03 липня 2025 року м. Житомир справа № 240/9679/25
категорія 106020200
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Леміщака Д.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною відмови, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовною заявою, в якій просить:
- визнати протиправною відмову військової частини НОМЕР_1 у звільненні ОСОБА_1 з військової служби за пп. «г» п. 2 ч. 4, абз. 16 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації у період воєнного стану, за сімейними обставинами, а саме у зв'язку з загибеллю рідного брата під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 від 27.01.2025 про звільнення з військової служби за пп. «г» п. 2 ч. 4, абз. 16 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації у період воєнного стану, за сімейними обставинами, а саме у зв'язку з загибеллю рідного брата під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану та звільнити ОСОБА_1 з військової служби за пп. «г» п. 2 ч. 4, абз. 16 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації у період воєнного стану, за сімейними обставинами, а саме у зв'язку з загибеллю рідного брата під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 25.03.2022. Він подав рапорт від 27.01.2025 про звільнення через смерть рідного брата, ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 від гострого розладу кровообігу у міокарді. ОСОБА_2 проходив службу у військовій частині НОМЕР_2 з 08.03.2022 по 23.01.2024, беручи участь у заходах із забезпечення національної безпеки у Запорізькій області. Смерть брата за висновком військово-лікарської комісії від 23.11.2024, пов'язана із захистом Батьківщини. Позивач вважає, що подані документи, включаючи свідоцтва про смерть, довідки та витяг ВЛК, підтверджують право на звільнення. Військова частина НОМЕР_1 відмовила у звільненні 06.02.2025, мотивуючи це тим, що смерть брата спричинена захворюванням, а не бойовими діями. Позивач стверджує, що відмова є протиправною, оскільки смерть брата пов'язана з виконанням військових обов'язків під час воєнного стану.
Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 08.04.2025 вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у судове засідання (у письмовому провадженні).
У відзиві на позовну заяву, поданому до суду 17.04.2025, військова частина НОМЕР_1 зазначила, що ОСОБА_1 не має підстав для звільнення. Рапорти позивача від 27.01.2025 та 29.01.2025 розглядалися комісією 06.02.2025, яка встановила, що смерть брата, ОСОБА_2 , настала ІНФОРМАЦІЯ_1 від серцевого нападу на території військової частини НОМЕР_2 , а не внаслідок бойових дій. Відповідач стверджує, що смерть через захворювання не відповідає умовам звільнення за пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Документи, надані позивачем, не підтверджують загибель брата під час бойових дій. Відповідач також вказав на невідповідність даних про місце перебування ОСОБА_2 у день смерті. Крім того, військова частина НОМЕР_1 вважає вимогу про відшкодування витрат на правничу допомогу у розмірі 15 000 грн необґрунтованою через відсутність підтверджуючих документів.
Позивач 23.04.2025 подав відповідь на відзив, у якій вказав, що смерть брата, ОСОБА_2 , настала ІНФОРМАЦІЯ_1 під час виконання військових обов'язків, що підтверджується довідкою від 07.02.2024 № 1498/324нт та висновком ВЛК від 23.11.2024. Позивач стверджує, що подані документи, включаючи свідоцтва про смерть і довідки, є достатніми для звільнення. Заперечує твердження відповідача про необхідність бойових наказів, оскільки такі документи мають обмежений доступ. Позивач вважає, що смерть брата пов'язана із захистом Батьківщини, а відмова військової частини НОМЕР_1 є протиправною. ОСОБА_1 наголошує, що законодавство допускає звільнення у разі смерті близького родича під час воєнного стану, незалежно від причини. Позивач також спростовує невідповідність даних про місце перебування брата, пояснюючи це особливостями його посади водія-електрика.
У запереченні на відповідь на відзив, поданому 23.04.2025, військова частина НОМЕР_1 наполягає на безпідставності позовних вимог. Відповідач зазначає, що смерть ОСОБА_2 23.01.2024 від серцевого нападу не є загибеллю внаслідок бойових дій, а отже, не відповідає умовам звільнення. Закон розмежовує поняття «загибель» і «смерть», і лише перше є підставою для звільнення. Відповідач вказує, що позивач не надав витяг з Єдиного державного реєстру ветеранів війни чи посвідчення члена сім'ї загиблого. Смерть ОСОБА_2 сталася на складі військової частини НОМЕР_2 , а не в районі бойових дій. Відповідач також вважає, що довідка від 07.02.2024 № 1498/324нт не підтверджує виконання ОСОБА_2 бойових завдань.
Розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні) з особливостями, визначеними статтями 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд встановив таке.
ОСОБА_1 з 25.03.2022 проходить військову службу за призовом під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_1 на посаді механіка-водія 3 відділення плавальних інженерних машин 1 взводу плавальних інженерних машин роти плавальних машин понтонно-мостового батальйону, маючи звання старшого солдата.
Його рідний брат, ОСОБА_2 , з 08.03.2022 по 23.01.2024 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 на посаді водія-електрика відділення управління командира батальйону взводу зв'язку.
У період з 23.10.2022 по 18.02.2023, з 07.03.2023 по 08.04.2023 та з 23.04.2023 по 23.01.2024 ОСОБА_2 брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, перебуваючи в селах Новодарівка та Левадне Пологівського району Запорізької області. Вказані обставини підтверджуються довідкою від 07.02.2024 № 1498/324нт, виданою на підставі витягу з журналу бойових дій військової частини НОМЕР_2 № 62дск, а також довідкою ІНФОРМАЦІЯ_2 від 23.02.2024 № 60.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер на території складу зв'язку військової частини НОМЕР_2 , розташованої за адресою АДРЕСА_1 . Смерть настала уві сні внаслідок гострого розладу кровообігу у міокарді, кардіоміопатії неуточненої, що підтверджується лікарським свідоцтвом про смерть від 24.01.2024 № 93с, виданим КЗ «Дніпропетровське обласне бюро судово-медичної експертизи» Дніпропетровської міської ради, та свідоцтвом про смерть від 29.01.2024 серії НОМЕР_3 , виданим Почаївською міською радою.
Актом службового розслідування військової частини НОМЕР_2 від 05.02.2024 № 96 встановлено, що смерть ОСОБА_2 пов'язана з виконанням обов'язків військової служби, але не з виконанням бойового завдання.
23.11.2024 штатна 16 Регіональна військово-лікарська комісія у протоколі № 3522 встановила, що захворювання ОСОБА_2 , яке призвело до його смерті, пов'язане із захистом Батьківщини.
27.01.2025 ОСОБА_1 подав рапорт № 858 до командування військової частини НОМЕР_1 про звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 та п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку зі смертю рідного брата під час забезпечення національної безпеки і оборони. 29.01.2025 ОСОБА_1 подав ще один рапорт № 1010 з аналогічною вимогою. До рапортів додавалися документи, що підтверджують родинні зв'язки, смерть ОСОБА_2 та її зв'язок із виконанням військових обов'язків.
06.02.2025 комісія військової частини НОМЕР_1 розглянула рапорти ОСОБА_1 та додані документи, дійшовши висновку, оформленого протоколом № 27, що підстав для звільнення немає, оскільки смерть ОСОБА_2 спричинена захворюванням, а не пораненням, отриманим під час бойових дій. ОСОБА_1 було вручено повідомлення про відмову у звільненні.
12.02.2025 військова частина НОМЕР_1 листом № 1111 поінформувала представника позивача про результати розгляду рапортів.
Вважаючи відмову військової частини НОМЕР_1 протиправною, ОСОБА_1 звернувся до суду.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частинами 1, 2 статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-ХІІ, Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу») військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Частиною 6 ст. 2 Закону № 2232-ХІІ передбачені наступні види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти; військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
За змістом статті 1 Закону України «Про оборону України» особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
В подальшому указами Президента України воєнний стан продовжувався та на момент розгляду адміністративної справи строк дії воєнного стану в Україні триває.
Частиною 7 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» встановлено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до пунктів 6, 7 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 (далі - Положення), початок і закінчення проходження військової служби, строки військової служби, а також граничний вік перебування на ній визначено Законом України"Про військовий обов'язок і військову службу".
Військова служба закінчується в разі звільнення військовослужбовця з військової служби в запас або у відставку, загибелі (смерті), визнання судом безвісно відсутнім або оголошення померлим.
Згідно з п. 12 розділу І Положення встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом та за призовом осіб офіцерського складу (зокрема, присвоєння та позбавлення військового звання, пониження та поновлення у військовому званні, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку, призупинення контракту та військової служби тощо) оформлюється письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких встановлюються Міністерством оборони України.
Право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з'єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання полковника (капітана 1 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
Порядок підготовки та видання наказів з питань проходження військової служби встановлюється Міністерством оборони України.
Звільнення військовослужбовців із військової служби під час дії особливого періоду регламентовано п. 225 цього Положення, яким передбачено, що звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу":
у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них;
у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Стосовно порядку звільнення п. 233 Положення передбачає, що військовослужбовці,які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються:
підстави звільнення з військової служби;
думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю;
районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин (абз. 3 п. 241 Положення).
Згідно з п. 242 Положення після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання.
Пунктами 12.1, 12.11 розділу XII Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України № 170 від 10.04.2009, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19.05.2009 за № 438/16454, передбачено, що звільнення військовослужбовців з військової служби (крім військовослужбовців строкової військової служби) здійснюється посадовими особами, визначеними пунктом 225 Положення.
До керівників органів військового управління Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту, які в особливий період мають право звільнення військовослужбовців з військової служби, належать посадові особи, які під час особливого періоду мають право призначення на посади осіб офіцерського складу.
Перелік документів, що подаються з Поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби, зазначено у додатку 19 до Інструкції.
Відповідно до п. 5 Додатку 19 при поданні до звільнення з військової служби за підставами: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12.06.2013 № 413 та визначено підпунктом «г» пунктів 1, 2 частини четвертої, підпунктом «ґ» пункту 2 частини п'ятої, підпунктом «г» пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», подаються копія аркуша бесіди; копія рапорту військовослужбовця; документи, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин; копія розрахунку вислуги років військової служби (при набутті права на пенсійне забезпечення за вислугою років).
Відповідно до п. 14.10 розділу XIV цієї Інструкції звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
Документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби. Наказ по особовому складу про звільнення цих військовослужбовців повинен бути виданий і доведений до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем взяття громадянина на військовий облік та до військової частини за місцем проходження військової служби в строки, що забезпечуватимуть вчасне здавання справ і посад і розрахунок військовослужбовців, а також виконання строків звільнення, визначених Президентом України.
Аналіз вказаних норм законодавства свідчить про те, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах, визначених ст. 26 Закону № 2232-XII.
Законом України від 11.04.2024 № 3633-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», який набрав чинності 18.05.2024, статтю 26 Закону № 2232-XII викладено у новій редакції, яка передбачає звільнення з військової служби за іншими підставами.
Так, згідно з пп. «г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону № 2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах, під час дії воєнного стану: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Відповідно до ч. 12 ст. 26 Закону № 2232-XII військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, зокрема, якщо їхні близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати або рідний (повнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час безпосередньої участі у антитерористичній операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
Як уже зазначалося, норма, що регулює підстави звільнення з військової служби зазнала змін, зокрема така підстава для звільнення, як наявність дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи, змінилась, а тому для підставою для звільнення з військової служби відповідно до нових правил стала саме загибель повнорідного брата чи сестри.
Таким чином, як станом на час загибелі ОСОБА_2 , так і станом на час розгляду військовою частиною НОМЕР_1 рапорту позивача та прийняття рішення по його суті, законодавство чітко вимагало наявності для звільнення умов, передбачених ч. 12 ст. 26 Закону № 2232-XII.
Сторонами не заперечується, що ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та проходив службу у військовій частині НОМЕР_2 з 08.03.2022 по 23.01.2024, беручи участь у заходах із забезпечення національної безпеки у Запорізькій області, є рідним братом Горевича А.В
Спірним у даному випадку є можливість трактувати смерть ОСОБА_2 як загибель в розумінні абзацу шістнадцятого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII.
Відповідач вважає, що звільнення з військової служби за ч. 12 ст. 26 Закону № 2232-XII можливе лише у разі факту смерті військовослужбовця безпосередньо в ході бойових дій або під час виконання бойових завдань, тому підстави для звільнення позивача відсутні.
Суд не погоджується з такими висновками, оскільки цією нормою передбачено у якості підстави для звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації у період дії воєнного стану, загибель близького родича під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
Аналізуючи наведені положення у контексті спірних відносин у суду немає підстав для сумніву, що загибель (смерть) рідного брата позивача (23.01.2024) спричинена або пов'язана із здійсненням ним заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, проходженням військової служби під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
Суд вважає, що законодавець у пп. «г» п. 2 ч. 4 та абз. 16 п. 3 ч. 12 ст. 26 використовує термін «загинули або пропали безвісти», не уточнюючи, що загибель обмежується смертю від поранень чи бойових дій. Водночас п. 21.5 Положення про військово-лікарську експертизу, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 14.08.2008 № 402, розрізняє формулювання: «поранення (контузія, травма, каліцтво), ТАК, пов'язане із захистом Батьківщини» та «захворювання, ТАК, пов'язане із захистом Батьківщини». У даній справі ВЛК встановила, що смерть ОСОБА_2 спричинена захворюванням, пов'язаним із захистом Батьківщини, що відповідає пп. «д» п. 21.5 цього Положення.
Пункт 30 п. 5 Додатку 19 до Інструкції № 170 чітко вказує, що для звільнення за вказаною підставою необхідно надати документи, які підтверджують «факт загибелі (смерті)» близького родича під час забезпечення національної безпеки і оборони. Формулювання «загибель (смерть)» у підзаконному акті свідчить про те, що смерть від захворювання, пов'язаного з виконанням військових обов'язків, є достатньою підставою для звільнення.
Позивач надав усі необхідні документи, зокрема свідоцтва про народження, що підтверджують родинні зв'язки, свідоцтво про смерть, довідки ІНФОРМАЦІЯ_2 , довідку від 07.02.2024 № 1498/324нт та витяг ВЛК від 23.11.2024.
Суд відхиляє посилання відповідача на відсутність витягу з Єдиного державного реєстру ветеранів війни чи посвідчення члена сім'ї загиблого, оскільки Інструкція № 170 допускає альтернативне надання документів, які підтверджують факт смерті.
Суд також враховує, що відповідно до частини 4 статті 24 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов'язки військової служби: 1) на території військової частини або в іншому місці роботи (занять) протягом робочого (навчального) часу, включаючи перерви, встановлені розпорядком (розкладом занять); 2) на шляху прямування на службу або зі служби, під час службових поїздок, повернення до місця служби; 3) поза військовою частиною, якщо перебування там відповідає обов'язкам військовослужбовця або його було направлено туди за наказом відповідного командира (начальника); 4) під час виконання державних обов'язків, у тому числі у випадках, якщо ці обов'язки не були пов'язані з військовою службою; 5) під час виконання обов'язку з урятування людського життя, охорони державної власності, підтримання військової дисципліни та охорони правопорядку.
За вищенаведених обставин суд дійшов висновку, що смерть рідного брата позивача у спірних відносинах необхідно розглядати як загибель під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану, тобто під час виконання обов'язків військової служби.
Подібні висновки зроблено Верховним Судом у постанові від 17.07.2024 у справі № 600/548/23-а.
Отже, відмова військової частини НОМЕР_1 у звільненні ОСОБА_1 , оформлена протоколом від 06.02.2025 № 27, ґрунтується на помилковому тлумаченні Закону № 2232-XII, яке обмежує підстави звільнення лише загибеллю від бойових дій.
Таким чином, суд дійшов висновку, що у відповідності до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у системному взаємозв'язку з абзацом 16 пункту 3 частини 12 статті 26 цього Закону позивач має право на звільнення з військової служби, тому відмова відповідача у реалізації цього права є неправомірною.
Щодо обраного позивачем способу захисту порушеного права в даних правовідносинах суд зазначає таке.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Завданням адміністративного судочинства є перевірка правомірності дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, відповідності його рішень критеріям, які пред'являються до рішень суб'єктів владних повноважень та закріплені в частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно з частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З урахуванням встановлених обставин справи та норм чинного законодавства, що врегульовують спірні правовідносини, враховуючи вимоги статті 245 КАС України, суд дійшов висновку, що ефективним способом захисту прав позивача буде зобов'язання відповідача прийняти рішення про звільнення позивача з військової служби на підставі підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Покладення такого обов'язку на відповідача не є перебиранням функції іншого суб'єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до виключної компетенції такого суб'єкта та зобов'язанням його приймати рішення, які входять до його компетенції чи до компетенції іншого органу, з огляду на обов'язковість ефективного механізму захисту порушеного права.
Верховний Суд України у своїй постанові від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 зазначив, що у випадку задоволення позову, рішення суду має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії, чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникла б необхідність повторного звернення до суду.
Суд зауважує, що на законодавчому рівні поняття дискреційні повноваження, суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, Тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акту.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Оскільки судом встановлено право позивача на звільнення з військової служби, тому суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 та від 22.01.2020 у справах № 1640/2594/18 та № 826/9749/17 відповідно.
Ухвалюючи дане судове рішення, суд також враховує статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практику Європейського суду з прав людини (рішення "Серявін та інші проти України") та Висновок № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (пункт 41) щодо якості судових рішень.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Серявін та інші проти України" (пункт 58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
При цьому, у рішенні ЄСПЛ у справі "Ґарсія Руіз проти Іспанії" (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини, що лежать в основі спору по даній справі, суд прийшов до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно зі статтею 90 цього Кодексу оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Щодо вимоги про стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає таке.
Згідно зі ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до положень ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 КАС України).
Відповідно до положень частини 5 статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно з частиною 7 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Зазначені вимоги кореспондуються з положеннями частини 3 статті 143 КАС України, якими передбачено, що якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Таким чином, необхідною умовою для відшкодування витрат на правничу допомогу є подання стороною детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17.09.2019 (справа № 810/3806/18), від 22.11.2019 (справа № 810/1502/18).
Судом встановлено, що на момент вирішення питання про розподіл судових витрат представником позивача надано суду копію ордера на надання правничої (правової) допомоги серії ВН № 1482994 від 06.03.2025 та копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
Суд звертає увагу, що в матеріалах справи відсутній договір про надання правової (правничої) допомоги укладений між позивачем та адвокатом Бурдою Тетяною Сергіївною, відсутній акт прийому передачі послуг до договору про надання професійної правничої допомоги, а також представником позивача не надано суду доказів сплати судових витрат на правничу допомогу (квитанція, платіжне доручення тощо).
У наданих представником позивача до матеріалів справи документах не відображено, кількості витраченого адвокатом на виконання робіт (надання послуг) часу (годин), вартості години за певний вид послуги, детального опису робіт проведених адвокатом (наданих послуг), позивачем не конкретизовано та необґрунтовано витрачений час на правничу допомогу, не деталізовано, які роботи проведені адвокатом в рамках надання послуг.
У питанні надання доказів суд звертає увагу на позицію Верховного Суду у справі № 922/2604/20, де вказано, що відсутність документального підтвердження надання правової допомоги (договору надання правової допомоги, детального опису виконаних доручень клієнта, акту прийому-передачі виконаних робіт, платіжних доручень на підтвердження фактично понесених витрат клієнтом тощо) є підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат у зв'язку з недоведеністю їх наявності.
За таких обставин, оскільки стороною позивача не додержані приписи ч. 4 ст. 134 КАС України, підстави для стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу відсутні.
Суд зазначає, що вимога подання детального опису є обов'язковою і пов'язана з тим, що розмір гонорару та розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, не є тотожними. Особа може сплатити адвокату в якості гонорару будь-яку суму, але відшкодуванню за нормами КАС України підлягають лише ті витрати на професійну правничу допомогу, які доведені належними доказами, зокрема детальним описом робіт (наданих послуг) і ті, які були реально необхідними.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення витрат на правничу допомогу.
Керуючись положеннями статей 2, 9, 72-77, 139, 242-246, 251, 262, 292, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання протиправною відмови, зобов'язання вчинити дії задовольнити повністю.
Визнати протиправною оформлену протоколом від 06.02.2025 № 27 відмову військової частини НОМЕР_1 у звільненні ОСОБА_1 з військової служби.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Д.М. Леміщак
Повний текст складено: 03 липня 2025 р.
03.07.25