Справа № 320/12287/24 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Білоноженко М.А., Суддя-доповідач Кобаль М.І.
09 липня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Бужак Н.П., Черпака Ю.К.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 25 грудня 2024 року в справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (далі по тексту - відповідач, ГУ ПФУ у Київській області) в якому просила:
- визнати протиправними діяння ГУ ПФУ у Київській області щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 недоодержаної пенсії (заборгованості) її померлим чоловіком ОСОБА_2 , відповідно до статті 61 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262-ХІІ, та нарахованої згідно рішення Київського окружного адміністративного суду від 13.12.2021 у справі №320/11079/21;
- стягнути з ГУ ПФУ у Київській області на користь ОСОБА_1 недоодержану пенсію (заборгованість) її померлого чоловіка ОСОБА_2 , відповідно до статті 61 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262-ХІІ та нарахованої згідно рішення Київського окружного адміністративного суду 13.12.2021 у справі №320/11079/21 у розмірі 71599,20 грн. з урахуванням виплачених сум.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 25 грудня 2024 року значений позов задоволено повністю.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.
В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов'язкова.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 , що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 (а.с.11).
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 13.12.2021 у справі №320/11079/21 зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області, з 01 грудня 2019 року, перерахувати та виплатити пенсію ОСОБА_2 , згідно з оновленою довідкою від 07.05.2021 року №52 про розмір грошового забезпечення, виданою Державною установою «Територіальне медичне об'єднання МВС по Київській області» у розмірі 80% від грошового забезпечення, відповідно до статей 43, 63 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», постанови Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 №988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», без обмеження граничним розміром з урахуванням раніше виплачених сум.
На виконання вище вказаного рішення суду ГУ ПФУ у Київській області проведено перерахунок пенсії ОСОБА_2 , та нараховано доплату пенсії у сумі 71599,20 грн. Зазначена інформація не заперечується відповідачем.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, зазначене підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 (а.с.12).
07.11.2023 ОСОБА_1 , звернулася із заявою до пенсійного органу про виплату недоотриманої її померлим чоловіком ОСОБА_2 пенсії, відповідно до статті 61 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 № 2262-ХІІ, нарахованої згідно рішення Київського окружного адміністративного суду від 13.12.2021 у справі №320/11079/21.
Листом від 13.11.2023 №1000-020-8/172916 ГУ ПФУ у Київській області повідомило ОСОБА_1 про те, що оскільки вона не є стягувачем у справі №320/11079/21, тому для виплати недоотриманої доплати пенсії за зазначеним рішенням суду правові підстави відсутні.
Не погоджуючись із вказаною відмовою, позивач звернулась до суду із цим позовом за захистом своїх охоронюваних законом прав та інтересів.
Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка має право на виплату нарахованої, але не сплаченої її чоловіку за життя пенсії, яка призначена у відповідності до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» на виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 13.12.2021 у справі №320/11079/21, з урахуванням ст. 61 Закону №2262-XII.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Статтею 64 Конституції України встановлено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Предметом спору в даній справі є відмова ГУ ПФ України у Київській області у виплаті позивачці суми пенсії, що підлягала виплаті її чоловіку і залишалася неодержаною ним у зв'язку з його смертю.
Порядок виплати недоотриманої пенсії у зв'язку зі смертю пенсіонера врегульовано статтею 52 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV від 09.07.2003 (далі - Закон №1058- IV), якою передбачено, що сума пенсії, що належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою у зв'язку з його смертю, виплачується - по місяць смерті включно членам його сім'ї, які проживали разом з пенсіонером на день його смерті, у тому числі непрацездатним членам сім'ї, зазначеним у частині другій статті 36 цього Закону, які знаходилися на його утриманні, незалежно від того, проживали вони разом з померлим пенсіонером чи не проживали.
Члени сім'ї, зазначені в частині першій цієї статті, повинні звернутися за виплатою суми пенсії померлого пенсіонера протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
У разі звернення кількох членів сім'ї, які мають право на отримання суми пенсії, зазначеної у частині першій цієї статті, належна їм відповідно до цієї статті сума пенсії ділиться між ними порівну.
У разі відсутності членів сім'ї, зазначених у частині першій цієї статті, або у разі незвернення ними за виплатою вказаної суми в установлений частиною другою цієї статті строк сума пенсії, що належала пенсіонерові і залишилася недоотриманою у зв'язку з його смертю, входить до складу спадщини.
Зміст положень частини 3 статті 52 Закону №1058-IV узгоджується зі змістом ст. 1227 ЦК України, якою визначено, що суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини.
Відповідно до ст. 61 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» суми пенсії, які підлягали виплаті пенсіонерові з числа військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, та членів їх сімей і залишилися недоодержаними у зв'язку з його смертю, не включаються до складу спадщини і виплачуються тим членам його сім'ї, які належать до осіб, що забезпечуються пенсією у разі втрати годувальника. Проте батьки і дружина (чоловік), а також члени сім'ї, які проживали разом із пенсіонером на день його смерті, мають право на одержання цих сум і в тому разі, якщо вони не належать до осіб, які забезпечуються пенсією у разі втрати годувальника.
За приписами частини 3 цієї статті зазначені суми виплачуються, якщо звернення за ними надійшло не пізніше 6 місяців після смерті пенсіонера.
Такий підхід до врегулювання цих правовідносин має соціальне спрямування через закріплення спеціального порядку переходу права на отримання зазначених сум до певних осіб, для яких спільно з отримувачем цих сум, які є доходом сім'ї.
У постанові Верховного Суду від 30.01.2020 у справі № 200/10269/19-а, обставини якої схожі зі справою, що розглядається, сформульовано висновок:
«у разі переходу до членів сім'ї спадкодавця належних останньому соціальних виплат, відповідні відносини не є спадковими, у зв'язку з чим не застосовуються норми спадкового права. У цьому випадку право вимоги у зазначених осіб виникає не внаслідок спадкового правонаступництва, а через інший юридичний склад. Фактично законом встановлено переважне право членів сім'ї померлого перед спадкоємцями останнього на отримання соціальних виплат, що належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя».
Такий висновок Верховного Суду стосується випадків, коли члени сім'ї пенсіонера або особа, якій забезпечується пенсією у разі втрати годувальника, реалізувала своє право на неодержану пенсію, в порядку, встановленому ч. 1 ст. 52 Закону № 1058-IV та ч. 1 ст. 61 Закону № 2262-ХІІ, шляхом звернення до територіального органу Пенсійного фонду не пізніше 6 місяців після смерті пенсіонера (ч. 2 ст. 52 Закону № 1058-IV), проте не отримала таку виплату й оскаржує прийняте суб'єктом владних повноважень рішення з цього питання.
Такий підхід до визначення правової природи спірних правовідносин відповідає і висновкам Верховного Суду, викладеним у поставах від 04.12.2024 у справі №120/8398/24, від 11.04.2024 у справі №160/26335/23, від 06.04.2022 у справі №200/10136/20.
Отже, суми пенсії, які підлягали виплаті пенсіонерові з числа військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, та членів їх сімей, і залишилися недоодержаними у зв'язку з його смертю, у разі звернення за ними не пізніше 6 місяців після смерті пенсіонера, не включаються до складу спадщини, а виплачуються виключно за процедурою, визначеною частиною першою статті 61 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Враховуючи зазначене вище та те, що в даній справі ОСОБА_1 реалізувала своє право на неодержану пенсію, в порядку, встановленому частиною першою статті 52 Закону №1058-IV та частиною першою статті 61 Закону №2262-XII, шляхом звернення до ГУ ПФ України у Київській області, не пізніше 6 місяців після смерті її чоловіка - ОСОБА_2 , суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 11.03.2025 по справі № 420/28399/23.
Правовими положеннями ч.5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню, а доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції.
Так, судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Згідно з частиною першої статті 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду, як джерела права.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.
Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).
Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.
Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).
Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.
Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
В зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.
Керуючись ст.ст. 242, 257, 260, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 25 грудня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: Н.П. Бужак
Ю.К. Черпак
Повний текст виготовлено 09.07.2025 року