04 липня 2025 р. Справа № 520/307/24
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Макаренко Я.М.,
Суддів: Жигилія С.П. , Перцової Т.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.10.2024, головуючий суддя І інстанції: Мар'єнко Л.М., м. Харків, повний текст складено 16.10.24 по справі № 520/307/24
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач), звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач) , в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення з ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 14.04.2022 року по 20.10.2022 року за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення (з урахуванням раніше сплачених сум) за період з 14.04.2022 року по 20.10.2022 року за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 1 січня 2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 14.04.2022 року по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 16.10.2024 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 14.04.2022 року по 20.10.2022 року за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення (з урахуванням раніше сплачених сум) за період з 14.04.2022 року по 20.10.2022 року за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 1 січня 2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії.
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Позивач, не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин у справі та порушення норм матеріального права, просить суд апеляційної інстанції:
змінити резолютивну частину рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.10.2024 по справі №520/307/24 в частині, що прийнята на користь позивача щодо основної позовної вимоги про оскарження бездіяльності відповідача з наведеного судом формулювання та те формулювання, котре заявлено в адміністративному позові;
скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.10.2024 по справі №520/307/24 в частині, щодо якої відмовлено у задоволенні позову щодо притягнення відповідача до спеціальної відповідальності, унормованої ст.117 КЗпП.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що спір виник саме внаслідок непроведення з позивачем остаточного розрахунку при його звільненні, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті грошового забезпечення позивачу за механізмом первинної редакції п.4 Постанови КМУ № 704. У свою чергу, суд першої інстанції, не відмовляючи у частині позову щодо саме такої бездіяльності відповідача, фактично перефразував з незрозумілих підстав та, у позапроцесуальний спосіб, основну позовну вимогу. На думку позивача, резолютивна частина оскаржуваного рішення в частині, щодо якої позов було задоволено відносно визнання бездіяльності відповідача протиправною, підлягає зміні на той спосіб, котрий заявлено позивачем у позові.
Окрім того, позивач зазначає, що оскільки відповідачем не було проведено з позивачем остаточного розрахунку при звільненні, за що передбачена відповідальність згідно ст.117 КЗпП, відновлення відповідного права у спосіб зобов'язання відповідача здійснити позивачу нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є гарантією того, що спір між сторонами буде остаточно вирішено без ініціювання повторних звернень до суду. Крім того, вважає, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача становить 122 520 грн. 60 коп.
Відповідач, подав відзив на апеляційну скаргу, в якій просив суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення суду - залишити без змін.
На підставі положень п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 , в період з 14.04.2022 по 07.10.2023 проходив військову службу за призовом у складі Військової частини НОМЕР_1 .
Має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 , виданого 01.09.2015 року ГУ МВС України в Харківській області.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 07.10.2023 №286 позивача, звільненого наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 07.10.2023 №57-РС з військової служби у відставку за статтею 26 частини 4 пункту 2 підпункту "б" (за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку або про непридатність до військової служби з повторним переоглядом через 6-12 місяців) Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", та з 07.10.2023 виключений із списків особового складу частини та усіх видів забезпечення.
Позивач в позовній заяві зазначає, що після звільнення з військової служби з картки особового рахунку ОСОБА_1 за 2022 рік встановлено, що розрахунок посадового окладу та окладу за військовим званням проводився шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 14 замість визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Вважаючи бездіяльність відповідача щодо невірного розрахунку та виплати грошового забезпечення за період з 14.04.2022 по 20.10.2022 протиправною, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що дії відповідача щодо проведення нарахування грошового забезпечення позивача за період з 14.04.2022 по 20.10.2022, без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 є протиправними, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню. Належним способом відновлення порушеного права буде саме зобов'язання Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 14.04.2022 по 20.10.2022 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України від 02.12.2021 №1928-ІХ "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 1 січня 2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із урахуванням раніше виплачених сум.
Відмовляючи в частині позовних вимог про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 14.04.2022 року по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення, суд першої інстанції, виходив з того, що вказана вимога є передчасною.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, визначених статтею 308 КАС України (рішення підлягає перегляду в частині відмови у задоволенні позовних вимог), колегія суддів зазначає наступне.
Щодо висновків суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про притягнення відповідача до спеціальної відповідальності, унормованої ст.117 КЗпП, колегія суддів зазначає таке.
За приписами частини першої статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців із військової служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства.
У той же час такі питання врегульовані КЗпП України.
Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, Верховний Суд, зокрема у постановах від 20.01.2021 у справі № 200/4185/20-а, від 31.03.2021 у справі № 340/970/20, від 24.06.2021 у справі № 480/2577/20, дійшов висновку про можливість застосування норм ст.ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
За приписами статті 116 КЗпП України (тут і надалі в редакції, станом на момент виникнення спірних правовідносин, тобто на момент звільнення позивача із служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, роботодавець в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно до частини першої статті 117 КЗпП України (в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності 19.07.2022), у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
З аналізу вищенаведених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Для захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця можливо застосувати відповідальність. Однак, вказаною нормою, починаючи з 19.07.2022 (дата набрання чинності Закону № 2352-IX) передбачено обмеження, згідно з яким максимальний період за який можлива виплата середнього заробітку складає 6 місяців.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення, однак не більше ніж за 6 місяців такого прострочення.
Аналогічного висновку прийшов Верховний Суд у постанові від 23 травня 2024 року по справі №580/9003/23.
Матеріалами справи підтверджено, що Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 07.10.2023 №286 позивача, звільненого наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 07.10.2023 №57-РС з військової служби у відставку за статтею 26 частини 4 пункту 2 підпункту "б" (за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку або про непридатність до військової служби з повторним переоглядом через 6-12 місяців) Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", та з 07.10.2023 виключений із списків особового складу частини та усіх видів забезпечення.
Разом з тим, як встановлено судом під час апеляційного перегляду справи, позивачу невірно обраховувалось грошове забезпечення під час проходження ним військової служби, та відповідно не виплачено таке у належному розмірі у день звільнення, що в свою чергу свідчить про допущення відповідачем протиправної бездіяльності щодо не проведення із позивачем остаточного розрахунку при звільненні та наявності підстав для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові відшкодування за несвоєчасне отримання всіх належних йому коштів (заробітної плати) на дату звільнення.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами не припиняє відповідного обов'язку роботодавця, щодо відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, спрямованого на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнав внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
Ураховуючи, що грошове забезпечення позивачу виплачувалось у невірному розмірі, під час проходження служби та не було виплачено у належному розмірі після звільнення, (у зв'язку з чим й виник спір), при задоволенні позовних вимог про нарахування грошового забезпечення у належному розмірі, наявні підстави і для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення/нарахування грошового забезпечення.
Так, Верховний Суд у постанові від 21.03.2023 у справі №640/11699/21 (правовідносини у якій є подібними) наголошував на помилковості висновків судів попередніх інстанцій про передчасність позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за статтею 117 КЗпП України, у випадку коли вона заявлена одночасно з вимогою про стягнення з Апарату ВРУ на користь позивачки грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки (сум, які належали позивачці при звільненні).
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2023 року справа № 640/2534/21.
Також, слід звернути увагу, що Верховний Суд, надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП, неодноразово зазначав про обов'язок визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку органом, який виносить рішення по суті спору, зокрема у постановах від 30.04.2020р. у справі № 140/2006/19, від 26.11.2020 у справі № 520/1365/2020, від 29.11.2021 у справі № 120/313/20-а.
Так, у постанові від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19 Верховний Суд констатував, що статтею 117 КЗпП України покладено обов'язок щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.
Оскільки, вина відповідача у невиплаті позивачу грошового забезпечення у належному розмірі є доведеною у межах цієї справи, та зважаючи на численну і послідовну правозастосовну практику Верховного Суду у подібних правовідносинах, зокрема щодо можливості стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України одночасно із виплатою грошового забезпечення або його складових, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про передчасність позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за статтею 117 КЗпП України.
Порядок обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Абзацом третім пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Так, днем звільнення позивача зі служби є 07.10.2023, тобто двома попередніми місяцями перед звільненням є серпень 2023 року (31 календарний день) та вересень 2023 року (30 календарних днів).
З наявної в матеріалах справи картки особового рахунку про нарахування грошового забезпечення ОСОБА_1 за 2023 рік (а.с. 12) вбачається, що грошове забезпечення позивача у серпні 2023 року склало 20 760 грн. 50 коп., а у вересні 2023 - 20 760 грн. 50 коп.
Отже, відповідно до Порядку № 100, середньоденна заробітна плата позивача за два повних місяці служби перед звільненням склала 680 грн. 67 коп. (20 760 грн. 50 коп. + 20 760 грн. 50 коп.) 41 521 грн. : 61 кал. день).
У межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями та без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Отже, період затримки розрахунку при звільненні з 07.10.2023 становить 180 днів (6 місяців, відповідно до статті 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022).
Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу позивача, який підлягає стягненню на його корить, складає 122 520 грн. 60 коп. (680, 67 грн./день х 180 календарних днів).
Таким чином, з урахуванням встановлених обставин у цій адміністративній справі, колегія за наслідками апеляційного перегляду справи дійшла висновку, що позивачем доведено обґрунтованість позовних вимог в частині нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби у розмірі 122 520 грн. 60 коп. за період 6 місяців з 07.10.2023 року (день звільнення).
При цьому, позовні вимоги про зобов'язання Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби понад шість місяців по день фактичної виплати перерахованих сум грошового забезпечення є безпідставними, оскільки визначені статтею 116 КЗпП України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) виплата середнього заробітку обмежена шістьма місяцями.
Відповідно до частин першої та другої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з положеннями статті 9 Конституції України та статтями 17, частиною п'ятою статті 19 Закону України від 23.02.2006 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.
Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини у справі "Кечко проти України" (рішення від 08.11.2005) в межах свободи дій держави визначати які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними.
Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовнійший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява 33202/96, п. 120, ECHR 2000, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява 55555/08, п. 74, від 20.05.2010, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява 36900/03, п. 37, від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.
У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.10.2024 по справі № 520/307/24 підлягає скасуванню в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення з ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні та зобов'язання Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату середнього заробітку за 6 місяців затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 07.10.2023 року (день звільнення), з прийняттям в цій частині постанови про задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 .
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно з пунктами 1, 4 статті 317 КАС України неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права є підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.10.2024 по справі № 520/307/24 - скасувати в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про:
визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення з ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні;
зобов'язання Військову частину НОМЕР_1 здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату середнього заробітку за шість місяців затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період починаючи з 07.10.2023 року (день звільнення).
Прийняти в цій частині постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення з ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) здійснити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ) нарахування та виплату середнього заробітку за шість місяців затримки розрахунку при звільненні з військової служби починаючи з 07.10.2023 року (день звільнення) у розмірі 122 520 (сто двадцять дві тисячі п'ятсот двадцять) грн. 60 коп.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.10.2024 по справі № 520/307/24 про відмову в задоволенні іншої частини позову ОСОБА_1 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Я.М. Макаренко
Судді С.П. Жигилій Т.С. Перцова