Справа № 382/1799/24 Головуючий у суді І інстанції Нарольський М.М.
Провадження № 22-ц/824/6951/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
09 липня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Голуб С.А., суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Яготинського районного суду Київської області від 24 грудня 2024 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитними договорами,
У жовтні 2024 року товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів»(далі - ТОВ «ФК «ЄАПБ») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитними договорами, а саме:
- за кредитним договором № 906966910 у розмірі 41 794,75 грн, з яких 11 750,00 грн - сума заборгованості за основною сумою боргу, 30 044,75 грн - сума заборгованості за відсотками;
- за кредитним договором № 3729806466/446418 у розмірі 9 937,50 грн, з яких 2 500,00 грн - сума заборгованості за основною сумою боргу, 7 437,50 грн - сума заборгованості за відсотками.
Позовні вимоги обґрунтувало тим, що 05 липня 2021 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 906966910, відповідно до якого позичальник отримала кредитні кошти в сумі 11 750,00 грн на умовах строковості, зворотності, платності.
28 листопада 2018 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» укладено договір факторингу № 28/1118-01 з урахуванням додаткової угоди № 26 від 31 грудня 2020 року до нього, за умовами яких до ТОВ «Таліон Плюс» перейшло право грошової вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № 906966910 від 05 липня 2021 року, що підтверджується витягом з реєстру прав вимоги № 150 від 07 вересня 2021 року.
20 жовтня 2022 року між ТОВ «Таліон Плюс»та ТОВ «ФК «ЄАПБ» укладено договір факторингу № 20102022, згідно із яким позивач набув право грошової вимоги до відповідачки за вказаним кредитним договоромна загальну суму 41 794,75 грн, з яких 11 750,00 грн - сума заборгованості за основною сумою боргу, 30 044,75 грн - сума заборгованості за відсотками, що підтверджується реєстром прав вимоги № 1 від 21 жовтня 2022 року.
13 липня 2021 року між ТОВ «Гоуфінгоу» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 3729806466/446418, за умовами якого позичальник отримала кредитні кошти в сумі 2 500,00 грн на умовах строковості, зворотності, платності.
19 квітня 2022 року між ТОВ «Гоуфінгоу» та ТОВ «ФК «ЄАПБ» укладено договір факторингу №19042022-Г, у відповідності до якого позивач набув право грошової вимоги до відповідачки за цим кредитним договором на загальну суму 9 937,50 грн, з яких 2 500,00 грн - сума заборгованості за основною сумою боргу, 7 437,50 грн - сума заборгованості за відсотками, що підтверджується реєстром боржників до вказаного договору.
Посилаючись на те, що відповідачка не виконала взяті на себе зобов'язання за укладеними в електронній формі договорами, а з моменту отримання права вимоги до боржника за кредитними договорами ним не здійснювалось нарахування жодних штрафних санкцій, позивач просив суд стягнути з відповідачки вищевказані суми заборгованості, а також понесені судові витрати.
Рішенням Яготинського районного суду Київської області від 24 грудня 2024 рокупозов ТОВ «ФК «ЄАПБ» задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «ЄАПБ» 41 794,75 грн заборгованості та 2 446,34 грн судового збору.
В задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідачка в особі представника - адвоката Василець М.С. звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати змотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
На обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції не враховано, що належними доказами, що підтверджують наявність заборгованості та її розмір, є первинні банківські документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», тоді як наданий позивачем розрахунок заборгованості не є зведеним документом і не підтверджений первинними обліковими бухгалтерськими документами, а лише констатує наявність заборгованості у фіксованій сумі, але не підтверджує її наявність, походження і розмір.
В матеріалах справи відсутня виписка та інші належні докази, які б підтверджували правильність нарахування відсотків за договорами № 906966910 та № 3729806466/446418, а отже позивачем не доведено наявності у відповідачки заборгованості за кредитними договорами у зазначеному ним розмірі.
Суд першої інстанції не звернув уваги, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів переуступки прав вимоги, а відтак і права вимоги позивача до відповідачки. Зокрема, у справі відсутній договір факторингу № 28/1118-01 від 28 листопада 2018 року, як доказ переходу права вимоги від первісного кредитора ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» до ТОВ «Таліон Плюс». Позивач в якості доказів зазначених обставин надав лише копію договору факторингу № 20102022 від 20 жовтня 2022 року, укладеного між ТОВ «Таліон Плюс»та ТОВ «ФК «ЄАПБ».
Крім того, реєстри прав вимог до кожного з вищеперерахованих договорів факторингу, які є невід'ємною частиною такого договору, позивачем не надані, а витяги з реєстру боржників до кожного договору факторингу не містять підпису посадової особи і відтиску печатки первісних кредиторів, що суперечить умовам договору факторингу і є недопустимим доказом.
Суд також не звернув увагу та не перевірив наявність у позивача права вимоги до відповідачки за кредитним договором № 906966910 від 05 липня 2021 року на підставі укладених договорів факторингу, адже на час укладення договору факторингу № 28/1118-01від 28 листопада 2018 рокукредитний договір між ТОВ Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 не був укладений.
Відповідно до приписів статей 514, 1078 ЦК України відступлення права вимоги може здійснюватися лише стосовно дійсної вимоги, яка існувала на момент переходу цих прав.
З огляду на це, представник відповідачки вважає, що на момент укладення договору факторингу № 28/1118-01 від 28 листопада 2018 року боргові зобов'язання ОСОБА_1 за договором № 906966910 від 05 липня 2021 року ще не існували, а відтак і не могли відступатися права кредитора за цим договором.
20 жовтня 2022 року на підставі договору факторингу № 20102022 ТОВ «Таліон Плюс»передало фактору - ТОВ «ФК «ЄАПБ»права вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги. Однак, право вимоги за кредитним договором, укладеним з ОСОБА_1 , у даний договір входити не могло, оскільки у первісного кредитора не виникло право вимоги за зобов'язанням, яке він міг би передати ТОВ «Таліон Плюс» на підставі вищевказаного договору факторингу № 28/1118-01.
Таким чином, ТОВ «ФК «ЄАПБ» не надано беззаперечних і достатніх доказів, які б доводили обґрунтування позовних вимог, зокрема факту отримання ним права грошової вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № 906966910 від 05 липня 2021 року.
Відзиви на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив, лише після призначення справи до розгляду надійшли письмові пояснення позивача.
Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Частиною першою статті 7 ЦПК України встановлено, що розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Такий випадок передбачено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, згідно з якою розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У зв'язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Оскільки суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову в частині стягнення заборгованості за кредитним договором № 3729806466/446418 від 13 липня 2021 року та рішення суду у цій частині не оскаржується відповідачкою, тому відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України судом апеляційної інстанції рішення у зазначеній частині не переглядається.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволенняз таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 05 липня 2021 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога»(кредитодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір кредитної лінії № 906966910 у формі електронного документу з використанням електронного підпису, за яким товариство надало відповідачці кредит у розмірі 11 750,00 грн на умовах строковості, зворотності, платності (а.с. 63-65).
Фінансова установа зобов'язання за договором виконала, перерахувавши на платіжну картку відповідачки відповідну грошову суму у розмірі 11 750,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 05 липня 2021 року (а.с. 66).
Зі свого боку, відповідачка порушила умови договору в частині своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків за його користуванням, не виконавши взяті на себе зобов'язання, тобто в односторонньому порядку відмовилася від виконання договірних зобов'язань.
28 листопада 2018 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» укладено договір факторингу № 28/1118-01 та додаткова угода № 26 від 31 грудня 2020 року про викладення договору факторингу в новій редакції, відповідно до яких до ТОВ «Таліон Плюс» перейшло право грошової вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № 906966910 від 05 липня 2021 року, що підтверджується витягом з реєстру прав вимоги № 150 від 07 вересня 2021 року (а.с. 67-78).
Наведене узгоджується із положеннями статті 1078 ЦК України та пунктом 1.3 договору факторингу, відповідно до положень яких предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
При цьому пунктом 5.3.3 договору факторингу передбачено, що фактор вправі розпоряджатися правом вимоги на свій власний розсуд, в тому числі відступати право вимоги на користь третіх осіб, що також узгоджується із положеннями статті 1083 ЦК України.
20 жовтня 2022 року ТОВ «Таліон Плюс»та ТОВ «ФК «ЄАПБ» укладено договір факторингу № 20102022, згідно із яким ТОВ «Таліон Плюс» передало (відступило) ТОВ «ФК «ЄАПБ» за плату належні йому права вимоги, а позивач прийняла належні клієнту права вимоги до боржників, вказаними у реєстрі боржників (а.с. 81-85).
Відповідно до реєстру прав вимоги № 1 від 21 жовтня 2022 року позивач набув право грошової вимоги до відповідачки за вищевказаним кредитним договором на загальну суму 41 794,75 грн, з яких 11 750,00 грн - сума заборгованості за основною сумою боргу, 30 044,75 грн - сума заборгованості за відсотками (а.с. 86, 87).
Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення заборгованості за кредитним договором № 906966910 від 05 липня 2021 року, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачкою не виконано зобов'язань, визначених кредитним договором, порушено умови щодо погашення кредиту та нарахованих відсотків за його користування, у зв'язку з чим позивач, який у встановленому законом порядку набув право вимоги за договором, вправі задовольнити свої вимоги шляхом стягнення непогашеної суми заборгованості.
Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони зроблені на підставі об'єктивно досліджених судом доказів, із правильним застосуванням норм матеріального права.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
Відповідно до статті 202, частини першої статті 626 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договором є домовленість двох або більше сторін на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною першою статті 205 ЦК України визначено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до частини першої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Частиною першою статті 627 ЦК України установлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Із положень частини першої статті 638 ЦК України слідує, що договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частина друга статті 639 ЦК України).
Абзац другий частини другої статті 639 ЦК України передбачає, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін, вважається укладеним в письмовій формі.
Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію».
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України (положення якої застосовуються до спірних правовідносин на виконання частини другої статті 1054 ЦК України) позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
У статтях 526, 530, 610, 612 ЦК Українипередбачено, що зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
В силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 334/3056/15 зазначено, що у справах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов'язків за кредитним договором, а саме надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 вказано, що тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див., зокрема постанову Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17).
В частині третій статті 12, частині першій статті 81 ЦПК України закріплено загальне правило розподілу обов'язків з доказування, а саме кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (див. постанову Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі № 904/1017/20).
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов'язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судом першої інстанції на підставі наявних у справі доказів встановлено, що договір кредитної лінії № 906966910 від 05 липня 2021 року відповідачкою та фінансовою установою укладено в електронному вигляді із застосуванням електронного підпису з одноразовим ідентифікатором, що має таку саму юридичну силу як і власноручний підпис.
Цей правочин відповідно до Закону України «Про електронну комерцію» вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюються до договору, укладеного у письмовій формі, та укладення цього договору у запропонованій формі відповідало внутрішній волі відповідачки.
Згідно із пунктом 1.1 кредитного договору № 906966910 від 05 липня 2021 року кредитодавець зобов'язується надати позичальникові кредит у вигляді кредитної лінії в розмірі кредитного ліміту на суму 11 750,00 грн, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом відповідно до умов, зазначених у цьому договорі.
У пункті 1.5 кредитного договору визначено, що загальна сума кредиту за цим договором складається з сум кредиту (траншів) отриманих протягом всього строку дії договору.
Пунктом 1.7 договору встановлено, що кредитна лінія надається строком на 30 днів від дати отримання кредиту позичальником (далі - дисконтний період).
Відповідно до пункту 1.9 договору за користування кредитом позичальник зобов'язаний сплачувати кредитодавцю проценти за користування кредитом, які нараховуються в наступному порядку:
1.9.1 виключно на період строку, визначеного в пункті 1.7 договору, нарахування процентів за користування кредитом здійснюється щоденно за дисконтною процентною ставкою у розмірі 423,40 процентів річних, що становить 1,16 процентів від суми кредиту за кожен день користування ним;
1.9.2 за умови продовження строку дисконтного періоду, на умовах пункту 1.8 договору, з наступного дня після закінчення вказаного в пункті 1.7 договору строку, нарахування процентів за користування кредитом здійснюється за індивідуальною процентною ставкою в розмірі 604,99 процентів річних, що становить 1,66 процентів в день від суми кредиту за кожен день користування ним. Кредитодавець за своїм вибором може надавати позичальнику знижки на розмір індивідуальної процентної ставки, про що останній інформується в особистому кабінеті;
1.9.3 у випадку користування кредитом з боку позичальника після закінчення дисконтного періоду без своєчасної оплати процентів в порядку, передбаченому пункті 1.8 договору, умови щодо нарахування процентів за дисконтною та індивідуальною процентною ставкою за весь строк дисконтного періоду скасовуються з дати надання кредиту і до взаємовідносин між сторонами застосовуються правила нарахування процентів за базовою процентною ставкою у розмірі 620,50 процентів річних, що становить 1,70 процентів в день від суми кредиту за кожен день користування ним, відповідно до чого позичальник зобов'язується сплатити кредитодавцю різницю між нарахованими процентами за базовою процентною ставкою та фактично сплаченими процентами за дисконтною та індивідуальною процентними ставками за весь строк користування кредитом протягом дисконтного періоду.
Згідно пункту 4.2 кредитного договору строк дії цього договору обчислюється з моменту його підписання електронним підписом одноразовим ідентифікатором та до закінчення строку надання кредиту.
Пунктом 4.4 договору закріплено, що сторони дійшли згоди, що у всіх відносинах між позичальником та кредитодавцем в якості підпису позичальника буде використовуватись електронний підпис одноразовим ідентифікатором відповідно до правил та Закону України «Про електронну комерцію», що має таку саму юридичну силу як і власноручний підпис.
Встановлено, що кредитні кошти було перераховано ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» і отримано ОСОБА_1 в безготівковій формі одним траншем на банківську картку, вказану нею при заповненні форм заявки для укладення договору, а саме на платіжну картку НОМЕР_1 , що підтверджується платіжним дорученням від 05 липня 2021 року на суму 11 750,00 грн (а.с. 66).
Згідно із наданими позивачем розрахунками заборгованості за кредитним договором № 906966910, складеними первісним кредитором -ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та проміжним кредитором - ТОВ «Таліон Плюс», станом на 21 жовтня 2022 року заборгованість відповідачки становить 41 794,75 грн, з яких 11 750,00 грн - сума заборгованості за основною сумою боргу, 30 044,75 грн - сума заборгованості за відсотками (а.с. 79, 80).
При цьому проценти за користування кредитом нараховувались за кожен день, починаючи з дати отримання повної суми кредитних коштів і до закінчення дисконтного періоду, а надалі було застосовано підвищений відсоткову ставку, що узгоджується із положеннями кредитного договору.
Таким чином, загальний розмір відсотків, який підлягає стягненню з відповідачки на користь позивача за період з 05 липня 2021 року по 21 жовтня 2022 року становить 30 044,75 грн.
З огляду на відсутність в матеріалах справи доказів на підтвердження оспорювання боржником укладеного кредитного договору та доказів на спростування утворених сум заборгованості, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про доведеність та обґрунтованість позовних вимог ТОВ «ФК «ЄАПБ», що давало достатні підстави для задоволення позовних вимог в частині стягнення з ОСОБА_1 41 794,75 грн заборгованості за кредитним договором № 906966910 від 05 липня 2021 року.
Відхиляючи як необґрунтовані доводи апеляційної скарги про відсутність доказів надання (перерахування) відповідачці кредитних коштів, колегія суддів виходить з наступного.
Первісний кредитор - ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» є фінансовою, а не банківською установою, тому зважаючи на положення Закону України «Про платіжні послуги», платіжне доручення про перерахування коштів на банківський рахунок (платіжну картку), є первинним обліковим документом, що підтверджує факт здійснення платіжної операції та всі її реквізити.
Надане позивачем платіжне доручення від 05 липня 2021 року на суму 11 750,00 грн містить інформацію про перерахування коштів на банківську картку, визначену відповідачкою в договорі кредитної лінії, що у сукупності з іншими доказами, такими як укладений кредитний договір, паспорт споживчого кредиту продукту «Смарт» до цього договору та розрахунки заборгованості, належним чином підтверджує факт надання кредитних коштів ОСОБА_1 .
Вимога відповідачки про надання саме банківської виписки є помилковою, оскільки платіжні операції в даному випадку здійснювалися через небанківську платіжну систему і відповідне платіжне доручення є належним первинним документом, що підтверджує транзакцію.
Отже, доводи апеляційної скарги про те, що наявність і розмір заборгованості повинні доводиться виключно випискою по рахунку позичальника, як первинним бухгалтерським документом, є необґрунтованими і не є підставою для висновку про невиконання умов договору фінансовою установою та, як наслідок, неотримання позичальником грошових коштів за кредитним договором (див. також постанову Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі № 209/3103/21).
Також, враховуючи умови надання кредитних коштів, колегія суддів зазначає, що саме боржник має доступ до свого карткового рахунку, зазначеного в договорі, і на підтвердження відсутності надходження коштів від первісного кредитора на виконання укладеного договору, мала можливість представити суду по такому рахунку виписку. Між тим, правом надання таких доказів відповідачка не скористалась.
Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу.
Законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
За наведених обставин, посилання апеляційної скарги ОСОБА_1 на те, що позивачем не було доведено отримання нею грошових коштів за кредитним договором № 906966910, а саме не надано виписку з особового рахунку позичальника, відхиляються апеляційним судом як неспроможні з огляду на те, що судом в результаті повного та всебічного дослідження наявних в матеріалах справи доказів встановлено факт наявності між сторонами договірних (кредитних) правовідносин та здійснення доручення оператору платіжних послуг здійснити переказ кредитних коштів на відповідний банківський рахунок позичальника, вказаний у договорі.
Колегія суддів враховує правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 та від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, згідно яких стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
У справі, що переглядається, позичальник не довела належного повернення кредитних коштів у розмірі та на умовах, визначених укладеним кредитним договором, презумпція правомірності якого не спростована. Відповідачка жодним чином не оспорювала укладання договору № 906966910 від 05 липня 2021 року. Матеріали справи не містять доказів на підтвердження вказаного.
Доводи апеляційної скарги про те, що ТОВ «ФК «ЄАПБ» не довело факту отримання ним права грошової вимоги за кредитним договором № 906966910 від 05 липня 2021 року також є безпідставними.
Так, сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
Статтею 512 ЦК України визначено підстави заміни кредитора у зобов'язанні, зокрема пунктом 1 частини першої цієї статті передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-979цс15 вказується, що боржник, який не отримав повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, не позбавляється обов'язку погашення заборгованості, а лише має право на погашення заборгованості первісному кредитору і таке виконання є належним.
Первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (стаття 519 ЦК України).
Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов'язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким відступається.
Обсяг і зміст прав, що переходять до нового кредитора, залежать від зобов'язання, в якому здійснюється відступлення права вимоги.
Відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення відповідного договору.
При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора у зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад в частині кредитора.
Отже, відступлення права вимоги є одним із випадків заміни кредитора в зобов'язанні, яке відбувається на підставі правочину. Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, внаслідок укладення договору: (а) купівлі-продажу чи міни (частина третя статті 656 ЦК України); (б) дарування (частина друга статті 718 ЦК України); (в) факторингу (глава 73 ЦК України).
За змістом частини першої статті 4 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг вважається фінансовою послугою.
За змістом частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором.
Статтею 1078 ЦК України визначено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У таких випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.
Згідно зі статтею 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
У справі, яка переглядається, встановлено, що 28 листопада 2018 року між первісним кредитором - ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» було укладено договір факторингу № 28/1118-01, відповідно до пункту 2.1 якого клієнт зобов'язується відступити фактору права вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а фактор зобов'язується їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату на умовах, визначених договором (а.с. 67-70).
Згідно із пунктом 1.3 договору факторингу № 28/1118-01 під правом вимоги розуміється всі права клієнта за кредитними договорами, в тому числі права грошових вимог до боржників по сплаті суми боргу за кредитними договорами, строк платежу за якими настав, а також права вимоги, які виникнуть в майбутньому.
Пунктом 1.4 вказаного договору факторингу визначено, що борг - означає суми грошових коштів, належні до сплати клієнту боржниками за кредитними договорами, включаючи суми кредиту, процентів за користування кредитом та будь-які інші суми, що належать до сплати клієнту за кредитними договорами, які нараховані або можуть бути нараховані клієнтом на день набуття цим договором зобов'язальної сили.
Згідно із пунктом 4.1 договору факторингу право вимоги переходить від клієнта до фактора в день підписання сторонами реєстру прав вимог по формі, встановленій у відповідному додатку. Підписанням реєстру прав вимоги сторони засвідчують передачу права вимоги до боржників в повному обсязі, за відповідним реєстром права вимоги.
Відповідно до пункту 5.3.3 договору факторингу фактор має право розпоряджатися правом вимоги на свій власний розсуд, в тому числі відступати право вимоги на користь третіх осіб.
У подальшому, між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» укладалась додаткова угода № 26 від 31 грудня 2020 року до договору факторингу № 28/1118-01 від 28 листопада 2018 року (а.с. 73-76).
Водночас згідно витягу з реєстру прав вимоги № 150 від 07 вересня 2021 року до договору факторингу № 28/1118-01 від 28 листопада 2018 року до ТОВ «Таліон Плюс» перейшло право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № 906966910 від 05 липня 2021 року на загальну суму 26 931,00 грн, що також має своє відображення у розрахунку заборгованості ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» (а.с. 78, 79).
20 жовтня 2022 року ТОВ «Таліон Плюс»(клієнт) та ТОВ «ФК «ЄАПБ» (фактор) був укладений договір факторингу № 20102022, згідно із умовами якого ТОВ «Таліон Плюс» зобов'язалося відступити позивачу права вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а фактор зобов'язався їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження ТОВ «Таліон Плюс» за плату на умовах, визначених цим договором (а.с. 81-85).
Відповідно до реєстру прав вимоги № 1 від 21 жовтня 2022 року позивач набув право грошової вимоги до ОСОБА_1 за вказаним кредитним договоромна загальну суму 41 794,75 грн, що також має своє відображення у розрахунку заборгованості ТОВ «Таліон Плюс» (а.с. 80, 86, 87).
Надані суду копії вищевказаних договорів факторингу з додатковою угодою до одного із них, реєстрами прав вимоги (боржників) та розрахунками заборгованості містять підписи сторін, які підтверджують укладення відповідних правочинів та перехід права вимоги від ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» до ТОВ «Таліон Плюс» та від ТОВ «Таліон Плюс» до ТОВ «ФК «ЄАПБ».
При цьому укладання договору факторингу між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс» до виникнення кредитних правовідносин з ОСОБА_1 не свідчить про недійсність передачі прав вимоги за таким договором новому кредитору, оскільки станом на момент укладення кредитного договору договір факторингу був чинним.
Право вимоги по кредитному договору № 906966910 від 05 липня 2021 року були передані ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» на користь ТОВ «Таліон Плюс» та в подальшому позивачу на підставі відповідних реєстрів, який оформлені належним чином та є додатками до договорів факторингу.
Відповідно до статей 77, 80, 95 ЦПК України позивач на підтвердження своїх позовних вимог надав належним чином засвідчені копії договорів факторингу, витяг з реєстру прав вимоги та реєстр боржників до договорів факторингу, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Аргументи сторони відповідачки про те, що в матеріалах справи відсутній договір факторингу № 28/1118-01від 28 листопада 2018 року, як доказ переходу права вимоги від первісного кредитора ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» до ТОВ «Таліон Плюс», не заслуговують на увагу, оскільки примірник такого договору з додатками був долучений ТОВ «ФК «ЄАПБ» до виправленої редакції позовної заяви, яка подавалась позивачем на виконання вимог ухвали суду першої інстанції про залишення позову без руху (а.с. 67-70).
Відтак, не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі, як на підставу для скасування рішення суду першої інстанції, на те, що ТОВ «ФК «ЄАПБ не надало доказів переходу до нього права грошової вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № 906966910 від 05 липня 2021 року.
Отже, встановивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, у зв'язку з чим дійшов цілком законного і обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ТОВ «ФК «ЄАПБ» та стягнення із ОСОБА_1 на його користь суму заборгованості за вказаним договором у розмірі 41 794,75 грн.
Приведені представником відповідачки в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки носять формальний характер, зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці та особистого тлумачення норм закону, у тому числі в частині змагальності і диспозитивності цивільного судочинства.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги відповідачки.
Суд першої інстанції з дотриманням приписів процесуального законодавства всебічно і повно встановив фактичні обставини справи, правильно визначив правовідносини сторін, які виникли із встановлених ним обставин, правові норми, що підлягають застосуванню до цих правовідносин та вирішив спір відповідно до закону.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а рішення Яготинського районного суду Київської області від 24 грудня 2024 року у даній справі - без змін.
У такому разі розподіл судових витрат відповідачки, понесених в суді апеляційної інстанції, не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.
З огляду на положення частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, касаційному оскарженню не підлягають, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Яготинського районного суду Київської області від 24 грудня 2024 року у даній справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Судді: С.А. Голуб
Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній