Справа № 761/18071/25
Провадження № 2/761/6936/2025
08 липня 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Юзькової О.Л.
при секретарі Кочур Л.В.,
за участі
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_3
представника відповідача Кирилюка Є.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві за правилами спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Шевченківського управління поліції Головного управління Національної поліції в м. Києві, про зняття арешту з майна,
Представник ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовною заявою, в якій просить суд зняти арешти з майна, накладений на підставі ухвали за зверненням Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві у квітні 2004 року. Заявлені вимоги обґрунтовує тим, що під час державної реєстрації права на спадщину після смерті матері позивача - ОСОБА_2 було виявлено, що на нерухоме майно, що належало на праві приватної власності померлій, а саме: квартиру, що розташована за адресою АДРЕСА_1 , накладено арешт. Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 12.02.2025 року міститься інформація про тип обтяження: арешт, який зареєстровано 30.02.2005 року за № 2025558 реєстратором Третьої київської державної нотаріальної контори (04108, м. Київ, пр-т. Правди, буд. 33), підставою для обтяження значиться ухвала, ВХ257, 20.04.2001, Шевченківський РУ ГУ МВС України у м. Києві. На звернення позивача Шевченківським УП ГУНП в м. Києві надано відповідь, що в Шевченківському УП ГУНП у м. Києві відсутня інформація з приводу арешту нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 . Також, Київським державним нотаріальним архівом було надано архівну довідку, якою повідомлено, що документи, по накладенню і знаттю заборон та арештів відчуження нерухомого та рухомого майна Третьої Київської державної нотаріальної контори у справі відсутні на вказане майно. Обтяження у вигляді арешту, зареєстрованого за належною померлій ОСОБА_2 квартирою, створює перешкоди в реалізації права на спадкування ОСОБА_1 , зокрема отримати свідоцтво про право на спадщину на належну померлій квартиру, через наявність вищевказаного арешту, у зв'язку із чим представник позивача і звернувся до суду з даним позовом.
Провадження у справі відкрито 05.05.2025, відповідно до положень ст. ст. 19, 274 ЦПК України вирішено питання про її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
Відповідач заявлені вимоги не визнав, про що зазначив в відзиві на позовну заяву,. Заперечуючи проти позову відповідач посилається на те, що ГУНП в м. Києві не є правонаступником ГУМВС України в м. Києві, оскільки відповідно ЗУ «Про Національну поліцію» передбачено втрату чинності ЗУ «Про міліцію», що з 07.11.2015 року міліція ОВС України в Україні як державний орган виконавчої влади припинила своє існування, а отже Головне управління Національної поліції в м. Києві не є належним відповідачем. Також, відповідач вважає, що арешт накладений за правилами кримінального судочинства підлягає скасуванню за правилами того ж виду судочинства, враховуючи що КПК України 1960 року не було визначено порядку скасування майна за ініціативою осіб, які не були учасниками кримінального провадження, але є власниками або володільцями арештованого майна, при вирішенні зазначеного питання підлягають застосуванню норми КПК України 2012 року.
Представник позивача у встановлені судом строки подала відповідь на відзив, в якому послалась на правові висновки Верховного Суду в яких зазначено, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Крім того, зазначила, що нормативна неврегульованість порядку захисту прав людини у зв'язку із скасуванням Кримінального процесуального Кодексу України 1960 року не може виправдовувати відмову в його захисті. Вимоги про звільнення майна з під арешту з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до ст. 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. Також посилалася на норми ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об'єктів нерухомого майна при дослідження яких можна дійти висновку, що обтяження на спірне майно накладено саме за заявою Шевченківського ГУ МВС України в м. Києві.
Відповідач скористався своїм правом на надання заперечень на відповідь на відзив, в яких надав аналогічні пояснення, викладені в відзиві на позовну заяву, суть яких зводиться до того, що станом на 2001 рік Шевченківського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві та Головного управління Національної поліції в м. Києві ще не існувало.
ОСОБА_1 , його представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просили задовольнити.
Представник відповідача просив відмовити в задоволенні позову з огляду на позицію викладену в відзиві на позов та відповідних запереченнях. Також, в судовому просив долучити відповідь Шевченківського УП ГУНП в м. Києві щодо зареєстрованих кримінальних проваджень за заявою ОСОБА_2 .
Суд, вислухавши доводи учасників процесу, надавши оцінку доказам, наявним в матеріалах справи, приходить до наступних висновків.
Встановлено, що ОСОБА_1 є сином померлої ОСОБА_2 (дата смерті: приблизно ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть виданим Київським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 15.02.2024 року), відповідно до наданої копії свідоцтва про народження від 31 січня 1978 року, виданого відділом РАЦС Ленінського району м. Києва.
У зв'язку із смертю останньої ОСОБА_1 звернувся до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, про що приватним нотаріусом київського міського нотаріального округу С.П. Аврамець надано довідку за вих. № 5/02-14 від 15.01.2025 року.
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 12.02.2025 року міститься інформація про тип обтяження: арешт, який зареєстровано 30.02.2005 року за № 2025558 реєстратором Третьої київської державної нотаріальної контори (04108, м. Київ, пр-т. Правди, буд. 33), підставою для обтяження значиться Ухвала, ВХ257, 20.04.2001, Шевченківський РУ ГУ МВС України у м. Києві.
У зв'язку із вказаною обставиною позивач звернувся з заявою до Шевченківського УП ГУНП в м. Києві, у відповідь на яку було повідомлено, що під час розгляду даного запиту при здійсненні пошукових функцій в інформаційних ресурсах УКС ІПНП в межах службової діяльності та відповідного рівня доступу встановлено, що в Шевченківському УП ГУНП у м. Києві відсутня інформація з приводу арешту нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 .
Також, Київським державним нотаріальним архівом було надано архівну довідку від 04.03.2025 року за вих. № 488/01-14, в якій завідувачем Київським державним нотаріальним архівом Лідією Гуль повідомлено, що документи, які містяться у справі 2-41 (Документи (постанови, ухвали, повідомлення, тощо) по накладенню і знаттю заборон та арештів відчуження нерухомого та рухомого майна) Третьої Київської державної нотаріальної контори у справі постанова відсутня на вказане майно. Враховуючи вище викладене, Київський державний нотаріальний архів не може надати копію накладення заборони за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_2 .
Лист Начальника відділу дізнання Шевченківського УП ГУНП в м. Києві Вадима Демчука щодо зареєстрованих кримінальних проваджень за заявою ОСОБА_2 , в якому повідомлено, що в відділу дізнання перебували кримінальні провадження зареєстровані від 29.12.2012, 20.09.2016, 10.06.2022, 26.05.2022 року, усі за результатами досудового розслідування закриті. Також зазначено, що дані кримінальні провадження не стосуються арешту майна.
За положеннями ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до приписів ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна» № 5 від 03 червня 2016 при розгляді позову про визнання права власності на арештоване майно та/або зняття арешту з майна судам слід всебічно і повно з'ясовувати обставини, наведені позивачем на підтвердження своїх вимог, неухильно дотримуватися при цьому як правових норм, що гарантують права осіб, які беруть участь у справі, так і положень про належність та допустимість доказів.
Згідно з ст. 1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ст.41 Конституції України кожний громадянин має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Як вбачається з вимог ст. 1216 ЦК України спадкування є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
У силу вимог ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок смерті
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
У силу вимог ч. 5 ст. 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших.
У силу вимог ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з вимогами ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до вимог ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Статтею 386 ЦК України встановлено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Статтею 391 ЦК України передбачене право власника майна вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.
Вбачається, що визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Позивач ОСОБА_1 просить скасувати арешт, накладений у межах кримінального провадження за правилами КПК України 1960 року. При цьому згідно з пунктом 9 розділу XI «Перехідні положення» КПК України 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.
Ця правова норма узгоджується з вимогами частини першої статті 5 КПК України 2012 року, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.
Отже, у визначенні порядку звільнення майна з-під арешту потрібно керуватися правилами КПК України 1960 року, а також положеннями чинного цивільного процесуального законодавства (відповідна правова позиція викладена у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.01.2021 у справі № 641/1814/20, провадження № 61-18659св20).
Статтею 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
Судова юрисдикція це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб'єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.
Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частини перша та третя статті 3 ЦПК України).
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
Приватно-правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово вирішувала питання щодо юрисдикції суду за вимогами про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами кримінального судочинства, та зазначала про таке.
Спір щодо про звільнення майна з-під арешту є приватноправовим, якщо арешт накладений на майно особи, яка не була учасником кримінального провадження, розпочатого за правилами КПК України 1960 року та завершеного (вирок, постанова про закриття провадження) у порядку, передбаченому КПК України 1960 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 372/2904/17-ц (провадження № 14-496цс18) або КПК України 2012 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 2-3392/11 (провадження № 14-105цс19). Залежно від суб'єктного складу учасників такого спору його потрібно розглядати за правилами цивільного чи господарського судочинства.
У постанові від 30.06.2020 у справі № 727/2878/19 (провадження № 14-516цс19) Велика Палата Верховного Суду конкретизувала наведені висновки щодо юрисдикції спорів та зазначила, що спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України1960 року та не знятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи, потрібно розглядати за правилами цивільного судочинства. Питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 року та не скасованого після закриття слідчим кримінального провадження, за клопотанням власника або іншого володільця відповідного майна вирішує слідчий суддя в порядку, передбаченому статтею 174 цього Кодексу (пункти 51, 52).
Також, суд відхиляє доводи представника відповідача, що Шевченківський УП ГУНП в м. Києві не є правонаступником Шевченківського РУ ГУ МВС України у м. Києві з огляду на наступне.
Нормами статей 1, 2 Закону України від 20.12.1990 №565-XII «Про міліцію» передбачалось, що міліція це державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Основними завданнями міліції було, з-поміж іншого: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення кримінальних правопорушень.
Своєю чергою, приписами статей 1, 2 Закону України від 02.07.2015 №580-VIII «Про Національну поліцію» визначено, що Національна поліція України це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Завданнями поліції є, зокрема, надання поліцейських послуг у сферах: забезпечення публічної безпеки і порядку; охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; протидії злочинності.
Поряд із цим, згідно з Положенням про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 №878, МВС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МВС України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах: забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг; захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні; цивільного захисту, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності; міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
На підставі співставлення завдань та функцій цих трьох органів можна дійти висновку про те, що МВС України є органом влади, який формує державну політику у сфері, зокрема забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг. Разом із тим, реалізація державної політики у вказаній сфері відноситься до компетенції Національної поліції, а до цього відповідні завдання та функції держави покладалися на міліцію.
Таким чином, випливає, що територіальні органи МВС були фактично реорганізовані, адже їх функції фактично перейшли до територіальних органів Національної поліції.
Таким чином мотиви заперечень відповідача, щодо невірно обраного способу захисту прав позивача, суперечать вказаним нормам, а тому відхиляються судом з огляду на вищевикладене.
Враховуючи зазначені обставини, суд погоджується з доводами позовної заяви та вважає, що відомості в реєстрі про заборону на нерухоме майно впливають на права позивача та а тому, з метою недопущення порушення права власності позивача на вказану квартиру, суд вважає за необхідне позовні вимоги про зняття арешту з майна задовольнити.
Враховуючи наявність накладеного арешту на майно, а саме на квартиру зареєстрованого за належною померлій ОСОБА_2 квартирою, створює перешкоди в реалізації права на спадкування ОСОБА_1 , неможливість скасування арешту в межах відповідного кримінального провадження, оскільки позивач в інший спосіб, крім звернення до суду з позовом про звільнення майна з-під арешту, позбавлений можливості захистити своє порушене право власності, суд приходить висновку про обґрунтованість вимог позивача та необхідність захисту його права шляхом скасування такого арешту, оскільки позовні вимоги про скасуванні арешту відповідають закону та знайшли своє підтвердження в ході судового розгляду, а тому позов належить задовольнити.
Виходячи з наведеного, керуючись ст.ст. 2-5,11-13,80,81,141,196,223,258,259,263,268, 352,354 ЦПК України, ст.ст. 317, 319, 321, 391 ЦК України суд, -
Позов ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , Адреса: АДРЕСА_2 ) до Шевченківського управління поліції Головного управління Національної поліції в м. Києві (код ЄДРПОУ: 40108583, адреса: 04050, м. Київ, вул. Герцена, 9) про зняття арешту з майна задовольнити.
Зняти арешт з майна, що належить ОСОБА_2 (дата смерті: приблизно ІНФОРМАЦІЯ_1 , свідоцтво про смерть видане Київським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 15.02.2024 року), зокрема квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , накладений на підставі звернення, Шевченківського РУ ГУ МВС України у м. Києві від 20.04.2001 року, зареєстрованого 30.02.2005 року за № 2025558 реєстратором Третьою київською державною нотаріальною конторою (04108, м. Київ, пр-т. Правди, буд. 33).
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду, в порядку ст.ст. 353-357 ЦПК України з урахуванням п. 15.5. Перехідних положень цього Кодексу протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: