Справа № 466/8873/22 Головуючий у 1 інстанції: Едер П. Т.
Провадження № 22-ц/811/527/24 Доповідач в 2-й інстанції: Крайник Н. П.
04 липня 2025 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ в складі:
головуючої: Н.П. Крайник
суддів: Я.А. Левика, М.М. Шандри
при секретарі: Л.М. Чиж
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Львівської міської ради та за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 17 листопада 2023 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Львівської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання незаконним рішення, недійсним договору оренди та скасування рішення про державну реєстрацію, -
07 листопада 2022 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до Львівської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому просила визнати незаконною та скасувати ухвалу 2-ої сесії 8-го скликання Львівської міської ради №166 від 25.02.2021 «Про затвердження громадянам ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання земельної ділянки на АДРЕСА_1 ». Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 30 квітня 2021 року за № Ш-4321/кадастровий номер 4610137500:05:003:0058, укладений між Львівською міською радою та громадянами ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 про оренду земельної ділянки площею 0,0060 га та скасувати рішення державного реєстратора Віхрової Олени Юріївни, Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради про державну реєстрацію прав та обтяжень /з відкриттям розділу/, індексний номер: 58728230 від 14.06.2021, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2384582546101 (Т.1 а.с.2-5).
В обґрунтування своїх вимог покликалася на те, що в провадженні суду перебувала цивільна справа позовом ОСОБА_4 до Львівської міської ради, третіх осіб ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про часткове скасування додатку до ухвали, якою надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо передачі земельної ділянки у приватну власність відповідачам ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Позов було подано до суду 07.12.2020. ОСОБА_1 долучила до справи копію договору оренди, який укладено 30.04.2021. Тобто, в той час коли справа за її позовом про скасування додатку до ухвали, яким надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для оформлення землекористування знаходиться в суді, ухвалою Львівської міської ради №166 від 25.02.2021 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 міська рада затвердила проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання земельної ділянки на АДРЕСА_1 . Позивач зазначила, що будинок АДРЕСА_2 належить їй на праві власності відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті її батька від 06.03.2015 і її право власності зареєстровано. Земельна ділянка для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_2 була надана на підставі рішення виконкому Куликівської районної ради депутатів трудящих Львівської області №291 від 03.08.1957. 20.02.1958 батькові було погоджено прив'язку проекту житлового будинку, в якій зазначено розміщення будинку на відведеній земельній ділянці. Відповідно до вищевказаного плану, переданий в оренду проїзд до будинків АДРЕСА_2 та вхід до будинку її батька було заплановано зі сторони вказаного проїзду. Спільним проїзд став з 1959 року, з часу відведення ОСОБА_3 земельної ділянки під забудову. Даний проїзд, саме як проїзд, був позначений на генеральному плані міста за 1957 рік та на збірному кадастровому плані. Генеральний план м. Львова за 1957 рік, яким було передбачено заїзд до будинку позивача зі спільного проїзду, був погоджений з головним архітектором міста. Цей заїзд є єдиним заїздом до її господарства, як і для заїзду до будинку АДРЕСА_1 , який належить відповідачам, однак ніколи не відносився до будинковолодіння АДРЕСА_1 . Правовий статус спірного заїзду підтверджується також викопіюванням з кварталу забудови та матеріалами інвентаризаційної справи на будинок АДРЕСА_2 . ОСОБА_1 стала співвласником будинку АДРЕСА_1 у 2012 році та почала використовувати спільний проїзд для стоянки автомобілів, що створює неможливість нормального користування проїздом.
Ухвала Львівської міської ради №166 від 25.02.2021 «Про затвердження громадянам ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання земельної ділянки на АДРЕСА_1 » та договір оренди спільного проїзду, укладений 30.04.2021 між Львівською міською радою та відповідачами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на підставі оскаржуваної ухвали, порушують її право на користування спірним заїздом.
Спірний проїзд є одним із проїздів, що знаходяться на АДРЕСА_2 та є спільним для будинків АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 . З 1959 року проїзд став спільним для будинків АДРЕСА_2 , АДРЕСА_1 та використовувався разом із власницею будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_3 з часу відведення для неї земельної ділянки в 1959 році. За доводами Позивача, в оскаржуваному договорі оренди п.п.2.4. орендарі зобов'язуються використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням, але не вказується, що передається в оренду спільний проїзд та зазначається про можливість будівництва при умові дотримання вимог закону. Земельна ділянка, яка передана в оренду, за цільовим призначенням є дорогою загального користування використовується з 1957 року і сьогодні не змінився правовий статус цієї дороги. У 2004 році ОСОБА_3 приватизувала земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та господарських споруд за адресою АДРЕСА_1 , яка перебувала в її користуванні, і спільний проїзд не входив в межі її земельної ділянки. Жодного договору оренди проїзду з ОСОБА_3 не укладалось.
Спільний проїзд знаходиться на АДРЕСА_2 , є єдиним для будинків АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 .
Оскаржуваним рішенням позов задоволено.
Визнано незаконною та скасовано ухвалу 2-ої сесії 8-го скликання Львівської міської ради №166 від 25.02.2021 року «Про затвердження громадянам ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання земельної ділянки на АДРЕСА_1 ».
Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 30 квітня 2021 року за №111-4321/кадастровий номер 4610137500:05:003:0058/, укладений між Львівською міською радою та громадянами ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 про оренду земельної ділянки площею 0,0060 га.
Скасовано рішення державного реєстратора Віхрової Олени Юріївни, Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради про державну реєстрацію прав та обтяжень /з відкриттям розділу/, індексний номер: 58728230 від 14.06.2021 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2384582546101.
Стягнуто з відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 в рівних частках судовий збір в розмірі 1984,80 гривень (одна тисяча дев'ятсот вісімдесят чотири гривні 80 копійок).
16.02.2024 рішення суду оскаржили ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .
Вважають оскаржуване рішення незаконним та необґрунтованим, таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Вказують, що на обґрунтування позовних вимог у даній справі, як і у всіх попередніх судових справах, ОСОБА_4 вказувала, що спірний заїзд є «дорогою» та слугує єдиним заїздом, як до її господарства, так і до будинку, який належить відповідачам, отже такий заїзд має відноситися до земель загального користування, які не можуть передаватися у власність фізичним чи юридичним особам. В оскаржуваному рішенні (арк. 5 абз. 6) суд вказав: «Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 10 квітня 2023 року з Шевченківського районного суду м. Львова витребувано судові справи № 466/5575/17, № 466/147/20 та № 466/9834/20 для огляду у судовому засіданні (т.1 а.с. 155)», проте подальший судовий розгляд даної справи відбувався в той час, коли одна із витребуваних згідно вищезазначеної ухвали судових справ - справа № 466/9834/20 перебувала на розгляді у Львівському апеляційному суді та розгляд такої було закінчено лише 11.12.2023 і цього ж дня у цій справі було ухвалено постанову про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 . Суд також покликався на те, що судом досліджувалися матеріали цивільної справи № 466/792/18» (арк. 8 останній абзац тексту рішення), однак вказана судова справа № 466/792/18 судом не витребовувалася (арк. 5 абз. 6). Також судом було витребувано та долучено до матеріалів справи цивільну справу № 466/5575/17(т. 1 а.с. 155), яка містила низку важливих для цієї справи письмових доказів, на які посилалася сторона відповідачів та оцінка обставин справи, викладена у судовому рішенні Шевченківського районного суду м. Львова від 05.07.2018 мала важливе доказове значення на спростування тверджень ОСОБА_4 , матеріали судової справи № 466/5575/17 судом не оглядалися, отже і не досліджувалися. Таким чином, суд розглянув спір за відсутності доказів, які суд витребовував, не дослідив матеріали іншої цивільної справи та зіслався на докази, які суд не витребовував і не долучав. Усі висновки суду в частині визнання неможливості ОСОБА_4 користуватися спірним заїздом, по-перше: не доведені жодним належним і допустимим доказом, а долучені до позову світлини не є належними і допустимими доказами порушення прав позивачки у сфері землекористування, не встановлюють ефективного способу захисту від заявлених позивачкою порушень, оскільки за викладених нею у позові та в судових засіданнях обставин ефективний спосіб захисту мав би полягати у звернення до суду з підстав не виконання вимог ст. 103 ЗК України чи вимог самої ухвали ЛМР від 25.02.2021 в частині недодержання орендарями правил добросусідства чи порушення прав власників суміжних земельних ділянок, але вимога про визнання недійсною ухвали ЛМР від 25.02.2021 не є належним способом захисту з огляду на вказані позивачкою обставини та аргументи - позивачка ствердила, що створення їй перешкод розпочалося задовго до прийняття оскаржуваної ухвали - з 2012 року (арк. З абз. 2 позовної заяви), отже ці події - можливі перешкоди для позивача та прийняття оскаржуваної ухвали, за твердженням самої ж позивачки, не перебувають у причиновому зв'язку між собою, у свою чергу обрання неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові. Також в матеріалах судової справи Шевченківського районного суду м. Львова № 466/5575/17 (т.1 а.с. 133) за позовом ОСОБА_4 до ЛМР наявний інформаційний лист від 21.03.2018 № 4-2401-345 за підписом начальника Управління архітектури та урбаністики ЛМР Ю. Чаплінського, з якого вбачається, що спірна земельна ділянка площею 0.0060 га на АДРЕСА_1 не є дорогою, а знаходиться в зоні садибної забудови і вказана інформація надана з посиланням на відомості з генерального плану м. Львова, затвердженого ухвалою сесії ЛМР № 3924 від 30.09.2010. Судова справа № 466/5575/17 витребовувалася судом при розгляді даної справи ухвалою від 10.04.2023 для огляду наявних у ній доказів (т.1 а.с. 155). До матеріалів справи, що переглядається, було додано витяг про нормативно грошову оцінку спірної ділянки № 32-13-0137-1442/169-21 від 05.04.2021(т. 1 а.с. 82), оформлений відділом у м. Львові ГУ Держгеокадастру у Львівської області, згідно цього документу спірна ділянка відноситься до категорії земель: «землі житлової та громадської забудови», що також спростовує висновки суду першої інстанції та вказує про відсутність щодо цієї ділянки обмежень, встановлених ст. 83 ЗК України.
Таким чином, суд першої інстанції зробив висновок про віднесення спірного заїзду до земель загального користування, всупереч наявним у справі письмовим доказам, а в частині висновку про наявність порушень прав ОСОБА_4 як землекористувача, фактично не визначився з характером спірних правовідносин, не вказав, у який конкретно спосіб було порушено інтереси позивачки внаслідок прийняття оскаржуваних нею ухвали ЛМР та договору оренди, не зазначив, які шкідливі наслідки настали чи могли б настати для останньої через оформлення таких документів, адже твердження суду про порушення права «на безперешкодне користування спільним проїздом до свого будинку на добросусідських умовах» не несе жодного семантичного змісту, становить лише набір загальновживаних висловлювань.
Також висновки в частині оцінки судом фактичних обставин справи суперечать висновкам з приводу оцінки тих й самих обставин викладених у судових рішеннях, які набрали законної сили, по справах за участі одних й тих самих сторін (№ 466/5575/17, № 466/147/20 та № 466/9834/20).
Вказує, що суд зобов'язаний визнати доведеним, що спірна ділянка площею 0.0060га була надана у сервітутне користування для ОСОБА_3 терміном на 10 років відповідно до ухвали ЛМР № 1323 від 03.06.2004 і чинність вказаного сервітуту з грудня 2012 року, в силу приписів ст. 377 ЦК України фактично розповсюдилася і на ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , як співвласників будинку та земельної ділянки АДРЕСА_1 . Тому, прийняття сесією ЛМР оскаржуваної в межах даної справи ухвали № 166 від 25.02.2021 було лише пролонгацією попередньо встановленого сервітутного користування, а сервітутне користування само по собі не оспорювалося з боку ОСОБА_4 від 2017 року - з часу, коли вона довідалася про це під час розгляду судової справи 466/5575/17. Не оспоривши надання сервітуту для ОСОБА_3 , ОСОБА_4 фактично з цим погодилася, всупереч її твердженням викладеним у позові та мотивам, зазначеним в оскаржуваному судовому рішенні. При цьому вважають, що генеральні плани населених пунктів розробляються на перспективу і не слугують документом для встановлення ситуації на певну дату і адресу - поділ ділянок та розроблення під'їзних шляхів до них не здійснюється в момент надання конкретної ділянки для конкретної особи, а розробляється заздалегідь у формі проектів кварталів забудови - ст. 19 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 № 3038- УІ. Розділ 1 «Порядку розроблення, оновлення, внесення змін та затвердження містобудівної документації», затвердженого постановою КМУ № 926 від 01.09.2021. Отже, висновок суду про визначення спірного заїзду саме для ділянки позивачки ( № 32) з мотивів першості надання їй земельної ділянки у порівнянні з ділянкою АДРЕСА_1 слідує з очевидного нерозуміння судом алгоритму розроблення містобудівної документації - вулиці та заїзди до будинків розроблялися в комплексі, як елементи загальної інфраструктури цілого кварталу забудови, а не лише для ділянки № НОМЕР_1 чи 34 безпосередньо в момент їх відведення. Також «червоні лінії» є тим визначальним чинником, який відокремлює межі вулиць, доріг, майданів від території іншого призначення, тому наявність таких ліній вказує на існуючі в межах міст чи інших населених пунктів обмеження в частині перебування певних ділянок у статусі - «землі загального користування населених пунктів». У даній справі представник ЛМР неодноразово наголошувала, що спірна ділянка не перебуває в межах червоних ліній, окрім того за змістом наявних в матеріалах справи містобудівних умов та обмежень щодо спірної ділянки( т. 1 а.с. 195), зазначена ділянка не знаходиться в межах червоних ліній, отже щодо неї не має обмежень встановлених частиною 4 ст. 83 ЗК України.
Вважає, що належними і допустимими доказами було доведено, що спірна ділянка не відноситься до «земель загального користування населених пунктів», що залишилося поза увагою суду.
Просять рішення суду скасувати та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовити.
Рішення суду також оскаржила Львівська міська рада.
Вважає оскаржуване рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Вказує, що в оскаржуваному рішенні не наведено жодного аргументованого висновку щодо встановленого судом факту реального порушення прав чи законних інтересів позивачки внаслідок прийняття оскаржуваних нею ухвали та укладення договору оренди. Висновки суду в частині оцінки судом фактичних обставин справи суперечать висновкам з приводу оцінки тих самих обставин, викладених у судових рішеннях, які набрали законної сили, ухвалених у справах за участі тих самих сторін (№ 466/5575/17, № 466/147/20 та № 466/9834/20). З огляду на довготриваючу історію спірних правовідносин, протягом 2017-2024 років було ухвалено низку судових рішень, які набрали законної сили, у яких були встановлені обставини, що мають безпосереднє значення для правильного вирішення спору в даній справі і які в силу приписів п. 4 ст. 82 ЦПК України не підлягали доказуванню при розгляді цієї справи, оскільки усі чотири судових справи відбувалися за участі одних й тих самих осіб та з аналогічних підстав звернення до суду. Єдиним аргументом, який позивачка навела у позові на обґрунтування своїх вимог у цій справі була незаконність, на її думку, дій Львівської міської ради щодо передачі в оренду спірної земельної ділянки через перебування такої ділянки у статусі «землі загального користування».Проте, ще у 2020 році ОСОБА_4 оскаржувала до суду дії Львівської міської ради з приводу внесення виправлень у подану нею до ЛМР на затвердження технічну документацію щодо приватизації земельної ділянки по АДРЕСА_2 - у двох актах погодження меж цієї ділянки, в частині межі із спірним заїздом, до цих двох актів погодження меж Львівською міською радою було внесено виправлення саме щодо визначення правового статусу заїзду - напис «землі загального користування проїзд» було закреслено та замінено написом: «землі міста» (справа № 466/147/20 т.1 а.с. 16, 51- вказана справа витребовувалася судом під час розгляду цієї справи ухвалою від 10.04.2023 т.1 а.с. 155). Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 20.11.2020 по справі № 466/147/20, яке залишено без змін судом апеляційної інстанції, ОСОБА_4 відмовлено у задоволенні такої вимоги, рішення набрало законної сили 31.05.2021 (т. 1 а.с. 87-93). Зокрема, у постанові Львівського апеляційного суду від 31.05.2021 зазначено: «на думку колегії суддів віднесення спірної ділянки до категорії «землі міста» не порушує прав та охоронюваних законом інтересів ОСОБА_4 , які б підлягали судовому захисту, а тому безпідставними є позовні вимоги про визнання протиправними дій Управління земельних ресурсів Департаменту містобудування Львівської міської ради щодо зміни статусу земельної ділянки (проїзду) між будинками АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 із земель загального користування на землі міста в проекті землеустрою щодо приватизації земельної ділянки для обслуговування будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2 ». Вказаний висновок Львівського апеляційного суду викладений у постанові від 31.05.2021 по справі № 466/147/20 та був обов'язковим для врахування судом при вирішенні даного спору, отже під час розгляду даної справи слід було визнати доведеним факт відсутності порушення прав позивачки через визначення органом місцевого самоврядування спірної ділянки «землями міста», а не «землею загального користування», адже саме на твердженні про загальне користування спірною ділянкою базується позов ОСОБА_4 у цій справі, проте суд першої інстанції проігнорував цю обставину та ухвалив рішення всупереч безспірно доведеним обставинам у справі. Незважаючи на цей обов'язковий для врахування під час розгляду даної справи висновок, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні (арк. 11 абз. 3) зазначив: «Судовим розглядом не підтверджено доводи представника Відповідача - Львівської міської ради, що земельна ділянка є комунальною власністю і чим та коли такий статус земельної ділянки встановлено». Разом з тим, в оскаржуваному рішенні, на наступному аркуші тексту, суд першої інстанції (арк. 12 останній абзац) зазначив: «Як встановлено судом, земельна ділянка площею 0,0060 га є проїздом до ділянки позивача і являється комунальною власністю». У матеріалах справи, що переглядається також наявний витяг з ДРРП щодо спірної ділянки (т.1 а.с.12), із змісту якого вбачається, що право власності на спірну ділянку зареєстровано за територіальною громадою м. Львова, що безпосередньо доводить належність такої до землі комунальної власності.
Таким чином оскаржуване судове рішення є незаконним лише через викладену у ньому протилежно оцінку одного й того ж самого важливого для вирішення справи доказу.
Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.
У засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 скаргу, подану ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та апеляційну скаргу Львівської міської ради підтримали.
Представник Львівської міської ради Гордєєва О.В. апеляційні скарги підтримала.
Позивач ОСОБА_4 та її представник ОСОБА_7 проти скарги заперечили.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, тому суд вважає за можливе розглянути справу у їх відсутності.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги не підлягають до задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до положень ст.ст.12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 1, ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За змістом ст. ст. 11, 15 ЦК України, цивільні права і обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміються закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Обов'язок доказування покладається на сторони у справі (ч. 3 ст.12, ч. 1 ст.13 ЦПК України).
Частиною 2 статті 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, а також визначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відповідно до ч.3 ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересах держави і суспільства, його моральних засадам.
Відповідно до ч.4.1,3 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч.1-3,5,6 ст.203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша сторона заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до положень ст.16 ЦК України способом захисту цивільних прав може бути визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Відповідно до ст. 12 Земельного кодексу України, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад та передача земельних ділянок комунальної власності громадянам та юридичним особам.
Відповідно до ст. 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.
Відповідно до ст.158 Земельного кодексу України, у разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, спір вирішується судом.
Відповідно до ст.21 ЦК України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтерес.
Згідно з положеннями ч.6 ст. 118 Земельного кодексу України, громадяни, зацікавлені в оформленні власності, оренди чи користування земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності подають клопотання до відповідного органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки , що перебуває в користуванні інших осіб).
Громадяни та юридичні особи набувають право власності, оренди або користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Відповідно до ст.152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень права на землю навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.
Встановлено, що позивач ОСОБА_4 є власником будинку АДРЕСА_2 , в якому і проживає. Будинок набуто нею у власність в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_8 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 06 березня 2015 року та Витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно (Т.1 а.с.13,14).
Земельна ділянка під будівництво будинку АДРЕСА_2 була відведена батькові позивача ОСОБА_8 у 1957 році на підставі рішення виконкому Куликівської районної ради депутатів трудящих Львівської області №291 від 03.08.1957.
Згідно плану відводу земельної ділянки, спірна земельна ділянка площею 0,0060 га позначена як проїзд до будинку (Т.1 а.с. 25).
Планом забудови земельної ділянки по АДРЕСА_2 передбачено вхід до будинку АДРЕСА_2 зі сторони спірного проїзду, а спірна земельна ділянка позначена як проїзд до будинку, (Т.1 а.с. 25,26).
Статус земельної ділянки як заїзд зазначено і на генеральному плані міста Львова за 1957 рік та на збірному кадастровому плані.
Відповідно до технічної документації з приватизації земельної ділянки по АДРЕСА_2 , яка затверджена ЛМР, у акті встановлення меж земельної ділянки та у збірному кадастровому плані підтверджено існування заїзду до будинку позивачки через спірний проїзд та зазначено землі загального користування - АДРЕСА_1 та спірний проїзд (Т.1 а.с.29).
Відповідачці ОСОБА_9 земельна ділянка під забудову по АДРЕСА_1 відведена у 1959 році і з цього часу проїзд став спільним для будинків ОСОБА_8 та ОСОБА_3 (Т.1 а.с.30).
У 2004 році ОСОБА_3 приватизувала земельну ділянку по АДРЕСА_1 і відповідно до технічної документації на земельну ділянку та збірного кадастрового плану, спірна земельна ділянка площею 0,0060 га зазначена як заїзд до будинку АДРЕСА_1 (том1,а.с.41 на звороті).
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 стали співвласниками земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 у 2012 році на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Пилипенко Х.О. (том.1,ст.48).
25.02.2021 року Львівською міською радою прийнято ухвалу «Про затвердження громадянам ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання земельної ділянки в оренду по АДРЕСА_1 ».
В інформаційній довідці до проекту ухвали зазначено характеристику земельної ділянки, зокрема зазначено, що згідно чинної містобудівної документації м. Львова - ділянка розташована в зоні Ж-1 (садибна забудова) та згідно земельно-кадастрових даних - входить в межі земельної ділянки, яка надавалась гр. ОСОБА_3 в оренду на 10 років згідно ухвали міської ради від 03.06.2004 №1323 і така ділянка фактично використовується як єдино можливий заїзд до будинку АДРЕСА_1 .
На виконання ухвали від 25.02.2021 «Про затвердження громадянам ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання земельної ділянки в оренду по АДРЕСА_1 », між Львівською міською радою та громадянами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 30.04.2021 укладено договір оренди землі від №111-4321 строком на 5 років та передано в оренду земельну ділянку з кадастровим номером 4610137500:05:003:0058 по АДРЕСА_1 площею 0,0060 га для обслуговування заїзду до індивідуального житлового будинку (код КВЦПЗ 02.01, господарських будівель і споруд присадибна ділянка) за рахунок земель житлової та громадської забудови.
Відповідно до п.16 оспорюваного Договору оренди категорія земельної ділянки зазначна як землі житлової та громадської забудови.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4 в повному обсязі, районний суд виходив з того, що земельна ділянка площею 0,0060 га, яка передана в оренду ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , є єдиним заїздом до будинковолодінь АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 з 1959 року, сформована в старій житловій садибній забудові. Спірна земельна ділянка ухвалою Львівської міської ради №1323 не передавалась в оренду відповідачці ОСОБА_3 та не входила в межі її земельної ділянки, що підтверджується матеріалами технічної документації щодо приватизації земельної ділянки по АДРЕСА_1 за 2004 рік, а зроблені вручну помітки на збірному кадастровому плані про приєднання спірної земльної ділянки до земельної ділянки відповідачів без зазначення підстав такого «приєднання» та ким вони зроблені, не змінюють правового статусу земельної ділянки як заїзду. Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_3 зверталась до Львівської міської ради з заявою щодо встановлення сервітутного користування проїздом. Відповідно до договору оренди, укладеного 30.04.2021 на підставі оскаржуваної ухвали Львівської міської ради №166 від 25.02.2021, в оренду ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 передано земельну ділянку-дорогу загального користування, чим порушено права позивачки на безперешкодне користування спільним заїздом. Спірну земельну ділянку відповідачі використовують як стоянку для автомобілів, що підтверджується долученими до справи фотографіями спірної земельної ділянки, що утруднює доїзд автомобілів до будинковолодіння позивачки (т.1 а.с.53-57). Оскаржуваний договір оренди порушує права позивача як користувача спірним заїздом, оскільки іншого заїзду до будинковолодіння позивача немає. Земельні ділянки під дорогами та проїздами, які відносяться до земель загального користування, не можуть передаватися в оренду. Такі землі призначені для вільного руху транспорту та пішоходів і є об'єктами права спільного користування.
З таким висновком суду колегія суддів погоджується, оскільки такий відповідає матеріалам справи та зібраним у справі доказам.
Зокрема, матеріалами справи підтверджується, що спірна земельна ділянка, згідно планів забудови будинководінь по АДРЕСА_2 і АДРЕСА_1 значиться як заїзд. Наявність заїзду до будинковолодіння ОСОБА_4 підтверджується як планом забудови земельної ділянки за 1957 рік, так і технічною документацією на земельну ділянку за 2016 рік, збірним кадастровим планом, генпланом м. Львова, витягом з протоколу № 48 узгоджувальної комісії для вирішення земельних спорів від 29.09.2017 року та відповідями - листами Управління природних ресурсів та регулювання земельних відносин Львівської міської ради і виконавчого комітету Львівської міської ради від 27.10.2016 року та 24.10.2017 року відповідно, адресованих позивачці (т.1,а.с.23,44,45).
Належних доказів того, що до будинковолодіння позивачки наявний інший заїзд матеріали справи не містять
Судом апеляційної інстанції також витребовувалися судові справи Шевченківського районного суду м.Львова, про які зазначалося апелянтами в апеляційних скаргах: №№ 466/5575/17, № 466/147/20, № 466/9834/20.
Зазначені судові справи були досліджені апеляційним судом на предмет наявності обставин, встановлених судами, що не підлягають доказуванню у даній справі.
Зокрема, у справі № 466/9834/20, залишаючи без змін постанову Львівського апеляційного суду від 03 липня 2024 року, Верховний Суд в постанові від 03 липня 2024 року зазначив, що «…з долучених до матеріалів справи документів спірна земельна ділянка використовується ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Зазначена земельна ділянка є єдиним можливим доступом до належної ОСОБА_3 земельної ділянки та житлового будинку. Натомість ОСОБА_4 має свій власний заїзд на територію свого будинковолодіння з АДРЕСА_2 , що підтверджено висновками Шевченківського районного суду м.Львова від 05 липня 2018 року у справі № 466/5575/17».
Проте, на час постановлення оскаржуваного у даній справі рішення, рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 05 липня 2018 року у справі № 466/5575/17, яким було встановлено зазначені обставини, скасоване постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09.01.2019 року.
А постановою Верховного Суду від 23 грудня 2019 року (справа № 466/5575/17, адміністративне провадження № К/9901/19), рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 05 липня 2018 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09.01.2019 року скасовано, провадження у справі за позовом ОСОБА_4 до Львівської міської ради, Департаменту містобудування Управління земельних ресурсів та регулювання земельних відносин Львівської міської ради, треті особи ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про скасування ухвали та визнання дій протиправними закрито з підстав, що така не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Відтак, колегія суддів не може вважати встановленим факт наявності до будинковолодіння позивачки іншого заїзду, крім спірного.
Враховуючи, що право позивачки на користування спірною земельною ділянкою порушено, та така не є титульним власником такої, обраний позивачкою спосіб захисту її права колегія суддів вважає ефективним.
З наведених мотивів, підстав для задоволення скарги та скасування рішення суду колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст. 367, ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 381, ст. 382, ст. 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу Львівської міської ради та апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 17 листопада 2023 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повний текст постанови складено 04 липня 2025 року.
Головуючий: Н.П. Крайник
Судді Я.А. Левик
М.М. Шандра