Житомирський апеляційний суд
Справа №282/229/25 Головуючий у 1-й інст. Носач В. М.
Категорія 44 Доповідач Борисюк Р. М.
10 липня 2025 року
Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Борисюка Р.М.,
суддів Галацевич О.М., Павицької Т.М.,
з участю секретаря
судового засідання Смоляра А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Житомирі цивільну справу № 282/229/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів та моральної шкоди,
за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Любарського районного суду Житомирської області від 24 квітня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Носача В.М. у селищі Любарі,
У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся з даним позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь грошові кошти в сумі 40 520 грн, інфляційні втрати за період з 15 липня 2020 року по 14 лютого 2025 року - 28 651,95 грн, три проценти річних за той самий період - 5581,77 грн, моральну шкоду - 50 000 грн та судові витрати.
Позов мотивувався тим, що йому на праві власності належав житловий будинок та земельні ділянки площею 0,25 га та 0,4066 га, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
02 березня 2020 року приватним нотаріусом Романівського районного нотаріального округу Житомирської області Прогонним Є.М. було посвідчено довіреність, якою він уповноважив ОСОБА_2 продати належне йому зазначене вище нерухоме майно.
Через деякий час йому стало відомо, що відповідач відчужив вказаний будинок та земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу від 14 липня 2020 року своїй дочці - ОСОБА_3 , а саме: житловий будинок та земельну ділянку площею 0,25 га за ціною - 28850 грн, земельну ділянку 0,4066 га за ціною - 11670 грн. Дані договори були посвідчені приватним нотаріусом Любарського районного нотаріального округу Житомирської області Соляром В.М. При укладенні цих договорів він присутнім не був, розрахунки за майно з ним проведені не були, коштів не отримував.
Оскільки права представника є похідними від прав особи, яку представляють, відтак у відповідача перед позивачем з моменту продажу вищевказаних об'єктів нерухомості виникло зобов'язання щодо передачі коштів, отриманих на виконання доручення.
Однак, ОСОБА_2 не виконав вимогу закону, не передав йому кошти, отримані у зв'язку з продажем будинку та земельних ділянок.
У зв'язку з простроченням відповідачем зобов'язання щодо передачі позивачу коштів, отриманих у зв'язку з продажем нерухомого майна (28850 грн + 11670 грн = 40520 грн), окрім основної суми боргу, відповідач зобов'язаний сплатити йому інфляційні втрати та 3% річних.
Інфляційні втрати за період часу з 15 липня 2020 року по 14 лютого 2025 року складають 28651,95 грн, три проценти річних за той самий період - 5581,77 грн.
Крім того, внаслідок неправомірних дій відповідача, які полягають у не передачі позивачу коштів, йому завдано моральної шкоди. Тривалий час він знаходиться в стресовому стані, втратив душевний спокій, у нього погіршилось самопочуття та психологічний стан.
Рішенням Любарського районного суду Житомирської області від 24 квітня 2025 року позов задоволено частково та стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти в сумі 40 520 грн; інфляційні втрати в сумі 28651,95 грн та 3 % річних в сумі 5581,77 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання судових витрат.
У поданій апеляційній скарзі, відповідач просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Зазначає, що ОСОБА_1 він знає більше як 40 років. Вони з ним перебували в дружніх стосунках. Він є хрещеним батьком його доньки - ОСОБА_3 .
Так як в батьківському будинку позивач не проживав, вони домовилася, що його донька його купить. Вказує, що до посвідчення договорів купівлі-продажу сам проживав у цьому будинку та користувався земельними ділянками, які є предметом договорів купівлі-продажу, вже понад 10 років, і позивачем дана обставина визнана та підтверджена в судовому засіданні.
Звертає увагу, що на початку 2020 року, він з ОСОБА_1 вирішили, що прийшов час офіційно все переоформити та погодили, що позивач продасть належний йому житловий будинок та земельні ділянки його доньці.
З цією метою позивач надав йому довіреність на продаж будинку та земельних ділянок, яка була посвідчена нотаріально у селищі Романів, де його донька ОСОБА_3 передала ОСОБА_1 обумовлену суму продажу цього майна, останній перерахував кошти і вони розійшлися.
Після того, як його донька зібрала весь необхідний пакет документів, вони звернулися до нотаріуса та оформили договори купівлі-продажу. Усі витрати по оформленню договорів взяла на себе ОСОБА_3 .
Стверджує, що усі домовленості щодо купівлі-продажу зазначеного в договорах майна були досягнуті безпосередньо між Продавцем та Покупцем до їх укладення, погоджена сторонами сума продажу була передана Покупцем Продавцю до їх укладення, що відображено в договорах купівлі-продажу.
Договори купівлі-продажу укладені 14 липня 2020 року. Його донька є власником цього майна, вільно ним володіє та користується, дані договори є дійсними, позивачем не оскаржувалися в судовому порядку. Протягом майже 5 років позивач будь-яких претензій майнового характеру щодо несплати йому ціни продажу не заявляв.
Крім того, в судовому засіданні ОСОБА_4 визнав, що йому було відомо як про факт укладення договорів купівлі-продажу так і про їх зміст.
Вважає, що позивач звернувся до суду через конфлікт, який виник між ними у звязку із необхідністю повернення ОСОБА_4 отриманої субсидії в розмірі 8000 грн.
Також зазначив, що він не був уповноважений на отримання коштів для передачі позивачу. Тому і обов'язку, передбаченого пунктом 3 частини 1 статті 1006 ЦК України у нього не виникло, а тому суд, задовольняючи позов частково, застосувавши дану норму права, ухвалив незаконне рішення.
Вказує про те, що посилання суду в оскаржуваному рішенні на постанову Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 25 березня 2024 року у справі №458/229/18 щодо застосування норм Глави 17 та Глави 68 ЦК України, не можуть застосуватися до спірних правовідносин, адже предметом перегляду у даній справі є зовсім інші, відмінні правовідносини від правовідносин, які виникли між ОСОБА_1 та ним.
У поданому відзиві, представник позивача просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення місцевого суду без змін.
У судовому засіданні відповідач та його представник підтримали доводи апеляційної скарги та надали пояснення, які відповідають доводам поданої скарги.
Позивач апеляційну скаргу не визнав та просив відмовити у її задоволенні, а рішення місцевого суду залишити без змін. Його представник у режимі відеоконференції також апеляційну скаргу не визнав, підтримав доводи відзиву та надав пояснення, які відповідають його змісту.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до пункту 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.
В апеляційній скарзі відповідач оскаржує рішення суду першої інстанції лише в частині задоволених позовних вимог. Рішення суду в частині відшкодування моральної шкоди не оскаржується, а тому апеляційним судом в цій частині не перевіряється.
Задовольняючи частково позовні вимоги, місцевий суд виходив із їх доведеності та обґрунтованості.
Колегія суддів погоджується з такими висновками з огляду на таке.
Установлено, що 02 березня 2020 року приватним нотаріусом Романівського районного нотаріального округу Прогонним Є.М. посвідчена довіреність ОСОБА_1 , якою він уповноважує ОСОБА_2 продати (на умовах на свій розсуд) і підписати в органах нотаріату договори купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд та земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства, загальною площею 0,6566 га, що знаходиться в АДРЕСА_1 (а.с.5).
14 липня 2020 року приватним нотаріусом Любарського районного нотаріального округу Соляром В.М. було посвідчено наступні правочини:
- договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до якого ОСОБА_1 , від імені якого діяв ОСОБА_2 , передав у власність за плату (продав) покупцеві ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,4066 га, у межах згідно планом, кадастровий номер 1823181500:03:002:0212, що розташована: АДРЕСА_1 , а покупець приймає у власність за плату (купує) об'єкт продажу і сплатила за нього грошову суму відповідно до умов цього договору;
- договір купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до якого ОСОБА_1 , від імені якого діяв ОСОБА_2 , який передав у власність за плату (продав) покупцеві ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,25 га., кадастровий номер 1823181500:03:002:0211 та житловий будинок, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , а покупець приймає у власність за плату (купує) об'єкт продажу і сплатила за нього грошову суму відповідно до умов цього договору (а.с.7-9).
Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14 липня 2020 року № 216215625 слідує, що право власності на житловий будинок, який розташований за адресою АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу номер 1328, виданий 14 липня 2020 року (а.с.10).
Відповідно до Витягу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14 липня 2020 року № 216217641 слідує, що право власності на земельну ділянку площею 0,4066 га, кадастровий номер 1823181500:03:002:0212 зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу номер 1329, виданий 14 липня 2020 року (а.с.11).
Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14липня 2020 року № 216214100 слідує, що право власності на земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 1823181500:03:002:0211 зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу номер 1328, виданий 14 липня 2020 року (а.с.12).
Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
На підставі статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За змістом частини 5 статті 12 ЦПК України, на суд покладається обов'язок щодо сприяння всебічному і повному з'ясуванню обставин справи шляхом роз'яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов'язків, попередження про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяння здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених законом.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на розгляд своєї справи у суді, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий судовий розгляд.
Цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими ЦПК України, у порядку: наказного провадження, позовного провадження (загального або спрощеного), окремого провадження (частина 2 статті 19 ЦПК України).
Відповідно до вимог статті 11 ЦК України, підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.
Частиною першою статті 202 ЦК України, встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Спірні правовідносини виникли з договору доручення, що регулюється главою 68 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.
Статтею 1003 ЦК України визначено, що у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.
Згідно частини першої статті 1004 ЦК України повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення.
Повірений зобов'язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення (пункт третій частини першої статті 1006 ЦК України).
За приписами частини першої статті 1007 ЦК України довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.
Відповідно до частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Як зазначено у частині третій статті 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акту органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю (частина перша статті 244 ЦК України).
Згідно частини третьої статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За нормами статей 526, 530 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.
Положеннями частин першої та четвертої статті 545 ЦК України передбачено, що прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Частиною першою статті 620 ЦК України визначено, що у разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов'язання.
Відповідно до частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, мають враховуватися іншими судами при застосуванні таких норм права.
Згідно частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норм права до спірних відносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові від 25 березня 2024 року у справі № 458/229/18 Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду проаналізувала норми Глави 17 та Глави 68 ЦК України й сформулювала такі висновки:
- традиційно в доктрині приватного права виокремлюють договірне представництво або добровільне, що виникає на підставі договору. Цим договором, зокрема, є договір доручення (Глава 68 ЦК України);
- довіреність видається однією особою іншій особі, тому видача довіреності є одностороннім правочином. Для цього не потрібна наявність волі іншої особи, тобто другої сторони договору доручення. Довіреність видається на підставі договору доручення (ст. 1003 ЦК України), при чому це робиться обов'язково (ч. 1ст. 1007 ЦК України). Це означає, що наявність довіреності свідчить про договірне представництво;
- Глава 68 ЦК України не містить спеціальних вимог до форми договору доручення, тому й не виключається вчинення договору доручення в усній формі. Формулювання, які вживаються в статті 1003 ЦК України і сутність правовідносин представництва, вимагають фіксації його повноважень, що може бути здійснено в договорі та/або в довіреності. Натомість в статті 1007 ЦК України міститься вимога видати довіреність повіреному і це означає, що вона є обов'язковою. Але можливо вчинити договір доручення в усній формі, й у цьому разі довіреність слугуватиме підтвердженням його укладання;
- з урахуванням змісту статті 244 ЦК України та принципу розумності, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Тобто довіреність має містити повноваження представника необхідні для представництва довірителя перед третіми особами, а не обов'язки представника перед особою, яку він представляє (довірителем). Тим паче конструкція договірного представництва апріорі виключає можливість вчинення довіреності, яка містить можливість представника розпоряджатися коштами на власний розсуд, оскільки це суперечить конструкції цивілістичного представництва;
- видача довіреності на підставі усного договору доручення є підтвердженням укладання договору доручення, і очевидно, що на такі правовідносини поширюються положення, зокрема, статті 1006 ЦК України. У разі відсутності домовленості між повіреним та довірителем про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв'язку з виконанням доручення, така передача має відбуватися негайно. При цьому для довірителя не потрібно пред'являти вимогу про передачу одержаного у зв'язку з виконанням доручення, оскільки пункт 3 частини 1 статті 1006 ЦК України є виключенням, що допускається частиною другою статті 530 ЦК України.
Як було зазначено вище, 02 березня 2020 року ОСОБА_1 видав ОСОБА_2 довіреність, якою уповноважив останнього продати житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель і споруд та земельну ділянки для ведення особистого підсобного господарства, загальною площею 0,6566 га, що знаходиться в АДРЕСА_1 . Довіреність видана терміном на три роки, дійсна до 01 березня 2023 року.
Отже, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем доведено обсяг та зміст дій, які належало вчинити відповідачу в період дії довіреності, що вбачається з повноважень, якими останній був наділений за дорученням.
Оскільки ОСОБА_2 на підставі довіреності реалізував належне позивачу майно за грошові кошти, а саме: земельні ділянки та будинок, тому він будучи повіреним зобов'язаний передати все одержане за договором довірителеві. Правочин вчинений повіреним, створює правові наслідки саме для довірителя.
З огляду здійснення відповідачем продажу на підставі доручення ОСОБА_1 належного останньому майна за кошти в сумі 40520,00 грн, відповідно до пунктів другого та третього статті 1006 ЦПК України у відповідача у справі виник обов'язок негайно надати позивачу звіт про виконання ним доручення, передати договір купівлі-продажу, а також отримані у зв'язку з виконанням його доручення грошові кошти у вказаній сумі.
Однак свій обов'язок повернути поручителю грошові кошти відповідач мав виконати негайно, як то передбачено статтею 1006 ЦК України, бо у справі відсутні відомості про наявність між поручителем і повіреним домовленості про встановлення строку (терміну) передачі одержаного у зв'язку з виконанням доручення.
ОСОБА_1 у позовній заяві вказував, що відповідач свій обов'язок не виконав, зокрема не передав отримані за укладеним договором кошти.
На цьому наголосив позивач і в суді апеляційної інстанції.
Статтею 545 «Підтвердження виконання зобов'язання» ЦК України закріплює право боржника вимагати від кредитора надання йому доказів, що підтверджують виконання ним зобов'язання повністю або частково, а саме розписки про отримання виконання.
Право боржника вимагати від кредитора підтвердження прийняття виконання покликане забезпечити виконання боржником покладеного на нього тягаря доведення належного виконання зобов'язання.
Отже, виходячи з приписів статті 545 ЦК України, тягар доказування належного виконання обов'язку повіреного передати довірителю все отримане у зв'язку з виконанням доручення несе відповідач, як боржник у цьому зобов'язанні та сторона у справі, яка посилається на виконання свого обов'язку.
Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).
Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
В апеляційній інстанції відповідач пояснив, що за придбаний будинок та земельні ділянки його донька ОСОБА_3 повністю розрахувалася із позивачем після оформлення довіреності у селищі Романів Житомирської області. Розписок у ОСОБА_1 не брали, так, як перебували у дружніх відносинах, він був його кумом.
У матеріалах справи відсутні належні, допустимі та достовірні докази передачі відповідачем позивачу коштів, отриманих під час виконання його доручення з продажу земельних ділянок та будинку. Такі докази і не встановлені у судовому засіданні.
Отже, відповідач не довів виконання свого обов'язку і він порушив право позивача на негайне отримання належних йому коштів.
Таким чином, місцевий суд дійшов до правильного висновку, що позовна вимога про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 коштів в сумі 40520,00 грн підлягає до задоволення.
Щодо вимоги про стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат, апеляційний суд зазначає наступне.
До матеріалів позовної заяви позивачем долучено розрахунок інфляційних втрат за період з 15 липня 2020 року (день, наступний після укладення договору купівлі-продажу) по 14.02.2025, відповідно до якого заборгованість відповідача перед позивачем становить - 40520,00 грн; інфляційні втрати - 28651,95 грн; 3% річних- 5581,77 грн.
Частиною другою статті 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3% річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника.
При обрахунку 3% річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні.
Три відсотки річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році).
Дана правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 16 січня 2019 року справа № 373/2054/16-ц.
У клопотанні про зміну позовних вимог позивач просив стягнути із відповідача інфляційні втрати та 3% річних до моменту виконання рішення суду.
Враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, суд першої інстанції правильно вказав на неможливість здійснення судом розрахунку до дня виконання рішення. Тому стягненню з відповідача підлягають 3 % річних саме за наданим позивачем розрахунком за період з 15.07.2020 року по 14.02.2025 року, що становить - 28651,95 грн.
Також є вірними висновки районного суду, що з відповідача підлягають стягненню інфляційні втрати в розмірі 5581,77 грн за вищезазначений період.
Щодо застосування до вказаних правовідносин строків позовної давності колегія суддів зазначає наступне.
Статтями 256, 257 ЦК України, встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Частинами першою та п'ятою статті 261 ЦК України, визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
За змістом частин третьої, четвертої та п'ятої статті 267 ЦК України, передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
В постановах Верховного Суду України від 19.03.2014 у справі № 6-14цс14, від 29.10.2014 у справі № 6-169цс14, від 30.09.2015 у справі № 6-154цс15 зроблено висновок про те, що за договором, що визначає щомісячні платежі перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а також початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Колегія суддів звертає увагу, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладено обов'язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду було пропущено з поважних причин (п. 6.43, 6.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019, прийнятій у справі № 911/3681/17).
У постанові від 17 квітня 2018 року (справа №200/11343/14-ц) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин.
Запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина.
Законом України № 530-ІХ від 17 березня 2020 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» введення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, віднесено до форс-мажорних обставин (частина друга статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати»).
02 квітня 2020 року набув чинності Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», відповідно до якого розділ «Прикінцеві положення» ЦК України доповнено пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Тобто, строк позовної давності, в силу пункту 12 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, продовжено на строк дії карантину.
У постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі 679/1136/21 зазначено, що: «У пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб'єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)».
Виходячи із взаємозв'язку норм права, які були прийняті органом законодавчої влади в Україні під час дії карантину, введеного Урядом України у зв'язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), цілей, з метою яких ці норми впроваджені, а також з метою недопущення безпідставного звуження прав учасників цивільних правовідносин, пункт 12 Перехідних і прикінцевих положень ЦК України щодо продовження під час карантину строків загальної і спеціальної позовної давності, передбачених статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, підлягає застосуванню і у тому випадку, коли тривалість строку позовної давності, визначена законом.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Разом з тим, пунктом 19 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК України, передбачено, що у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 №64/2022, затвердженим ЗУ «Про затвердження Указу Президента України» «Про введення воєнного стану в Україні» № 2102-IX від 24 лютого 2022 року, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
24 лютого 2022 року в Україні було введено воєнний стан відповідно до Указу Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого ЗУ «Про затвердження Указу Президента України» «Про введення воєнного стану в Україні».
В подальшому, воєнний стан неодноразово продовжувався та діє до теперішнього часу.
Таким чином, з огляду на приписи ст. 256, 257 ЦК України, п.19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, а також на встановлені судом обставини, а саме, дату коли позивач міг дізнатися про порушення відповідачем його права тобто 14.07.2020, а також дату звернення позивача з цією позовною заявою, строк позовної давності щодо вимог ОСОБА_1 у справі, в силу п. 19 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України на момент подання позову не сплив і продовжувався на період дії в Україні воєнного стану.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції, що строк позовної давності мав закінчитись 14 липня 2023 року, тобто вже після скасування карантинних обмежень. Однак, відповідно до пункту 19 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК України, у період дії воєнного стану в Україні, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. На даний час строк дії воєнного стану в України продовжено.
У зв'язку з наведеним вище, колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги щодо застосування строків позовної давності.
Інші доводи апеляційної скарги містять суб'єктивне тлумачення апелянтом як обставин справи, так і норм діючого законодавства, направлене на переоцінку доказів, яким суд першої інстанції дав належну правову оцінку.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що місцевим судом при ухваленні рішення були належним чином оцінені подані сторонами докази, повно встановлені фактичні обставини справи, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення суду, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.
Згідно статті 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право залишити судове рішення без змін, а скаргу - без задоволення.
Відтак, у відповідності до положень статті 375 ЦПК України, колегія дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення місцевого суду - без змін.
Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи немає.
Керуючись ст. ст. 258, 259, 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Любарського районного суду Житомирської області від 24 квітня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Судді
Повний текст постанови складений: 10 липня 2025 року.