Провадження № 22-ц/803/2275/25 Справа № 206/6259/23 Суддя у 1-й інстанції - Плінська А. В. Суддя у 2-й інстанції - Космачевська Т. В.
02 липня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Космачевської Т.В.,
суддів: Агєєва О.В., Халаджи О.В.
за участю секретаря судового засідання Паромової О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Самарського районного суду міста Дніпропетровська від 30 жовтня 2024 року в цивільній справі номер 206/6259/23 за позовом керівника Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи - ОСОБА_2 , приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондар Максим Олексійович, про витребування майна,
В грудні 2023 року до Самарського районного суду міста Дніпропетровська звернувся керівник Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради з позовом до ОСОБА_1 , треті особи - ОСОБА_2 , приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондар Максим Олексійович, про витребування майна, обґрунтовуючи свої позовні вимоги тим, що щодо спірної квартири АДРЕСА_1 відсутні документи про передачу у власність громадянам, шляхом приватизації, державна реєстрація права власності на вказану квартиру не проводилась. На підставі рішень виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 20 травня 2004 року за №1435 та від 18 листопада 2004 року вищевказана квартира зареєстрована за Комунальним виробничим житловим ремонтно-експлуатаційним підприємством Самарського району.
Прокуратурою з'ясовано, що спочатку право власності було зареєстровано за ОСОБА_2 приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондарем М.О. 16 грудня 2020 року на підставі договору купівлі-продажу, укладеного в той же день між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . При цьому, у договорі купівлі - продажу зазначено, що квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_3 на підставі договору купівлі - продажу, посвідченого державним нотаріусом третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори Саплахіді К.Г. 26 листопада 1999 року та зареєстрованого в реєстрі за реєстровим номером №3-846. Разом з тим, як слідує з інформації Державного нотаріального архіву в Дніпропетровській області від 2 грудня 2022 року договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений на користь ОСОБА_3 від 26 листопада 1999 року по реєстру №3-846 не посвідчувався державним нотаріусом Саплахіді К.Г., за вищевказаними даними були вчинені інші нотаріальні дії від інших осіб, реєстровий номер №3-846 був використаний 6 квітня 1999 року іншим державним нотаріусом за іншою датою на ім'я іншої особи. Крім того, в спірній квартирі було зареєстровано місце проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які не були учасниками вищевказаних правочинів, остання померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що свідчить актовий запис про смерть.
13 січня 2021 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Куликовим С.В. посвідчено договір купівлі - продажу квартири за №25 від 13 січня 2021 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , за яким у власність ОСОБА_1 передано квартиру АДРЕСА_1 , який наразі є останнім власником спірної квартири.
Вказані правочини позивач вважає незаконними, так як в жодної зі сторін правочину не було законних прав на спірну квартиру, за вказаним фактом внесено відомості до ЄДРСР за №42022042010000223 від 13 грудня 2022 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 190 КК України.
Позивач просив суд витребувати у відповідача на користь територіальної громади м. Дніпра в особі Дніпровської міської ради нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2024 року у задоволенні позову керівника Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи - ОСОБА_2 , приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондар Максим Олексійович, про витребування майна - відмовлено.
Із вказаним рішенням не погодилась Дніпропетровська обласна прокуратура, подала апеляційну скаргу, просила апеляційний суд скасувати рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 30.10.2024 року у справі №206/6259/23 та ухвалити нове рішення про задоволення позову, стягнути на користь позивача судовий збір, сплачений за подання до суду позовної заяви та апеляційної скарги.
Доводами апеляційної скарги наведено, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є незаконним та таким, що постановлено із неправильним застосуванням норм матеріального права та висновки, викладені у ньому, не відповідають фактичним обставинам справи.
Судом першої інстанції безпідставно не взято до уваги доводи прокурора про те, що квартира АДРЕСА_1 вибула із законного володіння Дніпровської міської ради поза її волею, а витребування спірного нерухомого майна у ОСОБА_1 не суперечить загальним принципам і критеріям втручання у мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу Конвенції.
Відповідно до висновків Верховного Суду відсутність спрямованого на відчуження майна рішення органу місцевого самоврядування означає, що власник волю на відчуження майна не виявляв (постанова Верховного Суду від 23.12.2020 року у справі №755/174/18).
У справі №206/6259/23 первинне право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано на підставі договору купівлі-продажу від 16.12.2020 року (у якому зазначено про право власності продавця на підставі не існуючого (підробленого) договору купівлі-продажу від 26.11.1999 року), а ОСОБА_1 придбав це нерухоме майно в особи, яка не мала права її відчужувати, тому Дніпровська міська рада може здійснити захист своїх прав шляхом витребування майна із чужого незаконного володіння, що є ефективним способом захисту.
Згідно з усталеною практикою Верховного Суду, у випадку, коли набуття права власності на майно відбулося на підставі підроблених документів, спосіб захисту права - відшкодування збитків, завданих внаслідок вибуття майна із володіння, не може бути застосовано.
ОСОБА_1 відповідно до статті 661 ЦК України не позбавлений права звернутися із позовом до продавця спірного нерухомого майна із вимогою про відшкодування збитків, завданих вилученням у нього товару за рішенням суду з підстав, що виникли до моменту його продажу (постанова Верховного Суду від 22.02.2023 року у справі №199/7376/16).
Від ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Сустав Н.В., надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Твердження про те, що майно вибуло поза волею Дніпровської міської ради - підлягає сумніву, оскільки балансоутримувачем квартири є Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Самарського району. Як зазначав позивач, квартира на постійній основі була у власності ДМР та право користування/проживання жодній особі не надавалось. При цьому, в квартирі з 1991 року були зареєстровані три особи, включно по 2021 рік. З цього випливає, що все ж таки право користування/проживання, тобто ордер, був виданий як мінімум вищезазначеним особам, але чомусь про це відомості відсутні.
Останній зареєстрований, перед купівлею відповідачем, помер в 2018 році. При цьому, є незрозумілим, що відбувалось із квартирою увесь час до пред'явлення даного позову в грудні 2023 року прокуратурою в інтересах ДМР. Тобто, до 2023 року власник зовсім не цікавився своїм майном і якби не випадкове розслідування, то невідомо коли б власник взагалі зрозумів, що його майно вибуло з його володіння.
В свою чергу відповідач, як власник квартири, уклав договори з постачальниками комунальних послуг, у тому числі і з балансоутримувачем, та повністю несе усі витрати. Тобто, балансоутримувач володіє інформацією щодо нового власника квартири і жодних дій не чинив щодо повідомлення та/або чинення перешкод відповідачу у користуванні майна.
Відповідач вважає, що ігнорування ДМР свого майна, небажання звертатись з позовом, по суті й недбайливим ставленням до майна, що за своєю суттю є недобросовісною поведінкою самого власника, яка, можливо, призвела до вибуття майна з його володіння.
Апелянт перекладає відповідальність з недобросовісного власника майна на добросовісного набувача - відповідача, який придбав квартиру у свою власність за свої грошові кошти, поніс додаткові витрати на здійснення ремонту у квартирі та її облаштування, повністю сплачував та продовжує сплачувати комунальні послуги за утримання даної квартири, тому витребування майна з його володіння є втручанням держави у його мирне володіння.
Дана квартира є єдиною власністю відповідача, відібрання квартири як єдиної власності є недопустимим зі сторони держави, інтереси держави не повинні бути вище інтересів її громадян, а тим паче коли держава відбирає власність громадян на свою користь.
Жодних сумнівів у відповідача щодо добросовісності попереднього власника не було, так як: дані щодо попереднього власника були внесені до держаного реєстру речових прав на майно; нотаріусом при оформлені договору купівлі-продажу було перевірено квартиру на належність правовласності та наявність заборон відчуження; в квартирі відсутні зареєстровані особи; вартість квартири була встановлена відповідно до проведеної оцінки, враховуючи район, рік будинку, площу та стан квартири; відповідач вільно володіє квартирою з моменту придбання квартири та не здійснював спроб щодо її відчуження.
Зазначає що попередній (орієнтовний) розрахунок суми витрат на правничу допомогу, які позивач очікує понести у зв'язку із розглядом апеляційної скарги становить 6000,00 грн.
Від інших учасників справи відзив в письмовій формі на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надійшов.
Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судовому засіданні апеляційного суду прокурор Дидюк Н.О. та представник позивача Боговенко С.Ю. доводи апеляційної скарги підтримали, просили її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та задовольнити позовні вимоги.
В судовому засіданні апеляційного суду відповідач ОСОБА_1 та його адвокат Сустав Н.В. апеляційну скаргу не визнали, просили в її задоволення відмовити.
Треті особи ОСОБА_2 , приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Бондар М.О. в судове засідання апеляційного суду не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином (а.с. 168, 169, 170, 189, 190, 191, том 3).
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Тому апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутністю осіб, які не з'явилися.
Заслухавши суддю - доповідача, прокурора, відповідача та представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до статей 13 і 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено і це вбачається з матеріалів цивільної справи, що відповідно до листа департаменту житлового господарства №3/9-5933 від 03 липня 2023 року виконавчим комітетом Дніпровської міської ради ордер на квартиру АДРЕСА_1 не видавався. За архівними даними приватизаційних справ департаменту житлового господарства відсутня інформація щодо передачі у власність громадянам шляхом приватизації квартири АДРЕСА_1 (а.с. 21, том 1).
З листа Комунального підприємства «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» №9128 від 23 листопада 2022 року вбачається, що житловий будинок літ. А-3 по АДРЕСА_2 , в який увійшла квартира АДРЕСА_2 , зареєстровано за Комунальним виробничим житловим ремонтно-експлуатаційним підприємством Самарського району на підставі рішень виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 20 травня 2004 року №1435 та від 18 листопада 2004 року №3179, що записано в облікову книгу №39 ЖЮ за реєстровим №2753-103 (а.с. 25, том 1).
Відповідно до листа Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур №6/5-6281 від 23 листопада 2022 року в квартирі АДРЕСА_1 в період з 01 вересня 1991 року та станом на 21 листопада 2022 року були зареєстровані: ОСОБА_6 по 10 вересня 1993 року, ОСОБА_7 по 12 червня 1992 року, ОСОБА_8 по 18 жовтня 2002 року, ОСОБА_5 по 06 січня 2021 року (а.с. 27, том 1).
Згідно з пошуками за даними Державного реєстру актів цивільного стану громадян, знайдено актовий запис про смерть №2096 від 21 вересня 2018 року на ОСОБА_5 , що підтверджується листом Індустріального відділу державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (а.с. 29, том 1).
Відповідно до договору купівлі - продажу квартири від 16 грудня 2020 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондарем М.О. та зареєстровано в реєстрі за №192, продавець зобов'язався передати, а покупець прийняти квартиру АДРЕСА_1 . Продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 283000,00 грн. Відповідно до п. 1.3 вказаного договору квартира, що відчужується належить продавцю на підставі договору купівлі - продажу, посвідченого державним нотаріусом третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Саплахіді К.Г. 26 листопада 1999 року, зареєстровано в реєстрі за реєстровим номером 3-846. Право власності зареєстровано КП «ДМБТІ» 10 грудня 1999 року та внесено в реєстрову книгу за №562 за реєстровим номером №86 (а.с. 41-44, том 1).
З повідомлення державного нотаріального архіву в Дніпропетровській області від 22 грудня 2022 року №1543/01-21 вбачається, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , 1999 року до реєстру №3-846 не посвідчувався. Реєстровий номер 3-846 був використаний 6 квітня 1999 року іншим державним нотаріусом за іншою датою на ім'я іншої особи (а.с. 28, том 1).
Згідно з договором купівлі - продажу квартири від 13 січня 2021 року, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , продавець передав у власність, а покупець прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1 і сплатив за неї 283000,00 грн. Ця квартира належить продавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі - продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондарем М.О. 16 грудня 2020 року. Договір купівлі - продажу від 13 січня 2021 року посвідчений приватним нотаріусом дніпровського міського нотаріального округу 13 січня 2021 року та зареєстровано в реєстрі за №25 (а.с. 39-40, том 1).
З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 22 березня 2023 року за №326591411 вбачається, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 .
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх необґрунтованості.
Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Статтею 41 Конституції України та статтею 319 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним і право розпоряджатися майном належить лише власникові майна.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Підстави набуття права власності визначені у статті 328 ЦК України, згідно з якою право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, в який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.
Саме власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі №461/12525/15-ц зроблено висновок, що «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо».
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, №47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).
Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19).
Судом встановлено, що згідно з договором купівлі - продажу квартири від 16 грудня 2020 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондарем М.О. та зареєстрованим в реєстрі за №192, продавець зобов'язався передати, а покупець прийняти квартиру АДРЕСА_1 . Продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 283000,00 грн. Відповідно до п. 1.3 вказаного договору квартира, що відчужується, належить продавцю на підставі договору купівлі - продажу, посвідченого державним нотаріусом третьої Дніпропетровської державної нотаріальної контори Саплахіді К.Г. 26 листопада 1999 року, зареєстровано в реєстрі за реєстровим номером 3-846. Право власності зареєстровано КП «ДМБТІ» 10 грудня 1999 року та внесено в реєстрову книгу за №562 за реєстровим номером №86.
Відповідно до договору купівлі - продажу квартири від 13 січня 2021 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , продавець передав у власність, а покупець прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1 і сплатив за неї 283000,00 грн. Ця квартира належить продавцю на праві приватної власності на підставі договору купівлі - продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бондарем М.О. 16 грудня 2020 року. Договір купівлі - продажу від 13 січня 2021 року посвідчений приватним нотаріусом дніпровського міського нотаріального округу 13 січня 2021 року та зареєстровано в реєстрі за №25.
З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 22 березня 2023 року за №326591411 вбачається, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 .
Таким чином, судом першої інстанції було правильно встановлено, що ОСОБА_1 придбав спірну квартиру, покладаючись на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на підставі посвідченого нотаріусом договору купівлі-продажу, відомості про спірну квартиру були внесені до Державного реєстру речових прав, об'єкту було присвоєно відповідний реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна, відомості про обтяження були відсутні.
Керуючись наведеним вище, апеляційний суд вважає, що судом першої інстанції обгрунтовано встановлено, що відповідач ОСОБА_1 є добросовісним набувачем спірної квартири, не знав і не міг знати, що це майно можливо вибуло з власності іншої особи поза її волею, а також враховує, що на час набуття нерухомого майна, він не міг знати чи існував спір щодо нього. Протилежного судом не встановлено.
За таких обставин, виходячи з наведеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, про необґрунтованість позовних вимог, оскільки задоволення позовних вимог про витребування спірної квартири у ОСОБА_1 , який є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на ОСОБА_1 буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції, висновків суду не спростовують, переважно зводяться до незгоди із встановленими судом обставинами та спрямовані на переоцінку доказів у справі.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Враховуючи наведене, апеляційний суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення.
Апеляційний суд вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку та ухвалив судове рішення, яке відповідає вимогам закону.
Підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України,
Апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури залишити без задоволення, рішення Самарського районного суду міста Дніпропетровська від 30 жовтня 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді:
Повне судове рішення складено 07 липня 2025 року.
Суддя: