02 липня 2025 року
м. Київ
cправа № 914/972/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І. С. - головуючого, Зуєва В. А., Міщенка І. С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О. В.,
за участю представників:
Акціонерного товариства «Українська залізниця»
в особі Регіональної філії «Львівська залізниця»
Акціонерного товариства «Українська залізниця» - Озимко О. М.,
Товариства з обмеженою
відповідальністю «Євротранстелеком» - Хитрук Н. І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця»
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 15.04.2025 (у складі колегії суддів: Кравчук Н. М. (головуючий), Матущак О. І., Скрипчук О. С.),
рішення Господарського суду Львівської області від 22.10.2024 (суддя Запотічняк О. Д.)
та додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 14.11.2024 (суддя Стороженко О. Ф.)
у справі № 914/972/24
за позовом Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Євротранстелеком»
про встановлення безстрокового оплатного земельного сервітуту,
У квітні 2024 року Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця») звернулась з позовом до Господарського суду Львівської області до Товариства з обмеженою відповідальністю «Євротранстелеком» (далі - ТОВ «Євротранстелеком»), у якому (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) просило суд:
- встановити з моменту набрання рішенням суду законної сили на користь ТОВ «Євротранстелеком» безстроковий оплатний земельний сервітут площею 2,47 га стосовно земельної ділянки з кадастровим номером: 4623684900:04:000:0292 (загальна площа земельної ділянки 87,9649 га), що знаходиться на території села Оброшине Львівського району Львівської області та перебуває на праві постійного користування у АТ «Укрзалізниця», цільове призначення земельної ділянки - для розміщення та експлуатації будівель і споруд залізничного транспорту, оплата сервітуту 847,70 грн з ПДВ в місяць на користь АТ «Укрзалізниця», вид сервітуту - для експлуатації та обслуговування волоконно-оптичного кабелю/ліній зв'язку ТОВ «Євротранстелеком»;
- зобов'язати відповідача внести відомості про земельний сервітут ділянки з кадастровим номером 4623684900:04:000:0292, що знаходиться на території села Оброшине Львівського району Львівської області до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що в межах земель, які знаходяться в постійному користуванні АТ «Укрзалізниця», зокрема, через земельну ділянку із кадастровим номером 4623684900:04:000:0292, прокладено волоконно-оптичної лінії зв'язку (кабелів), що є власністю ТОВ «Євротранстелеком». Позивач зазначає, що неодноразово звертався до відповідача з пропозицією щодо встановлення земельного сервітуту, однак жодних договорів щодо використання відповідачем частини земельної ділянки, на якій прокладено волоконно-оптичні лінії зв'язку відповідача укладено не було. На думку позивача, такими діями відповідач позбавляє позивача правової визначеності (встановлення чітких прав та обов'язків сторін), і, враховуючи юридичну нерозривну взаємопов'язаність позивача та відповідача (адже волоконно-оптичні лінії зв'язку відповідача прокладені через земельну ділянку, яка перебуває на праві постійного користування у позивача), відмова відповідача визначити взаємні права та обов'язки шляхом укладення договору особистого земельного сервітуту є порушенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 22.10.2024 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Додатковим рішенням Господарського суду Львівської області від 14.11.2024 задоволено (повністю) заяву ТОВ «Євротранстелеком» про покладення на АТ «Укрзалізниця» витрат на професійну правничу допомогу. Стягнуто з АТ «Укрзалізниця» на користь ТОВ «Євротранстелеком» витрати на професійну правничу допомогу в сумі 41 500,00 грн. Відмовлено у задоволенні клопотання АТ «Укрзалізниця» про зменшення витрат на професійну правничу допомогу.
Постановою Західного апеляційного господарського суду від 15.04.2025 рішення Господарського суду Львівської області від 22.10.2024 змінено, викладено мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 14.11.2024 скасовано в частині стягнення 16 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. В цій частині прийнято нове рішення, яким відмовлено ТОВ «Євротранстелеком» у задоволенні заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 16 000,00 грн.
Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, у травні 2025 року АТ «Укрзалізниця» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 15.04.2025, рішення Господарського суду Львівської області від 22.10.2024 та додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 14.11.2024, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29.05.2025 у справі № 914/972/24 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Укрзалізниця» на постанову Західного апеляційного господарського суду від 15.04.2025, рішення Господарського суду Львівської області від 22.10.2024 та додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 14.11.2024 з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК України; касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 18.06.2025.
ТОВ «Євротранстелеком» у відзиві на касаційну скаргу посилається на необґрунтованість доводів, наведених у касаційній скарзі, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Крім того, у поданій касаційній скарзі ТОВ «Євротранстелеком» надало попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 500,00 грн, які воно понесло і очікує понести у зв'язку із розглядом справи у суді касаційної інстанції, докази на підтвердження яких будуть подані відповідно до вимог процесуального законодавства.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18.06.2025 у справі № 914/972/24 у зв'язку з відсутністю матеріалів справи Верховним Судом знято з розгляду касаційну скаргу АТ «Укрзалізниця» та призначеної її до розгляду на 02.07.2025.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
Судом апеляційної інстанції установлено, що згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 18.01.2017 № 78350660 на підставі державного акту на право постійного користування земельною ділянкою № ЯЯ176713, виданого 18.08.2010 Пустомитівською районною державною адміністрацією, за Публічним акціонерним товариством «Українська залізниця» (наразі АТ «Укрзалізниця») зареєстровано право постійного користування земельною ділянкою державної форми власності з кадастровим номером 4623684900:04:000:0292, площею 87,9649 га, що розташована за адресою: Львівська область, Пустомитівський район, Оброшинська сільська рада, цільове призначення земельної ділянки: для розміщення та експлуатації будівель і споруд залізничного транспорту, уповноважений державний орган - Львівська обласна державна адміністрація.
У 2001 році за ініціативи АТ «Укрзалізниця» та Міністерства транспорту України було створено ТОВ «Євротранстелеком» для задоволення потреб позивача в мережі зв'язку.
Наказом Міністерства транспорту України від 20.08.2002 № 568 було затверджено Концепцію єдиної транспортної мережі зв'язку Міністерства транспорту України, основні етапи будівництва якої згідно додатку 1 було здійснено ТОВ «Євротранстелеком» за власні кошти.
27.12.2001 між Державною адміністрацією залізничного транспорту України (Укрзалізниця) (універсальним правонаступником є АТ «Укрзалізниця») та ТОВ «Євротранстелеком» (ЄТТ) укладено генеральну угоду про співробітництво № 589/01, відповідно до умов якої предметом даної угоди є співробітництво сторін з будівництва і експлуатації мережі зв'язку для задоволення потреб Укрзалізниці і надання послуг зв'язку з використанням ресурсів мережі (пункт 2).
За умовами генеральної угоди, мережа означає сукупність засобів і споруд зв'язку ЄТТ, об'єднаних у єдиному технологічному процесі для забезпечення пропуску телекомунікаційного трафіка на базі волоконно-оптичних ліній зв'язку в межах земель транспорту, що встановило і використовує ЄТТ (пункт 1).
Згідно з пунктом 3.3 генеральної угоди, Залізниці України та Центральна станція зв'язку Укрзалізниці за окремими договорами з ЄТТ в рамках угоди: надають право прокладення волоконно-оптичного кабелю в межах земель транспорту, яке буде оформлене сторонами відповідними актами (підпункт 3.3.1); забезпечують технічну експлуатацію лінійно-кабельних споруд, установок електроживлення і проведення відповідних ремонтно-відновлювальних робіт при пошкодженнях (підпункт 3.3.7).
Питання щодо розподілу ресурсу лінійних споруд зв'язку врегульовано у пункті 4.1 генеральної угоди, відповідно до якого ресурс лінійних споруд зв'язку мережі у кількості 4-х оптичних волокон на всій протяжності магістральної мережі виділяється Залізницям України в безоплатне користування на термін її експлуатації і використовується Залізницями відповідно до їх технологічних потреб для створення власної корпоративної мережі без права продажу та передачі в користування третім особам (підпункт 4.1.1); ресурс лінійних споруд мережі використовується ЄТТ для комерційних цілей (підпункт 4.1.2).
У пункті 4.2 генеральної угоди сторонами врегульовано питання щодо розподілу канального ресурсу.
Так, відповідно до підпунктів 4.2.1, 4.2.2 зазначеного пункту канальний ресурс ЄТТ використовується для комерційних цілей. Канальний ресурс залізниць України може бути використаний для власних технологічних потреб.
Відповідно до пункту 6.1 генеральної угоди, після закінчення будівництва мережі взаємовідносини з питань експлуатації будуть здійснюватися на підставі додаткових договорів, укладених сторонами.
Генеральна угода діє протягом терміну будівництва та експлуатації мережі (пункт 9.1).
05.07.2004 сторони уклали доповнення № 1 до генеральної угоди, у яких погодили, зокрема, доповнення розділу 1 генеральної угоди поняттям «Термін експлуатації мережі» - інтервал часу з моменту введення в експлуатацію однієї з споруд мережі до моменту припинення експлуатації всіх споруд і засобів мережі в результаті фізичного зношування, але не менше розрахункового строку служби волоконно-оптичного кабелю - 25 років.
24.03.2006 сторони уклали доповнення № 2 до генеральної угоди, у яких, зокрема, погодили викласти підпункт 3.3.7 генеральної угоди щодо зобов'язань Залізниць України та Центральної станції зв'язку України у наступній редакції: «Забезпечують технічну експлуатацію лінійно-кабельних споруд, установок електроживлення і проведення відповідних ремонтних та аварійно-відновлювальних робіт при пошкодженнях, або надають безперешкодну можливість виконувати ці роботи ЄТТ і його підрядникам»; підпункт 4.1.1 генеральної угоди щодо розподілу ресурсу лінійних споруд зв'язку у такій редакції: «Лінійний ресурс мережі у кількості 4-х оптичних волокон на всій протяжності магістральної мережі виділяється Залізницям України в довгострокову оренду по фіксованій платі 5 копійок без ПДВ за 1 км. ВОЛЗ на термін її експлуатації і використовується Залізницями відповідно до їх технологічних потреб для створення власної корпоративної мережі без права продажу та передачі в користування третім особам.».
17.01.2002 між Львівською державною залізницею (Залізниця) та ТОВ «Євротранстелеком» (ЄТТ) укладено угоду про співробітництво, відповідно до умов якої предметом угоди є співробітництво сторін з будівництва і експлуатації корпоративних мереж Укрзалізниці, Залізниці та мережі ЄТТ для задоволення потреб Укрзалізниці, Залізниці та для комерційних цілей ЄТТ з використанням ресурсів мережі.
Згідно з підпунктом 3.2.1 цієї угоди, Залізниця за окремими договорами з ЄТТ та в рамках цієї угоди надає право прокладання волоконно-оптичного кабелю в межах земель транспорту, яке буде оформлене сторонами відповідним актом.
У підпункті 3.2.8 угоди визначено, що Залізниця за окремими договорами з ЄТТ та в рамках цієї угоди забезпечує технічну експлуатацію лінійно-кабельних споруд, установок електроживлення та кондиціонерів і проведення відповідних ремонтно-відновлювальних робіт при пошкодженнях.
Згідно з пунктом 6.1 угоди, після закінчення будівництва мережі взаємовідносини з питань експлуатації будуть здійснюватися на підставі додаткових договорів, укладених сторонами.
Відповідно до акта про надання права на прокладання ВОЛЗ від 17.07.2004, складеного до угоди про співробітництво від 17.01.2002 Львівська державна залізниця надала ТОВ «Євротранстелеком» право на проведення робіт з прокладання волоконно-оптичних ліній зв'язку в межах земель транспорту на весь термін будівництва мережі зв'язку.
Згідно з актом Державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта від 12.02.2009 волоконно-оптична лінія зв'язку Львів-Чернівці протяжністю 321,02 км прийнята в експлуатацію.
Крім того, судом апеляційної інстанції установлено, що 01.08.2005 між ТОВ «Євротранстелеком» (замовник) та Львівською державною залізницею (виконавець) укладено договір на технічне обслуговування і аварійне відновлення № 280, відповідно до умов якого у відповідності з угодою про співробітництво від 17.01.2002, що сторони уклали між собою, виконавець приймає на себе зобов'язання щодо виконання робіт з технічного обслуговування і аварійного відновлення ліній зв'язку (оптичних волокон волоконно-оптичної лінії зв'язку (ВОЛЗ)), перелік яких наводиться в додатку № 1, а замовник сплачує вартість цих робіт (пункт 1.1).
Додатковою угодою № 1 від 31.12.2009 до договору № 280 від 01.08.2005, сторони погодили викласти, зокрема, пункт 1.1 договору № 280 у такій редакції: «У відповідності з угодою про співробітництво від 17.01.2002, що сторони уклали між собою, виконавець приймає на себе зобов'язання щодо виконання робіт з технічного обслуговування і аварійного відновлення ліній зв'язку (оптичних волокон волоконно-оптичної лінії зв'язку (ВОЛЗ)), перелік яких наводиться в додатках № 1 та № 1А, а замовник сплачує вартість цих робіт.».
Згідно з додатком № 1А до договору № 280 у перелік волокон ВОЛЗ, що підлягають технічному обслуговуванню, включені оптичні волокна на дільниці Львів-Чернівці, довжиною 464,984 км.
Отже, судом апеляційної інстанції установлено, що в межах земель, які знаходяться в постійному користуванні АТ «Укрзалізниця», зокрема, через земельну ділянку з кадастровим номером 4623684900:04:000:0292 прокладено волоконно-оптичні лінії зв'язку (кабелі), що є власністю ТОВ «Євротранстелеком».
АТ «Укрзалізниця» листами від 25.01.2024 № НКМ-12/5, від 29.03.2024 № НЮ-1/1/696 зверталась до ТОВ «Євротранстелеком» з пропозицією щодо врегулювання питання встановлення сервітуту та використання земельної ділянки, на яких прокладені волоконно-оптичні лінії зв'язку.
ТОВ «Євротранстелеком» залишило звернення АТ «Укрзалізниця» без задоволення, мотивуючи відсутністю правових підстав для укладення договорів про встановлення земельних сервітутів, оскільки прокладання волоконно-оптичних ліній зв'язку здійснено на підставі генеральної угоди про співробітництво від 27.12.2001 № 589/01 та угоди про співробітництво від 17.01.2002.
Оскільки сторони не досягли домовленості щодо встановлення земельного сервітуту, АТ «Укрзалізниця» звернулось до суду з відповідними позовними вимогами.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що у спірних правовідносинах особою, яка має право вимагати встановлення сервітуту є відповідач - ТОВ «Євротранстелеком» як заінтересована особа у встановленні сервітуту на земельну ділянку позивача з метою задоволення своїх потреб для експлуатації та обслуговування волоконно-оптичних ліній зв'язку, а не позивач як титульний власник (користувач) земельної ділянки. За таких обставин суд першої інстанції констатував, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав. При цьому, ураховуючи те, що право визначення частини чужої земельної ділянки, яка необхідна для задоволення потреб власника або землекористувача суміжної земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи належить саме такій заінтересованій особі, суд першої інстанції дійшов висновку про неможливість встановлення в судовому порядку земельного сервітуту на користь відповідача за запропонованими позивачем умовами.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції, оцінивши подані ТОВ «Євротранстелеком» докази на підтвердження понесених ним витрат на професійну правничу допомогу, дійшов висновку про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу у заявленій відповідачем сумі - 41 500,00 грн. Водночас, врахувавши те, що результат розгляду справи має важливе значення для обох сторін, суд першої інстанції відмовив у задоволенні заяви АТ «Укрзалізниця» про зменшення таких витрат.
Змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що власник (користувач) земельної ділянки має такі ж самі права на звернення до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту, як і інша особа, яка має необхідність у використанні його земельної ділянки, за умови дотримання інших умов, передбачених законодавством, та конкретних обставин, які спонукали його до такого звернення. Разом з тим, дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що питання обслуговування та експлуатації волоконно-оптичного лінії зв'язку, прокладеної в рамках генеральної угоди про співробітництво від 27.12.2001 № 589/01, вирішено сторонами на підставі діючих угод та не потребує встановлення сервітуту, а позивач, який самостійно здійснює експлуатацію та обслуговування волоконно-оптичного лінії зв'язку, не довів необхідності встановлення сервітуту для відповідача та неможливості задоволення потреб відповідача в інший спосіб ніж як через встановлення сервітуту, а також площі, яка безпосередньо впливає на плату за сервітут, і меж земельної ділянки, щодо якої позивач просить встановити сервітут.
Скасовуючи додаткове рішення суду першої інстанції в частині стягнення 16 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні заяви ТОВ «Євротранстелеком», суд апеляційної інстанції, оцінивши подані відповідачем докази на підтвердження понесених ним витрат, дійшов висновку, що реальними та співмірними зі складністю справи, обсягом наданих адвокатом послуг, є витрати у розмірі 25 500,00 грн.
У поданій касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, АТ «Укрзалізниця» посилається на неврахування судами попередніх інстанцій при вирішенні спору висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 15.12.2021 у справі № 918/303/21, від 28.01.2025 у справі № 907/409/24; на неправильне застосування судами попередніх інстанцій при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу положень статей 126, 129 ГПК України та неврахування висновків щодо застосування цих норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, у постановах Верховного Суду від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17, від 07.11.2019 та від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 20.05.2019 у справі № 916/2102/17, від 25.06.2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05.06.2019 у справі № 922/928/18, від 30.07.2019 у справі № 911/739/15; а також на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, зокрема, статей 73, 86, 210, 236, 238, 269, 282 ГПК України.
Також АТ «Укрзалізниця» у касаційній скарзі послалось на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм частини 5 статті 75, частин 1, 2 статті 92 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), частини 1 статті 27 Закону України «Про електронні комунікації» щодо права постійного землекористувача - АТ «Укрзалізниця», який є одночасно постачальником електронних комунікаційних мереж, вимагати врегулювати питання обмеженого користування земельною ділянкою шляхом встановлення оплатного сервітуту для забезпечення обслуговування та надання електронних комунікаційних мереж та послуг для іншого оператора - фактичного користувача земельною ділянкою - ТОВ «Євротранстелеком», який заперечує таку необхідність зважаючи на наявність договірних відносин, що є підставою для подання касаційної скарги відповідно до пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України.
Крім того, АТ «Укрзалізниця» підставою касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції у справі, що розглядається, також зазначає пункт 4 частини 2 статті 287 ГПК України з огляду на наявність підстав, передбачених пунктом 8 частини 1 та пунктами 1, 3 частини 3 статті 310 цього Кодексу, а саме: суд прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі; суд не дослідив зібрані у справі докази; суд необґрунтовано відхилив клопотання про призначення експертизи.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, розглянувши касаційну скаргу у межах її доводів і вимог, виходить із такого.
Спірні правовідносини щодо встановлення земельного сервітуту за своєю правовою природою регулюються як нормами земельного, так і цивільного законодавства.
Так, відповідно статті 401 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки або особою, яка використовує земельну ділянку на праві емфітевзису, суперфіцію. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту (стаття 402 ЦК України).
Статтею 403 ЦК України встановлено, що сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном (частина 1). Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку (частина 2). Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина 3). Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном (частина 5).
Згідно з статтею 404 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Відповідно до частини 1 статті 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Строк дії земельного сервітуту, що встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та землекористувачем, не може бути більшим за строк, на який така земельна ділянка передана у користування землекористувачу. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений (частини 2-4 статті 98 ЗК України).
Відповідно до статті 99 ЗК України власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення, зокрема, таких земельних сервітутів: право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, електронних комунікаційних мереж, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; інші земельні сервітути.
Статтею 100 ЗК України передбачено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Отже, зазначені вище норми, окрім іншого, встановлюють коло осіб (суб'єктний склад сервітутних відносин), між якими можуть виникнути сервітутні правовідносини та умови їх виникнення, без обмеження щодо того, хто має право ініціювання встановлення сервітутів та звернення до суду у випадку виникнення спору з цього питання.
Таким чином, власник (користувач) земельної ділянки має такі ж самі права на звернення до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту, як і інша особа, яка має необхідність у використанні його земельної ділянки, за умови дотримання інших умов, передбачених законодавством, та конкретних обставин, які спонукали його до такого звернення.
Аналогійний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 15.12.2021 у справі № 918/303/21, від 18.01.2022 у справі № 918/302/21, від 28.01.2025 у справі № 907/409/24.
При цьому, обов'язковою умовою для встановлення сервітуту є вжиття особою (позивачем), яка вимагає такого встановлення, заходів щодо встановлення сервітуту в добровільному порядку, а якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулася до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), то у суду немає підстав для задоволення відповідних вимог у зв'язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду (постанови Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 918/370/17, від 19.06.2019 у справі № 925/603/18).
Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи відносно обмеженого користування чужим майном (аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 22.09.2021 у справі № 325/329/19, від 29.01.2020 у справі № 304/873/16-ц, від 06.06.2018 у справі № 539/1427/16-ц).
Ураховуючи наведене, а також встановлені у справі обставини, висновок суду апеляційної інстанції про те, що АТ «Укрзалізниця» має такі ж самі права на звернення до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту, як і будь-яка інша особа, яка має необхідність у використанні земельної ділянки, відповідає висновкам Верховного Суду, наведеним у постановах від 15.12.2021 у справі № 918/303/21, від 18.01.2022 у справі № 918/302/21, від 28.01.2025 у справі № 907/409/24.
За таких обставин, безпідставним є посилання скаржника у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15.12.2021 у справі № 918/303/21, від 28.01.2025 у справі № 907/409/24.
Відповідно до статті 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності (стаття 1131 ЦК України).
Як встановлено судом апеляційної інстанції, предметом укладених між сторонами спору генеральної угоди від 27.12.2001 № 589/01 та угоди про співробітництво від 17.01.2002 є співробітництво сторін з будівництва та експлуатації мережі в межах земель транспорту, для задоволення потреб Залізниці та для комерційних цілей ЄТТ.
При цьому, ініціатором створення та побудови волоконно-оптичного лінії зв'язку було саме АТ «Укрзалізниця».
Судом апеляційної інстанції установлено, що, укладаючи генеральну угоду від 27.12.2001 № 589/01, угоду про співробітництво від 17.01.2002, договір від 01.08.2005 № 280 та інші правочини в рамках цих угод, сторони врегулювали між собою правовідносини щодо прокладання та наступного використання, експлуатації, технічного обслуговування та ремонту волоконно-оптичних ліній зв'язку.
При укладенні цих угод сторони узгодили, що волоконно-оптичні лінії зв'язку прокладаються на земельних ділянках, що перебувають у постійному користуванні однієї зі сторін спільної діяльності (АТ «Укрзалізниця»), ресурс яких у кількості 4 оптичних волокон вона буде використовувати самостійно для власних потреб, а також здійснювати технічне обслуговування та аварійний ремонт всієї волоконно-оптичної лінії зв'язку. При цьому жоден пункт існуючих договорів на підставі яких ґрунтується співробітництво сторін, не передбачає необхідність укладення договору земельного сервітуту.
Також, судом апеляційної інстанції установлено, що позивачем не надано доказів на підтвердження площі і меж тієї частини земельної ділянки, щодо якої позивач просить встановити сервітут.
Ураховуючи вимоги законодавства та встановлені у справі обставини, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про недоведеність позивачем необхідності встановлення сервітуту для відповідача та неможливості задоволення потреб відповідача в інший спосіб ніж як через встановлення сервітуту, а також площі і меж тієї частини земельної ділянки, щодо якої позивач просить встановити сервітут.
За таких обставин, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.
Доводи скаржника (позивача) щодо необхідності встановлення сервітуту у зв'язку зі зміною сторонами зазначених вище угод форми власності на впливають на правильність висновків суду апеляційної інстанції з огляду на положення пунктів 9.3 генеральної угоди від 27.12.2001 № 589/01 та угоди про співробітництво від 17.01.2002, якими передбачено, що реструктуризація, зміна форми власності та організаційної структури сторін ніяким чином не вливає на чинність положень цих угод.
Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень у справі № 914/972/24, що розглядається, АТ «Укрзалізниця» зазначає пункт 3 частини 2 статті 287 ГПК України.
Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
У поданій касаційній скарзі АТ «Укрзалізниця» зазначає про необхідність формування висновку Верховного Суду щодо питання застосування у подібних правовідносинах положень частини 5 статті 75, частин 1, 2 статті 92 ЗК України, частини 1 статті 27 Закону України «Про електронні комунікації» щодо права постійного землекористувача - АТ «Укрзалізниця», який є одночасно постачальником електронних комунікаційних мереж, вимагати врегулювати питання обмеженого користування земельною ділянкою шляхом встановлення оплатного сервітуту для забезпечення обслуговування та надання електронних комунікаційних мереж та послуг для іншого оператора - фактичного користувача земельною ділянкою - ТОВ «Євротранстелеком», який заперечує таку необхідність зважаючи на наявність договірних відносин.
Разом з тим, зі змісту касаційної скарги вбачається, що скаржник не обґрунтував у чому саме полягає неправильне застосування наведених вище норм права та не вказав, яким чином ці норми мають бути застосовані у спірних правовідносин.
При цьому, Верховний Суд зауважує, що за результатами касаційного перегляду постанови суду апеляційної інстанції судом касаційної інстанції не встановлено неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права під час ухвалення зазначеного судового рішення.
З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що у справі, що розглядається, відсутні підстави для формування висновку Верховного Суду із зазначеного скаржником питання, оскільки скаржник не обґрунтував необхідності його формування.
Отже, підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.
Також підставою касаційного оскарження судових рішень у справі, що розглядається, АТ «Укрзалізниця» зазначає пункт 4 частини 2 статті 287 ГПК України.
Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 ГПК України.
Так, на обґрунтовування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, АТ «Укрзалізниця» посилається на те, що суд апеляційної інстанції прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини 1 статті 310 ГПК України), а також на те, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази (пункт 1 частини 3 статті 310 ГПК України) та необґрунтовано відхилив клопотання про призначення експертизи (пункт 3 частини 3 статті 310 ГПК України).
Згідно з пунктом 8 частини 1 статті 310 ГПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Так, скаржник у касаційній скарзі зазначає, що судом апеляційної інстанції прийнято судові рішення про інтереси Львівської обласної державної адміністрації, як власника спірної земельної ділянки, яка не була залучена до участі у справі.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між особою і сторонами спору не може братися до уваги (постанова об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.02.2019 у справі № 908/1141/15-г, постанови Верховного Суду 15.05.2020 у справі № 904/897/19, від 27.02.2019 у справі № 910/21894/16, від 11.07.2018 у справі № 911/2635/17).
Зі змісту постанови суду апеляційної інстанції не вбачається, що в мотивувальній частині зазначеного судового рішення наявні висновки суду про певні права, інтереси та обов'язки або у резолютивній частині постанови суд прямо зазначив про права, інтереси та обов'язки Львівської обласної державної адміністрації.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, Львівська обласна державна адміністрація з касаційною скаргою на постанову суду апеляційної інстанції у справі, що розглядається, не зверталась, а скаржник (АТ «Укрзалізниця») не наділений повноваженнями звертатися до суду за захистом її прав чи інтересів без підтвердження наявності таких повноважень.
Разом з цим, скаржник не вказав в якості кого - відповідача чи третьої особи необхідно було, на його думку, залучити Львівську обласну державну адміністрацію, а відповідно до приписів статті 48 ГПК України залучення до участі у справі співвідповідача можливе лише за клопотанням позивача. У справі, що розглядається, АТ «Укрзалізниця» такого клопотання не заявляло.
Таким чином, доводи скаржника про наявність підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції, передбаченої пунктом 8 частини 1 статті 310 ГПК України, не знайшли свого підтвердження.
Згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього кодексу.
За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судом апеляційної інстанції зібраних у справі доказів за умови не підтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України.
Відповідно до пункту 3 частини 3 статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Отже, відповідно до наведеної норми процесуального права підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, зокрема, таке порушення норм процесуального права, коли суд необґрунтовано відхилив клопотання учасника справи, внаслідок чого обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, не були встановлені.
Так, АТ «Укрзалізниця», у поданій касаційній скарзі зазначає, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив клопотання позивача про призначення експертизи.
Відмовляючи у задоволенні клопотання позивача про призначення комплексної судової експертизи (земельно-технічної та з питань землеустрою), суд апеляційної інстанції, ураховуючи те, що позивач не звертався до суду першої інстанції з клопотанням про призначення такої експертизи, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення такого клопотання на стадії апеляційного провадження.
Верховний Суд зауважує, що сама по собі незгода скаржника з відмовою у призначенні експертизи не може бути підставою для висновку про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права.
За таких обставин, відсутні підстави вважати такими, що порушують норми процесуального права дії суду апеляційної інстанції, який не задовольнив клопотання скаржника про проведення експертизи.
Отже, доводи, наведені у касаційній скарзі, щодо необґрунтованого відхилення судом апеляційної інстанції клопотання скаржника про призначення експертизи не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи.
Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.
Щодо вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанцій, суд касаційної інстанції зазначає наступне.
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України).
За змістом статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частиною 1 статті 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
У частині 2 статті 126 ГПК України установлено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 ГПК України).
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 статті 126 ГПК України).
Відповідно до частини 5 статті 126 ГПК України у разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6 статті 126 ГПК України).
Розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина 8 статті 129 ГПК України).
За змістом статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
У статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Як установлено судом апеляційної інстанції, ТОВ «Євротранстелеком» у відзиві на позовну заяву надало попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 40 500,00 грн.
Звертаючись до суду першої інстанції з заявою про покладення на позивача витрат на професійну правничу допомогу, відповідач просив стягнути з позивача такі витрати у розмірі в сумі 41 500,00 грн, на підтвердження яких надав докази, а саме: договір від 16.04.2024 № 16/04/24-1 про надання правової допомоги; додаткову угоду № 1 до договору; акт приймання-передачі наданих послуг від 23.10.2024 № 9; додаток № 1 до акта приймання-передачі наданих послуг від 23.10.2024 № 9; платіжну інструкцію від 23.10.2024 № 3334 про оплату відповідачем вартості послуг адвоката та виписки банку.
Скасовуючи додаткове рішення суду першої інстанції в частині стягнення 16 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні заяви ТОВ «Євротранстелеком», суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у матеріалах справи докази на підтвердження таких витрат, понесених відповідачем у суді першої інстанції, з огляду на те, що розмір заявлених відповідачем до стягнення витрат на професійну правничу допомогу у сумі 41 500,00 грн не відповідає критеріям обґрунтованості та реальності, є неспівмірним із складністю цієї справи, обсягом наданих послуг та часом, витраченим адвокатом на їх надання, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви та стягнення з позивача 25 500,00 грн витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції.
Суд касаційної інстанції погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції та вважає, що питання щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції правомірно було вирішено судом апеляційної інстанції з урахуванням встановлених обставин та відповідно до вимог статей 126, 129 ГПК України.
При цьому, безпідставними є доводи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 та від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 20.05.2019 у справі № 916/2102/17, від 25.06.2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05.06.2019 у справі № 922/928/18, від 30.07.2019 у справі № 911/739/15 щодо необхідності суду враховувати критерії реальності, обґрунтованості та пропорційності при вирішенні питання про відшкодування понесених стороною витрат на професійну правничу допомогу, адже у справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про часткове задоволення заяви відповідача про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу саме внаслідок оцінки заявленої останнім до відшкодування суми відповідно до зазначених критеріїв.
Крім того, з огляду на результат вирішення судом апеляційної інстанції питання щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції, безпідставними є також посилання скаржника у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17, відповідно до якого стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.
Також, суд касаційної інстанції не приймає до уваги доводи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, щодо визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу за договором з фіксованим розміром гонорару, оскільки у справі, що розглядається, угодою про надання правничої допомогу встановлена погодинна оплата наданих адвокатом послуг (виконаних робіт). Отже, правовідносини у справі, що розглядається, та у зазначеній вище справі, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, не є подібними з огляду на відмінні фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин.
Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження судового рішення, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.
Верховний Суд також зазначає, що інші доводи АТ «Укрзалізниця», викладені у касаційній скарзі фактично спрямовані на спонукання Суду до переоцінки вже оцінених судом апеляційної інстанції доказів та встановлення нових обставин справи, що відповідно до статті 300 ГПК України, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
За змістом статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів касаційної скарги АТ «Укрзалізниця», дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції - без змін.
Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.
2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 15.04.2025 у справі № 914/972/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І. С. Берднік
Судді: В. А. Зуєв
І. С. Міщенко