07 липня 2025 року м. Житомир справа № 240/24956/24
категорія 106000000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Романченка Є.Ю., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
Позивач звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 ), в якому просить суд:
- визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 ) викладеному у листі від 28.11.2024 №6/5075 про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації;
- зобов'язати повторно розглянути питання про надання відстрочки від призову на військову службу за його заявою від 23.10.2024 з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що єдиною підставою для відмови позивачу у наданні відстрочки від призову на військову службу за пунктом 9 частини 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" фактично стало те, що на думку відповідача, догляд за хворою матір'ю ОСОБА_2 може бути здійснено іншими особами першого ступеня спорідненості, які не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані утримувати матір.
Ухвалою судді Житомирського окружного адміністративного суду відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи.
Ухвалою суду від 19.12.2024 ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні заяви про вжиття заходів забезпечення позову.
Ухвалою від 03.02.2025 залучено ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) до участі у справі №240/24956/24, як другого відповідача.
Відповідача своїм правом на подачу відзиву не скористалися.
Розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні), з особливостями, визначеними статтями 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, позовну заяву та відзив, суд дійшов наступних висновків.
Дослідивши аргументи учасників спору, викладені в заявах по суті справи, зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд зазначає таке.
Судом встановлено, що 23 жовтня 2024 року позивачем направлено поштою заяву про надання відстрочки від призову на військову служу під час мобілізації на підставі п.9 ч.1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
До заяви додано: свідоцтво про народження, копію паспортів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , копію картки платника податків, копію висновку ЛКК, копію витягу з протоколу ЛКК, копію витягу про склад сім'ї, витяг з реєстру територіальної громади.
Повідомленням ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 ) від 28.11.2024 №6/5075 позивача повідомлено, що протоколом від 20.11.2024 №21 комісія ухвалила рішення про відмову у надані відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період та повідомляє, що позивач підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на загальних підставах. Причина відмови є інші особи першого ступеня спорідненості які не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані утримувати матір.
Не погоджуючись з таким рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд застосовує такі норми права.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі - Закон № 2232-ХІІ), частиною першою статті 1 якого передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Частиною третьою статті 1 Закону № 2232-ХІІ передбачено, що військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
За приписами частини сьомої статті 1 Закону № 2232-ХІІ виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).
З 24 лютого 2022 року відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено режим воєнного стану, який діє й на час апеляційного перегляду справи.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів визначає Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі - Закон № 3543-ХІІ, в редакції, станом на час виникнення спірних правовідносин).
Обставини, які надають військовозобов'язаним право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації визначені у ст.23 Закону № 3543-ХІІ.
Відповідно до п. 9 ч.1 ст.23 Закону № 3543-ХІІ не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані зайняті постійним доглядом за хворою дружиною (чоловіком), дитиною та/або своїми батьком чи матір'ю (батьком чи матір'ю дружини (чоловіка), якщо вона сама потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я, померла (загинула), визнана зниклою безвісти або безвісно відсутньою, оголошена померлою, і батько чи мати дружини не має інших працездатних членів сім'ї, які зобов'язані та можуть здійснювати за ними догляд), які за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я потребують постійного догляду.
Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, (далі - Положення про ТЦК) визначає повноваження територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
Так, пунктом 9 Положення про ТЦК, передбачено, що відповідно до покладених на них завдань ТЦК, зокрема, ведуть військовий облік призовників, військовозобов'язаних та резервістів, а також облік громадян України, які уклали контракт добровольця територіальної оборони, ветеранів війни та військової служби, та інших осіб, які мають право на пенсійне забезпечення відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб»; оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов'язаним та резервістам; розглядають звернення військовослужбовців, працівників та членів їх сімей, а також громадян з питань, що належать до компетенції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а також ведуть прийом громадян, які звертаються із зазначених питань, видають необхідні довідки та інші документи.
Пунктом 11 Положення про ТЦК визначено, що районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, крім функцій, зазначених у пункті 9 цього Положення, оформляють для військовозобов'язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації та в особливий період і воєнний час, які надаються в установленому порядку, а також ведуть їх спеціальний облік.
Як вбачається з матеріалів справи, 23.10.2024 позивач звернувся до відповідача з заявою про отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.9 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", у зв'язку із наявністю хворої матері.
Також, позивач, зазначає, що ОСОБА_3 (сестра позивача) та ОСОБА_4 (сестра позивача) працюють та не можуть здійснювати догляд за хворою матір'ю.
Відмовляючи у наданні позивачу відстрочки від призову, відповідач зазначив, що є інший працездатний член сім'ї, який зобов'язаний здійснювати догляд.
Стаття 51 Конституції України визначає, що повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Однією з основних цілей регулювання сімейних відносин, відповідно до частини другої статті 1 Сімейного кодексу України, є утвердження почуття обов'язку перед батьками.
Відповідно до ст. 202 Сімейного кодексу України, повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Таке піклування, турбота може знаходити свій вияв у особистому догляді, наданні матеріальної допомоги, представництві, захисті прав та інтересів батьків у різних установах тощо.
Оскільки сестри позивача є повнолітніми доньками ОСОБА_2 , то саме вони зобов'язані піклуватись та доглядати за своєю непрацездатною матір'ю.
Відтак, суд вважає, що при розгляді заяви позивача відповідачем обґрунтовано зроблено висновок про те, що відсутні підстави для надання відстрочки від призову, у зв'язку з тим що є інші працездатні члени сім'ї, які зобов'язаний здійснювати догляд.
Суд наголошує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі Серявін та інші проти України зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі Трофимчук проти України ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Деякі аргументи не можуть бути підставою для надання детальної відповіді на такі доводи.
Усі інші аргументи сторін вивчені судом, однак є такими, що не потребують детального аналізу у судовому рішенні, оскільки вищенаведених висновків суду не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За приписами ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог.
Судові витрати підлягають розподілу відповідно до приписів ст.139 КАС України.
Керуючись ст.ст. 19, 139, 205, 229, 241-247, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
вирішив:
У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 ) ( АДРЕСА_4 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Є.Ю. Романченко
07.07.25