номер провадження справи 27/44/25
02.07.2025 Справа № 908/827/25
м. Запоріжжя Запорізької області
Господарський суд Запорізької області у складі судді Дроздової С.С., розглянувши матеріали справи
за позовом: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях (вул. Центральна, буд. 6, м. Дніпро, 49000, ідентифікаційний код юридичної особи 42767945)
до відповідача: Управління поліція охорони в Запорізькій області (вул. Водограйна, буд. 3, м. Запоріжжя, 69118, ідентифікаційний номер юридичної особи 40108947)
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Головне управління державної казначейської служби України у Запорізькій області (пр. Соборний, буд. 168, м. Запоріжжя, 69107, ідентифікаційний номер юридичної особи 37941997)
про стягнення 10 621 грн 00 коп.
за участю представників
від позивача: Пакуля О.А., самопредставництво, витяг з ЄДР,посвідчення № 345 від 14.07.2024
від відповідач: Лиходіт В.А., довіреність № 3312/43/27/8/01-2024 від 26.12.2024
від третьої особи: Фокіна А.В. самопредставництво, витяг з ЄДР
Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях звернувся до Господарського суду Запорізької області з позовною заявою про стягнення з Управління поліція охорони в Запорізькій області 10 482 грн 47 коп. неустойки, 138 грн 53 коп. пені.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.03.2025 здійснено автоматизований розподіл позовної заяви між суддями, присвоєно єдиний унікальний номер судової справи 908/827/25 та визначено до розгляду судді Дроздовій С.С.
Ухвалою суду від 02.04.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 908/827/25, присвоєно справі номер провадження 27/44/25. Розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання.
17.04.2025 від Головного управління державної казначейської служби України у Запорізькій області надійшли пояснення на позовну заяву.
17.04.2025 відповідач сформував в системі “Електронний суд» відзив на позовну заяву (зареєстрований 18.04.2025 за вх. № 8134/08-08/25). Просив суд відмовити у задоволенні позовних вимоги та застосувати наслідки спливу строку позовної давності.
Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 22.04.2025 визначено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, розпочато розгляд справи зі стадії відкриття провадження у справі, призначено підготовче засідання на 19.05.2025.
30.04.2025 Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях сформована в системі “Електронний суд» відповідь на відзив (зареєстрований 01.05.2025 за вх. № 9025/08-08/25).
Ухвалою суду від 19.05.2025 підготовче провадження закрито та призначено справу до розгляду по суті 03.06.2025.
У судовому засіданні 03.06.2025 оголошено протокольну ухвалу про перерву до 02.07.2025.
Судове засідання 02.07.2025 проводилось за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Відповідно до ст. 222 Господарського процесуального кодексу України, Суд під час судового розгляду справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу в порядку, передбаченому Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів). За заявою будь-кого з учасників справи або за ініціативою суду повне фіксування судового засідання здійснюється за допомогою відеозаписувального технічного засобу (за наявності в суді технічної можливості та за відсутності заперечень з боку будь-кого з учасників судового процесу).
Головуючим суддею оголошено яка справа розглядається, склад суду, та роз'яснено права, у тому числі право заявляти відводи.
Відводів складу суду не заявлено.
Представник позивача в судовому засіданні підтримав заявлені вимоги на підставах викладених у позовній заяві. Просив суд стягнути з відповідача 10 482 грн 47 коп. неустойки, 138 грн 53 коп. пені.
Представник відповідача підтримав свої заперечення, викладені у відзиві. Відповідач зазначив наступне. Згідно зі статтями 653, 654 ЦК України, статті 188 ГК України, пункту 10.3. Договору оренди № 2544/д від 28.01.2010, орендар звернувся до орендодавця листом із пропозицією достроково розірвати вказаний вище договір оренди з 01.09.2020 у зв'язку з відсутністю необхідності у користуванні майном. Оскільки Станом на 01.09.2020 (вказаної в листі бажаної дати розірвання договору) орендар не отримав відповіді від орендодавця, то підстав вважати договір оренди розірваним (припиненим) з 01.09.2020 у орендаря не було. За умовами укладеного договору оренди та норм чинного законодавства вказаний договір станом на 01.09.2020 продовжував свою дію та у відповідача не виникло обов'язку повернути орендоване майно. Зазначене також підтверджується Актом приймання-передачі наданих послуг оренди державного майна, що знаходиться на балансі Головного управління Державної казначейської служби України у Запорізькій області від 13.10.2020 (копія додається). 14.09.2020 Орендодавцем було підписано проект Договору про розірвання Договору оренди від 28.01.2010 № 2544/д, зі змінами, державного нерухомого майна за №12/1-69/2544/д та направлено Орендарю для підписання. Згідно з п. 4 Договору № 12/1-69/2544/д, вказаний договір про розірвання набирає чинності з моменту підписання його сторонами та є невід'ємною частиною Договору. При цьому, Договір № 12/1-69/2544/д, який було підписано Орендодавцем 14.09.2020, містить умови про розірвання Договору оренди від 28.01.2010 №2544/д з 01.09.2020 (п.1. Договору), тобто з дати, яка вже минула на момент його підписання. Ця обставина об'єктивно унеможливлює виконання пункту 10.10 Договору оренди, а саме повернення орендованого майна протягом трьох днів з дати розірвання (припинення) договору, оскільки на момент підписання цього договору Орендодавцем цей строк уже минув. Оскільки УПО Запорізької області станом на 01.09.2020 не отримало відповіді від Орендодавця щодо розірвання договору оренди, то Орендар не міг знати, чи буде прийнято рішення Орендодавцем про розірвання договору саме з 01.09.2020 та, відповідно, повернути майно протягом трьох днів з цієї дати. Тож слід зазначити, що станом на 01.09.2020 у Орендодавця не було жодних підстав висувати вимогу щодо повернення орендованого майна, а у Орендаря не виникло обов'язку повернути це майно протягом трьох днів саме з цієї дати. Враховуючи, що умови Договору №12/1-69/2544/д від 14.09.2020 про розірвання договору оренди з 01.09.2020 не можуть бути застосовані до правовідносин сторін, що об'єктивно склалися, що вказаний договір про розірвання набирає чинності з моменту підписання його сторонами (14.09.2020), а Акт приймання-передавання майна підписаний 30.09.2020, то вимога позивача щодо стягнення неустойки за період з 01.09.2020 по 30.09.2020 є безпідставною.
Позивач скористався своїм правом на надав відповідь на відзив.
Представник третьої особи підтримав свої доводи, викладені у письмових поясненнях.
Згідно до статті 210 ГПК України, суд дослідив оригінали документальних доказів, які надіслав до суду позивач у справі в обґрунтування позовних вимог.
Заслухавши представників позивача та відповідача, дослідивши докази, суд вийшов з нарадчої кімнати та згідно ст. 240 Господарського процесуального кодексу України оголосив вступну та резолютивну частини рішення, повідомив строк виготовлення повного тексту рішення та роз'яснив порядок і строк його оскарження.
Розглянувши матеріали справи та оцінивши надані докази, вислухавши представників позивача та відповідача, суд
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, способами захисту цивільних прав та інтересів може бути - визнання права.
З огляду на статтю 509 Цивільного кодексу України, далі ЦК України, вбачається, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК України.
У відповідності до пункту 1 частини 2 статті 1 ЦК України договір - є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні права і обов'язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.
Договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. До зобов'язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов'язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який право чин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов'язань.
У відповідності до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).
Як вбачається з матеріалів справи, 28.01.2010 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Запорізькій області (далі - Орендодавець) та Управлінням Державної служби охорони при ГУМВС України в Запорізькій області (далі - Орендар) укладено договір оренди державного нерухомого майна № 2544/д (далі - Договір).
Відповідно до п. 1.1 Договору, Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно загальною площею 20,5 кв.м. (далі - майно), а саме: частину покрівлі площею 18,0 кв.м., частину технічного поверху площею 2,5 кв.м., відповідно до плану технічного поверху та покрівлі адміністративної будівлі (літ. А-12) (Додаток № 3).
Орендоване майно знаходиться на балансі Головного управління Державного казначейства України у Запорізькій області.
На виконання наказу Фонду державного майна України від 17.01.2019 № 39 «Про реорганізацію регіональних відділень Фонду державного майна України» утворено Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях, як юридичну особу публічного права. Установлено, що Регіональне відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях с правонаступником майна, прав та обов'язків Регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області.
На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 13.10.2015 № 834 «Питання функціонування органів поліції охорони як територіальних органів Національної поліції та ліквідації деяких територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» утворено Управління поліції охорони в Запорізькій області як юридичну особу публічного права як територіальний орган Національної поліції. Установлено, що органи поліції охорони, утворені як територіальні органи Національної поліції, є правонаступниками відповідних державних установ Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ, що ліквідуються в установленому законодавством порядку.
На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 28 березня 2011 року № 346 "Про ліквідацію урядових органів", наказу Міністерства фінансів України від 30.04.2011 № 574 "Про заходи щодо ліквідації Державного казначейства України", наказу Державного казначейства України від 05.05.2011 № 116 "Щодо ліквідації територіальних органів Державного казначейства України" 27/12.2011 було ліквідовано Головне управління Державного казначейства України у Запорізькій області. Згідно з пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 15 червня 2011 року № 651 "Про утворення територіальних органів Державної казначейської служби" територіальні органи Державної казначейської служби України с правонаступниками прав та обов'язків територіальних органів Державного казначейства України.
Згідно п. 2.1 Договору вступ Орендаря у користування Майном наступає одночасно з підписанням Сторонами Договору та акта приймання-передавання орендованого Майна (Додаток № 1).
Відповідно до п. 3.4 Договору у разі користування Майном протягом неповного календарного місяця (першого та останнього місяців оренди) добова орендна плата за дні користування визначається згідно з чинною Методикою розрахунку плати за оренду державного майна на основі орендної плати за відповідні місяці пропорційно дням користування.
Згідно п. 3.6 Договору Орендна плата перераховується до державного бюджету та Балансоутримувачу у співвідношенні:50 відсотків від розміру орендної плати за кожен місяць - до Державного бюджету; 50 відсотків розміру орендної плати за кожен місяць Балансоутримувачу на його розрахунковий рахунок.
Відповідно до п. 3.8 Договору Орендна плата, перерахована несвоєчасно або не в повному обсязі, підлягає індексації і стягується до державного бюджету та Балансоутримувачу у визначеному п. 3.6 співвідношенні відповідно до чинного законодавства України з урахуванням пені в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який нараховується пеня, від суми заборгованості з урахуванням індексації, за кожний день прострочення, включаючи день оплати.
Позивач зазначив, що внаслідок несвоєчасного перерахування орендної плати за оренду Майна у період з 15.01.2020 по 15.03.2020 нарахована пеня в розмірі 138 грн 54 коп.
28.08.2020 до позивача надійшла заява Орендаря з проханням розірвати договір оренди з 01.09.2020 у зв'язку з відсутністю виробничої потреби.
14.09.2020 між Орендодавцем та Орендарем підписаний Договір про розірвання Договору оренди від 28.01.2010 № 2544/д, із змінами, державного нерухомого майна, № 12/1- 69/2544/д (далі - Договір про розірвання).
Відповідно до пункту 1 Договору про розірвання, згідно зі статтями 653, 654 ЦК України, статтею 188 ГК України, пунктом 10.3 Договору оренди від 28.01.20210 № 2544/д, на підставі листа Орендаря від 28.08.2020 № б/н щодо розірвання Договору, Орендар та Орендодавець прийшли до згоди розірвати з 01.09.2020 Договір, предметом якого є строкове платне користування державне нерухоме майно загальною площею 20,5 кв.м. (далі - майно), а саме: частину покрівлі площею 18,0 кв.м., частину технічного поверху площею 2,5 кв.м., відповідно до плану технічного поверху та покрівлі адміністративної будівлі (літ. А-12), розташоване за адресою: м. Запоріжжя, пр. Соборний, 168.
Згідно п. 10.10 Договору оренди у разі припинення або розірвання цього Договору, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства Орендаря, Майно протягом трьох робочих днів з дати розірвання (припинення) повертається Орендарем Балансоутримувачу.
Позивач зазначив, що у зв'язку з тим, що Акт приймання - передавання підписаний Орендарем, Орендодавцем та Балансоутримувачем 30.09.2020, тобто з порушенням термінів, визначених пунктом 10.10 Договору оренди, яким передбачено повернення Майна протягом трьох робочих днів з дати розірвання (припинення). Відповідно до інформації з Акту приймання - передавання Орендоване майно передано Балансоутримувачу в тому ж технічному стані, що й при передачі його в оренду; поліпшення та інші зміни орендованого майна не здійснювалися.
У зв'язку з вищевикладеним, позивач змушений був звернутися до суду з даним позовом про стягнення з відповідача 10 482 грн 47 коп. неустойки та 138 грн 53 коп. пені.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд дійшов наступних висновків.
За змістом положень статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення цивільного кодексу з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
За змістом ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Господарські зобов'язання між сторонами виникли на підставі Договору оренди державного нерухомого майна № 2544/д від 28.01.2010 та Договору про розірвання Договору оренди нерухомого майна № 12/1-69/2544/д від 14.09.2020.
Згідно з положеннями ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Згідно статей 610, 611, 612 Цивільного кодексу України невиконання зобов'язання у погоджений сторонами в договорі строк є порушенням зобов'язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, установлених договором або законом.
Правові наслідки порушення умов договору оренди майна визначені відповідними нормами Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.
Невиконання наймачем передбаченого частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України обов'язку щодо негайного повернення наймодавцеві речі (у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі) у разі припинення договору є порушенням умов договору, що породжує у наймодавця право на застосування до наймача відповідно до частини другої статті 785 ЦК України такої форми майнової відповідальності як неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Положеннями статті 549 Цивільного кодексу України та статті 230 Господарського кодексу України визначено загальне поняття штрафних санкцій, яке у господарському судочинстві включає неустойку, штраф, пеню, яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил господарської діяльності, невиконання господарського зобов'язання.
За приписами статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Частиною першою статті 230 Господарського кодексу України визначено поняття штрафних санкцій. Ними визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до частини першої статті 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина перша статті 548 Цивільного кодексу України).
Тобто, неустойка згідно із частиною другої статті 785 Цивільного кодексу України розглядається як законна неустойка і застосовується незалежно від погодження сторонами цієї форми відповідальності в договорі найму (оренди).
Водночас неустойка за частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України має спеціальний правовий режим, який обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди є майновим і виникає після закінчення дії договору. Наймодавець (орендодавець) у цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші ефективні засоби впливу задля виконання відповідного зобов'язання, окрім як використання встановленого законом права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном, а не неустойки, що встановлена договором, дію (чинність) якого вже припинено.
Отже, яким би способом в договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами, у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов'язку щодо повернення речі з найму (оренди) зі збереженням подальшого фактичного володіння цією річчю після припинення договору, ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов'язання, окрім того, що передбачений частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України.
Аналогічний висновок викладений в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19.
З урахуванням наведеного, до правовідносин сторін з питань відповідальності орендаря за невиконання обов'язку з повернення об'єкта оренди після припинення договору, підлягають застосуванню положення частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України, а не положення договору оренди, чинність умов якого припинена із закінчення строку на який його було укладено.
Відповідно до п. 10.1 Договору оренди цей Договір укладено строком на один рік, що діє з 28.01.2010 по 27.01.2011 включно.
Згідно п. 10.4 Договору оренди, у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення його Договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, Договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим Договором.
Відповідно до п. 3.12 Договору оренди у разі припинення (розірвання) Договору оренди Орендар сплачує орендну плату до дня повернення Майна за актом приймання-передавання включно в межах терміну, встановленого п.10.10 цього Договору. Закінчення строку дії Договору оренди не звільняє Орендаря від обов'язку сплатити заборгованість за орендною платою, якщо така виникла, у повному обсязі, ураховуючи санкції, до Державного бюджету та Балансоутримувачу.
28.08.2020 до Орендодавця надійшла заява Орендаря з проханням розірвати договір оренди з 01.09.2020, у зв'язку з відсутністю виробничої потреби.
14.09.2020 між Орендодавцем та Орендарем підписаний Договір про розірвання Договору оренди від 28.01.2010 № 2544/д, із змінами, державного нерухомого майна, № 12/1- 69/2544/д (далі - Договір про розірвання).
Відповідно до п. 1 Договору про розірвання, згідно зі статтями 653, 654 ЦК України, статтею 188 ГК України, пунктом 10.3 Договору оренди від 28.01.20210 № 2544/д, на підставі листа Орендаря від 28.08.2020 № б/н щодо розірвання Договору, Орендар та Орендодавець прийшли до згоди розірвати з 01.09.2020 Договір, предметом якого є строкове платне користування державне нерухоме майно загальною площею 20,5 кв.м. (далі - майно), а саме: частину покрівлі площею 18,0 кв.м., частину технічного поверху площею 2,5 кв.м., відповідно до плану технічного поверху та покрівлі адміністративної будівлі (літ. А-12), розташоване за адресою: м. Запоріжжя, пр. Соборний, 168.
Відповідно до п. 2 Договору про розірвання Орендар зобов'язується сплатити орендну плату, пеню та штраф по Договору.
Відповідно до ч. 2 ст. 795 ЦК України повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом - (актом), який підписується сторонами договору.
Відповідно до Договору про зміни № 7 до Договору оренди від 28.01.2010 № 2544/д, зі змінами, нерухомого майна, що належить до державної власності, Орендар і Орендодавець прийшли до згоди внести зміни та доповнення до Договору оренди, зокрема, пункт 10.3 Договору оренди викласти в наступній редакції: «Зміни до умов цього Договору або його розірвання допускаються за взаємної згоди Сторін. Зміни, що пропонуються внести розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання до розгляду іншою Стороною. Усі зміни та доповнення до цього Договору вносяться в такій самій формі, що й цей Договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено законом».
Згідно п. 10.10 Договору оренди у разі припинення або розірвання цього Договору, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства Орендаря, Майно протягом трьох робочих днів з дати розірвання (припинення) повертається Орендарем Балансоутримувачу.
Відповідно до п. 10.11 Договору оренди Майно вважається поверненим Балансоутримувачу з моменту підписання Сторонами за участю Балансоутримувача Акта приймання-передавання. Обов'язок по складанню Акта приймання-передавання про повернення Майна покладається на Орендаря.
Відповідно до п. 5.11 Договору оренди у разі припинення або розірвання Договору Орендар зобов'язується у разі припинення або розірвання Договору повернути Балансоутримувачу орендоване Майно в належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду. З урахуванням нормального фізичного зносу, та відшкодувати Орендодавцеві збитки в разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) орендованого Майна з вини Орендаря.
Згідно з Актом приймання-передавання державного нерухомого майна орендованого по Договору оренди № 2544/д орендоване майно передано Балансоутримувачу в тому ж технічному стані, що й при передачі його в оренду.
Акт приймання-передавання складено та підписано 30.09.2020.
Відповідно до інформації з Акту приймання - передавання Орендоване майно передано Балансоутримувачу в тому ж технічному стані, що й при передачі його в оренду; поліпшення та інші зміни орендованого майна не здійснювалися.
Отже, матеріалами справи підтверджено, що акт приймання-передавання підписаний Орендодавцем, Орендарем та Балансоутримувачем лише 30.09.2020, а Договір оренди розірвано з 01.09.2020.
Згідно п. 10.12 Договору оренди якщо Орендар не виконує обов'язку щодо повернення Майна в термін визначений в пункті 10.10 Договору оренди, Орендар сплачує Орендодавцю неустойку в розмірі подвійної орендної плати за останній повний місяць оренди за весь час, що відраховується від дати припинення або розірвання Договору оренди до підписання Акта приймання-передавання, який підтверджує фактичне повернення орендованого майна.
Отже, враховуючи те, що акт приймання-передавання підписаний Орендодавцем, Орендарем та Балансоутримувачем лише 30.09.2020, тобто з порушенням термінів, визначених п. 10.10 Договору оренди яким передбачено повернення Майна протягом трьох робочих днів з дати розірвання (припинення), враховуючи вимоги ст. 599 ЦК України, згідно якої зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, суд визнав, що позовна вимога про стягнення з відповідача 10 482 грн 47 коп. неустойки заявлена обґрунтовано і підлягає задоволенню.
Крім того, позивачем заявлено до стягнення 138 грн 53 коп. пені за період з 15.01.2020 по 15.03.2020.
Відповідно до п. 3.8 Договору оренди орендна плата, перерахована несвоєчасно або не в повному обсязі, підлягає індексації і стягується до державного бюджету та балансоутримувачу у визначеному п. 3.6 співвідношенні відповідно до чинного законодавства України з урахуванням пені в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який нараховується пеня, від суми заборгованості з урахуванням індексації, за кожний день прострочення, включаючи день оплати.
У відзиві на позовну заяву відповідач заявляв про пропуск позивачем строку позовної давності.
Щодо заявленої до стягнення пені в розмірі 138 грн 53 коп. суд відмовляє позивачу у задоволенні даної вимоги та частково враховує заяву відповідача про застосування строків позовної давності.
Відповідно до ст. 257 ЦК України до вимог про стягнення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми застосовується загальний строк позовної давності в три роки.
Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно з ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ст. 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Згідно ч. ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Відповідно до ч. 1 ст. 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.
Частинами 3, 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у задоволенні позову.
Тлумачення ч. 3 ст. 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова «лише» (аналог «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що з цього положення випливає безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі, позовна давність судом не застосовується. Тобто цією нормою встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачені випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв'язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі. Таким чином, позовна давність, як загальна, так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною у застосуванні. Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю заяви сторони про це. Такий висновок міститься у Постанові Верховного Суду справа № 757/41194/15-ц 20.02.2019. Подібний висновок міститься у Постанові Верховного Суду у справі № 509/3589/16-ц від 21.10.2020.
За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду, та чи є позов обґрунтованим. Пропуск позовної давності є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Одночасно судом не може бути відмовлено у задоволенні позову і за недоведеністю, і з підстав пропуску позовної давності. Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду у справі 337/2722/17 від 20.03.2019.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 (справа № 914/3224/16) зроблено правовий висновок про те, що порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням (пункт 7.20)».
Велика Палата Верховного Суду, зокрема в постановах від 04.07.2018 у справі №910/11534/13-ц, від 28.03.2018 у справі №444/9519/12, від 23.06.2020 у справі №536/1841/15-ц, викладала висновки щодо питання застосування спеціальної позовної давності за вимогами про стягнення пені.
Так, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік (п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України). Тому стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності, про застосування якої просить боржник. Згідно з ч. 1 ст. 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими ст. ст. 253 - 255 цього Кодексу. На відміну від обчислення позовної давності для вимоги про стягнення штрафу, позовна давність за вимогою про стягнення пені обчислюється окремо за кожен день (місяць), за який нараховується пеня. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на стягнення пені. Перебіг позовної давності для стягнення неустойки (пені, штрафу) за кожним з прострочених щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу.
Водночас, слід зазначити, що строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК України, зокрема, строки позовної давності, були продовжені Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" на строк дії карантину, який був встановлений з 12.03.2020 до 30.06.2023.
24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України в державі запроваджено воєнний стан Указом Президента № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" (затверджений Верховною Радою України Законом від 24 лютого 2022 року № 2102-IX), який продовжувався відповідними Указами Президента України та триває і на час розгляду даної справи.
Також, відповідно до пункту 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 Цивільного кодексу України, продовжуються на строк його дії.
Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення (частина 3 стаття 263 Цивільного кодексу України).
Отже, позивачем не дотримано правил обчислення процесуальних строків щодо стягнення пені в розмірі 138 грн 53 коп. за період з 15.01.2020 по 15.03.2020.
Таким чином, у зв'язку із спливом строку позовної давності щодо заявленої до стягнення пені, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог в цій частині.
Щодо стягнення неустойки в розмірі 10 482 грн 47 коп. за період з 01.09.2020 по 30.09.2020, у суду відсутні підстави для застосування строку позовної давності до позовних вимог, враховуючи наступне.
02.04.2020 набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", згідно якого Розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, яким передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Тобто, строк позовної давності за вимогою про стягнення з відповідача страхового відшкодування в силу пункту 12 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України продовжено на строк дії карантину.
Вказаний пункт був введений в дію на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30 березня 2020 року № 540-IX (далі - Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX), який набрав чинності з 2 квітня 2020 року.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020 року: з 12 березня 2020 року з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу на всій території України запроваджено карантин. Карантин діє протягом всього часу з дати запровадження з 12.03.2020 року, та в подальшому був продовжений постановою Кабінету Міністрів України №383 від 25.04.2023 року до 30.06.2023 року.
Отже, відповідно до пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу з урахуванням дії карантину на території України з 12.03.2020 по 30.06.2023 строк позовної давності збільшено на увесь строк дії карантину.
Разом з цим, згідно з пунктом 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України передбачено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
Розділ "Прикінцеві положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19 згідно із Законом України "Про несення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" № 2120-IX від 15.03.2022 року (далі Закон України № 2120-IX від 15.03.2022 року).
Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" № 64/2022 від 24.02.2022 на території України із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 введено воєнний стан строком на 30 діб, який продовжено згідно зі змінами, внесеними Указами Президента і діє по даний час.
Таким чином, з огляду на приписи статей 256, 258 пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України у суду відсутні правові підстави для застосування строку позовної давності за вимогою про стягнення неустойки в розмірі 10 482 грн 47 коп. за період з 01.09.2020 по 30.09.2020.
Згідно з статтею 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з ч. 3 ст. 74 ГПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст. 96 Цивільного кодексу України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Отже, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарський суд повинен у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог процесуального закону щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
У справі "Руїс Торіха проти Іспанії", Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994). Водночас, необхідно враховувати, що хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, суди мають також враховувати практику Європейського суду з прав людини, викладену, зокрема, у справах "Проніна проти України" (рішення від 18.07.2006), Трофимчук проти України (рішення від 28.10.2010), де Суд зазначає, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Водночас, Верховний Суд зазначає, що такий висновок Європейського суду з прав людини звільняє суди від обов'язку надавати детальну відповідь на кожен аргумент скаржника, проте не свідчить про можливість взагалі ігнорувати доводи чи докази, на які посилаються сторони у справі (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.01.2019 у справі № 910/7054/18 та від 12.02.2019 у справі № 911/1694/18).
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право кожного на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
При цьому виконання рішень, винесених судом, є невід'ємною частиною “права на суд», адже в іншому випадку положення статті 6 Конвенції будуть позбавлені ефекту корисної дії (пункти 34, 37 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Бурдов проти Росії»).
Оцінюючи подані учасниками судового процесу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи у їх сукупності, та, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Згідно ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Отже, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарський суд повинен у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог процесуального закону щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. У справі "Руїс Торіха проти Іспанії", Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994). Водночас, необхідно враховувати, що хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування сторін не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
За таких обставин, розглянувши спір на підставі наявних в матеріалах справи доказів, суд дійшов висновку, щодо часткового задоволення позову.
Згідно зі ст. 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 42, 123, 129, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позовні вимоги Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях до Управління поліція охорони в Запорізькій області задовольнити частково.
Стягнути з Управління поліції охорони в Запорізькій області (вул. Водограйна, буд. 3, м. Запоріжжя, 69118, ідентифікаційний номер юридичної особи 40108947) на користь Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях (вул. Центральна, буд. 6, м. Дніпро, 49000, ідентифікаційний код юридичної особи 42767945) 10 482 (десять тисяч чотириста вісімдесят дві) грн 47 коп. неустойки, 2 390 (дві тисячі триста дев'яносто) грн 80 коп. судового збору.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
В іншій частині позову відмовити.
Рішення оформлено та підписано 10.07.2025.
Суддя С.С. Дроздова
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення буде розміщено в Єдиному державному реєстрі судових рішень за веб-адресою у мережі Інтернет за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua.