду за адресою: м. Київ, пр-т. Відрадний, 1-5 нерухоме майно на праві власності не реєструвалось (лист від 07.05.2024 № 062/14-4953).

Таким чином, державна реєстрація права власності за відповідачем на самочинно збудоване майно в обхід закону та за відсутності документів, необхідних для такої реєстрації, не може свідчити про правомірне набуття особою майна у власність.

У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01.09.2021 у справі № 202/1254/19, предметом позову Дніпровської міської ради в якій є, зокрема зобов'язання ОСОБА_2 повернути спірну земельну ділянку, привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення самочинно побудованого нерухомого майна - магазину непродовольчих товарів, викладено такий правовий висновок:

«Стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов'язується можливість матеріального об'єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.

Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини 4 цієї статті».

Отже, реєстрація права власності на спірне нерухоме майно за Аль-Сіррі Абдурахманом не змінила правовий режим такого майна як самочинного будівництва.

Також судом першої інстанції вказано, що згідно Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чижиковим О.О. прийнято 05.06.2024 рішення (індексні номери 73503679 та 73504186) про державну реєстрацію прав та зареєстровано право користування (найму (оренди)) на нежитлові (громадські) будинки літ. А загальною площею 142,0 кв.м. та літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. по АДРЕСА_3 у Солом?янському районі міста Києві за Горлач О.В .

Підставою для прийняття рішення та проведення державної реєстрації став договір оренди №05-06/24, укладений 05.06.2024 між орендодавцем - відповідачем та орендарем - фізичною особою-підприємцем Горлач О.В. та акт прийому-передачі, який є невід'ємною частиною вказаного договору.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 ст. 759 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Відповідно до ч. 1 ст. 510 ЦК України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.

Відповідно до ч. 1 ст. 761 ЦК України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.

Отже, виходячи з положень чинного законодавства право передачі майна у оренду, тобто право розпорядження спірним майном, належить його власнику, проте, оскільки відповідач не є власником спірних об'єктів нерухомості, він, відповідно, не міг на законних підставах розпоряджатися вказаними об'єктами нерухомості, зокрема, шляхом укладення вказаного договору оренди.

Стаття 215 ЦК України встановлює, що:

- підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1);

- недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (ч. 2);

- якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3).

За змістом ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Отже, ЦК України передбачає поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. Так, за ступенем недійсності правочину вони поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до положень ч. 2 ст. 215 ЦК України визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Правочини є безспірно нікчемними, якщо усувається оціночність їх сприйняття і абсолютно зрозуміло, що вони вчинені з таким порушенням закону, яке позначається як підстава їх нікчемності, тому ніякого спору виникнути не може. Нікчемний правочин як завідомо недійсний не підлягає виконанню. На нікчемність правочину мають право посилатися і вимагати в судовому порядку застосування наслідків його недійсності будь-які заінтересовані особи.

У свою чергу оспорюваними є правочини, які ЦК України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.

Таким чином, оспорюваним є правочин, який недійсний в силу визнання його таким судом на вимогу сторони чи заінтересованої особи. Оспорювані правочини викликають передбачені ними правові наслідки до тих пір, доки вони не оскаржені, однак якщо вони заперечуються (оскаржуються) стороною чи заінтересованою особою, то суд за наявності відповідних підстав визнає їх недійсними з моменту їх вчинення.

На відміну від нікчемного оспорюваний правочин на момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов'язки, тому припускається дійсним. Водночас порушення умов дійсності правочинів в момент вчинення, як вже зазначалося, надає можливість одній зі сторін чи заінтересованій особі звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Тобто якщо правочин не оспорюється, то є дійсним і створює відповідні юридичні наслідки.

Вказаний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 25.03.2021 у справі № 911/2961/19.

За умовами ст. 228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Враховуючи обставини справи, відповідач, не будучи законним користувачем земельної ділянки по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва, яка є власністю територіальної громади міста Києва та є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави та не набувши права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, що розташоване на вказаній земельній ділянці, передав в оренду спірні об'єкти нерухомості з метою отримання прибутку, що беззаперечно свідчить про порушення інтересів територіальної громади міста Києва, а відтак суд першої інстанції цілком вірно констатував нікчемність договору оренди №05-06/24 від 05.06.2024.

Також в Державному земельному кадастрі при державній реєстрації земельної ділянки площею 0,0324 га з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 на по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва визначено: категорію земель - землі житлової та громадської забудови; цільове призначення - 03.08 Для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування.

Підставою для державної реєстрації вказаної земельної ділянки у Державному земельному кадастрі, в тому числі визначення категорії земельної ділянки та її цільового призначення, стала заява Аль-Сіррі Абдурахман від 24.06.2022 та технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель, розробником якої є фізична особа-підприємець Баранов Ю.Л.

Формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав визначено приписами ст. 79-1 ЗК України.

Згідно з ч. 1-3 ст. 79-1 ЗК України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом.

У відповідності з наведеним у ст. 1 Закону України «Про Державний земельний кадастр» державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України «Про Державний земельний кадастр», документи, які є підставою для внесення відомостей до Державного земельного кадастру, мають відповідати законодавству.

За визначенням ст. 1 Закону України «Про землеустрій», документація із землеустрою - затверджені в установленому порядку текстові та графічні матеріали, якими регулюється використання та охорона земель державної, комунальної та приватної власності, а також матеріали обстеження і розвідування земель тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 35 Закону України «Про землеустрій», інвентаризація земель проводиться з метою встановлення місця розташування об'єктів землеустрою, їхніх меж, розмірів, правового статусу, виявлення земель, що не використовуються, використовуються нераціонально або не за цільовим призначенням, виявлення і консервації деградованих сільськогосподарських угідь і забруднених земель, встановлення кількісних та якісних характеристик земель, необхідних для ведення Державного земельного кадастру, виявлення та виправлення помилок у відомостях Державного земельного кадастру, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель і прийняття на їх основі відповідних рішень органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Порядок проведення інвентаризації земель затверджується Кабінетом Міністрів України.

Вимоги щодо проведення інвентаризації земель під час здійснення землеустрою та складання за її результатами технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель визначає Порядок проведення інвентаризації земель, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 05.06.2019 № 476.

Згідно з п. 2 Порядку № 476 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), інвентаризація земель проводиться з метою встановлення місця розташування об'єктів землеустрою, їх меж, розмірів, правового статусу, виявлення земель, що не використовуються, використовуються нераціонально або не за цільовим призначенням, виявлення і консервації деградованих сільськогосподарських угідь і забруднених земель, встановлення кількісних та якісних характеристик земель, необхідних для ведення Державного земельного кадастру, виявлення та виправлення помилок у відомостях Державного земельного кадастру, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель і прийняття на їх основі відповідних рішень органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Згідно з п. 26 вказаного Порядку № 476, за результатами проведення інвентаризації земель виконавцями розробляється технічна документація відповідно до ст. 57 Закону України «Про землеустрій».

Статтею 57 Закону України «Про землеустрій» передбачено, що технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель розробляється за рішенням власників (розпорядників) земельних ділянок або за рішенням сільських, селищних, міських рад.

При цьому, технічна документація погоджується та затверджується в порядку, встановленому статтею 186 ЗК України.

Згідно з ч. 5 ст. 186 ЗК України технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель затверджується, зокрема, органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених ст. 122 ЗК України, у разі якщо земельна ділянка перебуває у комунальній власності.

Крім того, ч. 2 ст. 20 ЗК України в редакції, чинній на дату державної реєстрації земельної ділянки, визначено, що віднесення земельних ділянок до певної категорії та виду цільового призначення земельних ділянок здійснюється щодо земельних ділянок, якими розпоряджаються Верховна Рада Автономної республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, - за рішеннями відповідного органу.

Відповідно до інформації Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 18.07.2024 № 0570202/1-9679 документація із землеустрою, на підставі якої здійснено державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 до Департаменту не надходила.

За таких обставин, суд першої інстанції ціпком вірно встановив, що технічна документація землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва розроблена з порушенням ст. 186 ЗК України.

Крім того, у порушення вимог ст. 20 ЗК України, чинній на дату державної реєстрації спірної земельної ділянки, спірна земельна ділянка віднесена до земель житлової та громадської забудови та визначено її цільове призначення без прийняття уповноваженим органом відповідного рішення.

Відповідно до ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення цільового призначення земель є підставою, зокрема, для відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.

Частиною 6 ст. 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр» в редакції, чинній станом на 28.06.2022, передбачено, що підставою для відмови у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки є подання заявником документів, передбачених частиною четвертою цієї статті, не в повному обсязі; невідповідність поданих документів вимогам законодавства; знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини.

Отже, враховуючи, що державна реєстрація земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 відбулася з порушенням вимог земельного законодавства, на підставі технічної документації, яка не затверджена уповноваженим органом та розроблена під експлуатацію самочинно збудованого нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано з порушенням законодавства України про державну реєстрацію, а також з урахуванням того, що Київська міська рада рішення про передачу зазначеної земельної ділянки у власність або у користування (оренду) будь-яким фізичним або юридичним особам не приймала, є необхідність у скасуванні державної реєстрації земельної ділянки.

З огляду на вказане, суд першої інстанції цілком вірно задовольнив позовні вимоги про скасування державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 площею 0,0324 га по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва у Державному земельному кадастрі. Рішення суду першої інстанції в частині задоволення вказаних позовних вимог залишається без змін.

Щодо решти позовних вимог колегія суддів зазначає наступне.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України; близькі за змістом приписи викладені у ч. 1 ст. 321 ЦК України.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 зауважила, що у кожному випадку, коли володіючий власник просить про усунення йому перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу спорудженого на ній об'єкта нерухомості, суд має перевіряти правомірність втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння на цей об'єкт шляхом його демонтажу, а саме: наявність підстави для такого втручання у законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції та абзаці другому статті 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність демонтажу відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням демонтажу за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову у задоволенні позову. При цьому у разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає демонтажу, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, заявлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості).

На необхідності дослідження добросовісності набуття спірного майна як підстави для позбавлення особи права власності наголошено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, пропорційності втручання у мирне володіння - у постановах Верховного Суду від 15.02.2018 у справі № 910/5702/17 та від 12.06.2019 у справі № 916/1986/18, а на оцінці добросовісності дій особи - у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2022 у справі № 461/12525/15-ц, від 05.12.2018 у справі № 522/2110/15-ц та від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13.

Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, добросовісність набувача майна підлягає оцінці через призму його можливості та обов'язку з'ясувати, чи були наявні правові підстави для набуття попереднім власником права власності на майно та чи здійснено його набуття відповідно до закону.

При цьому суд оцінює, чи мав набувач об'єктивну можливість і чи був він зобов'язаний здійснити таку перевірку перед укладенням правочину.

Відсутність такої перевірки, особливо якщо особа мала всі необхідні засоби та обставини для її здійснення, виключає добросовісність набуття майна та не може породжувати законні очікування щодо збереження такого майнового статусу. Цей підхід корелюється з принципом правової визначеності, який гарантує, що особа не може розраховувати на захист права власності, якщо її набуття не відповідає фундаментальним вимогам законності.

При цьому відповідач безумовно був обізнаний про незаконність реєстрації ним права власності на нерухоме майно на підставі судового рішення, а також про те, що земельна ділянка її власником йому у користування не виділялась.

Відповідно до статті 13 Конституції України, власність зобов'язує. Це положення відображає соціальну функцію власності, підкреслюючи, що право власності передбачає не лише можливість володіння, користування та розпорядження майном, але й відповідальність власника перед суспільством.

У контексті зазначеного особа, яка набуває право на майно, повинна дотримуватись розумних стандартів обачності, оскільки сама по собі державна реєстрація права власності є спростовною презумпцією, на що неодноразово звертав увагу Верховний Суд.

Отже, відповідач не може бути визнаний добросовісним набувачем, в розумінні положень ст. 388 ЦК України, оскільки міг і повинен був бути обізнаним про неможливість набуття права власності на майно за відсутності правовстановлюючих документів як на земельну ділянку під майно, так і на саме майно, оскільки жодних доказів наявності будь-яких документів на спірне нерухоме майно та відповідно права на таке майно Аль-Сіррі Абдурахманом до матеріалів справи не надано.

Оцінюючи питання пропорційності втручання, слід враховувати, що воно повинно бути обґрунтованим, необхідним у демократичному суспільстві та не покладати на особу надмірного індивідуального тягаря.

Врахувавши обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що відповідач не може вважатися добросовісним, оскільки він мав об'єктивну можливість перевірити правові підстави набуття ним у власність спірного майна, проте цього не зробив. У контексті практики ЄСПЛ відсутність належної обачності з боку набувача виключає виникнення у нього обґрунтованих очікувань щодо збереження такого майнового статусу. Отже, втручання у право власності відповідача у цій справі не порушує принципу пропорційності, оскільки воно не створює для нього надмірного тягаря, а слугує забезпеченню законних прав іншого власника земельної ділянки.

Враховуючи зазначене, вимога про знесення самочинно збудованої споруди є обґрунтованою, оскільки вона ґрунтується на нормах національного законодавства, переслідує легітимну мету захисту прав власника земельної ділянки та є необхідною у демократичному суспільстві. Такий підхід відповідає вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки забезпечує справедливий баланс між інтересами суспільства та правами особи, яка зазнає втручання.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для зобов'язання відповідача повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку площею 0,0324 га з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва шляхом знесення самочинно збудованих будівель і споруд, які на ній розташовані. Вказане відповідає положенням ст. 376 ЦК України та ст.. 212 ЗК України. Рішення суду першої інстанції в частині задоволення вказаних позовних вимог залишається без змін.

Окрім розглянутих вище позовних вимог прокурор заявляє вимоги про усунення перешкод територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0324 га (кадастровий помер 8000000000:69:146:0005) по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва наступним шляхом:

- скасування рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумовської М.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 03.12.2018 індексний номер 44375234, та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нерухоме майно - нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв. м. за адресою: м. Київ, проспект Відрадний, будинок 1-Б, із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 1710062080000.

Суд першої інстанції вказані позовні вимоги також задовольнив з чим колегія суддів погодитись не може, з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 806/5244/15, визначено, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

На необхідності дослідження судами ефективності способу захисту наголошено також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 09.02.2021 у справі № 381/622/17, від 20.07.2022 у справі № 806/5244/15, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 та від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 підкреслено, що саме на суд покладено обов'язок здійснити правову кваліфікацію правовідносин сторін, виходячи з установлених під час розгляду справи обставин, та визначити, яка норма права підлягає застосуванню для вирішення спору.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 та від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц звернуто увагу, що у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У певних випадках спосіб захисту імперативно «прив'язаний» до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін «встановлений законом» означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК України, статті 20 ГК України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення ч. 1 ст. 5 ГПК України вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 виснувала, що можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені ст. 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна. Тобто, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно. У випадку задоволення однієї із зазначених вище вимог юридична доля самочинно побудованого майна (спірного об'єкта нерухомості) буде вирішена у встановленому законом порядку. Разом із цим буде відновлено стан єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

При цьому, якщо право власності на об'єкт самочинного будівництва зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, у разі задоволення позовної вимоги про знесення об'єкта самочинного будівництва суд у мотивувальній частині рішення повинен надати належну оцінку законності такої державної реєстрації.

Якщо суд дійде висновку про незаконність державної реєстрації права власності на об'єкт самочинного будівництва, таке судове рішення є підставою для закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи з огляду на положення п. 5 ч. 1 ст. 14 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі набрання законної сили судовим рішенням, яким скасовується рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, на підставі якого відкрито відповідний розділ).

Звідси коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного ст. 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Враховуючи наведені норми матеріального права, а також висновки Великої Палати Верховного Суду щодо них, встановлені судами першої інстанції обставини, неоспорення сторонами фактичного існування такого нерухомого майна в натурі, колегія суддів висновує, що належним та ефективним способом захисту прав територіальної громади міста Києва у спірних правовідносинах є лише вимога позивача про знесення самовільно збудованих нежитлових будівель і задоволення цієї вимоги саме по собі остаточно вирішить юридичну долю спірного самочинного будівництва у встановленому законом порядку.

Аналогічний правовий підхід викладено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 05.02.2025 у справі № 914/2511/23, від 12.02.2025 у справі № 916/960/22 та від 26.02.2025 у справі № 914/2847/23.

За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про усунення перешкод територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0324 га (кадастровий помер 8000000000:69:146:0005) по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва наступним шляхом:

- скасування рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумовської М.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 03.12.2018 індексний номер 44375234, та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нерухоме майно - нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв. м. за адресою: м. Київ, проспект Відрадний, будинок 1-Б, із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 1710062080000,

підлягає скасуванню з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову у позові.

Щодо заяви про застосування строків позовної давності слід зазначити про таке.

Згідно з ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Частиною 1 ст. 216 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Статтею 257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права.

Негаторний позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.

Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод.

Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (ч. 2 ст. 152 ЗК України).

Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об'єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об'єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням власника володіння.

Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі №910/8413/21).

При цьому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, поки існують правовідносини та правопорушення.

Такий підхід у судовій практиці є усталеним (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 12.09.2019 у справі № 487/10128/14- ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц та від 12.09.2023 у справі №910/8413/21.

Вказане спростовує аргументи відповідача щодо пропуску позивачем позовної давності.

Таким чином, враховуючи правову природу спірних правовідносин, які за своїм характером є негаторними, та наведені вище правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо правильного застосування матеріального права у справах відповідної категорії, земельна ділянка зайнята самочинно збудованим нерухомим майном фактично продовжує перебувати у користуванні відповідача, а тому порушення прав їх законного володільця - територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради на реалізацію усіх правомочностей власника триває, отже зазначений позов заявлено в межах позовної давності.

А відтак, доводи відповідача про необхідність застосування наслідків спливу позовної давності у вказаній справі є законодавчо необґрунтованими та безпідставними.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції цілком вірно встановив, що прокурором не пропущено строк позовної давності для звернення з даним позовом до суду.

Щодо посилань відповідача на те, що спір у вказаній справі має вирішуватися за правилами цивільного судочинства, так як власником нерухомого майна по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва згідно Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є фізична особа ОСОБА_1 , а не фізична особа-підприємець, слід зазначити про таке.

Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатися справи за участю фізичних осіб-підприємців Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 по справі № 916/1261/18 виходила з таких міркувань:

«21. Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

22. У статтях 25, 26 цього ж Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.

23. Згідно із частиною другою статті 4 ГПК України юридичні особи та ФОП, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

24. Пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.

25. Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

26. Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

27. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

28. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

29. Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

30. Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб'єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб'єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.»

В постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 686/19389/17 (провадження № 14-42цс19) та від 09.10.2019 у справі № 209/1721/14-ц (провадження № 14-418цс19) зазначено, що для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності потрібно встановити факт ведення діяльності нею як ФОП на цій земельній ділянці, спрямованої на виготовлення та реалізацію, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру.

Відповідно до ст. 42 ГПК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відтак, підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

За змістом ч. 1 ст. 320 ЦК України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності.

Тобто, фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 ЦК України першої статті 24 Цивільного кодексу України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

У ст. 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.

Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин (ст. 26 ЦК України).

З наведених норм законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України). Це право закріплено й у ст. 50 ЦК України, відповідно до якої право на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус «фізична особа - підприємець» сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Правовий статус ФОП надає людині з повною цивільною дієздатністю право займатися підприємницькою діяльністю. Набуття такого статусу не позбавляє людину як учасника суспільних відносин статусу фізичної особи.

Цивільні права й обов'язки фізичної особи набуваються та здійснюються у порядку реалізації цивільної дієздатності цієї особи.

Наявність статусу підприємця не підтверджує те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах.

Колегія суддів зазначає про те, що наявними у матеріалах справи доказами та відомостями, які містяться у Єдиному державному реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань щодо відповідача підтверджено наступне:

- у Єдиному державному реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань наявні відомості про реєстрацію ФОП Аль-Сіррі Абдурахман (ІПН НОМЕР_1 ), основним видом діяльності якого є КВЕД 68.20 Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна;

- самочинно збудоване нерухоме майно по АДРЕСА_1 , на яке за Аль-Сіррі Абдурахман зареєстровано право власності, використовується як кафе «Grand», тобто для здійснення підприємницької діяльності;

- спірна земельна ділянка, відомості про яку внесено за заявою відповідача до Державного земельного кадастру, сформована для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування.

Крім того, слід звернути увагу, що нежитлові (громадські) будинки, які були предметом договору оренди № 05-06/24 від 05.06.2024, який укладено між відповідачем та фізичною особою-підприємцем Горлач О.В., передавалися саме для здійснення господарської діяльності.

Разом з тим, заперечуючи проти позову, зокрема щодо визначеної прокурором юрисдикції спору, відповідач не спростовує той факт, що спірні приміщення використовується ним як суб'єктом господарювання для здійснення підприємницької діяльності.

Дослідивши наявні у матеріалах справи докази з урахуванням приписів ст.ст. 76-79 ГПК України, колегія суддів зазначає про те, що, наявними у матеріалах справи доказами у їх сукупності з більшою ймовірністю підтверджується те, що самочинно збудоване нерухоме майно по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва використовувалось та використовуються відповідачем виключно для здійснення господарської діяльності, що виключає використання майна для особистих та/ або побутових потреб та спростовує посилання відповідача на те, що спір сторін не підлягає вирішення у порядку господарського судочинства та, відповідно, свідчить про відсутність підстав для закриття провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України.

Отже, враховуючи викладене, а також зважаючи на склад учасників справи, предмет позову та характер спірних правовідносин, суд першої інстанції цілком вірно встановив, що вирішення цього спору підлягає здійсненню у порядку господарського судочинства.

Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Відповідно до ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів вважає, що при прийнятті оспореного рішення судом першої інстанції мало місце неправильне застосування норм матеріального права, тому Господарського суду міста Києва від 08.04.2025 у справі № 910/10271/24 підлягає скасуванню в частині задоволення позовних вимог про усунення перешкод територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0324 га (кадастровий номер 8000000000:69:146:0005) по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва наступним шляхом:

- скасування рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумовської М.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 03.12.2018 індексний номер 44375234, та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нерухоме майно - нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв. м. за адресою: м. Київ, проспект Відрадний, будинок 1-Б, із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 1710062080000,

з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог, в решті рішення Господарського суду міста Києва від 08.04.2025 у справі № 910/10271/24 залишається без змін.

Враховуючи вимоги, викладені в апеляційній скарзі, апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман задовольняється частково.

Відповідно до ч 9 ст. 129 ГПК України, якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Оскільки спір зумовлений неправильними діями апелянта, судовий збір за подання апеляційної скарги відповідно до ст. 129 ГПК України підлягає покладенню на нього.

Схожа за змістом правова позиція щодо розподілу судових витрат у аналогічних правовідносинах викладені у постанові Верховного Суду від 05.03.2024 у справі № 904/4076/23.

Водночас, відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з позовом покладаються сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 267-271, 273, 275, 276, 281-285, 287 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман на рішення Господарського суду міста Києва від 08.04.2025 у справі № 910/10271/24 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 08.04.2025 у справі № 910/10271/24 скасувати в частині задоволення позовних вимог про усунення перешкод територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0324 га (кадастровий номер 8000000000:69:146:0005) по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва наступним шляхом:

- скасування рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумовської М.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 03.12.2018 індексний номер 44375234, та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нерухоме майно - нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв. м. за адресою: м. Київ, проспект Відрадний, будинок 1-Б, із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 1710062080000,

та прийняти в цій частині нове рішення, яким у задоволенні вказаних позовних вимог відмовити.

В решті рішення Господарського суду міста Києва від 08.04.2025 у справі № 910/10271/24 залишити без змін.

3. Викласти резолютивну частину рішення Господарського суду міста Києва від 08.04.2025 у справі № 910/10271/24 в такій редакції:

« 1. Позов задовольнити частково.

2. Зобов'язати фізичну особу-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , паспорт НОМЕР_2 , виданий 8024, 06.07.2018, дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_1 ) повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36, ідентифікаційний код 22883141) земельну ділянку площею 0,0324 га з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва шляхом знесення самочинно збудованих будівель і споруд, які на ній розташовані.

3. Скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 площею 0,0324 га по АДРЕСА_3 у Солом'янському районі міста Києва у Державному земельному кадастрі.

4. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

5. Стягнути з фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , паспорт НОМЕР_2 , виданий 8024, 06.07.2018, дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на користь Київської міської прокуратури (03150, м. Київ, вул. Предславинська, 45/9, ідентифікаційний код 02910019) 6 056 (шість тисяч п'ятдесят шість) грн. 00 коп. судового збору.».

4. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.

Матеріали даної справи повернути до місцевого господарського суду.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст судового рішення складено 10.07.2025.

Головуючий суддя О.В. Яценко

Судді О.О. Хрипун

Г.А. Кравчук

Попередній документ

128780936

Наступний документ

128780938

Інформація про рішення:

№ рішення:	128780937
№ справи:	910/10271/24
Дата рішення:	10.07.2025
Дата публікації:	15.07.2025
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Північний апеляційний господарський суд
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Відмовлено у відкритті провадження (08.09.2025)
Дата надходження:	14.08.2025
Предмет позову:	про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, повернення земельної ділянки та скасування державної реєстрації

Розклад засідань:

Минулі засідання (11)

01.10.2024 16:40	Господарський суд міста Києва
15.10.2024 15:00	Господарський суд міста Києва
28.11.2024 12:30	Північний апеляційний господарський суд
05.12.2024 13:00	Північний апеляційний господарський суд
21.01.2025 14:40	Господарський суд міста Києва
11.02.2025 12:00	Господарський суд міста Києва
11.03.2025 11:20	Господарський суд міста Києва
08.04.2025 10:20	Господарський суд міста Києва
13.05.2025 17:20	Господарський суд міста Києва
03.07.2025 10:30	Північний апеляційний господарський суд
10.07.2025 11:00	Північний апеляційний господарський суд