Дата документу 21.04.2025
Справа № 334/1941/24
Провадження № 2/334/115/25
21 квітня 2025 року Ленінський районний суд міста Запоріжжя
у складі: головуючого судді Ісакова Д.О.,
за участі секретаря судового засідання - Прийменко А.В.,
представника позивача - ОСОБА_1 ,
відповідача - ОСОБА_2 ,
представника відповідача ОСОБА_3 - адвокат Лічман І.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Запоріжжі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Запорізький обласний державний нотаріальний архів, про визнання договору купівлі-продажу частини житлового будинку недійсним,
07 березня 2025 до Ленінського районного суду міста Запоріжжя надійшла позовна заява ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Запорізький обласний державний нотаріальний архів, про визнання договору купівлі-продажу частини житлового будинку недійсним та вилучення з Єдиного державного реєстру речових прав запису про державну реєстрацію права власності.
В обґрунтування позовної заяви вказано, що з 30 жовтня 1982 року по 27 травня 1999 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, який зареєстрований Відділом ЗАГС міськвиконкому м. Запоріжжя, актовий запис 2689.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу, виданого Вознесенівським районним у місті Запоріжжі відділом реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, актовий запис 150, та Витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію розірвання шлюбу №00043798494 від 27.02.2024 року.
05.11.1997 року, під час перебування у шлюбі з позивачкою, ОСОБА_2 було придбано житловий будинок АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці розміром 480 кв.м., на підставі договору купівлі-продажу, який був посвідчений 05.11.1997 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гришиною В.І., зареєстрованого у реєстрі за №1546.
На час укладання договору купівлі-продажу будинку діяв Кодекс про шлюб та сім'ю 1969 року, і відповідно до приписів ч. 2 ст. 23 КпШС при укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, згода другого з подружжя при укладанні договору купівлі майна другим з подружжям не вимагалась, тому позивачка не знала про те, що відповідач ОСОБА_2 під час перебування у шлюбі з позивачкою, за спільні кошти придбав спірний будинок, приховавши від неї цей факт.
Про факт купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 , а відповідно, і про відчудження 1/2 частини спірного будинку позивачу стало відомо наприкінці листопада 2023 року, від своєї доньки ОСОБА_5 , яка їй повідомила, що ОСОБА_2 передав їй оригінали документів на придбання спірного будинку, який був придбаний під час перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у шлюбі, оскільки останній потрапив до лікарні КПП «МЛЕ та ШМД» ЗМР м. Запоріжжя з діагнозом - геморагічний інсульт, проходив довгий час відновлення, і побоюючись за свій стан здоров'я вирішив повідомити, та передати документи на придбання спірного будинку своїй доньці, яка в свою чергу передала їх своїй матері ОСОБА_4 .
Положеннями статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю (чинного на час набуття права на спірний будинок), передбачено, що майно набуте подружжям за час шлюбу є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Всупереч положенням ч. 2 ст. 23 КпШС, 10 серпня 1999 року не отримавши згоди позивача, ОСОБА_2 було відчужено 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 за договором-купівлі продажу ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гришиною В.І., зареєстрованого у реєстрі за № 2-1926.
З урахуванням заяви про зменшення позовних вимог просить визнати недійсним Договір купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який був посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гришиною В.І., зареєстрованого у реєстрі за №2-1926 10.08.1999 року. Судові витрати покласти на відповідачів у рівних частках.
11.03.2024 ухвалою судді відкрито провадження у справі та призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження.
04.04.2024 відповідачка ОСОБА_3 подала до суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого вказала, що з позовними вимогами не погоджується, виходячи з наступного: 05.11.1997 року відповідач ОСОБА_2 придбав за договором, купівлі-продажу житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , житлова площа 25,6 кв.м., який розташований на земельній ділянці 480 кв.м.
На цей час ОСОБА_2 фактично не перебував у шлюбних відносинах з позивачкою ОСОБА_4 , так як шлюб за рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя був розірваний ще у 1990 році. З цього часу позивачка і відповідач ОСОБА_2 разом не проживали, спільне господарство не вели, спільних коштів на час купівлі спірного будинку не мали, в придбанні спірного будинку позивачка участі не приймала.
Реєстрація розірвання шлюбу , відповідно до вимог законодавства, яке діяло на той час, відбулась в органах ДРАЦС 27 травня 1999 року.
10 серпня 1999 року відповідачка ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу придбала у відповідача ОСОБА_2 1/2 частину спірного будинку за адресою: АДРЕСА_1 , житлова площа якого на той час становила 44,2 кв.м.
Договір купівлі-продажу було посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гришиною В.І.
Право власності на нерухомість зереєстровано в Державному реєстрі речових на нерухоме майно.
17 грудня 1999 року відповідачка ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_2 уклали шлюб. В шлюбі перебували до 07.06.2011 року.
07.06.2011 року шлюб між ними було розірвано про що Ленінським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Запорізького міського управління юстиції видано Свідоцтво про розірвання шлюбу, актовий запис в Книзі реєстрації розірььаі шлюбів зроблено відповідний актовий запис № 93. Після розірвання шлюбу присвоєні прізвища: ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .
01.08.2005 року Запорізька міська рада приймає рішення № 37/170 про передачу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у спільну часткову власність земельну ділянку площею 0,0424 га, кадастровий №2310100000:04:022:0003, для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд таким чином: ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0212 га, що складає 1/2 частку від земельної ділянки; ОСОБА_3 земельні ділянку площею 0,0212 га, що складає 1/2 частку від земельної ділянки, та передачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в оренду строком на десять років земельну ділянр площею 0,0857 га, кадастровий №2310100000:04:022:0090 по АДРЕСА_1 .
Таким чином, ОСОБА_3 є особою, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно: 1/2 частину житлового будинку та 1/2 частину земельної ділянки, та вона є володільцем цієї нерухомості та добросовісним набувачем.
Підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент учинення правочину.
За змістом ст.60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.
За ст. 65 СК України, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
За нормами ч.4 ст.203 ЦК України, правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.
Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.
Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Так, п. 6 ст. 3 ЦК України, до засад цивільного законодавства серед іншого віднесено добросовісність.
Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України та ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном увижається, що він діє за згодою другого з подружжя.
З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв'язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним тільки в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи, за обставинами справи, не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності та що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України, якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
Дії відповідачки ОСОБА_3 були спрямовані на набуття права власності на 1/2 частину житлового будинку . На підставі договору купівлі-продажу 10.08.1999 року ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 купила 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці 480 кв.м.
ОСОБА_3 не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на житловий будинок може бути припинено в зв'язку з неправомірними діями ОСОБА_2 , приховуванням певних фактів при укладанні угод, нездатності нотаріуса виявити шахрайство в діях ОСОБА_2 в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (ALENTSEVA v. RUSSIA, №31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року)
Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Факт незаконного відчуження та допущення продажу спірного будинку, не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов'язку щодо відшкодування збитків, що завдані таким відчуженням.
Отже, задоволення позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку ОСОБА_3 недійсним, яка є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на ОСОБА_3 буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
Тому в задоволенні цих позовних вимог належить відмовити.
23.04.2024 представник позивача подала до суду відповідь на відзив, відповідно до якої просила причину пропуску процесуального строку вважати поважними, позовні вимоги задовольнити.
Ухвалою №334/1941/24 від 09.05.2024 витребувано від:
Відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Запорізькій області Управління Державної реєстрації Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), яке знаходиться за адресою: 69095, м. Запоріжжя, вулиця Українська, буд. 48, інформацію щодо підстав проведення актового запису №150 від 27.05.1999 року ( місце державної реєстрації Вознесенівський районний у м. Запоріжжі відділ управління ДРАЦС ) про розірвання шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 та копію документа, що послужив підставою для здійснення актового запису, як доказ у справі;
відповідача ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) оригінали для огляду та належним чином оформлені копії документів щодо: права власності на земельну ділянку кадастровий номер 2310100000:04:022:0003, кадастровий номер 2310100000:04:022:0002; договір оренди на земельну ділянку кадастровий номер 2310100000:04:022:0090; договір на право тимчасового користування кадастровий номер 2310100000:04:022:0077, як доказ у справі.
Ухвалою №334/1941 від 11.09.2024 витребувано від Запорізького обласного нотаріального архіву копії матеріалів, на підставі яких було проведено укладення договору купівлі-продажу частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який був посвідчений 10 серпня 1999 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гришиною В.І., зареєстрованого в реєстрі за №2-1926, як доказ у справі.
Ухвалою №334/1941/24 від 10.10.2024 закрито підготовче провадження, розгляд справи призначений в судове засідання.
Ухвалою №334/1941/24 від 13.11.2024 витребувано від Олександрівського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) належним чином завірений актовий запис №150 від 27.05.1996 року, складений Орджонікідзевським відділом РАЦС у м. Запоріжжі про розірвання шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , як доказ у справі.
Також, витребувано від Запорізького обласного державного нотаріального архіву належним чином завірені копії матеріалів, на підставі яких було проведено укладання договору купівлі-продажу житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який 05.11.1997 року посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гришиною В.І., зареєстрований у реєстрі за № 1546, як доказ у справі.
03.03.2025 від представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Лічман І.І. надійшла заява про застосування строків позовної давності.
Представник позивача - адвокат Мідяний Є.О. в судовому засіданні надав пояснення по суті позовних вимог, просив позовні вимоги задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні пояснив, що він перебував у шлюбі з ОСОБА_4 . У шлюбі у них народилась донька. Проживав разом ОСОБА_4 однією сім'єю до березня 1999 року. Вони мали свій бюджет та вели господарство. Після розірвання шлюбу колишня дружина у примусовому порядку з нього не стягувала.
У 1997 році він купив будинок за свої кошти. Він не довів до відома дружини ОСОБА_4 про те, що купив будинок.
ОСОБА_3 не приймала участь у купівлі будинку. Він переєстрував частину будинку на ОСОБА_3 , однак грошей вона не платила. Він самостійно сплачував комунальні платежі.
Представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Лічман І.І. надала пояснення по суті позовних вимог, просила в задоволенні позову відмовити.
Завідувач Запорізького обласного державного нотаріального архіву Кибальна Т.М. просила провести розгляд справи без її присутності та ухвалити рішення у справі на розсуд суду, про що подала відповідну заяву.
Дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши обставини справи, об'єктивно оцінивши у сукупності докази, які мають значення для розгляду справи, надавши їм оцінку, суд дійшов до наступних висновків.
Відповідно до статті 4 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з положеннями статті 19 ЦПК України, суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших відносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Відповідно до частини 1 статті 30 ЦПК України, позови, що виникають із приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов'язані між собою позовні вимоги пред'явлені одночасно щодо декількох об'єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об'єкта, вартість якого є найвищою.
Відповідно до статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до вимог статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно до статей 81, 83 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Згідно положень статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судом встановлено, що з 30 жовтня 1982 року по 27 травня 1999 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, який зареєстрований Відділом ЗАГС міськвиконкому м. Запоріжжя, актовий запис 2689.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу, виданого Вознесенівським районним у місті Запоріжжі відділом реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, актовий запис 150, та Витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію розірвання шлюбу №00043798494 від 27.02.2024 року.
Згідно зі ст. 39 КпШС розірвання шлюбу провадиться в судовому порядку, а у випадках, передбачених статтями 41 і 42 цього Кодексу, - органами реєстрації актів громадянського стану. Статтею 44 КпШС передбачено, що шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану. Таким чином, шлюб Позивача з Відповідачем 1 вважається припиненим з моменту складення актового запису про розірвання шлюбу в органах державної реєстрації актів цивільного стану, а саме 27 травня 1999 року.
Відповідно до положень п.п.75,76 Інструкції про порядок реєстрації актів громадянського стану в Україні, затвердженоїміністром юстиції України 29.12.1984 р. № 22/5 (яка була чинною на моментрозірвання шлюбу Позивача з Відповідачем 1, далі - Інструкція), реєстрація розірвання шлюбу провадиться за місцем проживання подружжя або одного з них. Шлюб припиняється з часу реєстрації розлучення в книзі записів актів про розірвання шлюбу, тобто датою припинення шлюбу є не дата постановления рішення суду про розірвання шлюбу, а дата реєстрації розлучення в органі реєстрації актів громадянського стану хоча б одним з подружжя.
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
05.11.1997 року, під час перебування у шлюбі з позивачкою, ОСОБА_2 було придбано житловий будинок АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці розміром 480 кв.м., на підставі договору купівлі-продажу, який був посвідчений 05.11.1997 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гришиною В.І., зареєстрованого у реєстрі за №1546.
На час укладання договору купівлі-продажу будинку діяв Кодекс про шлюб та сім'ю 1969 року, і відповідно до приписів ч. 2 ст. 23 КпШС при укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, згода другого з подружжя при укладанні договору купівлі майна другим з подружжям не вимагалась, тому позивачка ОСОБА_4 не знала про те, що відповідач ОСОБА_2 під час перебування шлюбі з позивачкою, за спільні кошти придбав спірний будинок, приховавши від неї цей факт.
Про факт купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 , та про відчудження частини спірного будинку позивачці стало відомо наприкінці листопада 2023 року від своєї доньки ОСОБА_5 , яка їй повідомила, що батько - ОСОБА_2 передав їй оригінали документів на придбання спірного будинку, який був придбаний під час перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_2 у шлюбі, оскільки останній потрапив до лікарні КПП «МЛЕ та ШМД» ЗМР з діагнозом- геморагічний інсульт, проходив довгий час відновлення, і побоюючись за свій стан здоров'я вирішив повідомити, та передати документи на придбання спірного будинку своїй доньці, яка в свою чергу передала їх своїй матері ОСОБА_4 .
Положеннями статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю (чинного на час набуття права на спірний будинок), передбачено, що майно набуте подружжям за час шлюбу є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Всупереч положенням ч. 2 ст. 23 КпШС, 10 серпня 1999 року не отримавши згоди позивача, ОСОБА_2 було відчужено 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 за договором-купівлі продажу ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гришиною В.І., зареєстрованого у реєстрі за № 2-1926.
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_8 пояснила, що вони знайомі з ОСОБА_3 зі школи. ОСОБА_3 працювала у лазні. У ОСОБА_9 був свій бізнес, вона була директором у лазні по вулиці Рекордна у місті Запоріжжі. ОСОБА_10 працював у стекольному цеху на ринку «Критий». ОСОБА_3 та ОСОБА_2 почали сумісно проживати з 90-х років. Спочатку вони проживали разом на базі відпочинку. В подальшому ОСОБА_9 дали квартиру по АДРЕСА_3 , де вона проживала разом з ОСОБА_2 . У 1999 році ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб в органах РАЦС. На реєстрації шлюбу я не була. Потім ОСОБА_3 та ОСОБА_2 придбали будинок. Будинок придбали за гроші ОСОБА_9 , для сім'ї. В подальшому купили рядом ділянку, пристроїли гараж. ОСОБА_9 подарувала квартиру сестрі ОСОБА_11 . Купили квартиру батьку ОСОБА_11 . Вона ніколи не чула про дружину ОСОБА_11 . Знала тільки, що у ОСОБА_11 була дружина ОСОБА_12 , і те, що вони розлучені. Подробиці угоди щодо купівлі будинку я не знаю. При укладенні договору присутньою не була. Коли ОСОБА_2 та ОСОБА_3 почали жити на Бородиському мікрорайоні, ОСОБА_2 став усувати її від ОСОБА_9 , та не підпускав до неї.
Свідок ОСОБА_13 в судовому засіданні пояснив, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є його друзями. ОСОБА_3 його найкраща подруга. ОСОБА_2 до нього привів друг, для позики коштів. Він ходив у лазню, де працювала ОСОБА_9 . ОСОБА_9 представляла ОСОБА_11 як майбутнього чоловіка. Спочатку ОСОБА_3 та ОСОБА_2 мешкали у гуртожитку по АДРЕСА_3 . Часто бував у них в гостях. Жили вони хорошо, це була родина. На початку 90-х гуляв у них на весіллі. Потім вони купили будинок по АДРЕСА_1 і переїхали на правий берег. Знає зі слів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , що вони сумісно купили будинок. Втім, в той час ОСОБА_2 не працював. Працювала лише ОСОБА_9 . Кожні вихідні він був у ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Вони будували гараж, бассейн. Він допомогав ОСОБА_9 . Те, що ОСОБА_10 був одружений ніхто з друзів не знав.У 1992-1993 році ОСОБА_3 та ОСОБА_2 проживали разом. Відносини підтримував до 2010 року. Коли ОСОБА_3 та ОСОБА_2 розлучилися, вони стали рідко спілкуватися.
Щодо нормативно-правового обґрунтування суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 22 КпШС майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Приписами ст. 23 КпШС встановлено, майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.
Згідно ч. 3 ст. 368 ЦК України, ст. 60 Сімейного Кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Згідно ст. 63 Сімейного Кодексу України дружина й чоловік мають рівні права володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Статтею 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
Статтею 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
ЦК України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків шляхом укладання правочинів, суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.
Частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта статті 202 ЦК України).
Відповідно до статті 203 ЦК загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є:
1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;
2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною четвертою статті 369 ЦК України встановлено, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Також Пленум Верховного Суду України в п.19 Постанови №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» дав роз'яснення, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу.
Правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб'єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Стосовно клопотання про долучення доказів, яке надійшло до суду 07.01.2025 року суд не приймає їх до відому, оскільки вони подані представником відповідачки ОСОБА_14 з порушенням процесуального строку.
Щодо строку позовної давності, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Згідно з частиною першою статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України).
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).
Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.
Суд бере до уваги, що ОСОБА_4 не була стороною договору дарування, а дізналася про нього тільки у листопаді 2023 року від своєї доньки ОСОБА_5 , яка їй повідомила, що батько - ОСОБА_2 передав їй оригінали документів на придбання спірного будинку, який був придбаний під час перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_2 у шлюбі, оскільки останній потрапив до лікарні КПП «МЛЕ та ШМД» ЗМР з діагнозом- геморагічний інсульт, проходив довгий час відновлення, і побоюючись за свій стан здоров'я вирішив повідомити, та передати документи на придбання спірного будинку своїй доньці, яка в свою чергу передала їх своїй матері ОСОБА_4 .
Саме з листопада 2023 року слід рахувати початок відліку строку позовної давності, оскільки з моменту розірвання шлюбу та до моменту передачі документів на спірний будинок позивачу не було відомо про придбання спірного будинку під час шлюбу ОСОБА_2 , що також не заперечується останнім.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду не відповідає.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Враховуючи фактичні обставини справи та наведені норми законодавства, суд доходить висновку про задоволення позовних вимог.
Питання про судові витрати належить вирішити відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України.
Керуючись статтями: 2, 4, 12, 13, 76-78, 141, 244, 258-268, 354 ЦПК України,
позов ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Запорізький обласний державний нотаріальний архів, про визнання договору купівлі-продажу частини житлового будинку недійсним - задовольнити.
Визнати недійсним Договір купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який був посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гришиною В.І., зареєстрованого у реєстрі за №2-1926 10.08.1999 року.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 витрати по сплаті судового збору у розмірі 1211,20 гривень.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 витрати по сплаті судового збору у розмірі 1211,20 гривень.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Запорізького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Інформація про учасників справи відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України.
Позивач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .
Третя особа: Запорізький обласний державний нотаріальний архів, ЄДРПОУ 39558004, місцезнаходження: м.Запоріжжя, бульвар Центральний, буд. 20.
Суддя Ісаков Д.О.