Справа № 161/17452/24 Головуючий у 1 інстанції: Кихтюк Р. М.
Провадження № 22-ц/802/750/25 Доповідач: Матвійчук Л. В.
09 липня 2025 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Матвійчук Л. В.,
суддів - Федонюк С. Ю., Осіпука В. В.,
з участю секретаря судового засідання - Губарик К. А.,
представників позивача - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
представника відповідача Відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції - Грущук М. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Деснянського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_4 , про скасування арешту за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 квітня 2025 року
У вересні 2024 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що на виконанні у Відділі державної виконавчої служби у м. Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - ВДВС у м. Луцьку ЗМУ МЮ) перебувало виконавче провадження № 30509719 з примусового виконання виконавчого листа № 2-6322 від 26 жовтня 2007 року про стягнення з нього аліментів на користь ОСОБА_4 та на підставі постанови державного виконавця від 06 грудня 2011 року на все належне йому майно накладений арешт.
Позивач зазначав, що виконавче провадження закінчено 24 червня 2016 року на підставі п. 6 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» (закінчення передбаченого законом строку для даного виду стягнення), але арешт, накладений в межах виконавчого провадження, не був знятий.
Позивач також вказував, що накладення арешту на належне йому майно створює перешкоди у праві володіння, користування та розпорядження ним.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_3 просив суд скасувати арешт, накладений постановою ВДВС Деснянського РУЮ м. Києва від 06 грудня 2011 року на належне йому майно.
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 жовтня 2024 року до участі у справі в якості співвідповідача залучено Деснянський відділ державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління юстиції (м. Київ) (далі - Деснянський ВДВС у м. Києві ЦМУЮ (м.Київ)) та в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_4 .
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 квітня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 , покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_3 .
На переконання скаржника, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову у цій справі. Суд не звернув уваги на те, що із закінченням виконавчого провадження перестали існувати правові підстави для арешту та заборони на відчуження на майно позивача. Відповідачі та третя особа не надали суду жодних доказів, які б підтверджували наявність у позивача заборгованості по сплаті аліментів. При цьому заборгованість позивач погасив повністю, що підтверджується оригіналами розписок, власноручно складених та підписаних третьою особою, та платіжними дорученнями банку. В матеріалах справи також відсутні докази про те, що на даний час існує потреба в арешті належного позивачу майна.
Відзивів на апеляційну скаргу відповідачі не подали.
Представник відповідача Деснянського ВДВС у м. Києві ЦМУЮ (м.Київ) та третя особа ОСОБА_4 , будучи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися, про причини неявки апеляційний суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи не заявляли.
Колегія суддів вважає можливим проводити розгляд справи за відсутності представника відповідача та третьої особи згідно з вимогами ст. 372 ЦПК України, оскільки їх неявка в судове засідання апеляційної інстанції не перешкоджає розгляду справи.
Згідно із частинами 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши пояснення представників позивача, представника відповідача ВДВС у м. Луцьку ЗМУ МЮ, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції належить скасувати та закрити провадження у справі, виходячи з таких мотивів.
Судом першої інстанції встановлено, що на примусовому виконанні у Деснянському ВДВС у м. Києві ЦМУЮ (м. Київ) перебувало виконавче провадження № 21389467 з примусового виконання виконавчого листа від 26 жовтня 2007 року № 2-6322, виданого Луцьким міськрайонним судом Волинської області про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 аліментів у розмірі 500 грн щомісячно. Постановою державного виконавця від 14 грудня 2011 року закінчено виконавче провадження на підставі п. 10 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» (направлення виконавчих документів за належністю до іншого відділу ДВС) (а.с.7, 8, том 1).
У межах виконавчого провадження постановою державного виконавця від 06 грудня 2011 року накладено арешт на все належне боржнику ОСОБА_3 майно та оголошено заборону на його відчуження.
Надалі зазначене виконавче провадження перебувало на виконанні у ВДВС у м. Луцьку ЗМУ МЮ № 30509719 і постановою державного виконавця від 24 червня 2016 року закінчено на підставі п. 6 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» (закінчення передбаченого законом строку для даного виду стягнення) (а.с.9).
З пояснень третьої особи ОСОБА_4 суд встановив, що боржник ОСОБА_3 заборгованість за аліментами не сплатив. Виконавчий лист повернутий у зв'язку із досягненням дочкою повноліття. Вказана обставина підтверджується довідкою-розрахунком про наявність заборгованості станом на 2013 рік.
Ухвалюючи рішення про відмову у позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивач ОСОБА_3 не надав беззаперечних доказів, які б свідчили про повне і належне виконання ним зобов'язань за виконавчим провадженням, а тому вважав, що відсутні підстави для скасування арешту, накладеного на належне йому майно.
Апеляційний суд не погоджується із такими висновками суду, враховуючи наступне.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов'язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.
Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.
Відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
В порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
Спори про право цивільне, пов'язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до ст. 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
Відповідно до ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем або приватним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження».
Наведений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 577/4541/20 (провадження № 61-8240св21).
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції не врахував того, що ОСОБА_3 є боржником у виконавчому провадженні і не може пред'являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший порядок судового захисту, а саме оскарження боржником рішення, дій чи бездіяльності державного виконавця або приватного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Помилково прийнявши позов до розгляду, під час судового розгляду суд повинен закрити провадження у справі з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.
Отже, суд першої інстанції помилково розглянув справу по суті та не врахував того, що арешт накладено на майно ОСОБА_3 , який є боржником у виконавчому провадженні, з метою забезпечення виконання рішення суду, а тому він не може виступати позивачем у цій справі й така справа не підлягає розгляду в позовному провадженні, отже, провадження у справі підлягає закриттю на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.
Схожі правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 904/51/19 (провадження №12-122гс19), у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19), у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 24 червня 2021 року у справі № 127/11276/20 (провадження № 61-882св21), від 08 вересня 2021 року у справі № 369/3757/20 (провадження № 61-3588св21), від 01 грудня2021 року у справі № 201/6486/20 (провадження № 61-19066св20).
Згідно з ч. 1 ст. 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване судове рішення у цій справі з наведених підстав підлягає скасуванню, а провадження у справі належить закрити, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (загального позовного провадження).
Водночас колегія суддів вважає за необхідне роз'яснити позивачу його право на судовий захист у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 377, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 квітня 2025 року у цій справі скасувати.
Провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до Відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Деснянського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_4 , про скасування арешту, закрити.
Роз'яснити позивачу його право на судовий захист у порядку, передбаченому розділом VII Цивільного процесуального кодексу України.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий-суддя
Судді: