09 липня 2025 р. Справа № 440/15759/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,
Суддів: Любчич Л.В. , П'янової Я.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29.01.2025 (ухвалене суддею Костенко Г.В.) по справі № 440/15759/24
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області
про визнання протиправним та скасування рішення,
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області, в якому просила: визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 21.11.2024 № 1639500351 про відмову у виплаті грошової допомоги, передбаченої п. 7-1 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", у розмірі десяти місячних пенсій станом на день її призначення; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Полтавській області здійснити нарахування та виплату позивачу грошової допомоги, передбаченої п. 7-1 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", у розмірі десяти місячних пенсій станом на день її призначення.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 29.01.2025 позов задоволено у повному обсязі.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29.01.2025 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.
Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судовим розглядом встановлено, що позивачка перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Полтавській області з 19.08.2024, відповідно до Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
13.11.2024 ОСОБА_1 звернулася до пенсійного органу із заявою про виплату грошової допомоги, передбаченої п. 7-1 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", у розмірі десяти місячних пенсій станом на день її призначення.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області від 21.11.2024 № 1639500351 ОСОБА_1 відмовлено у призначені грошової допомоги, передбаченої п. 7-1 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", оскільки згідно довідки № 01-45/231 від 19.08.2024, виданої ліцеєм "Лідер" Пришибської сільської ради Кременчуцького району Полтавської області та трудової книжки НОМЕР_1 від 20.07.1982 ОСОБА_1 працювала на посаді бібліотекаря в ліцеї "Лідер" Пришибської сільської ради. Документів, що бібліотека має статус юридичної особи та є закладом освіти не надано.
Позивачка не погодилася з вищезазначеною відмовою відповідача та звернулася до суду з цим позовом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, оскільки позивачка в спірний період працювала на посаді, яка віднесена до посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугою років, відтак позивач має страховий стаж не менше 30 років, що дає підстави для застосування до п. 7-1 розд. XV Прикінцевих положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та зобов'язання відповідача здійснити нарахування та виплату грошової допомоги у розмірі десяти місячних пенсій.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Відповідно до п. “е» ст. 55 Закону України Про пенсійне забезпечення від 05.11.1991 № 1788-ХІІ (в подальшому - Закон № 1788-ХІІ) право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців, з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років.
Згідно із п. 7-1 розд. XV Прикінцеві положення Закону України Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування від 09.07.2003 № 1058-IV (в подальшому - Закон № 1058-IV), особам, які на день досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, працювали в закладах та установах державної або комунальної форми власності на посадах, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пунктів "е"-"ж" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", і мають страховий стаж (для чоловіків - 35 років, для жінок - 30 років) на таких посадах, а також якщо вони до цього не отримували будь-яку пенсію, при призначенні пенсії за віком виплачується грошова допомога, яка не підлягає оподаткуванню, у розмірі їх десяти місячних пенсій станом на день її призначення. Виплата зазначеної грошової допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Порядок обчислення стажу, який дає право на призначення грошової допомоги, та механізм виплати цієї допомоги встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Умови обчислення страхового стажу, що дає право на призначення грошової допомоги відповідно до пункту 7-1 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV, та механізм її виплати визначає Порядок обчислення страхового стажу, що дає право на призначення грошової допомоги, та її виплати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 № 1191 (в подальшому - Порядок № 1191).
Згідно із п. 1 Порядку № 1191, умови обчислення страхового стажу, що дає право на призначення грошової допомоги відповідно до пункту 7-1 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Відповідно до п. 2 Порядку № 1191, до страхового стажу, що визначає право на виплату грошової допомоги, зараховуються періоди роботи в закладах та установах державної та комунальної форми власності на посадах, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пунктів "е" і "ж" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", що передбачені: переліком закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 № 909 "Про перелік закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років".
Пунктом 5 Порядку № 1191 визначено, що грошова допомога надається особам, яким починаючи з 1 жовтня 2011 року призначається пенсія за віком відповідно до Закону № 1058-IV та які на день досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 зазначеного Закону, працювали в закладах та установах державної або комунальної форми власності на посада, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пунктів "е" - "ж" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", і мають страховий стаж (для чоловіків - 35 років, для жінок - 30 років) на таких посадах, а також якщо вони до цього не отримували будь-яку пенсію.
Згідно із п. 6 Порядку № 1191, для визначення розміру грошової допомоги враховується місячний розмір пенсії, обчислений згідно із статтями 27 і 28 Закону №1058-IV, станом на день її призначення.
Відповідно до п. 7 Порядку № 1191, виплата грошової допомоги здійснюється органами Пенсійного фонду України одноразово у розмірі десяти місячних пенсій за рахунок коштів Державного бюджету України одночасно з першою виплатою пенсії, яка призначена до виплати.
Із урахуванням вищевикладених норм, суд апеляційної інстанції вважає, що право особи на отримання грошової допомоги у розмірі десяти місячних пенсій пов'язується з досягненням нею пенсійного віку, наявністю у неї необхідного страхового стажу, вихід на пенсію саме з посад в закладах та установах державної та комунальної форми власності, робота на яких дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пунктів "е" - "ж" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", а також неотримання такою особою до моменту виходу на пенсію за віком відповідно до Закону № 1058-IV будь-якого іншого виду пенсії.
Аналогічна правова позиція також викладена Верховним Судом у постановах від 02.03.2020 по справі № 175/4086/16-а, від 28.04.2020 по справі № 678/941/17, від 12.03.2019 по справі №127/9277/17.
Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, визначений постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 № 909.
Судом встановлено, що посади викладача передбачена “Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років», що затверджений постановою КМУ від 04.11.1993 № 909.
При цьому, відповідно до пункту 2 приміток до постанови Кабінету Міністрів України № 909 від 04.11.1993 робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених таким переліком, дає право на пенсію незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ.
Статтею 6 Закону України "Про бібліотеки і бібліотечну справу" визначено види бібліотек, які, зокрема, за призначенням поділяються на публічні (загальнодоступні), у тому числі спеціалізовані для дітей, юнацтва, осіб з фізичними вадами; спеціальні (академій наук, науково-дослідних установ, навчальних закладів, підприємств, установ, організацій).
Бібліотека, відповідно до частини 3 статті 12 згаданого Закону може не мати статусу юридичної особи та перебувати у складі підприємства, установи або організації.
Разом із тим, стаття 30 Закону України "Про бібліотеки і бібліотечну справу" встановлює соціальні гарантії працівників бібліотек, відповідно до частини першої якої на працівників бібліотек, незалежно від форм власності та статусу бібліотеки, поширюються гарантії, встановлені законодавством про працю, соціальне страхування, пенсійне забезпечення.
Відповідно до частини 6 статті 30 згаданого закону працівники бібліотек мають право на допомогу на оздоровлення при наданні щорічної відпустки у розмірі посадового окладу, а також матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та доплату за вислугу років у розмірах та порядку, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
З огляду на викладене, враховуючи що переліком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №909 від 04.11.1993, передбачена посада бібліотекаря незалежно від форми власності, відомчої належності закладів і установ або статусу, суд зазначає, що період роботи позивача на посаді бібліотекаря, має зараховуватись до стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугу.
Таким чином, суд доходить висновку, що дії Головного управління пенсійного фонду в Полтавській області щодо обчислення трудового стажу та відмови позивачу у нарахуванні та виплаті грошової допомоги відповідно до пункту 7-1 розділу ХV Прикінцеві положення Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" є протиправними.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає помилковими доводи відповідача, що у позивачки відсутнє право на призначення грошової допомоги у розмірі десяти місячних пенсій, оскільки посада позивачки та установа у якій вона працювала не відносяться до закладів і установ освіти, охорони здоров'я соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, у зв'язку з чим зазначене не може бути підставою для відмови у виплаті грошової допомоги в розмірі десяти місячних пенсій.
Із урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги ОСОБА_1 обгрунтовані та підлягають задоволення, у зв'язку з чим вимоги апеляційної скарги відповідача задоволенню не підлягають.
Інші доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.
Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.
Таким чином, суд переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення із дотриманням вимог матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29.01.2025 без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 308, 311, 316, 322, 325, 326, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Полтавській області - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29.01.2025 по справі № 440/15759/24 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.В. Присяжнюк
Судді Л.В. Любчич Я.В. П'янова