Україна
Донецький окружний адміністративний суд
03 липня 2025 року Справа№640/19730/20
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Зеленова А.С., розглянувши за правилами спрощеного провадження адміністративну справу за позовом громадянки Федеративної республіки Сомалі ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування наказу № 48 від 30.01.2020 та рішення № 92-20 від 20.05.2020, зобов'язання вчинити дії,
Громадянка Федеративної республіки Сомалі ОСОБА_1 звернулась до Окружному адміністративному суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування наказу № 48 від 30.01.2020 та рішення № 92-20 від 20.05.2020, зобов'язання вчинити дії, у якому позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області № 48 від 30.01.2020 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №92-20 від 20.05.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну служби України в особі територіального підрозділу Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянки Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 30.01.2020 №31 вважає протиправним, при прийнятті якого уповноваженим органом не взято до уваги, що в країні походження існує систематичне порушення прав людини та загроза життю, безпеці та свободі через тортур, нелюдське або таке, що принижує честь і гідність, поводження чи покарання. За таких обставин вважає позовні вимоги обґрунтованими та просить задовольнити позов.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.08.2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
21.09.2020 від представника відповідача-1 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов відзив на адміністративний позов, у якому останній просить відмовити у задоволенні позову з огляду на те, що позивачем не було доведено, що перебування позивача в країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, також позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування. З огляду на вказане, у задоволенні позову просить відмовити.
У відповіді на відзив від 28.09.2020 представник позивача зазначає, що оскаржуване рішення ДМС є передчасним і підлягає скасуванню.
Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області правом на подання відзиву не скористалось.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.04.2021 прийнято до провадження адміністративну справу №640/19730/20.
Справу передано до Донецького окружного адміністративного суду відповідно до пункту 2 розділу II Закону України від 13.12.2022 № 2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду».
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 05.05.2025 адміністративну справу №640/19730/20 прийнято до провадження. Справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Розгляд справи розпочато спочатку. Запропоновано сторонам у разі зміни фактичних обставин по даній справі, вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, повідомити суду про таке протягом 15 (п'ятнадцяти) днів з дня отримання цієї ухвали шляхом направлення додаткових пояснень в електронній формі через Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему (особистий кабінет в системі «Електронний суд») з використанням власного (уповноваженої особи) електронного підпису або у паперовій формі.
15.05.2025 від представника відповідача-1 на адресу суду через особистий кабінет в підсистемі «Електронний суд» надійшли додаткові пояснення, у яких останній вказує, що правова позиція стосовно спірних правовідносин ідентична позиції, викладеній відповідачем у раніше поданому відзиві. Окрім того, вказує, що ОСОБА_1 зверталася 11.05.2020 із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області та була документована довідкою про звернення за захистом в Україні № 011142, строк дії якої було продовжено до 11.08.2020. Після закінчення строку дії довідки про звернення за захистом в Україні вказаний громадянин до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області не звертався. На даний час місце його перебування невідоме. Позивач не повідомив ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області про намір залишити територію України, інформація про перетин ним державного кордону України відсутня. Відповідно до абзацу 6 частини другої статті 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», шукачі захисту зобов'язані повідомляти про свої поїздки за межі адміністративно-територіальної одиниці України, на території якої вони проживають. Однак, є всі підстави вважати, що позивач виїхав за межі України у зв'язку з військовою агресією російської федерації та введенням на території України воєнного стану, оскільки виявлені масові випадки виїзду з України шукачів захисту під час активної фази військової агресії російської федерації поза межами інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон. У задоволенні позову просить відмовити.
Розглянувши наявні матеріали та фактичні обставини справи, дослідивши і оцінивши надані докази в їх сукупності, суд з'ясував наступне.
Позивач - ОСОБА_1 є громадянкою Федеративної Республіки Сомалі, та маючи побоювання стати жертвою військового конфлікту на території Сомалі, а також систематичного порушення прав людини, залишила країну свого походження, та у пошуках захисту прибула до України та звернулась із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві.
З матеріалів справи встановлено, що позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження - м. Могадішо, Сомалі; громадянка Сомалі; за національністю - сомалійка (клан Хавіє); за віросповіданням - іслам (суніт); не заміжня; освіта - вища, документи які посвідчують особу - відсутні.
Позивач повідомляла відповідачу, що проживала разом із родиною (мати, сестра та брат) у місті Могадішо, район Ходан, Сомалі.
Позивач повідомила, що була змушена покинути країну постійного проживання через погрози, які їй надходили від терористичного угрупування Аль-Шабаб, оскільки один з членів угрупування, примусово змушує її одружитися з ним.
За словами позивача, її батька вбили 27.07.2019 через те, що він відмовився віддати її заміж за члена угрупування Аль-Шабаб. Після смерті батька, позивач знову отримувала пропозиції від члена угрупування вийти за нього заміж, а у разі відмови погрожували вбивством. У зв'язку з цим, вона вирішила покинути Сомалі.
08.08.2019 позивач нелегально виїхала автобусом із Сомалі до Ефіопії. Далі літаком, транзитом через м. Дубаї (ОАЕ), вибула до Російської Федерації, де знаходилася на протязі 2-х тижнів. До України позивач потрапила 24.10.2019 з території Російської Федерації.
11.01.2020 позивач звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області та була документована довідкою про звернення за захистом в Україні № 011142.
За результатами розгляду зазначеної заяви ДМС прийнято рішення від 20.05.2020 № 92-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У повідомленні про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцями або особою, яка потребує додаткового захисту від 30.01.2020 №31 визначено, що позивачу відмолено, у зв'язку з очевидною необґрунтованістю заяви, через відсуніть обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також недоведеністю загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо позивача смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з проханням про його скасування.
Надаючи правову оцінку вказаним обставинам, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті (пункт 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI).
Пунктом 13 статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною п'ятою статті 5 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Відповідно до частини шостої статті 5 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону № 3671-VI.
Так, за змістом статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа,
- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин», а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Приписами статті 7 Закону № 3671-VI передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім'я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім'єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз'яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
Статтею 9 Закону № 3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону № 3671-VI).
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта статті 8 Закону № 3671-VI).
У силу частини шостої статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до частини восьмої статті 9 Закону № 3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина одинадцята статті 9 Закону № 3671-VI).
Згідно з частиною дванадцятою статті 9 Закону № 3671-VI особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями частини п'ятої статті 10 Закону № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону № 3671-VI).
Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначають Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України 07.09.2011 № 649, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884 (надалі - Правила №649 в редакції, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до пункту 2.1 Правил №649 уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом:
а) встановлює особу заявника;
б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб);
в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків;
г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку;
ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);
е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;
є) проводить дактилоскопію заявника;
ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи;
з) роз'яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.
Відповідно до пунктів 2.4, 2.5 Правил №649 у разі наявності передбачених Законом підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.
Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 є громадянкою Федеративної Республіки Сомалі, проживала в м. Могадішо, за національністю - сомалійка, сповідує іслам, не заміжня.
Однак, в матеріалах справи відсутні будь-які документи, які б посвідчували особу останнього, та в заяві анкеті дані записані зі слів позивача та нічим не підтверджені, про що зроблено відмітку в заяві-анкеті, яка міститься в особовій справі позивача.
З урахуванням наявних в матеріалах справи відомостей про заявника 08.08.2019 позивач нелегально виїхала автобусом із Сомалі до Ефіопії. Далі літаком, транзитом через м. Дубаї (ОАЕ), вибула до Російської Федерації, де знаходилася на протязі 2-х тижнів. До України позивач потрапила 24.10.2019 з території Російської Федерації.
Позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Основною причиною звернення за захистом в Україні, з її слів, зазначено побоювання зазнати переслідування членами терористичного угрупування «Аль-Шабаб», та загрозу життю і безпеці в країні походження. Погрози, які їй надходили від терористичного угрупування Аль-Шабаб, оскільки один з членів угрупування, примусово змушує її одружитися з ним.
Згідно з інформацією, що міститься у відкритих інформаційних джерелах, терористичне угрупування «Аль-Шабаб» - радикальне ісламістське угрупування, створене у 2004 році, яке пізніше присягнуло на вірність терористичній організації «Аль-Каїда». Певний період контролювала значну територію Федеративної Республіки Сомалі. Однак в подальшому зазнала серію великих поразок від урядової армії та інших військ африканських держав.
Проаналізувавши інформацію по країні походження щодо примусового вербування місцевого населення угрупуванням «Аль-Шабаб» встановлено, що у цілому таке явище присутнє у Федеративній Республіці Сомалі. Однак, згідно з доповіддю Європейського офісу з питань надання притулку, вербування відбувається тільки на територіях, які повністю контролюються «Аль-Шабаб». При цьому, докази, що антиурядові формування здійснюють примусове вербування в своїх громадян на неконтрольованих нею територіях, відсутні.
Відповідно до відкритих джерел інформації м. Могадішо, яке позивач вказує у якості міста народження та проживання, не знаходиться під владою терористичного угрупування «Аль-Шабаб».
Окрім того, жодних доказів, на підтвердження обставин про загрозу своєму життю, які позивач повідомляв уповноваженій особі міграційної служби, під час проведення співбесіди, не надано.
Зі звіту Європейського офісу з питань надання притулку, а також Департаменту імміграційного контролю уряду Великобританії, безпекова ситуація у м. Могадішо відносно стабільна. У місті присутні сили АМІСОМ, правоохоронні органи Сомалі, які у певній мірі стримують активність угрупування «Аль-Шабаб» у більшості районів міста.
За таких обставин, оцінюючи обставини справи позивача у сукупності з інформацією по країні походження, що висвітлює характер діяльності радикального угрупування «Аль-Шабаб» відповідач дійшов висновку, що твердження позивача про її переслідування представниками/представником цього угрупування у цілях одруження з нею не є правдоподібними. Стратегія «Аль-Шабаб» полягає у відході до сільської місцевості для підриву провладних настроїв у населення. Маючи обмежені можливості у містах, «Аль-Шабаб», як правило, здійснює несистемні локальні терористичні акти або цілеспрямовані вбивства особливо важливих осіб.
Про сприятливу безпекову ситуацію у Федеративній Республіці Сомалі, зокрема для позивача і її родини, говорить і те, що позивач та її родина довгий час проживали на території яка контролюється урядовими та миротворчими військами, де представники антиурядових формувань не мають можливості активно діяти. І родичі позивача, як і вона сама, з її слів, без перешкод реалізовували своє право на працю та навчання, мали дохід, який дозволив позивачу оформити та оплатити переліт літаком з країни походження на території РФ.
Відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, та на основі всебічного вивчення матеріалів особової справи позивача відповідачі дійшли висновку, з чим погоджується і суд, що позивачем не обґрунтовано наявність достовірних та правдоподібних, а також переконливих доказів та фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження. За наслідками перевірки не встановлено наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань в країні походження є реальними, а тому відповідачем обґрунтовано прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або потребує додаткового захисту.
З огляду на наведене вбачається недоведеність факту, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки позивачем не надано відомостей про її утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.12.2019 у справі № 802/1350/17-а.
У зв'язку з тим, що позивачем не доведено наявність небезпеки її життю в Сомалі та побоювання за своє життя, зазначені обставини не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду справи, у суду відсутні підстави вважати, що у разі повернення позивача до країни громадянської належності будуть мати місце існування загрози її життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
За наведених обставин суд погоджується з доводами відповідача про відсутність у позивача об'єктивного елементу обґрунтованості побоювань щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі на батьківщині, а звернення до органів Державної міграційної служби мало на меті лише легалізацію перебування Громадянки Федеративної Республіки Сомалі на території України.
Також суд акцентує увагу на тому, що позивач перетнув кордон України 24.10.2019, проте за захистом звернувся до міграційного органу лише 11.01.2020 (більше ніж через 2 місяць після перетину кордону), що явно суперечить частині другій статті 5 Закону № 3671-VІ, відповідно до якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд вважає, що при прямій і дійсній загрозі життю особи, яка претендує на статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернення без зволікань до міграційного органу є виправданим такою небезпекою.
Верховний Суд у своїх постановах від 16.02.2018 у справі № 825/608/17 (адміністративне провадження № К/9901/5193/17), від 07.10.2019 у справі № 440/134/19 (адміністративне провадження № К/9901/19206/19), від 30.01.2020 у справі № 826/10336/18 (адміністративне провадження № К/9901/33669/19), від 01.07.2020 у справі № 420/3057/19 (адміністративне провадження № К/9901/33782/19) зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
У постанові від 24.01.2020 у справі № 420/2921/19 (адміністративне провадження № К/9901/31878/19) Верховний Суд зазначив, що факт тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача і вказує на те, що дане звернення до міграційного органу обумовлене потребою у легалізації на території України.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку що немає підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи та політичних переконань, а тому відповідачами прийнято правомірні рішення, на підставі та в межах чинного законодавства, що є підставами для відмови у задоволенні позовних вимог.
Крім того, як вже було встановлено судом вище, ОСОБА_1 зверталася 11.05.2020 із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області та була документована довідкою про звернення за захистом в Україні № 011142, строк дії якої було продовжено до 11.08.2020.
Після закінчення строку дії довідки про звернення за захистом в Україні позивач до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області не зверталась для продовження строку дії такої довідки.
Таким чином зазначене може свідчити про втрату у позивача зацікавленості в визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі "Серявін та інші проти України"(п.58) суд вказує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Усі інші аргументи сторін вивчені судом, однак є такими, що не потребують детального аналізу у судовому рішенні, оскільки вищенаведених висновків суду не спростовують.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Отже, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Зважаючи на те, що позивача звільнено від сплати судового збору, та оскільки суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, підстави для вирішення питання про його розподіл відсутні.
Керуючись статтями 139, 241,243-246,250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні позову громадянки Федеративної республіки Сомалі ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, буд. 9, код ЄДРПОУ 37508470), Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, буд. 4-а, код ЄДРПОУ 42552598) про визнання протиправним та скасування наказу № 48 від 30.01.2020 та рішення № 92-20 від 20.05.2020, зобов'язання вчинити дії, - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Текст рішення розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).
Суддя А.С. Зеленов