Справа № 367/8199/20
Провадження №2/367/495/2025
Іменем України
18 червня 2025 року Ірпінський міський суд Київської області в складі
судді Карабаза Н.Ф.,
за участю секретаря Андрійченко В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ірпені цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 про усунення перешкод у користуванні майном,
До Ірпінського міського суду звернулася ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 про усунення перешкод у користуванні майном. Позов мотивує тим, що їй на праві власності належить 3/5 частини житлового будинку, що міститься за адресою: АДРЕСА_1 . Протягом декількох років, починаючи з червня 2010 року, вона проживала разом з відповідачами у належній їй частині будинку. Її, як матір та власницю житла, разом із її речами відповідачі виселили без її згоди у літню кімнату, обмежуючи її у праві користуватись та вільно розпоряджатись її майном, ігнорували, закривали у цій кімнаті, перешкоджали виходити з кімнати на кухню та туалет, вільно пересуватися по будинку. Вона не могла приготувати їсти та прати речі, не кажучи про користування ванною кімнатою. Спільне проживання призводило до постійних скандалів та з'ясовування стосунків, що призвело до погіршення її стану здоров'я. Крім того, за час проживання в будинку, що належить позивачу, відповідачі розширили межі земельної ділянки, незаконно перемістивши огорожу та вихідні двері на прибудинкову територію, що порушує її права, як власника цього будинку, адже адміністративні стягнення щодо незаконного заволодіння земельними ділянками без дозвільних документів (правовстановлюючих), накладаються на позивача, як на власника. Відповідачами зроблено перепланування будинку, та в усі кімнати поставлені двері із замками, що теж негативно впливає на її права, як власника, ці всі поліпшення не узаконенні у відповідних інстанціях, будь яке порушення правил експлуатації комунікацій та споруд, без дозволу власника, призводить до накладання на неї штрафів. Відповідачі вселилися до її частини будинку з її згоди тимчасово, до вирішення ними питання придбання власного житла. Відповідачі на земельній ділянці, що надана їй для будівництва і обслуговування власного будинку, без її згоди самовільно відокремили та зайняли 0,04 га на яких самовільно збудували житловий будинок загальною площею 141.3 кв.м., житловою площею 63 кв.м. та зареєстрували право власності на нього під літерою «А» за адресою АДРЕСА_1 /а 28.11.2019 року за ОСОБА_3 . Однак, відповідачі продовжують користуватись її будинком, створюючи їй перешкоди у користуванні власним майном. Житлова проблема відповідачами вирішена, тому вона, як власник, заздалегідь неодноразово попереджала про виселення - проте без наслідків. Щодо відповідача ОСОБА_4 . Рішенням від 28.12.2019 року по справі № 2760/25909/18 Солом'янського районного суду м. Києва розірвано її шлюб з ОСОБА_2 , її сином, тому її проживання в її частині будинку безпідставне. У 2016 році Ірпінським міським судом Київської області розглянуто справу за її позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про виселення. В задоволенні позову було відмовлено. Проте відповідачі, не зважаючи на підтверджене в суді при розгляді справи її право власника будинку, продовжують здійснювати їй перешкоди у користуванні власним майном. Відповідачі без жодних правових підстав проживають у її будинку, в його утриманні, ремонті, оплаті комунальних послуг участі не беруть, добровільно відмовляються звільнити житло, систематично порушують правила співжиття. Проживання в одному будинку з відповідачами стало нестерпним, вони влаштовують сварки та погрожують розправою, принижують її. Вона неодноразово зверталась до правоохоронних органів з питання чинення перешкод в у користуванні своїм житлом та неналежною поведінкою відповідачів. Зверталася за допомогою до депутатів міської ради, щодо встановлення факту неможливості проживання в спірному житлі та факту неможливості потрапити до власного будинку, через відсутність ключів від хвіртки та будинку. Відповідачі постійно, протягом тривалого часу продовжують порушувати її права як власника, адже чинним законодавством передбачено, що власникові належать право володіння, користування та розпоряджання своїм майном, здійснюючи постійні перешкоди у користуванні своїм майном, а саме: 3/5 частини житлового будинку, що міститься за адресою АДРЕСА_1 - різними способами.Вона як власник будинку заперечує проти проживання відповідачів у своєму будинку, оскільки, відповідачі, не є членами її сім'ї у силу ч. 1 ст.6 СК, які протиправно проживають у її будинку, оскільки, вона не давала і не дає на це дозволу. Просить суд усунути перешкоди у користуванні майном ОСОБА_1 - 3/5 частини житлового будинку, що міститься за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення відповідачів. Стягнути з відповідачів судові витрати по справі.
Представником відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 - адвокатом Білоус-Литвиненко Л.О. подано відзив на позовну заяву, в якому зазначає, що зазначені позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Дійсно позивачу на праві власності належить 3/5 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Крім того, позивачу та відповідачам: ОСОБА_3 (дочці позивача), ОСОБА_2 (сину позивача) належить на праві власності двокімнатна квартира АДРЕСА_2 , у рівних частках, по 1/3 частині кожному. Між позивачем та відповідачами було досягнуто згоду про те, що позивач буде проживати в двокімнатній квартирі, що належить їй та відповідачам ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності в м. Києві, а відповідачі переїдуть та будуть проживати в будинку, що належить позивачу на праві спільної часткової власності. На виконання вищевказаних домовленостей, в 2004 році відповідачі заселилися зі згоди позивача до належної їй частини житлового будинку АДРЕСА_1 , в якій проживають і по теперішній час. Між позивачем та відповідачами було погоджено, що користування відповідачами належною позивачу частиною житлового будинку здійснюється на рівні з власником частини будинку (позивачем), що підтверджується відсутністю іншої згоди про порядок користування цим приміщенням. Відповідачі з дня вселення в частину житлового будинку самостійно несуть всі витрати по утриманню даної частини будинку та сплаті комунальних послуг. При цьому сама позивачка таких необхідних витрат по будинку не несе та проживає сама в 2-кімнатній квартирі в АДРЕСА_3 , яка належить їй та відповідачам на праві спільної часткової власності. Проживаючи з 2004 року в даній частині житлового будинку в м. Бучі, відповідачі, відповідно, й працювали в даній місцевості, знаходилися на медичному обслуговуванні в Бучанській міській поліклініці, діти відповідачів ОСОБА_7 та ОСОБА_10 навчалися в Бучанській школі, тобто життєвий уклад відповідачів був нерозривно пов'язаний саме із місцем проживання відповідачів. У позові, позивач в обґрунтування своїх позовних вимог посилається на те, що на даний час відповідачі не пускають її в будинок, не дають вільно користуватися своїм майном, проте наведені позивачем обставини не відповідають дійсності та не підтверджені жодними належними письмовими доказами. Навпаки позивач, яка приїздить з м. Києва до будинку коли хоче, має окрему кімнату в частині будинку, яка замикається нею на ключ, користується всіма комунікаціями, при цьому постійно вчиняє сварки, пошкоджує належні відповідачам речі. Вважають, що у позивача відсутні належні підстави для їх виселення.Позивачем не надано жодних письмових доказів того, що відповідачами, в тому числі ОСОБА_7 та ОСОБА_9 систематично порушуються правила співжиття та саме створюються умови, за яких є неможливим для інших проживання з відповідачами в одному будинку. Крім того, у матеріалах справи також відсутні докази про те, що до відповідачів застосовувалися такі заходи запобігання чи громадського впливу. Натомість, надані позивачем письмові звернення до правоохоронних органів, Бучанського міського голови, свідчать про реалізацію позивачем свого права на звернення, а не про вчинення їй відповідачами перешкод у користуванні належною їй частиною житлового будинку. Таким чином, враховуючи ті факти, що відповідачами не створювалися перешкоди позивачу у користуванні та розпорядженні частиною житлового приміщення, а також відсутні докази, які б свідчили про створення відповідачами позивачу перешкод у користуванні її майном, просять суд в задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 про усунення перешкод у користуванні майном - відмовити повністю.
Позивач ОСОБА_1 та її представник - адвокат Дяченко С.В. в судовому засіданні підтримали позовні вимоги, просили суд позов задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 - адвокат Білоус-Литвиненко Л.О. в судовому засіданні позовні вимоги не визнала просила відмовити в їх задоволенні, з підстав зазначених у поданому відзиві.
Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_8 в судове засідання не з'явилися про час та дату розгляду справи повідомлені належним чином. Заяв, клопотань про відкладення розгляду справи суду не подано.
Заслухавши учасників судового розгляду, дослідивши письмові докази по справі суд вважає, що заявлений позов не підлягає задоволенню, виходячи із наступних підстав.
Судом встановлено, що згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 28.01.1997 року, серія ААА № 979189 ОСОБА_1 на праві власності належить 3/5 частини житлового будинку з відповідними частинами надвірних будівель, що знаходиться в АДРЕСА_1 . Житловий будинок цегляний має 58,5кв.м. житлової площі, зареєстровано земельну ділянку площею 1200 кв.м., на якій розміщені: вбиральні «В, К», погріб «під З», погріб «під Г», сараї «Г, Ж, З», сарай-літня кухня «Д», загорожа № 1-6; 9,10, колодязь № 7, водопровід № 8.
Згідно даних листа КП «Центр технічної інвентаризації та державної реєстрації» № 16/11/18/3 від 16 листопада 2018р. вбачається, що згідно даних (станом на 01.01.2013 р.) які містяться в інвентаризаційній справі № 1363 право власності на будинок АДРЕСА_1 ) зареєстровано: 3/5 частини будинка за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину, посвідченого Ірпінською ДНК 28.01.1997р. за р.№ 2-201 (книга № 9 сторінка № 299 реєстровий № 2122 від 11.02.1997 р.).; 2/5 частини будинка за ОСОБА_11 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу 28.11.2001р. за р.№ 3378 (книга № 9 сторінка № 299 реєстровий № 2122 від 07.12.2001р.). Остання інвентаризація будинку проводилася у червні 2016 р. Згідно з її результатами загальна площа будинку становить 217,1 кв.м, житлова площа - 120,2 кв.м.
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 219964259 від 12.08.2020 житловий будинок, А , загальною площею 141,3кв.м., житловою площею 63кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 , земельна ділянка місця розташування: кадастровий номер: 3210800000:01:053:0009, площею 0,04га. На праві приватної власності з 28.11.2019 року належить ОСОБА_3 .
Згідно акту обстеження по факту проживання (не проживання особи в будинку за адресою: АДРЕСА_4 від 15 березня 2017 року № 62 вбачається, що за вказаною адресою фактично проживають: ОСОБА_6 - онучка з 2006 року, ОСОБА_3 - донька з 1977 року, ОСОБА_5 - зять з 2001 року, ОСОБА_7 - онучка з 2001 року, ОСОБА_9 - онук, з 2002 року, ОСОБА_2 - син, з 1977 року, ОСОБА_4 - невістка, з 2002 року, ОСОБА_8 - онук з 2003 року. Фактично не проживають: ОСОБА_1 мати з 1981 року проживає у АДРЕСА_3 . Власник будинку ОСОБА_1 . В примітках зазначено, що за словами власниці її не пускають у даний будинок. Тому вона там не проживає. Акт не містить підписів сусідів.
Згідно рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 28 грудня 2019 року шлюб, зареєстрований 20 липня 2002 року в Стасівській сільській раді Диканського району Полтавської області /а/з № 4/ між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 розірвано.
Згідно довідки Ст. ДОП СП Ірпінського ВП ГУНП в Київській області від 22.07.2020 року вбачається, що дільничним офіцером поліції сектору превенції Ірпінського ВП ГУПП в Київській області ст. лейтенантом поліції Ігорем Силаковим проведено перевірку інформації, що викладена у зверненні гр. ОСОБА_1 з приводу неправомірних дій невідомих осіб, які не впускають її до будинку, що за адресою: АДРЕСА_5 . В ході проведеної перевірки, з пояснення заявниці було встановлено, станом на 29.06.2020 року невідомі їй особи здійснюють перешкоди, у користуванні власним майном, а саме житловим будинком, який знаходиться адресою: АДРЕСА_5 . Також з даного приводу був опитаний ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , прож. за адресою: АДРЕСА_5 , який в своєму поясненні вказав, що за вищевказаною адресою він проживає близько 20 років разом зі своєю родиною. Доступ на проживання в даному будинку надала його теща ОСОБА_1 , яка на даний час страждає на психічні розлади, в зв'язку з цим за місцем проживання створює конфліктні ситуації та робить до поліції завідома неправдиві повідомлення, хоча має до будинку повний доступ. Працівниками Бучанського відділення поліції, була проведена профілактична бесіда з гр. ОСОБА_12 , про недопущення протиправної поведінки в майбутньому.
Згідно даних акту депутата Бучанської міської ради про встановлення факту фактичного проживання ОСОБА_1 від 14.11.2019 року, вбачається, що депутатом Бучанської міської ради по виборчому округу № 17 Ісламовою А.В. проведено обстеження матеріально-побутових умов проживання за адресою: АДРЕСА_5 . Власником даного об'єкта є ОСОБА_1 . При обстеженні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , пенсіонер. ОСОБА_1 не проживає в даному житловому приміщенні. В ході обстеження встановлено, що власниця будинку (3/5 частини будинку) ОСОБА_1 не проживає за даною адресою і не може потрапити до будинку , тому що у неї немає ключів. У будинку проживають ОСОБА_5 , 1978 р.н., ОСОБА_3 , 1975 р.н., ОСОБА_4 , 1975 р.н., ОСОБА_6 , 2006 р.н., ОСОБА_8 , 2003 р.н., ОСОБА_9 , 2002 р.н. З актом ознайомлена ОСОБА_1 . Вказаний акт не містить даних, що інформацію викладену в акту підтверджують сусіди.
Згідно поданих квитанцій щодо оплати послуг за період з квітня 2020 року серпень 2020 року грудень 2020 року ОСОБА_3 здійснює оплату послуг за електроенергію, газопостачання ( АДРЕСА_5 , рах № НОМЕР_1 ).
Згідно довідки № 295 від 24.07.2020 про фактичне місце проживання Бучанської міської ради, що видана ОСОБА_3 , вбачається, що вона проживає в АДРЕСА_5 , власником майна є ОСОБА_1 разом з нею проживають ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_9 .
Згідно довідок Бучанської міської поліклініки від 30.10.2017 № 10, 11 ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_4 знаходиться на медичному обслуговуванні в даному закладі відповідно з 02.04.2001 року та 20.03.2002 року по теперішній час.
Згідно Акту депутата Бучанської міської ради про встановлення факту фактичного проживання від 23.07.2020 року, складеного депутатом Бучанської міської ради по виборчому округу №17 Ісламовою А.В. вбачається, що при обстеженні матеріально-побутових умов проживання за адресою: Київська обл., м. Буча (будинок та квартира відсутні - адреса не конкретизована), власником даного об'єкту нерухомого майна є ОСОБА_1 , встановлено, що в спірному будинку проживає ОСОБА_3 з ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Інформацію викладену в акту підтверджують сусіди ОСОБА_13 , АДРЕСА_6 та АДРЕСА_7 .
Згідно акту обстеження по факту проживання (не проживання особи в будинку за адресою: АДРЕСА_8 від 14 квітня 2016 року № 20 вбачається, що за вказаною адресою фактично проживають: ОСОБА_6 - онучка з 2006 року, ОСОБА_3 - донька з 1977 року, ОСОБА_5 - чоловік доньки з 2001 року, ОСОБА_7 - онучка з 2001 року, ОСОБА_9 - онук, з 2002 року, ОСОБА_2 - син, з 2001 року, ОСОБА_4 - дружина сина, з 2001 року, ОСОБА_8 - онук з 2003 року. Фактично не проживають: ОСОБА_1 мати з 1981 року проживає у м. Києві. Акт містить підписи сусідів: ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 .
Зі свідоцтва про право власності на житло від 17 квітня 1997 року вбачається, що квартира за адресою АДРЕСА_3 належить на праві власності ОСОБА_1 , та членам її сім'ї: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 в рівних долях. Згідно витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 06.02.2015 року вбачається що 1/3 частина квартири за адресою АДРЕСА_3 належить ОСОБА_3 .
Відповідно до частин 1 та 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право. Частинами 1 і 4 статті 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
У відповідності до ч. 1 ст. 316 ЦК України, право власності є право особи на річ (майно) яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно ст. 319 ЦК України, власник має право володіти, користуватися, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до пункту першого статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі - Конвенція), гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21 лютого 1990 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (ч. 1 ст. 383 ЦК України). Положення даної статті кореспондуються із частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Згідно вимог статті 405 Цивільного кодексу України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника ( подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Разом з цим, ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України регламентують право власника майна вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на нежитлове приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.
Відповідно до ч.3 ст.116 ЖК Української РСР особи, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяються без надання їм іншого жилого приміщення.
Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.
Згідно ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини четвертої статті 10 ЦПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).
Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» зазначено, що втручання у право заявника на повагу для його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини»; рішення ЄСПЛ від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії»; рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії»).
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Dakus v. Ukraine») від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 02 березня 2011 року, заява № 30856/03; «Садов'як проти України» («Sadovyak v. Ukraine») від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14).
Отже, врахування принципу пропорційності, який є також і принципом цивільного судочинства (стаття 11 ЦПК України), забезпечує розумний баланс між інтересами позивача, відповідачів та загальними інтересами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справа № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зроблено висновок, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Відповідно до Постанови ВСУ від 16.11.2016 року у справі № 6-709цс16, згідно з положеннями статті 391 ЦК України лише власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
З урахуванням імперативних вимог ч. 1 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Відповідно до ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами в розумінні ч. 1 ст. 76 ЦПК України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Судом безспірно встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником 3/5 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .
Відповідачі донька, син, внуки та зять з невісткою позивача ОСОБА_1 за її згодою вселилися у частину будинку АДРЕСА_1 як члени її сім'ї ще в 2004 році, без реєстрації у спірному житлі.
Відтак, відсутні підстави вважати, що відповідачами порушений порядок вселення в будинок (ст. 358 ЦПК України) чи останні самоправно зайняли приміщення (ч.3 ст. 116 ЖК).
Відповідно до ст. 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Згідно з ч. 2 ст. 64 ЖК УРСР до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Підстави для виселення членів сім'ї власника жилого будинку передбачені ст. 157 ЖК УРСР, де зазначено, що членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Відповідачі вселилися до приміщення позивачки не як тимчасові мешканці, а як члени її сім'ї, що вона підтвердила в судовому засіданні.
Крім того, навіть якщо на даний час відповідачі перестали бути членами сім'ї позивачки (хоч доказів на підтвердження цього суду не надано), то це згідно ст. 156 ЖК УРСР не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Позивачкою не доведено систематичного руйнування чи псування жилого приміщення, або використання його не за призначенням, або систематичного порушення правил співжиття відповідачами.
Відповідно до положень Житлового кодексу України, до членів сім'ї власника жилого приміщення належать дружина (чоловік) власника житла, його (її) діти і батьки (ч.2 ст.64, ч.3 ст.156 ЖК України). Як визначає ст. 156 ЖК України, припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Пункт 1 ст.8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеним чи позбавленим житла.
Відповідно до статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень прав, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстав, передбачених законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.
Отже, підставою для задоволення позову такої особи є встановлення факту порушення його прав і об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав. Аналогічна правова позиція відображена у постанові ВС від 22 серпня 2022 року у справа № 348/1072/20.
Позивачкою не надано доказів того, що на даний час відповідачі не пускають її до будинку, не дають вільно користуватися своїм майном, вільно пересуватися по будинку, користуватися ванною кімнатою, кухнею та влаштовують сварки, систематично порушують правила співжиття, роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що дії відповідачів не створюють позивачу ОСОБА_1 , перешкоди у володінні, користуванні та розпорядженні своїм майном, а тому заявлений позов є не обґрунтованим та не підлягає задоволенню.
Враховуючи, що в задоволенні позову відмовлено, судові витрати позивача, згідно ст. 141 ЦПК України, не підлягають відшкодуванню.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 64, 156, 157 ЖК УРСР, ст. 12, 81, 83, 89, 133, 137, 141, 142, 263-265, 268, 352 ЦПК України, суд
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 про усунення перешкод у користуванні майном - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи можуть отримати інформацію щодо даної справи в мережі Інтернет за веб-адресою сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України - https://court.gov.ua/sud1013/ та в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням - http://reyestr.court.gov.ua.
Повний текст судового рішення буде складено протягом 10 днів з дня проголошення вступної та резолютивної частини рішення.
Суддя: Н.Ф. Карабаза