08 липня 2025 рокуСправа № 460/15560/24 пров. № А/857/11405/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:
судді-доповідача - Качмара В.Я.,
суддів - Гудима Л.Я., Онишкевича Т.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2025 року (суддя Гресько О.Р., м.Рівне), -
У грудні 2024 року, ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (далі - відповідач), в якому просила скасувати рішення про відмову у призначенні пенсії від 18.11.2024 №262140013459; зобов'язати зарахувати період роботи з 02.09.1987 по 31.12.1998 до страхового та спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та періоди роботи з 01.01.1999 по 31.08.2006 та з 06.10.2014 по 08.11.2024 до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення»; зобов'язати призначити пенсію за вислугу років згідно п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з 12.11.2024, з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019 та провести відповідні виплати.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2025 року позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 18.11.2024 №262140013459 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років згідно з пунктом «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області прийняти рішення щодо призначення пенсії ОСОБА_1 за заявою від 12.11.2024, зарахувавши до її загального та спеціального стажу періоди роботи з 02.09.1987 по 31.12.1998, та періоди роботи з 01.01.1999 по 31.08.2006 та з 06.10.2014 по 08.11.2024 до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії у відповідності до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із ухваленим судовим рішенням, його оскаржив відповідач, який із покликанням на порушенням норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
В апеляційній скарзі вказує, що суд першої інстанції не врахував пункт «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Відповідно до пункту 2-1 розділу XV Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» (тобто на 11.10.2017), мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтею 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення». Відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», право на призначення пенсії за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України від 04.11.1993 №909 (зі змінами), станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2017 року по 10 жовтня 2017 року - не менше 26 років 6 місяців. Враховуючи викладені вище законодавчі норми та Рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 № 2-р/2019, особа набуває право на призначення пенсії за вислугу років незалежно від віку за умови, що вона має спеціальний стаж не менше ніж 25 років на 01.04.2015, не менше 25 років 6 місяців - на 01.01.2016 та станом на 11.10.2017- не менше 26 років 6 місяців. До страхового та спеціального стажу ОСОБА_1 не зараховано період трудової діяльності з 02.09.1987 по 31.12.1998 згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 від 13.07.1983 та довідки № 96 від 30.09.2014, оскільки відсутня інформація про перейменування ЗОШ І-ІІІ ступенів №82 та в довідці № 96 від 30.09.2014 не вірно зазначено рік наказу на прийняття; За доданими документами до спеціального стажу не зараховано період роботи з 06.10.2014 по 10.10.2017, оскільки запис про звільнення не завірений печаткою та підписом уповноваженої особи. Підстави для зарахування ОСОБА_1 до спеціального стажу періоди роботи з 12.10.2017 по 08.11.2024 немає, оскільки це суперечить нормам чинного законодавства. Враховуючи вищевикладене, аналізуючи чинні на момент вчинення окремої процесуальної дії норми законодавства можна зробити висновок, що підстав для призначення пенсії за вислугу років передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення» не має, оскільки відсутній необхідний спеціальний стаж роботи а саме 26 років 6 місяців на 11.10.2017 року.
Позивач подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС), суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.
Переглянувши справу за наявними у ній матеріалами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що записами трудової книжки підтверджується робота позивача у закладах освіти і відповідно такі підлягають зарахуванню до спеціального стажу відповідно до п. «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Суд зазначив, що відсутність відомостей про перейменування установи не може бути достатньою підставою для не зарахування до страхового стажу позивача періоду її роботи. Так, позивач працювала у м. Донецьк, який наразі є тимчасово окупованою територією (ведуться бойові дії), що унеможливлює фактичне подання заявником доказів про перейменування установи. Виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади, відтак, належним способом захисту порушеного права позивача буде зобов'язання відповідача прийняти рішення щодо призначення пенсії, зарахувавши як до загального та спеціального стажу спірні періоди роботи.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають встановленим обставинам справи, зроблені з правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального права, з таких міркувань.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи те, що ОСОБА_1 є внутрішньопереміщеною особою, що підтверджується довідкою від 13.07.2018 №3001-920.
12.11.2024 позивач звернулася до територіального органу Пенсійного фонду із заявою про призначення пенсії за вислугу років на підставі пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
18.11.2024 Головним управління Пенсійного фонду України в Рівненській області прийнято рішення №262140013459 про відмову у призначені пенсії за вислугу років відповідно до п. 2-1 розділу ХV Прикінцеві положення Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» через відсутність необхідного стажу роботи на посадах, які дають право на пенсію за вислугу років.
У цьому рішенні вказано, що вік заявниці становить 57 років 11 місяців 28 днів, страховий стаж становить 36 років 6 місяців 20 днів, спеціальний стаж роботи станом на 11.10.2017 становить 9 років 1 місяць 17 днів. За результатами розгляду документів, доданих до заяви до страхового та спеціального стажу не зараховано період трудової діяльності з 02.09.1987 по 31.12.1998 згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 від 13.07.1983 та довідки №96 від 30.09.2014, оскільки відсутня інформація про перейменування ЗОШ І-ІІІ ступенів №82 та в довідці №96 від 30.09.2014 не вірно зазначено рік наказу на прийняття, до спеціального стажу не зараховано період роботи з 06.10.2014 по 10.10.2017, оскільки запис про звільнення не завірений печаткою та підписом уповноваженої особи.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач звернулася за захистом своїх прав.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом №1788-ХІІ та Законом «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-IV), іншими законами і нормативно-правовими актами та міжнародними договорами (угодами), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення.
Статтею 2 Закону №1788-ХІІ встановлено, що за цим Законом призначаються: а) трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.
Відповідно до статті 51 Закону №1788-ХІІ пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Згідно з статтею 52 Закону №1788-ХІІ право на пенсію за вислугу років мають, зокрема, працівники освіти відповідно до пункту «е» статті 55 цього Закону.
Згідно з пунктом 2-1 «Прикінцевих положень» Закону №1058-IV, особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону №1788-ХІІ, пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом №1788-ХІ.
Відповідно до пункту «e» статті 55 Закону №1788-ХІІ (у редакції до 01.04.2015), працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
У подальшому Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі - Закон №213-VIII), який набрав чинності 01.04.2015, пункт «е» статті 55 Закону №213-VIII викладено у наступній редакції: «працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років».
При цьому, рішенням Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року №2-р/2019 положення, зокрема, статті 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законами №213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон №911-VIII) визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
Конституційний Суд України в даному рішенні, серед іншого, зазначив, що на його думку, внесення змін Законом №213-VIII до оспорюваних положень Закону №1788-XII щодо підвищення на п'ять років пенсійного віку для жінок, збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної статтею 51 Закону №1788-XII, а саме того, що вказана пенсія встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Дія статті 51 Закону №1788-XII поширюється на громадян, зайнятих на всіх без винятку роботах, вказаних у статтях 54, 55 Закону №1788-XII. Таким чином, зі змісту оспорюваних положень Закону №1788-XII випливає, що стан здоров'я усіх працівників, зайнятих на роботах, визначених пунктом «а» статті 54, пунктами «а», «б», «в», «г», «д», «е», «є», «ж» статті 55 Закону №1788-ХІІ, через певний проміжок часу погіршується, у зв'язку з чим вони втрачають свою професійну працездатність або придатність до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII щодо підвищення на п'ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави. З огляду на наведене оспорювані положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII, суперечать положенням статей 1, 3, 46 Основного Закону України.
Також, Конституційний Суд України зазначив, що мета призначення пенсії за вислугу років - забезпечити потрібні умови життя особам, робота яких пов'язана зі швидкою втратою професійних навичок (працездатності), що може настати до досягнення цими особами віку, потрібного для набуття права на пенсію за віком. Призначення пенсії за вислугу років є додатковою соціальною гарантією для осіб, які в особливих умовах виконували певні професійні функції. Втрата професійної працездатності або придатності не пов'язана з досягненням працівником певного віку, тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років.
Отже, з 04.06.2019 положення пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII слід застосовувати у редакції, що діяла до 01.04.2015.
Відмова пенсійного органу у призначенні позивачці пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII обґрунтована відсутністю необхідного станом на 11.10.2017 спеціального стажу роботи 26 років і 6 місяців. Зазначає, що відмова у призначенні пенсії є правомірною, оскільки, виходячи з пунктів 2-1 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону №1058-IV, відповідні умови для призначення пенсії за вислугу років мають визначатись на момент, передбачений законодавцем - на день набрання чинності Законом України №2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій».
Отже, на час виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між нормами Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення Конституційного Суду України №2-р/2019 з одного боку, та Законом № 1058-ІV з іншого в частині обмеження права на пільговий стаж, здобутий після 11.10.2017.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя статті 22 Конституції України).
Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної (абзац шостий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27 лютого 2018 року № 1-р/2018).
Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20.12.2017 № 2-р/2017).
Відтак, обмеження пунктом 2-1 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону №1058-IV врахування спеціального стажу, здобутого після 11.10.2017 для набуття права на призначення пенсії за вислугою років, є порушенням принципу юридичної визначеності та верховенства права.
Згідно з позицією Великої Палати Верховного Суду, сформованою в постанові від 3 листопада 2021 року у зразковій справі №360/3611/20 за подібних правовідносин:
«Оскільки норми названих законів регулюють одне і те ж коло відносин, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника.
Велика Палата Верховного Суду також не погоджується з посиланням скаржника на абзац другий пункту 16 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону № 1058-IV, відповідно до якого положення Закону № 1788-ХІІ застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом №2148-VІІІ мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. На думку скаржника, це положення свідчить про обмеження сфери застосування Закону №1788-ХІІ відносинами, про які йдеться в цьому пункті. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якби таким був намір законодавця, то він мав би виключити із Закону №1788-ХІІ всі інші положення, чого зроблено не було.
У постанові від 19 лютого 2020 року у справі №520/15025/16-а Велика Палата Верховного Суду сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Отже, у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення №2-р/2019, а не Закону №1058-ІV.
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 6 листопада 2023 року при розгляді справи №240/24/21.
Таким чином, право на пенсію за вислугу років згідно з пунктом «е» статті 55 Закону №1788-XII, мають особи, які станом на момент звернення до пенсійного органу мають спеціальний стаж роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
У спірному рішенні відповідач зазначив, що страховий стаж становить 36 років 6 місяців 20 днів, спеціальний стаж роботи станом на 11.10.2017 становить 9 років 1 місяць 17 днів.
Стосовно не зарахування відповідачем до спеціального стажу періодів роботи позивача з 02.09.1987 по 31.12.1998 та з 06.10.2014 по 10.10.2017, апеляційний суд зазначає наступне.
Згідно записів трудової книжки НОМЕР_1 щодо спірних періодів, позивач:
- з 01.09.1987 по 30.09.2014 працювала в Донецькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №82 на посаді вчителя навчальних класів, заступника директора з навчально-виховної роботи;
- з 06.10.2014 по 31.08.2021 працювала в ТОВ «КЗПШ» І-ІІІ ступенів «Британська міжнародна школа - Київ» на посаді вчителя початкової школи, заступника директора з навчально-виховної роботи;
- з 01.09.2021 по 08.11.2024 працювала в ТОВ «БМШК «Печерськ» на посаді заступника директора з навчально-виховної роботи.
Вказані записи містять посилання на наказ, печатку та підпис відповідальної особи.
Також дані обставини підтверджуються довідкою від 30.09.2014 №96, виданою Донецькою загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів №82, від 08.11.2024 №144, виданою ТОВ «КЗПШ І-ІІІ ступенів «Британська міжнародна школа-Київ», від 08.11.2024 №283, виданою ТОВ «БМШК, Печерськ».
Постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 №909 затверджено Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років (далі - Перелік №909, зі змінами).
Розділом 1 «Освіта» Переліку № 909 встановлено, що до таких закладів і установ освіти віднесено загальноосвітні навчальні заклади, військові загальноосвітні навчальні заклади, музичні і художні школи та посади у них, зокрема, учителі.
Відповідно до пунктів 2, 4 Приміток Переліку №909, робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених цим переліком, дає право на пенсію незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ. При призначенні пенсії за вислугу років зазначеним у цьому переліку особам допускається підсумовування стажу за періоди їх роботи у закладах і установах освіти, охорони здоров'я та соціального захисту.
Статтею 62 Закону №1788-ХІІ передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Згідно із пунктом 1 Порядку підтвердження наявного стажу роботи для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637 (далі - Порядок №637), основним документом, що підтверджує стаж роботи за період до впровадження персоніфікованого обліку у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування (далі - персоніфікований облік), є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній стаж роботи встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Відповідно до пункту 3 Порядку № 637 за відсутності трудової книжки, а також у випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження стажу роботи приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також виписки або довідки, складені на основі даних, наявних в інформаційних (автоматизованих) та/або інформаційно-комунікаційних системах підприємств, установ, організацій, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Пунктом 20 Порядку № 637 передбачено, що у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального стажу роботи приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників (додаток № 5). У довідці повинно бути вказано періоди роботи, що зараховуються до спеціального стажу; професія або посада; характер виконуваної роботи; розділ, підрозділ, пункт, найменування списків або їх номери, до яких включається цей період роботи; первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видана зазначена довідка, в тому числі виписки або довідки, складені на основі даних, наявних в інформаційних (автоматизованих) та/або інформаційно-комунікаційних системах підприємств, установ, організацій.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка. Проте, якщо у трудовій книжці не зазначені відомості про умови праці та характер виконуваної роботи, то для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників. Тобто, у разі якщо у трудовій книжці наявні усі необхідні записи підтверджувати трудовий стаж іншими документами законодавством не вимагається.
Станом на час початку ведення трудової книжки позивача від 13.07.1983 порядок ведення трудових книжок регулювався Інструкцією про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, установах, організаціях, затвердженою постановою Держкомпраці СРСР від 20.07.1974 №162.
Відповідно до абзацу 1 пункту 1.1 глави 1 Інструкції №162 трудова книжка є основним документом про трудову діяльність робітників та службовців.
Пунктом 2.3 глави 2 Інструкції №162 встановлено, що всі записи в трудовій книжці про прийом на роботу, переведення на іншу постійну роботу чи звільнення, а також нагороди і заохочення вносяться адміністрацією підприємства після видачі наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а при звільненні - в день звільнення і повинні чітко відповідати тексту наказу (розпорядженню). Записи проводяться арабськими цифрами (число та місяць двозначними).
За змістом абзаців першого-третього пункту 2.13 Інструкції №162 у графі 3 розділу «Відомості про роботу» у виді заголовка пишеться повне найменування підприємства. Під цим заголовком у графі 1 ставиться порядковий номер запису, що вноситься, у графі 2 зазначається дата прийняття на роботу. У графі 3 пишеться: «Прийнятий або призначений в такий-то цех, відділ, підрозділ, ділянку, виробництво» із зазначенням їх конкретного найменування, а також найменування роботи, професії або посади і присвоєного розряду.
Згідно із пунктами 2.25, 2.26 Інструкції №162 записи про причини звільнення у трудовій книжці повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства із посиланням на відповідну статтю, пункт закону. Запис про звільнення у трудовій книжці працівника провадиться з додержанням таких правил: у графі 1 ставиться порядковий номер запису; у графі 2 - дата звільнення; у графі 3 - причина звільнення; у графі 4 зазначається на підставі чого внесено запис, наказ (розпорядження), його дата і номер.
При звільненні робітника або службовця всі записи про роботу, нагородження і заохочення, внесені в трудову книжку за час роботи в даному підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженої ним особи і печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів (абзац перший пункту 4.1.Інструкції № 162).
Зазначена Інструкція в Україні не застосовується з прийняттям наказу Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №58, яким затверджено Інструкцію про порядок ведення трудових книжок працівників (далі - Інструкція №58). Поряд з тим пункти 2.4, 2.14, 2.26, 2.27, 4.1 Інструкції №58 містять такі ж положення щодо внесення записів про трудову діяльність працівника.
Згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, представництва іноземного суб'єкта господарювання. За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.
Так, обов'язок щодо внесення достовірних та правильних записів до трудової книжки працівника покладається саме на власника або уповноважений ним орган, тобто на роботодавця.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.02.2018 року, справа № 275/615/17, провадження №К/9901/768/17.
Суд першої інстанції правильно вказав, що ОСОБА_1 має відповідні записи у трудовій книжці щодо спірних періодів роботи, та ці записи є належними та допустимими доказами підтвердження її трудового стажу.
При цьому, доказів того, що позивач у спірні періоди не працювала на відповідних посадах, або ж того, що записи у трудовій книжці є сфальсифікованими або мають підробний характер відповідачем не надано, як суду першої, так і апеляційної інстанції.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що записами трудової книжки підтверджується робота позивача у закладах освіти і відповідно такі підлягають зарахуванню до спеціального стажу відповідно до п. «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
У постанові Верховного Суду від 06.03.2018 у справі №754/14898/15-а сформовано висновки, відповідно до яких підставою для призначення пенсії є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки. Не усі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці.
Як вірно вказав суд першої інстанції, позивач не несе відповідальності за заповнення трудової книжки, оскільки записи у трудову книжку вносяться відповідальним працівником підприємства, а не особисто позивачем, недоліки її заповнення не є підставою вважати про відсутність трудового стажу позивача за спірний період.
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що період роботи позивача на посаді вчителя з 02.09.1987 по 31.12.1998 необхідно зарахувати до страхового та спеціального стажу, з 01.01.1999 по 31.08.2006 та з 06.10.2014 по 08.11.2024 до спеціального стажу позивача, що дає право на пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII.
Крім того, з метою належного захисту прав позивача, суд першої інстанції підставно зобов'язав ГУ ПФУ в Рівненській області прийняти рішення щодо призначення пенсії, зарахувавши як до загального та спеціального стажу спірні періоди роботи, оскільки суд не може підміняти уповноважений орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань по суті, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади. Питання про наявність підстав для призначення пенсії за вислугу років відноситься до повноважень органу Пенсійного фонду, і, за відсутності всіх вихідних даних, необхідних для вирішення цього питання, не може бути розглянуте по суті судом.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07 березня 2018 року у справі №233/2084/17.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на викладене вище, апеляційний суд вважає, що судом першої інстанції було правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС суд,
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС.
Суддя-доповідач В. Я. Качмар
судді Л. Я. Гудим
Т. В. Онишкевич