03 липня 2025 року № 320/40507/24
Суддя Київського окружного адміністративного суду Леонтович А.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України
про визнання протиправною та скасування постанови та зобов'язання вчинити дії,
I. Зміст позовних вимог
До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, у якому просить суд:
- визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 14.03.2024 про закінчення виконавчого провадження № 64270634;
- зобов'язати Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України поновити виконавче провадження № 64270634.
- стягнути з Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 безпідставно сплачені кошти у виконавчому провадженні № 64270634 в розмірі 44754,26 грн.
II. Позиція позивача та заперечення відповідача
У обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що постанова державного виконавця від 14 березня 2024 року про закінчення виконавчого провадження №?64270634 є передчасною та протиправною, оскільки рішення Європейського суду з прав людини у справі №?48398/17 фактично не виконано. Позивач стверджує, що присуджені їй кошти у повному обсязі не були виплачені, а вимог про надання банківських реквізитів не отримувала. Крім того, у самій постанові про закінчення виконавчого провадження, на думку позивача, відсутні належні посилання на повне виконання зобов'язань держави, а також не враховано нарахування процентів за прострочення. У зв'язку з цим позивач вважає, що виконавче провадження має бути поновлене, а сума коштів, перерахована до бюджету, - повернена як безпідставно набута.
Відповідач заперечує проти позову, вказуючи, що підстави для винесення постанови про закінчення виконавчого провадження були законними та обґрунтованими. Як зазначає відповідач, ще у 2021 році державний виконавець відкрив виконавче провадження, надіслав позивачу відповідне повідомлення, а також неодноразово звертався з вимогами про надання банківських реквізитів. Оскільки ці реквізити позивач так і не надала, а кошти, зараховані на рахунок Мін'юсту, не були витребувані протягом одного року, державний виконавець на підставі частини сьомої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» перерахував відповідну суму до Державного бюджету. Враховуючи викладене, відповідач вважає, що виконавчий документ виконано у спосіб, передбачений законом, а дії державного виконавця були здійснені у межах повноважень та у спосіб, визначений законодавством.
III. Процесуальні дії у справі
Ухвалою суду від 09.09.2024 позовну заяву залишено без руху.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.06.2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання на 26.06.2025.
26.06.2025 р. у судове засідання прибув представник позивача, відповідач не з'явився, явку свого представника не забезпечив, про дату, час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Водночас до початку розгляду справи від позивача надійшло письмове клопотання про розгляд справи у письмовому провадженні за його відсутності.
Згідно з ч. 1 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Згідно з ч. 4 ст.287 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця вирішується судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі.
Враховуючи строки розгляду справи, передбачені ч. 4 ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд на місці ухвалив клопотання представника позивача задовольнити подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження за наявними матеріалами у справі.
IV. Обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини
10 грудня 2020 року Європейським судом з прав людини ухвалено рішення у справі №?48398/17 «Парінов проти України», яким зобов'язано державу-відповідача сплатити дружині та сину заявника компенсацію моральної шкоди у розмірі 2400 євро та судових витрат у розмірі 250 євро, а також передбачено нарахування процентів у разі прострочення виплати.
На виконання цього рішення 25 січня 2021 року державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відкрито виконавче провадження №?64270634. Постановою про відкриття провадження боржнику встановлено строк для добровільного виконання, а стягувачу направлено роз'яснення щодо необхідності подати заяву з банківськими реквізитами для перерахування коштів. Копія постанови направлена на адресу проживання позивача ( АДРЕСА_1 ).
Згідно з матеріалами виконавчого провадження, сума компенсації в еквіваленті 2?650 євро (89?508,52 грн.) була зарахована на спеціальний рахунок Міністерства юстиції України 25 лютого 2021 року. Упродовж 2021- 2024 років державним виконавцем неодноразово надсилалися на адресу позивача листи з вимогою надати банківські реквізити. Останній лист, датований 5 лютого 2024 року, було повернуто поштовим оператором через закінчення терміну зберігання.
12 березня 2024 року, у зв'язку з невитребуванням коштів позивачем понад рік, на підставі частини сьомої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» зазначена сума була зарахована до Державного бюджету України. 14 березня 2024 року головним державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» - у зв'язку з фактичним виконанням рішення.
21 серпня 2024 року позивач дізналася про зазначену постанову з даних Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень. Вважаючи дії державного виконавця протиправними, ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з позовом.
V. Норми права, які застосував суд
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 55 Конституції України передбачає, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Згідно стаття 129-1 суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII (Далі - Закон № 1404-VIII) та Інструкція з примусового виконання рішень, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 (далі - Інструкція).
У відповідності до вимог ст. 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно зі статтею 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюється Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Згідно ч. 1 ст. 13 Закону №1404-VIII під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
За правилами ч. 1ст. 26 Закону №1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа.
Статтями 63, 75 Закону № 1404-VIII встановлено порядок виконання рішень, за якими боржник зобов'язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Так, у відповідності до вимог даних статей Закону, за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів та попередження про кримінальну відповідальність. У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин, виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
Згідно ч. 1 ст. 75 Закону № 1404-VIII у разі невиконання без поважних причин у встановлений виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу у розмірі 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, на посадових осіб - 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, на боржника- юридичну особу- 300 неоподаткованих мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.
У відповідності до ч. 2 ст. 75 Закону № 1404-VIII у разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин виконавець у тому самому порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до органів досудового розслідування з повідомленням про вчинення кримінального правопорушення.
Відповідно до частини 1 статті 5 Закону №1404-VIII примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів.
Згідно з частиною 1 статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Пунктом 16 частини третьої статті 18 Закону №1404-VIII передбачено право виконавця під час здійснення виконавчого провадження накладати стягнення у вигляді штрафу на фізичних, юридичних та посадових осіб у випадках, передбачених законом.
VI. Оцінка суду
Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення спорів з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини третьої статті 2 цього Кодексу, суд при розгляді справ перевіряє, чи діяли суб'єкти владних повноважень на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою його надано, та чи дотримано ними принципів обґрунтованості, пропорційності, добросовісності, розсудливості й справедливості.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України обов'язок доказування покладено на кожну сторону - в межах її позовних вимог або заперечень.
Оцінюючи обґрунтованість позовних вимог з урахуванням наведених положень законодавства, суд виходить з такого.
На думку позивача, постанова державного виконавця від 14 березня 2024 року про закінчення виконавчого провадження №?64270634 є передчасною та незаконною, оскільки рішення Європейського суду з прав людини у справі №?48398/17 фактично не виконано. Позивач зазначає, що присуджена їй сума (2?400 євро моральної шкоди, 250 євро судових витрат, а також проценти за прострочення) не була виплачена, а на момент винесення оскаржуваної постанови вона взагалі не отримала жодних коштів. На переконання позивача, дії державного виконавця обмежились перерахуванням частини суми на рахунок державного органу та її подальшим зарахуванням до бюджету.
Водночас відповідач стверджує, що рішення ЄСПЛ було виконано у передбаченому законом порядку. На його думку, кошти були зараховані на рахунок Міністерства юстиції, про необхідність надання банківських реквізитів позивача неодноразово інформували, і лише через її бездіяльність суму в еквіваленті 1?325 євро довелося повернути до бюджету на підставі частини сьомої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження». Відтак, постанова про закінчення виконавчого провадження була, на думку відповідача, правомірною.
Згідно з резолютивною частиною рішення ЄСПЛ від 10 грудня 2020 року, державу-відповідача зобов'язано сплатити сину та дружині заявника 2?400 євро як компенсацію моральної шкоди та 250 євро як компенсацію судових витрат, а також простий відсоток у разі прострочення виплати. Рішення набрало чинності того ж дня - 10 грудня 2020 року.
25 січня 2021 року державним виконавцем відкрито виконавче провадження №?64270634. У постанові про його закінчення від 14 березня 2024 року зазначено, що на рахунок Міністерства юстиції було зараховано 44?754,26 грн. (еквівалент 1?325 євро). Жодних даних про повну сплату всієї присудженої суми або нарахування процентів державним виконавцем не наведено. Так само відсутня будь-яка інформація, яка підтверджувала б фактичне отримання коштів позивачем.
Суд погоджується з тим, що сам факт зарахування частини суми на спеціальний рахунок органу виконавчої служби не може вважатися рівнозначним фактичному виконанню рішення. Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №?520/9684/21, де наголошено, що лише виплата присудженої суми безпосередньо стягувачеві підтверджує виконання рішення, а не акумулювання коштів у розпорядженні державного органу.
Подібний підхід застосовується і в практиці ЄСПЛ. У справі «Горнсбі проти Греції» Суд вказав, що право на суд не є ефективним, якщо винесене рішення залишається невиконаним або виконується формально, без досягнення реального результату, передбаченого цим рішенням.
З огляду на викладене, суд вважає, що рішення ЄСПЛ не було виконано в повному обсязі. Зафіксоване державним виконавцем надходження частини коштів на рахунок Міністерства юстиції не є достатнім доказом фактичного виконання рішення. У зв'язку з відсутністю виплати присудженої суми позивачеві суд констатує, що підстав для закінчення виконавчого провадження не було.
Щодо дій державного виконавця з інформування стягувача про необхідність надання банківських реквізитів для перерахування присуджених сум, суд зазначає таке.
Позивач наполягає, що не отримувала жодних листів чи вимог державного виконавця щодо надання банківських реквізитів. За її твердженням, державний виконавець не здійснив достатніх дій для встановлення зв'язку зі стягувачем, що унеможливило своєчасне отримання присуджених коштів. Вона також наголошує, що перекладати відповідальність за невиконання рішення ЄСПЛ на фізичну особу, на користь якої воно винесене, є неприпустимо.
Відповідач у відзиві вказує, що починаючи з 2021 року, державний виконавець неодноразово надсилав листи з вимогою надати реквізити, а оскільки вони не були надані, у 2024 році кошти були зараховані до Державного бюджету на підставі частини сьомої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження». Підтвердженням спроб інформування стягувача, на думку відповідача, є конверт із позначкою поштового оператора про повернення через закінчення терміну зберігання.
У матеріалах справи наявний один конверт - від лютого 2024 року. Інші листи, згадані у відзиві, не супроводжуються доказами їх направлення чи вручення. У справі відсутні поштові повідомлення, акти про відмову, відмітки про вручення або інші документи, які могли б свідчити, що позивача об'єктивно повідомили про наявність коштів та необхідність подати реквізити для їх отримання.
Згідно з частиною сьомою статті 47 Закону України «Про виконавче провадження», кошти, стягнуті з боржника, можуть бути перераховані до Державного бюджету за умови повідомлення стягувача про їх наявність. Така норма є імперативною і не зводиться до формального направлення листа - вона вимагає реального інформування особи, на користь якої винесено виконавчий документ.
У контексті цього обов'язку державний виконавець, відповідно до частини першої статті 28 Закону України «Про виконавче провадження», зобов'язаний:
- вручити або надіслати копії постанов учасникам виконавчого провадження;
- забезпечити належне повідомлення боржника і стягувача про хід виконання;
- за необхідності вжити додаткових заходів для встановлення актуального місця проживання чи засобів зв'язку (зокрема, через відповідні реєстри, засоби електронної комунікації, телефонний зв'язок тощо).
Таким чином, обов'язок повідомлення не обмежується направленням листа за формальною адресою. Особливо це актуально у справах щодо виконання рішень ЄСПЛ, де діють підвищені стандарти належності виконання, що витікають з практики Суду. У рішенні «Войтенко проти України» ЄСПЛ наголосив, що держава повинна забезпечити ефективне та повне виконання судового рішення, і не може перекладати на стягувача обов'язок ініціювати або контролювати процедуру його виконання.
У зв'язку з викладеним суд вважає, що державний виконавець не вжив усіх необхідних і доступних заходів для належного повідомлення позивача про наявність грошових коштів та необхідність подання реквізитів. Відтак, передумови для перерахування коштів до Державного бюджету не були дотримані, а дії виконавця не відповідали вимогам частини сьомої статті 47 Закону.
Отже, суд доходить висновку, що державний виконавець не забезпечив умов для реального отримання присуджених сум саме стягувачем. Формальне зарахування коштів на рахунок органу виконавчої служби за відсутності належного повідомлення не відповідає ані закону, ані меті виконання рішень ЄСПЛ.
Щодо правомірності постанови державного виконавця від 14 березня 2024 року про закінчення виконавчого провадження №?64270634, суд зазначає таке.
Позивач стверджує, що постанова державного виконавця від 14 березня 2024 року про закінчення виконавчого провадження №?64270634 є протиправною, оскільки не ґрунтується на фактичному виконанні рішення Європейського суду з прав людини. На її думку, виплата присудженої суми не відбулася, проценти не були нараховані, а кошти залишилися на рахунках державних органів, а не були спрямовані безпосередньо стягувачу.
Відповідач, у свою чергу, вказує, що діяти інакше не міг, оскільки протягом тривалого часу (з 2021 по 2024 рік) позивач не надала банківських реквізитів для переказу коштів, попри неодноразові письмові звернення. Крім того, відповідач посилається на частину сьому статті 47 Закону України «Про виконавче провадження», яка передбачає можливість перерахування коштів до Державного бюджету у разі їх не витребування протягом року.
Суд бере до уваги надані відповідачем копії постанов і супровідних листів, проте відзначає, що доказів реального вручення цих листів позивачу не надано. Єдиним документом, що підтверджує факт повернення поштового відправлення, є конверт з відміткою про закінчення терміну зберігання, датований 2024 роком - тобто майже через три роки після відкриття виконавчого провадження, що не свідчить про вичерпність дій державного виконавця для забезпечення інформування позивача.
Водночас, як передбачено пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження може бути закінчено у разі фактичного виконання рішення. Під «фактичним виконанням» розуміється не лише юридичне формальне здійснення дій, а досягнення мети, передбаченої виконавчим документом.
Як встановлено судом, у межах провадження №?64270634 стягувачеві не було виплачено всю суму, присуджену рішенням ЄСПЛ (2?400 євро моральної шкоди, 250 євро судових витрат, проценти за прострочення), а лише 1?325 євро, які при цьому залишилися на рахунку Мін'юсту та згодом були зараховані до бюджету. Позивач не отримала жодної виплати, що суперечить самому змісту виконавчого документа.
На цьому тлі посилання відповідача на ст. 47 Закону України «Про виконавче провадження» не спростовують обов'язку органу ДВС діяти виключно у спосіб, що гарантує повне та ефективне виконання рішення, зокрема - рішень ЄСПЛ. Як зазначив ЄСПЛ у справі «Горнсбі проти Греції», виконання судового рішення не може бути формальним, інакше буде знівельовано саме право на судовий захист.
З огляду на наведене, суд доходить висновку, що постанова про закінчення виконавчого провадження від 14 березня 2024 року була винесена передчасно, без належного підтвердження повного та фактичного виконання рішення ЄСПЛ, а відтак - є протиправною та підлягає скасуванню.
Щодо вимоги позивача про поновлення виконавчого провадження №?64270634, суд зазначає таке.
Позивач просить зобов'язати Відділ примусового виконання рішень поновити виконавче провадження №?64270634, вказуючи на те, що воно було припинене без досягнення фактичного результату - виплати повної суми, присудженої ЄСПЛ, включаючи проценти. На думку позивача, скасування постанови про закінчення провадження має тягнути за собою відновлення виконавчих дій як необхідну умову для реального виконання рішення.
Відповідач заперечує проти цієї вимоги, посилаючись на статтю 47 Закону України «Про виконавче провадження». За твердженням представника органу ДВС, поновлення провадження є недоцільним, оскільки державний виконавець, діючи у спосіб, передбачений законом, уже завершив примусове виконання рішення шляхом зарахування невитребуваних коштів до Державного бюджету. Також зазначається, що відсутність банківських реквізитів від позивача протягом тривалого часу позбавляє підстав для подальших виконавчих дій.
Як уже зазначалося вище, постанова про закінчення провадження була винесена передчасно, без підтвердження фактичного виконання рішення ЄСПЛ. Відповідно, виконавчі дії були припинені необґрунтовано, що виключає можливість вважати виконавче провадження завершеним належним чином.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що незалежно від формальної сплати чи перерахування суми, виконавче провадження вважається завершеним лише за умови досягнення мети виконання рішення. Зокрема, в постанові КАС ВС від 30.05.2023 у справі №?520/14291/22 підкреслено, що у разі скасування постанови про закінчення виконавчого провадження виконавець зобов'язаний поновити його і вжити всіх дій для забезпечення повного виконання.
Згідно з частиною першою статті 41 Закону України «Про виконавче провадження», у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення.
Таким чином позовні вимоги в частині зобов'язання відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України поновити виконавче провадження № 64270634 задоволенню не підляга.nm, оскільки із врахування положень частини першої статті 41 Закону України «Про виконавче провадження» наслідком скасування постанови виконавця про закінчення виконавчого провадження судом є його відновлення за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення.
Щодо заявленої позивачем вимоги про стягнення з Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України суму в розмірі 44?754,26 грн., що була перерахована до Державного бюджету у межах виконавчого провадження №?64270634, суд зазначає таке.
Судом встановлено, що кошти у межах виконавчого провадження №?64270634 були зараховані із Державного бюджету України на рахунок Міністерства юстиції України у сумі в еквіваленті 1?325 євро та були повернуті до Державного бюджету на підставі частини сьомої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження».
Таким чином, у Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відсутні зазначені кошти у зв'язку із їх поверенням до Державного бюджету України, крім того у зв'язку із скасуванням судом постанови виконавця про закінчення виконавчого провадження, останній згідно частини першої статті 41 Закону України «Про виконавче провадження» буде зобов'язаний відновити виконавче провадження за своєю постановою не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення.
Суд вважає позовні вимоги у цій частині передчасними, оскільки вищезазначене вказує на те, що сума, яку заявляє позивач до стянення в розмірі 44?754,26 грн. буде виплачена йому в межах виконавчого провадження №?64270634 з виконання рішення Європейського суду з прав людини у справі №?48398/17 «Парінов проти України» від 10 грудня 2020 року, в порядку виконання судового рішення.
З урахуванням викладеного, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
VІI. Висновок суду
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду доказів на підтвердження правомірності своїх дій.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову частково.
VIІI. Розподіл судових витрат
Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивач не заявляв клопотань щодо стягнення таких витрат.
Керуючись статтями 72-77, 241-246, 262,287Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (код ЄДРПОУ 00015622; місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Городецького, буд. 13) від 14.03.2024 про закінчення виконавчого провадження № 64270634.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня його проголошення.
Суддя Леонтович А.М.