25 червня 2025 рокуЛьвівСправа № 380/17853/21 пров. № А/857/32313/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді - Мікули О. І.,
суддів - Курильця А. Р., Пліша М. А.,
з участю секретаря судового засідання - Волчанського А. І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2024 року у справі №380/17853/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові Ляшко Р.В., про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-
суддя в 1-й інстанції - Гулкевич І. З.,
дата ухвалення рішення - 23 жовтня 2024 року,
місце ухвалення рішення - м. Львів,
дата складання повного тексту рішення - 04 листопада 2024 року,
Позивач - ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідачів - Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові Ляшко Р.В, в якому просив визнати протиправними та скасувати наказ директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові від 15 вересня 2021 року №361-о/с “Про звільнення ОСОБА_1 » в частині припинення державної служби за ініціативою суб'єкта владних повноважень та звільнення його з 15 вересня 2021 року з посади слідчого першого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів у сфері службової діяльності та корупції) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису без скорочення чисельності або штату державних службовців, а також накази ТУ ДБР у м. Львові від 19 лютого 2021 року №36-о/с “Про звільнення ОСОБА_1 » та від 01 березня 2021 року №122-о/с “Про внесення змін до наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові від 19 лютого 2021 року №36-о/с», які стали підставою для його фактичного звільнення з 15 вересня 2021 року; поновити його на посаді слідчого першого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів у сфері службової діяльності та корупції) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, або на рівнозначній посаді в структурі та штатному розписі слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, з 15 вересня 2021 року; стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 15 вересня 2021 року по день поновлення на роботі; допустити до негайного виконання рішення суду в частині його поновлення на посаді та стягнення з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 15 вересня 2021 року по день поновлення на роботі.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2024 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального і процесуального права та підлягає скасуванню. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає про те, що наказ Державного бюро розслідувань від 20 жовтня 2020 року №198 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові на 2020 рік», наказ ТУ ДБР у м. Львові від 22 жовтня 2020 року №188-о/с “Про попередження працівників» у відкритому доступі відсутні, з їх змістом не ознайомлений, під розписку отримав лише персональне попередження про наступне вивільнення від 22 жовтня 2020 року. Зазначає, що в оскаржуваному наказі директора ДБР у м. Львові Ляшка Р.В. від 15 вересня 2021 року №361-о/с “Про звільнення ОСОБА_1 » відповідачем 1 та відповідачем 2 так і не сформульовано чіткої підстави для його звільнення з посади, оскільки зазначено “...у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису...», тобто зазначено лише про зміну структури або штатного розпису ТУ ДБР, при цьому послався на затвердження структури та штатної чисельності ТУ ДБР, хоч п.1 ч.1 ст.87 Закону №889-VIII передбачає у якості підстави звільнення не затвердження, а саме: зміну структури або штатного розпису органу. Зазначає, що на вказаній посаді він працював у період з дати його призначення до дати фактичного увільнення від роботи на час проходження військової служби в особливий період, тобто з 05 лютого 2020 року по день фактичного увільнення - до 02 липня 2021 року і запевняє, що жодного фактичного скорочення посади державної служби, яку він займав, внаслідок зміни структури або штатного розпису ТУ ДБР у м. Львові без скорочення чисельності або штату державних службовців не відбулося. Крім того вказує, що на нього у спірних правовідносинах розповсюджувалися гарантії збереження місця роботи, посади і середнього заробітку на час проходження ним військової служби за контрактом, оскільки рішенням Ради національної безпеки та оборони України констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України. Також звертає увагу на те, що чинне законодавство не визначає ані керівника державної служби в ДБР (ТУ ДБР), ані суб'єкта призначення в цих органах, однак, згідно з додатком №13 до Указу Президента України від 05 травня 2020 року №166/2020 “Про переліки посад, що підлягають заміщенню особами вищого офіцерського (начальницького складу), та граничних військових і спеціальних звань за цими посадами» до таких посад у ДБР віднесено лише посаду директора ДБР, з огляду на наведене, вважає, що директор ТУ ДБР у м. Львові не мав повноважень звільняти його з посади державної служби в цьому органі на підставі п.1 ч.1 ст.87 Закону №889-VIII. Оскільки у слідчому управлінні Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису без скорочення чисельності або штату державних службовців були наявні вакантні посади, в тому числі рівнозначні посади відповідно до категорії посади, що обіймав позивач до скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису, і жодних перешкод у зайнятті такої посади відповідачами не наведено, вважає, що його звільнення не може бути визнано обґрунтованим, отже оскаржуваний наказ порушує його конституційне право на працю. З врахуванням наведеного просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає про те, що у результаті змін структури та штатного розпису у ТУ ДБР у м. Львові мало місце зменшення чисельності та штату державних службовців, що, у свою чергу, є безумовною підставою для припинення державної служби на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу». Встановлення таких обставин свідчить про фактичне скорочення посади державної служби, яку обіймав ОСОБА_1 , до того ж, таке скорочення було не тільки «кількісним» (зменшено чисельність державних службовців у органі), але й «якісними», адже замість посади державної служби (яка не притаманна правоохоронним органам) введено посаду - рядового і начальницького складу, яка за своїм порядком / умовами вступу та проходження служби, не є рівнозначною посаді державної служби, та виходить за межі правового регулювання Закону України «Про державну службу». Вказує, що положення Закону України «Про Державне бюро розслідувань» не передбачає переведення особи, що займає посаду державної служби на посаду, яка підлягає заміщенню рядовим та начальницьким складом, не містить відповідних норм і Закон України «Про державну службу». Таким чином, замістити будь-яку посаду в системі ДБР посадою іншої категорії можна не інакше, як через скорочення однієї посади та введенням до штатного розпису державного органу іншої посади. Відтак в аспекті наведеного нормативного регулювання суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що у межах спірних правовідносин дійсно мало місце реальне скорочення посади державної служби, яку обіймав ОСОБА_1 . Також судом першої інстанції правильно зазначено про відсутність обов'язку у директора ТУ ДБР у м. Львові працевлаштувати ОСОБА_1 на іншу рівнозначну або нижчу посаду державної служби в ТУ ДБР у м. Львові з огляду на приписи ч.6 ст. 49-2 КЗпП України. Крім того, звертає увагу на те, що у період після 01 березня 2021 року і до завершення тимчасової непрацездатності відносно ОСОБА_1 діяли приписи статті 46 Конституції України, а не статті 43 Конституції України, оскільки фактично у цей період він вже не перебував у трудових відносинах з ТУ ДБР у м. Львові. Як наслідок, оскільки позивач уклав контракт вже після того, як він мав бути звільнений і його фактичні трудові відносини були припинені, положення статті 119 КЗпП України на спірні правовідносини не поширюються. Зауважує, що, оскільки суб'єктом призначення для посади позивача був директор ТУ ДБР у м. Львові, то саме він є уповноваженою особою на прийняття рішень про звільнення державних службовців, як в силу положень Закону України «Про Державне бюро розслідувань», так і Закону України «Про державну службу». Таким чином, вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, який ухвалив законне та обґрунтоване рішення, тому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
Учасники справи у судове засідання не з'явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, представник позивача подав заяву про відкладення розгляду справи у зв'язку із перебуванням у судовому засіданні в іншому суді, разом з тим, колегія суддів не вбачає підстав для повторного відкладення розгляду справи з ініціативи представника позивача, оскільки таке не підтверджено відповідними доказами; явка учасників справи у судове засідання не була визнана судом обов'язковою, враховуючи наведене, суд вважає можливим проведення розгляду справи у відсутності учасників справи за наявними у справі матеріалами, та на основі наявних у ній доказів, згідно з ч.4 ст.229 КАС України без фіксування судового засідання технічними засобами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзив на апеляційну скаргу в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові від 04 лютого 2020 року №16 о/с ОСОБА_1 призначено на посаду слідчого Першого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів у сфері службової діяльності та корупції) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові.
22 жовтня 2020 року наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові №188-о/с “Про попередження працівників» вирішено персонально попередити працівників ТУ ДБР у м. Львові про наступне вивільнення, посади яких скорочуються. 1.1. з 30 листопада 2020 р. (додаток 1); 1.2 з 22 грудня 2020 р. (додаток 2); 1.3. з 31 грудня 2020 р. (додаток 3); 1.4. з 31 січня 2021 р. (додаток 4).
28 січня 2021 року наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові №19 о/с “Про внесення змін до наказу» у підпункті 1.4 пункту 1 наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові від 22 жовтня 2020 №188-о/с “Про попередження працівників» словосполучення “31 січня 2021 року» замінено на словосполучення “з 28 лютого 2021 року».
22 жовтня 2020 року позивач ознайомлений з письмовим попередженням про наступне вивільнення від 22 жовтня 2020 року №12-12-26858вих.20, згідно з яким, у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові відповідно до наказу від 20 жовтня 2020 року №198 ДСК “Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові на 2020 рік» позивача попереджено про наступне скорочення посади слідчого Першого слідчого відділу (відділ розслідування злочинів у сфері службової діяльності та корупції) слідчого управління територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові через 30 календарних днів з моменту вручення попередження.
Згідно з наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові, від 19 лютого 2021 року №36-о/с “Про звільнення ОСОБА_1 » у відповідності до п.п.2, 5 ч.3 ст.13 Закону України “Про Державне бюро розслідувань», п.1 ч.ч.1 та 4 ст.87, ст.89 Закону України “Про державну службу», наказу Державного бюро розслідувань від 20 жовтня 2020 року №198 ДСК “Про затвердження змін до штатного розпису Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові на 2020 рік», позивача звільнено з посади слідчого першого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів у сфері службової діяльності та корупції) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові, 01 березня 2021 року, у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису без скорочення чисельності або штату державних службовців.
Оскільки в день звільнення (01 березня 2021 року) позивач не з'явився на роботу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, 01 березня 2021 року відповідачем видано наказ №120-о/с “Про внесення змін до наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові, від 19 лютого 2021 року №36-о/с» в частині, що стосується дати звільнення, якою необхідно вважати перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності.
Під час тимчасової непрацездатності, 29 березня 2021 року позивач уклав контракт про проходження військової служби.
02 липня 2021 року відповідачем прийнято наказ №267-о/с “Про увільнення від роботи ОСОБА_1 на час проходження військової служби в особливий період» з 01 квітня 2021 року до 28 березня 2024 року із збереженням місця роботи, посади та середнього заробітку на час проходження військової служби в особливий період за контрактом. Підстава: заява ОСОБА_1 , копія контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу від 29 березня 2021 року, витяг з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 29 березня 2021 року №74, копія листка непрацездатності серії ПЛВ №026926 від 31 березня 2021 року.
15 вересня 2021 року відповідачем прийнято наказ №360-о/с, згідно з яким визнано таким, що втратив чинність наказ від 02 липня 2021 року №267-о/с “Про увільнення від роботи ОСОБА_1 на час проходження військової служби в особливий період» з 15 вересня 2021 року. Приймаючи вказаний наказ, відповідач керувався п.5 ч.3 ст.13 Закону України “Про Державне бюро розслідувань» та правовим висновком Верховного Суду, висловленим під час розгляду справи №640/11024/20 (постанова від 28.07.2020).
15 вересня 2021 року відповідачем прийнято наказ №361-о/с “Про звільнення ОСОБА_1 » з 15 вересня 2021 року.
Позивач, не погоджуючись з наказами про звільнення, звернувся у суд за захистом своїх прав.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, враховуючи обставини справи, дійшов висновку, що оскаржувані накази є такими, що прийняті у межах повноважень, у спосіб та у порядку, що визначенні чинним законодавством, а тому підстави для їх скасування відсутні, і, як наслідок, відсутні підстави для задоволення інших похідних позовних вимог в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Такий висновок суду першої інстанції, на думку колегії суддів, відповідає нормам матеріального права та фактичним обставинам справи і є правильним, законним та обґрунтованим, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
При цьому громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Кодекс законів про працю України визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно з п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Ч.2 цієї статті передбачає, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
За змістом ч.2 ст.49-2 КЗпП України при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Відповідно до ч.6 с.49-2 КЗпП України вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті; не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України від 01 грудня 2015 року «Про державну службу» (далі - Закон №889-VIII).
Згідно з ч.2, 3 ст.5 Закону №889-VIII відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
За змістом п.4 ч.1 ст.83 Закону №889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
Приписами ч.1 ст.87 Закону №889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;
1-1) ліквідація державного органу;
2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;
3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;
4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
Відповідно до ч.3 ст.87 Закону №889-VIII суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
Державне бюро розслідувань відповідно до статті 1 Закону України від 12 листопада 2015 року №794-VIII «Про Державне бюро розслідувань» (далі - Закон №794-VIII; далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
Згідно зі ст.9 цього Закону систему Державного бюро розслідувань складають центральний апарат, територіальні управління, спеціальні підрозділи, навчальні заклади та науково-дослідні установи. У складі Державного бюро розслідувань діють слідчі, оперативні підрозділи, підрозділи внутрішнього контролю та інші підрозділи.
Організаційна структура Державного бюро розслідувань визначається Президентом України.
За змістом ст.12 Закону №794-VIII Директор Державного бюро розслідувань, з-поміж іншого: координує і контролює діяльність центрального апарату та територіальних управлінь Державного бюро розслідувань (пункт 3); затверджує структуру та штатну чисельність центрального апарату та територіальних органів Державного бюро розслідувань (пункт 4); визначає відповідно до законодавства в межах граничної чисельності переліки посад у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами (пункт 5); призначає на посади та звільняє з посад працівників центрального апарату Державного бюро розслідувань, директорів та заступників директорів територіальних управлінь Державного бюро розслідувань (пункт 9); присвоює у встановленому законодавством порядку ранги державних службовців працівникам Державного бюро розслідувань та спеціальні звання особам рядового і начальницького складу (пункт 14); здійснює інші повноваження, передбачені цим та іншими законами, у тому числі має право в межах своєї компетенції особисто реалізовувати повноваження Державного бюро розслідувань, визначені цим Законом (пункт 20).
Повноваження, передбачені пунктами 4 і 5 частини першої цієї статті, щодо діяльності територіальних управлінь Державного бюро розслідувань Директор Державного бюро розслідувань здійснює за поданням директорів відповідних територіальних управлінь.
Пунктами 1, 2, 4, 5 частини третьої статті 13 Закону №794-VIII визначено, що директор територіального управління Державного бюро розслідувань:
організовує роботу відповідного територіального управління щодо виконання повноважень Державного бюро розслідувань, наказів і розпоряджень Директора Державного бюро розслідувань;
призначає на посади та звільняє з посад працівників відповідного територіального управління, крім тих, які призначаються Директором Державного бюро розслідувань відповідно до статті 12 цього Закону;
вносить Директору Державного бюро розслідувань пропозиції щодо структури та штатної чисельності відповідного територіального управління;
видає у межах своїх повноважень накази і розпорядження.
Відповідно до ст.14 цього Закону до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань.
Трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України "Про державну службу". Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством (частина 5 статті 14 Закону).
Згідно зі ст.14-3 Закону №794-VIII державні службовці можуть бути переведені у системі Державного бюро розслідувань за їхньою згодою без обов'язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади, у порядку, визначеному Законом України «Про державну службу».
Особи рядового і начальницького складу можуть бути переведені у системі Державного бюро розслідувань, у тому числі з територіального управління до центрального апарату Державного бюро розслідувань, за їхньою згодою без обов'язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади.
Переведення осіб рядового і начальницького складу може здійснюватися за їхньою ініціативою, ініціативою прямих керівників (начальників), керівників інших закладів, установ системи Державного бюро розслідувань, які порушили питання про переведення.
Порядок зміни категорії посад працівників Державного бюро розслідувань, які заміщуються державними службовцями на посади, які підлягають заміщенню особами рядового і начальницького складу, затверджений наказом ДБР від 28 грудня 2019 року №343 «Про організацію проведення заходів на виконання вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» (зі змінами, внесеними наказами від 02 січня 2020 року №1 та від 03 січня 2020 року №2) (далі також - Порядок №343).
Для забезпечення ефективності та безперервності виконання завдань, покладених на Державне бюро розслідувань як державний правоохоронний орган, Директор Державного бюро розслідувань або особа, яка виконує його повноваження, визначає в межах граничної чисельності перелік посад у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами, передбачених пунктом 5 частини першої статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» (пункт 2 Порядку №343).
За змістом п.4 вказаного Порядку служба в Державному бюро розслідувань на посадах рядового і начальницького складу передбачає відповідність кваліфікаційним вимогам та особливим критеріям професійної придатності (зокрема щодо стану здоров'я, застосування зброї та спецзасобів, здатності витримувати додаткові фізичні та психологічні навантаження, понаднормову роботу тощо), які є відмінними від вимог служби в ДБР на посадах державної служби.
Пунктом 6 Порядку №343 визначено, що зміна категорії посад працівників Державного бюро розслідувань, які заміщуються державними службовцями на посади, які підлягають заміщенню особами рядового і начальницького складу, здійснюється за рішенням Директора Державного бюро розслідувань або особи, яка виконує його повноваження.
Зміна категорії посад передбачає виведення із штатного розпису та скорочення посади державного службовця (відповідно до статті 87 Закону України «Про державну службу») та введення до штатного розпису посади рядового і начальницького складу.
З прийняттям рішення Директором Державного бюро розслідувань або особою, яка виконує його повноваження, про зміну категорії посади, Управління кадрової роботи та державної служби готує проекти наказів:
«Про затвердження Переліку посад у центральному апараті (територіальних управліннях) Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами» - щодо внесення відповідних змін до Переліку посад;
«Про внесення змін до штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань» та відповідні зміни, погоджує з заінтересованими самостійними структурними підрозділами та подає на підпис Директору ДБР.
Після затвердження штатного розпису Державного бюро розслідувань (змін до штатного розпису) щодо працівників, посади яких скорочуються, видається наказ про їх персональне попередження про наступне звільнення на підставі Закону України «Про державну службу» у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
На введені до штатного розпису посади, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, оголошується конкурс.
Після проведення етапів конкурсного відбору, проведення психофізіологічного дослідження з використанням поліграфа, співбесіди та визначення переможців, кандидати на посади рядового та начальницького складу проходять військово-лікарську комісію для визначення придатності до служби за станом здоров'я. Кандидати на посади у спеціальний підрозділ Державного бюро розслідувань додатково проходять тестування з фізичної підготовки.
За умови успішного проходження всіх етапів відбору та за результатами спеціальної перевірки (для визначення категорії персоналу), стосовно переможців конкурсного відбору видається наказ про призначення на відповідні посади.
Відповідно до пп.4 п.3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань" від 03 грудня 2019 року №305-ІХ працівники Державного бюро розслідувань, які перемогли у конкурсах для призначення на посади слідчих, оперуповноважених, продовжують здійснювати свої повноваження до їх звільнення з посади або припинення повноважень на посаді відповідно до Закону України "Про Державне бюро розслідувань" з урахуванням внесених цим Законом змін, у тому числі у разі визначення цих посад посадами рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань.
Як вбачається з матеріалів справи, у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису без скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до п.п.2, 5 ч.3 ст.13 Закону України “Про Державне бюро розслідувань», п.1 ч.ч.1 та 4 ст.87, ст.89 Закону України “Про державну службу», наказу Державного бюро розслідувань від 20 жовтня 2020 року №198 ДСК “Про затвердження змін до штатного розпису Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові на 2020 рік» позивача звільнено з посади слідчого першого слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів у сфері службової діяльності та корупції) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові, 01 березня 2021 року.
Спір у цій справі виник у зв'язку зі звільненням позивача з посади державної служби на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII, у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису ТУ ДБР у місті Львові.
Так, до 27 грудня 2019 року Закон №794-VIII діяв у редакції Закону України від 03 липня 2018 року №2475-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання».
Відповідно до ст.1 Закону №794-VIII (у згаданій редакції) за правовим статусом ДБР визначено як центральний орган виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
Згідно зі ст.9 Закону №794-VIII (у цій же редакції) було передбачено, що систему Державного бюро розслідувань складають центральний апарат, територіальні органи, спеціальні підрозділи, навчальні заклади та науково-дослідні установи. У складі Державного бюро розслідувань діють слідчі, оперативні та інші підрозділи. Організаційну структуру Державного бюро розслідувань затверджує Директор Державного бюро розслідувань за погодженням із Кабінетом Міністрів України.
27 грудня 2019 року набрав чинності Закон №305-IX, водночас редакція частини першої статті 14 Закону №794-VIII, відповідно до якої до працівників ДБР належать 1) особи рядового і начальницького складу, 2) державні службовці та 3) особи, які уклали трудовий договір (контракт) із ДБР, не зазнала змін.
За змістом ч.5 ст.14 цього Закону (у редакції, чинній до 27 грудня 2019 року) трудові відносини працівників ДБР регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України «Про державну службу». Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.
Приписами ч.1 ст.3 Закону України «Про державну службу» визначено, що цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
У зв'язку із набранням чинності 27 грудня 2019 року Законом №305-ІХ правовий статус ДБР змінився із центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган.
Так, відповідно до ст.1 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» (у редакції Закону №305-ІХ) ДБР є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
Крім того, згідно з частинами першою та другою статті 9 цього Закону, систему ДБР складають центральний апарат, територіальні управління, спеціальні підрозділи, навчальні заклади та науково-дослідні установи. У складі ДБР діють слідчі, оперативні підрозділи, підрозділи внутрішнього контролю та інші підрозділи. Організаційна структура ДБР визначається Президентом України.
Отже, з 27 грудня 2019 року змінився не лише правовий статус ДБР, але й порядок визначення організаційної структури ДБР (до внесення вищевказаних змін організаційна структура ДБР затверджувалася Директором ДБР за погодженням із Кабінетом Міністрів України).
Вказані зміни були запроваджені з метою удосконалення правових основ організації й діяльності ДБР шляхом реформування вказаного органу задля цілей удосконалення законодавчого регулювання питань, пов'язаних із діяльністю територіальних управлінь ДБР, проходженням служби особами рядового та начальницького складу ДБР, конкурсними відборами та переведенням працівників ДБР тощо.
На виконання вимог ст.9 Закону №794-VIII (у редакції Закону №305-ІХ) Указом Президента України від 05 лютого 2020 року №41/2020 затверджено нову організаційну структуру ДБР, що, відповідно, зумовило необхідність прийняття змін до штатного розпису як центрального апарату, так і територіальних органів ДБР.
За приписами ч.5 ст.14 Закону №794-VIII (у редакції Закону №305-IX) трудові відносини працівників ДБР регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців ДБР поширюється дія Закону України «Про державну службу». Посади державних службовців ДБР відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.
Законом №305-ІХ доповнено Закон №794-VIII статтею 14-3, якою врегульовано порядок переведення працівників ДБР, за змістом якої:
державні службовці можуть бути переведені у системі ДБР за їхньою згодою без обов'язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади, у порядку, визначеному Законом України «Про державну службу» (частина перша статті 14-3);
особи рядового і начальницького складу можуть бути переведені у системі ДБР, у тому числі з територіального управління до центрального апарату ДБР, за їхньою згодою без обов'язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади (частина друга статті 14-3);
переведення осіб рядового і начальницького складу може здійснюватися за їхньою ініціативою, ініціативою прямих керівників (начальників), керівників інших закладів, установ системи ДБР, які порушили питання про переведення (частина третя статті 14-3).
З конструкції наведеної норми випливає, що законодавець під час регулювання трудових відносин при проходженні та припиненні державної служби, згідно із Законом №889-VIII, та державної служби особливого характеру, згідно із Законом №794-VIII, встановив відмінності у правовому статусі осіб, які належать до різних за родом і умовами діяльності категорій службовців (державних службовців та осіб рядового і начальницького складу), та введено особливості щодо проходження служби та реалізації повноважень службовців ДБР.
При цьому зазначеною нормою не передбачено механізму переведення особи, що займає посаду державної служби, на посаду, яка підлягає заміщенню рядовим та начальницьким складом.
Аналогічний правовий висновок щодо тлумачення статті 14-3 Закону №794-VIII викладений у постанові Верховного Суду від 23 листопада 2023 року у справі №380/3931/21, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від нього.
Наказом ДБР від 28 грудня 2019 року №343 «Про організацію проведення заходів на виконання вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» (зі змінами, внесеними наказами від 02 січня 2020 року №1 та від 03 січня 2020 року №2) затверджений Порядок зміни категорії посад працівників Державного бюро розслідувань, які заміщуються державними службовцями на посади, які підлягають заміщенню особами рядового і начальницького складу (далі - «Порядок №343»), положення пункту 4 якого чітко визначають, що служба в ДБР на посадах рядового і начальницького складу передбачає відповідність кваліфікаційним вимогам та особливим критеріям професійної придатності (зокрема щодо стану здоров'я, застосування зброї та спецзасобів, здатності витримувати додаткові фізичні та психологічні навантаження, понаднормову роботу тощо), які є відмінними від вимог служби в ДБР на посадах державної служби.
Відповідно до п.2 Порядку №343 для забезпечення ефективності та безперервності виконання завдань, покладених на ДБР як державний правоохоронний орган, Директор ДБР або особа, яка виконує його повноваження, визначає в межах граничної чисельності перелік посад у центральному апараті та територіальних управліннях ДБР, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами, передбачених пунктом 5 частини першої статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань».
При цьому, в п.6 Порядку №343 закріплено, що зміна категорії посад працівників ДБР, які заміщуються державними службовцями на посади, які підлягають заміщенню особами рядового і начальницького складу, здійснюється за рішенням Директора ДБР або особи, яка виконує його повноваження.
Зміна категорії посад передбачає виведення із штатного розпису та скорочення посади державного службовця (відповідно до статті 87 Закону України «Про державну службу») та введення до штатного розпису посади рядового і начальницького складу.
З прийняттям рішення Директором ДБР або особою, яка виконує його повноваження, про зміну категорії посади, Управління кадрової роботи та державної служби готує проекти наказів:
«Про затвердження Переліку посад у центральному апараті (територіальних управліннях) Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами» - щодо внесення відповідних змін до Переліку посад;
«Про внесення змін до штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань» та відповідні зміни, погоджує з заінтересованими самостійними структурними підрозділами та подає на підпис Директору ДБР.
Після затвердження штатного розпису ДБР (змін до штатного розпису) щодо працівників, посади яких скорочуються, видається наказ про їх персональне попередження про наступне звільнення на підставі Закону України «Про державну службу» у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів (абзац сьомий пункту 6 цього Порядку).
На введені до штатного розпису посади, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, оголошується конкурс.
Після проведення етапів конкурсного відбору, проведення психофізіологічного дослідження з використанням поліграфа, співбесіди та визначення переможців, кандидати на посади рядового та начальницького складу проходять військово-лікарську комісію для визначення придатності до служби за станом здоров'я. Кандидати на посади у спеціальний підрозділ ДБР додатково проходять тестування з фізичної підготовки.
За умови успішного проходження всіх етапів відбору та за результатами спеціальної перевірки (для визначення категорії персоналу), стосовно переможців конкурсного відбору видається наказ про призначення на відповідні посади.
Наведене кореспондує з приписами ч.3 ст.14 Закону №794-VIII, де зазначено, що на службу до ДБР приймаються на конкурсній основі в добровільному порядку (за контрактом) громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров'я ефективно виконувати відповідні службові обов'язки. Прийняття громадян України на службу до ДБР без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим Законом. Кваліфікаційні вимоги та критерії професійної придатності для зайняття посад у підрозділах ДБР затверджуються Директором ДБР. Призначення на посади у ДБР, крім посад Директора ДБР, керівника підрозділу внутрішнього контролю центрального апарату ДБР та керівників підрозділів внутрішнього контролю територіальних управлінь ДБР, здійснюється за результатами відкритих конкурсів, що проводяться конкурсними комісіями з проведення конкурсів на зайняття посад працівників ДБР. Типове положення про конкурсну комісію та порядок проведення відкритого конкурсу затверджує Директор ДБР.
Відповідно до ч.4 ст.14 цього Закону порядок присвоєння спеціальних звань особам рядового і начальницького складу ДБР та їх співвідношення з іншими спеціальними, а також військовими званнями і рангами державних службовців затверджується Кабінетом Міністрів України.
На виконання ч.6 ст.14 Закону №794-VІІІ Кабінет Міністрів України постановою від 5 серпня 2020 року №743 затвердив Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань (далі - Положення №743), яке визначає порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР, їх права та обов'язки.
Згідно з п.3 цього Положення особами рядового та начальницького складу ДБР є громадяни України, які на конкурсній основі у добровільному порядку (за контрактом) прийняті на службу до ДБР і яким присвоєно спеціальні звання осіб рядового та начальницького складу відповідно до законодавства.
За змістом п.7 Положення №743 встановлення, зміна або припинення правових відносин осіб рядового та начальницького складу, які проходять службу (зокрема, присвоєння спеціального звання, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення із служби, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку тощо), оформлюються письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких встановлюються Директором ДБР.
Пунктом 10 Положення №743 визначено, що особи, які вперше призначаються на посади рядового та начальницького складу ДБР, складають присягу відповідно до статті 14-1 Закону №794-VІІІ.
Відповідно до п.54 Положення №743 посади, на які призначаються особи рядового та начальницького складу, та відповідні їм спеціальні звання ДБР визначаються штатним розписом (штатом).
Згідно з п.4, 5 ч.1 ст.12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» Директор ДБР: затверджує структуру та штатну чисельність територіальних органів ДБР; визначає відповідно до законодавства в межах граничної чисельності переліки посад у територіальних управліннях ДБР, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами.
Враховуючи наведені вище законодавчі зміни та керуючись наданими пунктом 5 частини першої статті 12 Закону №794-VІІІ повноваженнями, 08 липня 2020 року Державним бюро розслідувань видано наказ №323 «Про затвердження Переліку посад у територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами».
За змістом п.6 Порядку №343 затвердження указаного Переліку є першим етапом у процедурі зміни категорії посад у центральному апараті (територіальних управліннях) ДБР, водночас другим етапом в означеній процедурі є прийняття наказу про внесення змін до штатного розпису центрального апарату (територіальних управлінь) ДБР.
Матеріалами справи стверджується, що 20 жовтня 2020 року Державним бюро розслідувань видано наказ №198 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління ДБР, розташованого у місті Львові на 2020 рік", яким затверджено зміни до штатного розпису.
Відповідно до вказаних змін до штатного розпису на 2020 рік №6 ТУ ДБР, розташованого у місті Львові, посади державної служби у Слідчому управлінні ТУ ДБР у місті Львові виведені зі штатного розпису.
Згідно з п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» (у редакції Закону №117-IX від 19 вересня 2019 року) на момент виникнення спірних правовідносин підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
З системного аналізу наведених вище норм суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що законодавчі положення стосовно зміни правового статусу ДБР потягнули за собою зміну організаційної структури й штатного розпису Бюро, а процес реалізації цих положень передбачав зміну категорії посад шляхом виведення із штатного розпису та скорочення посади державного службовця (відповідно до статті 87 Закону України «Про державну службу») та введення до штатного розпису посади рядового і начальницького складу.
Так, на підставі вказаних змін до штатного розпису посади державної служби територіального управління, а саме: слідчого Першого слідчого відділу Слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, виведені з штатного розпису. Водночас введено нові посади (іншої категорії) старшого та середнього начальницького складу.
З врахуванням наведених вище обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що у зв'язку зі зміною правового статусу Державного бюро розслідувань (з центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган) була скорочена посада державної служби, яку обіймав позивач, внаслідок змін штатного розпису Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові.
Таким чином, у вказаному випадку відбулася зміна категорії посад, що має наслідком виведення займаної позивачем посади державної служби зі штатного розпису з її скороченням та введенням замість неї до штатного розпису посади рядового і начальницького складу.
Як уже зазначалося, положеннями статті 14-3 Закону №794-VІІІ не передбачено можливості переведення працівників ДБР між посадами різних категорій (посада державної служби/посада рядового і начальницького складу), а тому у спірних правовідносинах колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що скорочення посади державної служби є підставою для припинення державної служби позивача за ініціативою суб'єкта призначення.
Разом з тим, на момент виникнення спірних правовідносин приписи частини третьої статті 87 Закону №889-VIII, які діяли у редакції Закону №440-IX, не покладали на суб'єкта призначення або керівника державної служби обов'язку з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб'єкта призначення.
Той факт, що після звільнення позивача змінилася процедура припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення не створює підстави для застосування до спірних правовідносин редакції закону, яка набрала чинності після звільнення працівника зі служби. Інший підхід суперечив би засадам правозастосування.
Як правильно встановив суд першої інстанції, для скорочення посади державної служби, яку обіймав ОСОБА_1 та його звільнення у зв'язку з цим, були як фактичні передумови, так і правові підстави, а тому оскаржуваний наказ про звільнення позивача є правомірним, оскільки прийнятий на підставі, у межах та у спосіб, що передбачені законами України «Про Державне бюро розслідувань» і «Про державну службу».
Крім того, попри відсутність обов'язку пропонувати позивачу іншу вакантну посаду державної служби у ТУ ДБР у м. Львові фактично не було можливості запропонувати іншу рівнозначну посаду державної служби, оскільки відповідно до Переліку посад державної служби, що прирівнюються до відповідних підкатегорій, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України №15 від 18.01.2017, посада слідчого прирівнювалась до посади спеціаліста державних органів (підкатегорії В3), тобто найнижчої підкатегорії, а згідно з долученого до матеріалів справи наказу ДБР №46ДСК від 25 січня 2021 року про затвердження та введення в дію штатного розпису ТУ ДБР у м. Львові на 2021 рік, у штатному розписі ТУ ДБР у м. Львові найнижчою посадою є провідний спеціаліст (підкатегорія В2).
Таким чином, ТУ ДБР у м. Львові дотримано процедуру звільнення державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, врегульовану положеннями статті 87 Закону України «Про державну службу».
Щодо доводів апелянта про порушення ТУ ДБР у м. Львові вимог ст.119 КЗпП України під час звільнення ОСОБА_1 , то колегія суддів зазначає наступне.
За змістом ч.3 ст.119 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Відповідно до ч.2 ст.39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 КЗпП.
При цьому, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звільнений на підставі наказу №36-о/с від 19 лютого 2021 року «Про звільнення ОСОБА_1 » з 01 березня 2021 року.
Однак у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, яка настала у позивача 01 березня 2021 року до наказу №36-о/с від 19 лютого 2021 року були внесені зміни згідно з наказом №120-о/с від 01 березня 2021 року, за змістом яких позивач підлягав звільненню у перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності.
Вказані обставини відповідають вимогам ч.5 ст.87 Закону України «Про державну службу» (в редакції, чинній станом на 01 березня 2021 року), якою передбачено заборона звільнення під час тимчасової непрацездатності. За змістом цієї норми наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною 1 статті 87, може бути виданий суб'єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.
Разом з тим, як встановлено судом першої інстанції, у подальшому, під час перебування на лікарняному, а саме: 29 березня 2021 року, ОСОБА_1 уклав контракт про проходження військової служби. Сам контракт був укладений в момент, коли позивач перебував на стаціонарному лікуванні, що не стало перешкодою розпочати нові трудові відносини з військовою частиною. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вказані обставини свідчать про те, що ОСОБА_1 використав тимчасову непрацездатність як спосіб уникнення звільнення.
Аналогічну заборону на звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності містить і КЗпП України.
Згідно з ч.3 ст.40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Одночасно, стаття 46 Конституції України передбачає, що громадянам гарантується право на соціальний захист, що включає, зокрема, право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності (частина перша).
При цьому, закріплення в Конституції України права громадян на соціальний захист сприяє виконанню обов'язку держави зі створення умов для реалізації громадянами права на працю, що узгоджується з вимогами приписів Основного Закону України (частина 2 статті 43) та Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (статті 16, 17), а заборона звільнення працівника з ініціативи власника у період перебування такого працівника у відпустці є такою, що забезпечує реалізацію його конституційного права на відпочинок, закріпленого статтею 45 Конституції України.
Таким чином, заборона на звільнення у період тимчасової непрацездатності є такою, що забезпечує реалізацію конституційного права на соціальний захист (стаття 46 Конституції України), а не на реалізацію його конституційного права на працю (стаття 43 Конституції України).
З аналізу вищенаведених приписів та фактичних обставин справи можна дійти висновку про те, що у період після 01 березня 2021 року і до завершення тимчасової непрацездатності позивача діяли приписи статті 46 Конституції України, а не статті 43 Конституції України, оскільки фактично у цей період ОСОБА_1 вже не перебував у трудових відносинах з ТУ ДБР у м. Львові, і, як наслідок, уклав контракт вже після того, як мав бути звільнений, що свідчить про відсутність поширення положень ст.119 КЗпП України на спірні правовідносини.
При цьому, положення частини 5 статті 87 Закону України «Про державну службу» допускають можливість зміни дати звільнення як у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, так і у зв'язку з відпусткою. Відповідно, немає значення з яких причин звільнення позивача не відбулось у день звільнення, оскільки як у випадку з відпусткою, так і у випадку з тимчасовою непрацездатністю трудові відносини фактично не продовжуються, а формально змінюється лише дата звільнення.
Як вбачається з матеріалів справи, оскільки в день звільнення (01 березня 2021 року) позивач не з'явився на роботу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, 01 березня 2021 року відповідачем видано наказ №120-о/с “Про внесення змін до наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Львові, від 19 лютого 2021 року №36-о/с» в частині, що стосується дати звільнення, якою необхідно вважати перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності.
Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що під час тимчасової непрацездатності, 29 березня 2021 року позивач уклав контракт про проходження військової служби.
02 липня 2021 року відповідачем прийнято наказ №267-о/с “Про увільнення від роботи ОСОБА_1 на час проходження військової служби в особливий період» з 01 квітня 2021 року до 28 березня 2024 року із збереженням місця роботи, посади та середнього заробітку на час проходження військової служби в особливий період за контрактом. Підстава: заява ОСОБА_1 , копія контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу від 29 березня 2021 року, витяг з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 29 березня 2021 року №74, копія листка непрацездатності серії ПЛВ №026926 від 31 березня 2021 року.
При цьому, 15 вересня 2021 року відповідачем прийнято наказ №360-о/с, згідно з яким визнано таким, що втратив чинність, наказ від 02 липня 2021 року №267-о/с “Про увільнення від роботи ОСОБА_1 на час проходження військової служби в особливий період» з 15 вересня 2021 року. Приймаючи вказаний наказ, відповідач керувався п.5 ч.3 ст.13 Закону України “Про Державне бюро розслідувань» та правовим висновком Верховного Суду, висловленим під час розгляду справи №640/11024/20 (постанова від 28.07.2020).
Крім того, враховуючи усе наведене вище, 15 вересня 2021 року відповідачем прийнято наказ №361-о/с “Про звільнення ОСОБА_1 » з 15 вересня 2021 року.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що, виходячи із встановлених фактичних обставин справи, стверджувати про те, що відповідач при звільненні позивача діяв всупереч наведених вище правових норм підстави відсутні.
Щодо доводів апелянта про прийняття наказу про звільнення неуповноваженою на те особою, то колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч.3 ст.87 Закону України «Про державну службу» ( у редакції на час виникнення спірних правовідносин) суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 11 частини 1 цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
За змістом ст.2 Закону України «Про державну службу» керівник державної служби - це посадова особа, яка займає вищу посаду державної служби в державному органі, до посадових обов'язків якої належить здійснення повноважень з питань державної служби та організації роботи інших працівників в органі. При цьому, суб'єктом призначення згідно цієї ж статті визнається державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади.
Стаття 13 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» наділяє директора територіального управління ДБР (або особу, яка виконує його повноваження) повноваженнями, притаманними для керівника державної служби в державному органі (які корелюються з повноваженнями керівника державної служби, закріпленими в статті 17 Закону України «Про державну службу»), і серед іншого, директор ТУ ДБР призначає на посади та звільняє з посад працівників відповідного територіального управління, крім тих, які призначаються Директором ДБР відповідно до статті 12 цього Закону.
Крім того, відповідно до ст.83 Закону України «Про державну службу» державна служба може бути припинена за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 Закону).
Таким чином, законодавець у Законі України «Про державну службу» закріпив повноваження на прийняття рішення про звільнення державних службовців, як за керівником державної служби, так і за суб'єктом призначення в незалежності від того, до якої категорії посад він належить (наприклад, до особи начальницького складу, як в ТУ ДБР у м. Львові), тобто суб'єкт призначення є більш ширшим поняттям, оскільки суб'єкт призначення не обов'язково може бути керівником державної служби.
Матеріалами справи стверджується, що суб'єктом призначення для посади позивача був директор ТУ ДБР у м. Львові, а тому саме він є уповноваженою особою на прийняття рішень про звільнення державних службовців в силу положень Закону України «Про Державне бюро розслідувань» і Закону України «Про державну службу». У
Таким чином, аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та встановлені фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Львові діяло у відповідності та з дотриманням норм Закону України «Про державну службу», Закону України «Про Державне бюро розслідувань», правомірно здійснило процедуру звільнення ОСОБА_1 відповідно до вимог п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу», а тому підстави для задоволення позову в цій частині відсутні, як наслідок, відсутні підстави для задоволення похідних позовних вимог.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Крім того, колегія суддів зазначає, що інші зазначені позивачем в апеляційній скарзі обставини, крім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) №303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
З врахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст.316 КАС України апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Оскільки колегія суддів залишає без змін рішення суду першої інстанції, то відповідно до ч.6 ст.139 КАС України понесені сторонами судові витрати новому розподілу не підлягають.
Керуючись ст.139, 229, 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2024 року у справі №380/17853/21 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках, передбачених ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя О. І. Мікула
судді А. Р. Курилець
М. А. Пліш
Повне судове рішення складено 07 липня 2025 року.