02 липня 2025 року м. Київ
Справа № 753/9759/24
Провадження № 22-ц/824/7722/2025
Резолютивна частина постанови оголошена 02 липня 2025 року
Повний текст постанови складено 04 липня 2025 року
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Стрижеуса А.М.,
суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І.
секретаря: Желепи В.В.
сторони: позивач ОСОБА_1
відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 , що діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2025 року, ухваленого у складі судді Мицик Ю.С.,-
У травні 2024 року ОСОБА_1 , в особі представника адвоката Осадчої Н.О. звернулась до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, Сьома київська державна нотаріальна контора у якій просить суд визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 квартири, що знаходиться по АДРЕСА_1 .
Позов обґрунтовано тим, що 30.09.1989 між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 був укладений шлюб.
25.07.1995 ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , за спільні кошти подружжя, було придбано нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_2 .
Право власності на вказану квартиру було зареєстровано за ОСОБА_4 , відповідно до договору купівлі-продажу квартири № 1205 від 25.07.1995.
30.04.1998 шлюб укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , був розірваний.
У ОСОБА_4 та ОСОБА_1 є спільні діти: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
В квартирі за адресою: АДРЕСА_1 були зареєстровані та зареєстровані наразі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3
ІНФОРМАЦІЯ_5 помер ОСОБА_4 .
16.05.2019 після смерті ОСОБА_4 . Сьомою київською державною нотаріальною конторою в установленому порядку було відкрито спадкову справу № 309/2019 і до переліку майна померлого, що належить до спадкування увійшла також квартира за адресою: АДРЕСА_1 .
Сьомою київською державною нотаріальною конторою встановлено, що до спадкоємців першої черги спадкування належать: мати спадкодавця ОСОБА_6 , син ОСОБА_2 та дочка ОСОБА_5 .
07.06.2019 ОСОБА_2 звернувся із заявою про прийняття спадщини, яка залишилася після смерті його батька ОСОБА_4 до Сьомої київської державної нотаріальної контори.
19.08.2019 ОСОБА_6 відмовилася від належної їй частки спадкового майна після смерті її сина ОСОБА_4 на користь онука ОСОБА_2 .
ОСОБА_3 , якій на момент смерті її батька було 12 років, вважалась малолітньою особою, яка прийняла спадщину.
Свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 його спадкоємці (відповідач 1, відповідач 2) не отримували станом на день подачі цього позову.
Отже, як стверджує позивач, як під час шлюбу, після припинення шлюбу з чоловіком та після його смерті ОСОБА_1 вважала квартиру спільним сумісним майном подружжя, а тому їй належить право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 93,59 кв.м., житловою площею 52,38 кв.м., проте її право не визнається спадкоємцями.
Разом з позовною заявою позивачем до суду подано заяву про забезпечення позову, яку ухвалою судді Дарницького районного суду м. Києва Мицик Ю.С. від 21.05.2024 повернуто заявнику.
Ухвалою судді Дарницького районного суду м. Києва Мицик Ю.С. від 21.05.2024 позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк на усунення недоліків позовної заяви, який не може перевищувати п'ятиденний термін з дня отримання копії даної ухвали.
Ухвалою від 24.05.2024 заяву про забезпечення позову задоволено частково та накладено арешт 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 , що зареєстрована на праві власності за ОСОБА_4 .
Ухвалою від 28.05.2024 відкрито провадження за вказаною позовною заявою, справу призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження. Залучено до участі у справі Орган опіки та піклування Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації для представництва інтересів неповнолітньої відповідачки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 24.10.2024 закрито підготовче провадження у справі, справу призначено до судового розгляду по суті.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 20 січня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 93,59 кв.м., житловою площею 52,38 кв.м.
Стягнуто з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь держави судовий збір у розмірі 5911, 71 грн.
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що при вирішенні спору позивач довела, що квартира АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю, як майно, набуте подружжям за час шлюбу.
Із урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку про те, що за встановлених у цій справі обставин, права позивача підлягають захисту, шляхом визнання за нею права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 93,59 кв.м., житловою площею 52,38 кв.м.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_2 у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 подав апеляційні скарги, в яких просив рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволені позову відмовити, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, ухваленим при неправильній оцінці доказів, наявних у матеріалах справи і як наслідок неправильних висновків суду, що в сукупності призвело до неправильного застосування норм матеріального права при порушенні норм процесуального права.
В обґрунтування апеляційних скарг зазначено, що суд помилково застосував положення ч. 2 ст. 22 КпШС України замість положень ч. 2 ст. 28 КпШС.
Зазначає, що факт реєстрації у спірній квартирі позивача з 26 листопада 1996 року та народження у 2007 році у ОСОБА_4 та позивача спільної дитини ОСОБА_3 не спростовує факт припинення шлюбно-сімейних відносин, оскільки таку обставину було встановлено рішенням Харківського районного суду м. Києва від 07 липня 1997 року, що є преюдицією для суду під час вирішення спору про визнання майна спільною сумісною власністю та є підставою для спростування презумпції спільності коштів подружжя.
Зауважує, що ОСОБА_4 придбав квартиру за рахунок кредитних коштів які сплачував після розірвання шлюбу.
Посилається на те, що суд невірно встановив початок перебігу строку позовної давності.
Зазначає, що суд першої інстанції безпідставно не залучив до участі у справі ОСОБА_3 , та вказав що позов було пред'явлено до ОСОБА_3 в особі Служби у справах дітей та сім'ї Дарницького районної в м. Києві державної адміністрації.
Також, вказує, що суд першої інстанції ухвалив рішення за межами позовних вимог, оскільки в позовній заяві не було заявлено вимого про стягнення судових витрат, разом з тим, суд першої інстанції стягнув судові витрати.
04 березня 2025 року на адресу Київського апеляційного суду від представника позивача ОСОБА_1 адвоката Осадчої Н.О. надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому вона просила апеляційну скаргу залишити без задоволення а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
02 липня 2025 року на електронну адресу Київського апеляційного суду від ОСОБА_3 за її ЕЦП, надійшла заява, в якій вона зазначила, що їй виповнилося вісімнадцять років і на момент розгляду справи в апеляційній інстанції, вона є повнолітньою особою. Зазначила, що проти доводів апеляційної скарги поданої нібито в її інтересах відповідачем 1 (як братом), заперечує, оскільки відповідач 1 діє при цьому лише у власних інтересах, а рішення суду є законним та обґрунтованим і не суперечить її інтересам та не обмежує її прав. Просила справу розглянути за її відсутності.
В судовому засіданні ОСОБА_2 в режимі відеоконференцзв'язку, підтримав доводи апеляційних скарг.
Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Осадча Н.О. проти доводів апеляційних скарг заперечувала, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла таких висновків.
Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Судом встановлено, що з 30.09.1989 до 30.04.1998 ОСОБА_4 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 .
Рішенням Харківського районного суду м. Києва від 07.07.1997 шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 розірвано.
25.07.1995 ОСОБА_4 придбав квартиру АДРЕСА_2 що підтверджується копією дублікату договору купівлі-продажу квартири № 1205 від 25.07.1995.
Під час перебування у шлюбі і після його розірвання у подружжя народилось двоє дітей: син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (відповідач 1) та донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (відповідач 2).
ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть № НОМЕР_2 , актовий запис № 258.
Після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина, щодо якої Сьомою київською державною нотаріальною конторою 16.05.2019 заведено спадкову справу № 309/2019.
Відповідно до довідки №3685/02-14 від 26.11.2019 виданої Сьомою київською державною нотаріальною конторою, спадкоємцями до майна померлого ОСОБА_4 є відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_5 .
Позивачка зазначає, що до спадкового майна увійшла квартира АДРЕСА_2 , яка є спільним сумісним майном подружжя, що порушує її права.
Звертаючись до суду з вказаним позовом позивач вказує, що відповідачем 1 не визнається її право власності на 1/2 частину вказаної квартири.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Положеннями частини п'ятої статті 12 ЦПК України на суд також покладені певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу, а саме суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Відповідно до постанови Верховного Суду у справі № 917/1307/18 23 жовтня 2019 року, зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог. Простіше кажучи, позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення.
За змістом статті 70 СК України, статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого із подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Як вбачається з матеріалів справи, квартиру за адресою АДРЕСА_1 було придбано 25 липня 1995 року.
Також, шлюб між подружжям було розірвано 30 квітня 1998 року.
Отже, згідно матеріалів справи спірну квартиру за адресою АДРЕСА_1 було придбану в період перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_1 в шлюбних відносинах.
Щодо доводів апеляційної скарги, що суд помилково застосував положення ч. 2 ст. 22 КпШС України замість положень ч. 2 ст. 28 КпШС.
Відповідно до ст. 22 КпШСспільна сумісна власність подружжя це майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Відповідно до ст. 28 КпШСрозмір часток кожного з подружжя при поділі спільного майна
В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.
Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.
Дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно застосовано положення статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, оскільки було встановлено, що спірне майно придбане сторонами під час шлюбу.
Що стосується посилань апелянта на положення статті 28 зазначеного Кодексу, то слід зазначити, що застосування вказаної норми можливе виключно у разі встановлення факту окремого (роздільного) проживання подружжя. Водночас, у матеріалах справи відсутні будь-які належні докази, які підтверджували б окреме проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_1 у період придбання спірної квартири. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи є необґрунтованими та не знаходять свого підтвердження у матеріалах справи.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що факт реєстрації у спірній квартирі позивача з 26 листопада 1996 року та народження у 2007 році у ОСОБА_4 та позивача спільної дитини ОСОБА_3 не спростовує факт припинення шлюбно-сімейних відносин, оскільки таку обставину було встановлено рішенням Харківського районного суду м. Києва від 07 липня 1997 року, а саме те, що подружжя не веде спільне господарство що 1995 року, що є преюдицією для суду під час вирішення спору про визнання майна спільною сумісною власністю та є підставою для спростування презумпції спільності коштів подружжя.
Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до частини другої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
У пунктах 60, 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ющенко та інші проти України» (заяви №№ 73990/01, 7364/02, 15185/02 і 11117/05) констатовано: «… право на справедливий судовий розгляд, яке передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції та розтлумачене в контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності, містить вимогу непіддання сумніву рішення суду, коли він остаточно вирішив питання (див. рішення у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [GC], № 28342/95, п. 61)»; за відсутності будь-яких ознак того, що в іншому судовому провадженні мали місце якісь вади, Суд вважає, що нове вирішення тих самих питань може звести нанівець завершене раніше провадження, а це несумісно з принципом юридичної визначеності.
Згідно з правовим висновком, що міститься у постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву стабільність судового акта, який набрав законної сили. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17, зазначено що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Дослідивши матеріали справи апеляційний суд встановив, що дійсно рішенням Харківського районного суду м. Києва від 07 липня 1997 року, було встановлено факт, що подружжя не веде спільне господарство з 1995 року, отже дійсно таке рішення має для суду перюдиційний характер.
Водночас рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 жовтня 2022 року, постановою Київського апеляційного суду від 10 травня 2023 року та постановою Верховного Суду від 15 травня 2024 року, які також мають для суду преюдиційний характер встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 після розірвання шлюбу у 1998 році продовжували проживати разом, характер відносин, які склались між ними, притаманний подружжю, оскільки оточуючи сприймали їх як сім'ю. Зокрема, в офіційному листуванні ОСОБА_1 використовує словосполучення «мій чоловік», «перебування у цивільному шлюбі». Враховуючи, що СК України та ЦК України набрали законної сили з 1 січня 2004 року, Кодексом про шлюб та сім'ю України не передбачалося права встановлення факту проживання однією сім'ю без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції вважав за можливе встановити факт проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 1 січня 2004 року та по день смерті ОСОБА_4 , тобто по ІНФОРМАЦІЯ_7 .
Відповідно до ч. 2 ст. 28 КпШСсуд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.
Отже, вказана стаття передбачає, що суд може визнати нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них, разом з тим, така можливість існує лише у разі їх роздільного (окремого проживання), проте матеріалами справи та рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 31 жовтня 2022 року, постановою Київського апеляційного суду від 10 травня 2023 року та постановою Верховного Суду від 15 травня 2024 року, встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 проживали разом, а тому у суду відсутні підстави застосувати ст. 28 КпШС.
Крім того, апеляційний суд наголошує, що зазначеними судовими рішеннями підтверджується презумпція спільної сумісної власності подружжя, оскільки навіть після офіційного розірвання шлюбу сторони продовжували спільно проживати в одній квартирі та вести спільне господарство.
Враховуючи наведене, апеляційний суд також відхиляє доводи апеляційної скарги щодо придбання ОСОБА_4 квартири за рахунок кредитних коштів, погашення яких нібито здійснювалося ним самостійно після розірвання шлюбу. Судом першої інстанції достовірно встановлено, що сторони, попри офіційне розлучення, фактично перебували у цивільних шлюбних відносинах, спільно проживали та вели спільне господарство. У зв'язку з цим суд дійшов правильного висновку про участь ОСОБА_1 у погашенні кредитних зобов'язань, що здійснювалось шляхом внесення нею частини спільних коштів. Таким чином, аргументи, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження та спростовуються доказами, що наявні у справі.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що суд невірно встановив початок перебігу строку позовної давності.
Статтею 69 СК України встановлено право кожного з подружжя ініціювати питання про поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу, дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.
Статтями 256-257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього (пункт 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 14).
Таким чином, підставами для відмови в позові у зв'язку з пропуском позовної давності є наступні факти: доведеність порушення цивільного права або інтересу, за захистом якого особа звернулася до суду, закінчення перебігу встановленого законодавством строку звернення до суду, відсутність поважних причин його пропуску, заява сторони у справі про застосування позовної давності.
Отже, позовна давність застосовується до обґрунтованого позову.
У частині другій статті 72 СК України визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15, зазначено, що неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.
Отже, для правильного вирішення справи необхідно визначити початок перебігу строку позовної давності, тобто коли позивач дізнався або міг дізнатися про порушення свого права.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що моментом, з якого ОСОБА_1 дізналась про порушення своїх прав, у справі є 16 травня 2019 року, час відкриття спадщини.
Також, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин. Строк карантину неодноразово продовжувався.
Законом України № 530-ІХ від 17 березня 2020 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» введення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, віднесено до форс-мажорних обставин (частина друга статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати»).
Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», який набрав чинності 02.04.2020, розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
При цьому слід зазначити, що до набрання чинності Законом № 540-ІХ не існувало норм щодо можливості продовження позовної давності (в тому числі встановленої статтями 257, 258 ЦК України) у зв'язку із запровадженням карантину через пандемію COVID-19. Тобто цей Закон містить нову норму, яка врегульовує суспільні відносини, що не були раніше унормовані і фактично виникли лише із запровадженням карантину відповідно до Постанови № 211, отже, немає ризику виникнення конфлікту норм, які регулюють однакові суспільні відносини.
Закон № 540-ІХ містить пряму вказівку на продовження позовної давності на строк дії карантину, який відповідно до Постанови № 211 починається саме з 12.03.2020.
Така позиція висловлена в п.29 ухвали Великої Палати Верховного Суду від 1 лютого 2023 року у справі № 910/18489/20.
Крім того, Законом України від 15.03.2022 №2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» внесено зміни до ЦК України щодо строків давності, а саме розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК доповнено п. 19, з якого вбачається, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.
У редакції Закону № 3450-ІХ від 08.11.2023 «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини», п. 19 ЦК викладено в наступній редакції: «У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану».
Отже, враховуючи викладене строк позовної давності було зупинено 11 березня 2020 року, а тому позивачем не було пропущено такий строк.
Відповідно до ч. 2,3 ст. 56 ЦПК України права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді їхні законні представники - батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі у таких справах відповідно неповнолітніх осіб, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена.
Суд з метою захисту прав, свобод та інтересів неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, та які беруть участь у справі, може залучити до участі у справі їхніх законних представників.
Відповідно до ст. 39 ЦПК України права, свободи та інтереси дитини захищаються у суді їхніми батьками. Але з цього правила існує виключення, яке встановлене ч. 3 ст. 11 ЦПК України. Суд залучає відповідний орган чи особу, • ким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє. Такими органами, як правило, є органи опіки та піклування, які відповідно до покладених на них завдань та розподілу повноважень між структурними підрозділами відповідних управлінь і відділів місцевої державної адміністрації вживають заходи щодо захисту особистих та майнових прав дітей, беруть участь у розгляді судами спорів, пов'язаних із захистом прав дітей.
За загальним правилом процесуальний представник не заміщає сторону в цивільному судочинстві, а діє поряд з нею, на захист її суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Але, оскільки цивільна процесуальна дієздатність виникає тільки при досягненні фізичною особою вісімнадцяти років (ч. 1 ст. 29 ЦПК України), а у деяких випадках неповнолітні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та обов'язки в суді (ч. 2 ст. 29 ЦПК України), до досягнення дитиною чотирнадцяти років батьки повністю замінюють дитину у цивільних процесуальних відносинах, а після досягнення дитиною чотирнадцяти років батьки можуть діяти у цивільному процесі поряд з дитиною. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому ЦПК України, надано повну цивільну дієздатність (ч. 3 ст. 29 ЦПК України). Особиста участь у справі дитини не є перешкодою для участі у цій справі батьків дитини як її законних представників.
Оскільки інтереси законного представника матері, ОСОБА_1 , у даній справі суперечать інтересам неповнолітньої ОСОБА_3 , суд був зобов'язаний залучити до участі у справі орган опіки та піклування для належного представництва та захисту прав та законних інтересів неповнолітньої особи. Відтак, доводи апеляційної скарги щодо безпідставного незалучення до участі у справі ОСОБА_3 як сторони, а також твердження про те, що позов нібито був пред'явлений до ОСОБА_3 в особі Служби у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, є необґрунтованими та такими, що не ґрунтуються на положеннях чинного процесуального законодавства.
Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги щодо ухвалення судом першої інстанції рішення за межами заявлених позовних вимог, зокрема в частині стягнення судових витрат, які не були предметом позову.
Зазначене твердження не береться до уваги судом, оскільки відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. У зв'язку з тим, що судом першої інстанції позов було задоволено, у суду виник безумовний обов'язок здійснити розподіл судових витрат та стягнути судовий збір, незалежно від наявності відповідної позовної вимоги у первісному зверненні до суду.
Аналіз наведених правових норм та встановлених обставин дає колегії суддів підстави для висновку, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, дослідив наявні у справі докази і дав їм належну правову оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.
Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (статті 24 та 129).
Доводи апеляційної скарги в їх сукупності не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції щодо установлення обставин справи, які були предметом дослідження й оцінки судом. Аргументи, зазначені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції, були перевірені судом першої інстанції, їм судом надана мотивована оцінка.
Згідно з пунктом 1 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційні скарги без задоволення, а рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 січня 2025 рокубез змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.
Оскільки Київський апеляційний суд залишає апеляційні скарги без задоволення а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2025 року без змін, розподіл судових витрат у зв'язку зі сплатою судового збору відповідно до статті 141 ЦПК України, апеляційний суд не здійснює.
Керуючись ст. ст. 259, 268, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, суд, -
Апеляційні скарги ОСОБА_2 що діє в свої інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 -залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 січня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Суддя-доповідач А. М. Стрижеус
Судді: Л. Д. Поливач
О. І. Шкоріна