02 липня 2025 року м. Харків Справа № 922/4640/24
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Стойка О.В., суддя Медуниця О.Є. , суддя Попков Д.О.
за участю секретаря судового засідання Семченко Ю.О.
та представників учасників справи:
від позивача від позивача Чернявський А. В.- представник
від інших учасників справи не з'явились;
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, місто Харків на рішення Господарського суду Харківської області від 17.03.2025 року у справі №922/4640/24
за позовом - Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, місто Харків
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю “Агрофірма “Труд. Земля.
Капітал.», Харківський р-н, Харківська обл., село Веселе,
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_1 , м. Харків
про примусове припинення права власності шляхом витребування земельної ділянки,
У грудні 2024 року Головне управління Держгеокадастру у Харківській області(далі-Позивач), звернулось до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «ТРУД.ЗЕМЛЯ.КАПІТАЛ.» (далі-Відповідач) про примусове припинення права власності Відповідача на земельну ділянку з кадастровим номером 6325184500:02:001:0220 шляхом витребування земельної ділянки з кадастровим номером 6325184500:02:001:0220 на користь держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області.
Рішенням господарського суду Харківської області від 17.03.2025 у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Позивач з рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Харківської області від 17.03.2025 у справі №922/4640/24 скасувати повністю та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги Позивач зазначив наступне:
- перебування спірної земельної ділянки на праві власності із відповідним цільовим призначенням «для ведення особистого селянського господарства» є порушенням цільового використання спірної земельної ділянки, оскільки Відповідач не має передбачених законом підстав використовувати спірну земельну ділянку при перебуванні у нього її на праві власності, а не на праві користування;
-Позивач у даній справі виступає у правовому статусі центрального органу виконавчої влади, до компетенції якого відноситься реалізація державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, до компетенції якого належить звернення із позовами про припинення права користування земельними ділянками, що у свою чергу, відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14.12.2022 у справі №477/2330/18 поєднує підстави припинення у судовому порядку як права власності, так і права користування земельною ділянкою.
- судом першої інстанції невірно застосовано норми матеріального права та висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 та не враховано висновки у постанові від 14.12.2022 у справі №477/2330/18;
- обраний Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області спосіб захисту є належним та ефективним, а позов подано з урахуванням вимог чинного законодавства, з огляду на висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.02.2024 року у справі № 948/73/23, де вказано, що законодавець передбачив можливість розпорядження земельними ділянками державної форми власності за Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області у виключних випадках, зокрема, у разі визнання за державою в особі відповідного органу виконавчої влади права власності на земельну ділянку за рішенням суду.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 02.04.2025 року у справі №922/4640/24 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Позивача на означене судове рішення, а ухвалою суду від 29.04.2025 розгляд справи призначений на 02.06.2025 о 11:00.
Від Відповідача надійшов відзив, за змістом якого останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Зокрема зазначив, що суд правильно встановив правовий статус Позивача, адже останній виступав у якості центрального органу виконавчої влади, до компетенції якого відноситься реалізація державного контролю, до якого не входить повноваження з подання позову про припинення права власності шляхом витребування земельної ділянки, отже ним обрано неналежний спосіб захисту, що є самостійною підставою для відмови у позові.
У судовому засіданні 02.06.2025р. представник Позивача підтримував доводи апеляційної скарги, просив скасувати рішення суду першої інстанції.
Представник Відповідача заперечував проти доводів апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві.
У судовому засіданні 02.06.2025р. оголошено перерву до 30.06.2025р. об 11:45.
Відповідач 27.06.2025 на адресу суду надіслав заяву про проведення засідання без його участі.
У судовому засіданні за участю представника Позивача було оголошено про перехід до стадії ухвалення постанови, відкладення її ухвалення та проголошення до 02.07.2025.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, однак мотивувальна частина рішення суду підлягає зміні, виходячи із наступного.
Рішенням господарського суду в межах даної справи встановлені наступні обставини:
-надходження 04.12.2017 року до Позивача заяви Третьої особи від 30.11.2017 року з проханням затвердити проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення, розташованої за межами населеного пункту на території Тернівської сільської ради Харківського району Харківської області (кадастровий номер 6325184500:02:001:0220);
-видачі Позивачем наказу від 14.12.2017 року № 21391-СГ, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність (кадастровий номер 6325184500:02:001:0220);
-реєстрації 30.05.2019 року права власності за Третьою особою на підставі цього наказу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень;
-передачі Третьою особою земельної ділянки з кадастровим номером 6325184500:02:001:0220 Відповідачу, що підтверджується актом приймання-передачі нерухомого майна, серія та номер: 5457, 5458, виданого 27.11.2019 року та внесення 27.12.2019 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень запису про право власності 34968666.
Зазначені обставини сторонами не оспорюються.
За твердженням Позивача, оскільки з 27.12.2019 року власником та користувачем спірної земельної ділянки є Відповідач у справі, а земельна ділянка з кадастровим номером 6325184500:02:001:0220 має цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, яке не змінювалося, то Позивач вважає, що перебування її у власності Відповідача, як юридичної особи - є незаконним та таким, що суперечить вимогам земельного законодавства України.
Відповідач у суді першої інстанції заперечував проти позову, посилаючись на те, що чинне законодавство не лише не забороняє, а і прямо закріплює право юридичних осіб набувати у власність землі сільськогосподарського призначення. Позивач відверто неправдиво цитує норми права, стверджуючи, що стаття 5 Закону України «Про особисте селянське господарство», нібито, визначає вичерпний перелік осіб, які можуть мати у власності земельні ділянки особистого селянського господарства. Адже положення зазначеної статті не мають припису «цей перелік є вичерпним». При цьому не існує жодної норми законодавства, яка б забороняла юридичним особам мати у власності землі з цільовим призначенням «для ведення особистого селянського господарства». Також, Відповідач звертав увагу суду на неналежний спосіб захисту, обраний Позивачем.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що Позивачем обрано неналежний спосіб захисту, що є самостійною підставою для відмови у позові, оскільки Позивач в силу Закону не має права на звернення з позовами про припинення права власності на земельну ділянку.
Предметом апеляційного перегляду у даній справі є незгода Позивача з зазначеним висновком суду першої інстанції.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Дослідивши доводи апеляційної скарги, судова колегія зазначає наступне.
Виходячи зі змісту заявлених і задоволених позовних вимог, позиція Позивача фактично спрямована не тільки на припинення права власності на відповідну земельну ділянку у Відповідача, але й повернення її у державну власність - тобто зміну режиму власності відповідної земельної ділянки.
При цьому, сторонами не оспорюється, що первісне вибуття спірної земельної ділянки з державної власності внаслідок її приватизації Третьої особою відбулося із дотриманням визначеної законодавством процедури.
Позивачем в межах даної справи не заявлено позовних вимог щодо спростування приватизації земельної ділянки, а також щодо правочину з відчуження спірної земельної ділянки Третьої особою на користь Відповідача (зазначений в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як акт приймання-передачі нерухомого майна від 27.11.2019), внаслідок якого Відповідач набув право власності на спірну земельну ділянку.
Водночас, заявляючи про відсутність підстав у розглядуваних правовідносинах застосовувати віндикаційний, негаторний чи кондикційний способи захисту, Позивач вважає, що наявність в ст.5 Закону України «Про особисте селянське господарство» норми щодо вичерпної можливості земельних ділянок особистого селянського господарства бути у власності однієї особи, спільної сумісної власності подружжя та спільної часткової власністю членів особистого селянського господарства - є достатньою підставою до заявлення позову про примусове припинення власності Відповідача, як юридичної особи, на спірну земельну ділянку шляхом витребування її на користь держави в особі Відповідача.
Беручи до уваги викладене, а також те, що:
- правочин, опосередкований актом приймання-передачі від 27.11.2019, не є нікчемним у розумінні ст.215 ЦК України (жодна з наведених Позивачем та застосованих місцевим судом норм права не містить такої вказівки про недійсність в силу закону), на нього розповсюджується презумпція правомірності, встановлена ст.204 цього Кодексу;
- за змістом пп.а)ч.1 ст.82 ЗК України придбання юридичною особою земельної ділянки у власність на підставі цивільно-правової угоди визначено підставою набуття, тоді як ч.2 ст.328 ЦК України встановлює презумпцію правомірності такого набуття, якщо інше прямо не випливає із закону або необґрунтованість активів у власності не встановлена судом;
- відсутність потреби у попередньому (одночасному) визнанню недійсними правочинів у ланцюгу відчуження майна задля можливості його витребування сформульовано як правову позицію лише у разі віндикації такого майна за позовом власника (п.149 постанови ВП ВС від 27.11.2024 у справі №204/8017/17) -
судова колегія вважає, що вирішення цього спору залежить від наявності норм закону щодо позбавлення Відповідача набутого ним права власності на земельну ділянку та виникнення такого права у держави.
Частиною 4 ст.41 Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу в Україні, встановлено загальне правило, згідно якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності і таке право є непорушним.
Частина 5 ст.41 Основного Закону визначає випадки правомірного припинення права власності через примусове відчуження майна з мотивів суспільної необхідності з відшкодуванням вартості (попереднім або наступним), що є реквізицією у розумінні ст.353 ЦК, але у розглядуваному випадку не застосовано, а тому не може розглядатися як легітимне виключення із згадуваного вище загального правила про непорушність права власності.
Частина 6 ст.41 Основного Закону іншою легітимною правовою підставою припинення права приватної власності визначає конфіскацію майна, яка може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом».
Враховуючи спрямованість заявлених Позивачем вимог і наслідків їх можливого задоволення, колегія суддів вважає цей позов по суті конфіскацію земельної ділянки у розумінні ст.354 ЦК України (позбавлення права власності не майно як санкція за правопорушення з безоплатним переходом у власність держави), що узгоджується із приписами пп. ґ) ч.5 ст.84 ЗК України, оскільки будь-який інший визначений ціє нормою спосіб набуття держави права власності у розглядуваному випадку не є застосовним, Відповідач та держава не знаходяться у зобов'язальних відносинах з приводу предмету спору, спірна земельна ділянка набута Відповідачем від Третьої особи, а не держави.
За таких обставин, судова колегія вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо відсутності повноважень Позивача на подання такого позову, оскільки право на подання позову про конфіскацію земельної ділянки прямо передбачене в п.51 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 15 від 14 січня 2015 року .
Слушно зазначаючи, що у спірних правовідносинах Позивач виконує функції державного контролю за використанням та охороною земель та реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у сфері земельних відносин, а отже повинен діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України - суд першої інстанції не дослідив сутності спірних правовідносин та заявленого позову, помилково вважаючи його таким, що направлений на здійснення права державної власності на землю та безпідставно послався на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18.
Проте, предметом спору в зазначеній справі № 925/1133/18 були орендні правовідносини та досліджувалися повноваження ГУ Держгеокадастру не в світлі компетенції державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності (як в даній справі 922/4660/24), а щодо правоздатності на заявлення позову про припинення права власності земельної ділянки в зобов'язальних відносинах.
Переглядаючи даний спір по суті та зважаючи на природу спірного майна (земельна ділянка), характер розглядуваних правовідносин, судова колегія, керуючись ст.9 ЦК України, визначає, що згадуваним у ч.6 ст.41 Конституції України законом, який встановлює випадки, обсяги і порядок конфіскації земельної ділянки, є, насамперед, Земельний кодекс України, а не Закон України «Про особисте селянське господарство».
Судова колегія вважає помилковим посилання Позивача на норми Закону України «Про особисте селянське господарство» в обґрунтування своїх позовних вимог, оскільки цей Закон визначає сутність особистого селянського господарства та його суб'єктів, фактично встановлює обмеження саме для держави щодо безоплатної передачі відповідних земельних ділянок для такої мети у власність (наприклад, юридичним особам), проте не регулює відносини ані щодо набуття права власності на земельну ділянку Відповідачем у Третьої особи, ані щодо користування нею, а також не встановлює заборон, порушення яких визначено підставою для санкцій у вигляді конфіскації, а також порядку та і обсяги такої конфіскації.
Зважаючи на застосовність до розглядуваних правовідносин ст.1 ратифікованого Україною Першого протоколу до Конвенції про захисту прав і основоположних свобо людини 1950р. крізь приписи Земельного кодексу України, судова колегія визначатиме дотримання критерію «законної підстави», який поряд із критеріями «легітимної мети» та «пропорційності втручання» виступатиме мірилом правової обґрунтованості заявлених позовних вимог.
Серед визначених ст.140 ЗК України підстав для припинення права власності на земельну ділянку обраний Позивачем спосіб кореспондується із конфіскацією за рішенням суду, що узгоджується із пп.ґ ч.5 ст.84 ЗК України.
Означена норма, яка фактично дублює ч.6 ст.41 Конституції України лише в частині вказівки на підставу припинення права власності та обов'язковості судового рішення, безпосередньо не визначає підстави, обсяги і порядок самої конфіскації, але ст. 148 ЗК так само як і Конституція чітко визначає, що відповідні параметри допустимості конфіскації мають встановлюватися тільки законом.
Норма ст.143 ЗК України встановлює визначеність лише щодо судового порядку конфіскації земельної ділянки, але не визначає ані випадків її застосування (підстав компенсації), ані обсягів.
Запропонована Позивачем підстава для припинення права власності як використання земельної ділянки не за цільовим призначенням - не відповідає системному тлумаченню ст.ст.140-143 ЗК України, за змістом яких застосування саме судового порядку щодо певних підстав припинення права власності, так і щодо припинення права користування земельними ділянками - не встановлює підстав самої конфіскації.
Посилання Позивача на висновки Великої Палати Верховного Суду, що викладені в постанові від 14.12.2022 у справі №477/2330/18 є помилковим, адже фактичні обставини щодо цільового використання земельної ділянки у вказаній справі та у розглядуваній істотно відрізняються, оскільки в переглядуваній справі Відповідач при користуванні земельною ділянкою не вийшов за межи її цільового сільськогосподарського призначення, тоді як за обставинами справи №477/2330/18 -такий вихід відбувся.
Збереження категорійності спірної земельної ділянки, незважаючи на її набуття Відповідачем та відсутність доказів і відомостей щодо завдання шкоди цій земельній ділянці господарською діяльності Відповідача (на відміну від випадку, розглянутого у межах справи №477/2330/18) - унеможливлює «притягування» у якості легітимних підстав позбавлення права власності посилання і на ч.3 ст.13 та ч.6 ст.41 Основного закону України.
Станом на момент набуття Відповідачем права власності на спірну земельну ділянку, редакція ст.130 ЗК України для набувачів земель сільськогосподарського призначення (спірна земельна ділянка) - юридичних осіб передбачала лише одну кваліфікуючу ознаку - наявність в установчих документах зазначення про ведення сільськогосподарського виробництва, якій Відповідач відповідає.
Судова колегія зазначає, що наявні матеріали справи і не дають підстав кваліфікувати здійснене Третьою особою відчуження земельної ділянки за актом приймання-передачі від 27.11.2019 саме як купівлю-продаж, тоді як приписи ст.131 ЗК у відповідній редакції щодо інших цивільно-правових угод не встановлював ніяких обмежень щодо набуття права власності для юридичних осіб на земельні ділянки, які до того вже перебували у приватній власності.
Судова колегія, виходячи із принципу «jura novit curia» зазначає, що діюча на момент подання позову та ухвалення оскаржуваного рішення редакція ст.130 ЗК допускала можливість конфіскації земельної ділянки виключно у разі порушень вимог ч.ч.1 і 2 цієї статі у відповідній редакції, однак зазначені випадки не охоплювали фактичні обставини в даній справі, тоді як належних підстав для конфіскації у контексті означених приписів за встановленими обставинами не вбачається.
Враховуючи відсутність будь-яких встановлених ЗК України заборон для Відповідача набувати у власність земельну ділянку приватної форми власності, не вбачається і підстав для конфіскації, визначених ст.145 ЗК - твердження Позивача про існування заборони, яке ґрунтується не на прямій і чіткій вказівці закону, а на розлогому та розширювальному тлумаченні норм, що не встановлюють підстав для конфіскації, є несумісним із приписами п.22 ч.1 ст.92 Конституції України (адже конфіскація за визначенням ст.345 ЦК є мірою відповідальності за порушення).
З урахуванням викладеного судова колегія не вбачає дотримання критерію «законної підстави» для втручання у право власності Відповідача запропонованим способом, що є достатнім для скасування оскаржуваного рішення та відмови у задоволені позову з мотивів порушення ч.6 ст.41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу ЄКПЛ.
Колегія апеляційного суду, повторюючи висловлені міркування щодо нерелевантності застосування у повному обсязі до спірних правовідносин підходу, що був сформульований ВП ВС у постанові від 14.12.2022 у справі №477/2330/18, також відмічає помилковість посилання у переглядуваному рішенні на приписи ст.19 ЗК України щодо зміни категорії земельної ділянки приватної власності, оскільки:
- матеріали справи не містять доказів використання Відповідачем спірної земельної ділянки у спосіб, що перебуває за межами категорії «землі сільськогосподарського призначення»;
- зміна категорії та зміна виду використання у межах однієї категорії не можуть ототожнюватися за процедурою здійснення, що узгоджується з правовою позицією, викладеною у п.37 постанови ВП ВС від 01.06.2021 у справі №925/929/19;
- ст.33 ЗК України в принципі допускає використання земельних ділянок, призначених для ведення особистого селянського господарства, юридичними особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що вочевидь виключає можливість одночасного використання цієї ж земельної ділянки у порядку діяльності відповідною фізичною особою у розумінні ст. 1 Закону України «Про особисте селянське господарство» (правовий титул передачі - у користування чи у власність - не визначають змісту фізичних дій відповідної особи з використання земельної ділянки з точки зору оцінки її відповідності цільовому використанню у розумінні абз. 15 ч.1 ст.1 Закону України «Про землеустрій»).
Позивачем не наведено обставин того, що внаслідок набуття у власність та використання Відповідачем спірної земельної ділянки завдано шкоди її охороні, як захищуваних суспільних інтересів, забезпечення яких визнавалось легітимною метою позбавлення права власності у межах справи №477/2330/18.
Наразі, встановлена за таких обставин недоведеність Позивачем «легітимної мети» позбавлення права власності Відповідача також є самостійною підставою до відмові у позові.
Водночас, навіть якщо вбачати «легітимний інтерес» саме у збережені виду використання спірної земельної ділянки «для ведення особистого селянського господарства» у межах категорії «землі сільськогосподарського призначення», то запропоноване Позивачем втручання у право мирного володіння Відповідача не може бути визнано пропорційним, оскільки повернення земельної ділянки у державну власність не відновлює можливість Третьої особи провадити діяльність щодо особистого селянського господарства з використанням такої ділянки та не відновлює вже використане такою особою права безоплатної приватизації земельної ділянки такого виду призначення.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, нез'ясування обставин, що мають значення для справи (п.1ч.1 ст. 277 ГПК України).
Оскільки висновок суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог є правильним, але за наведених в даній постанові підстав, судова колегія вважає за необхідне апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, місто Харків на рішення Господарського суду Харківської області від 17.03.2025 року у справі №922/4640/24 - залишити без задоволення та змінити мотивувальну частину рішення Господарського суду Харківської області від 17.03.2025 року у справі №922/4640/24 щодо підстав відмови в позовних вимогах, виклавши її в редакції цієї постанови на підставі п.1ч.1 ст.277 ГПК України.
Відповідно до вимог ст. 129 ГПК України судові витрати по розгляду апеляційної скарги відносяться на заявника апеляційної скарги.
Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 271, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,
Апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, місто Харків на рішення Господарського суду Харківської області від 17.03.2025 року у справі №922/4640/24- залишити без задоволення.
Змінити мотивувальну частину рішення господарського суду Харківської області від 17.03.2025 року у справі №922/4640/24, виклавши її в редакції даної постанови.
В іншій частині рішення господарського суду Харківської області від 17.03.2025 року у справі №922/4640/24 -залишити без змін.
Судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, віднести на Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, місто Харків.
Постанову може бути оскаржено до Верховного Суду у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня проголошення судового рішення або складання повного судового рішення.
Повний текст постанови підписано 04.07.2025.
Головуючий суддя О.В. Стойка
Суддя О.Є. Медуниця
Суддя Д.О. Попков