Рішення від 04.07.2025 по справі 916/4924/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"04" липня 2025 р. м. Одеса Справа № 916/4924/24

Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/4924/24

за позовом: Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (пр-т Берестейський, № 14, м. Київ, 01135, код ЄДРПОУ 38727770) в особі Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) (площа Митна, № 1, м. Одеса, 65026, код ЄДРПОУ 38728457)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Алфі Світ Лайф 22» (вул. Героїв оборони Одеси, № 90, м. Одеса, 65069, код ЄДРПОУ 41829696)

про стягнення 405 462,56 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.

Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» в особі Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Алфі Світ Лайф 22», в якій просить суд стягнути з відповідача заборгованість в розмірі 405462,56 грн, з яких: сума основної заборгованості в розмірі 349516,80 грн, 3% річних в розмірі 17558,30 грн, інфляційні втрати в розмірі 38387,46 грн.

В обґрунтування позову посилається на порушення відповідачем умов договорів № 16-В-АМПУ-21 від 22.03.2021 та № 35-В-АМПУ-21 від 28.05.2021 щодо неможливості позивачем здійснювати отоварювання талонів.

Як вказує позивач, ним було направлено на адресу постачальника замовлення від 22.04.2021 за № 1514/10-02-01/Вих на поставку партії товару - дизельного палива обсягом 35000 л у талонах або картках (бланках-дозволах), а відповідач виставив позивачу рахунок на оплату № 127 від 26.04.2021 на суму 848400,00 грн, який, в свою чергу, був сплачений адміністрацією 18.05.2021. При цьому, 26.04.2021 сторонами підписано акт приймання-передачі талонів (бланків дозволу на отримання пального) згідно договору № 16-В-АМПУ-21 від 22.03.2021 та видаткову накладну на дизельне паливо у талонах - 35000 л загальною вартістю 848400,00 грн, що в розумінні п. 5.4.3 договору свідчить про перехід права власності на вказаний товар від постачальника до покупця.

Крім того, як зазначає позивач, ним направлено на адресу постачальника замовлення від 03.06.2021 за № 1962/10-02-01/Вих на поставку партії товару - бензину А-92 Євро у талонах або картках (бланках-дозволах) обсягом 9800 л та бензин А-95 Євро у талонах або картках (бланках-дозволах) обсягом 6000 л, а відповідач виставив позивачу рахунок на оплату № 207 від 04.06.2021 на суму 434184,00 грн, який, також був сплачений адміністрацією 23.06.2021. Між тим, 04.06.2021 сторонами підписано акт приймання-передачі талонів (бланків дозволу на отримання пального) згідно договору № 35-В-АМПУ-21 від 28.05.2021 та видаткову накладну на бензин А-92 Євро у талонах - 9800 л та бензин А-95 Євро у талонах - 6000 л загальною вартістю 434184,00 грн, що в розумінні п. 5.4.3 договору свідчить про перехід права власності на вказаний товар від постачальника до покупця.

Позивач пояснює, що строк дії замовлених покупцем талонів відповідно до умов договору № 1 мав становити до 26.04.2022, на талонах значиться дата - 30.04.2022, а за усними перемовинами між сторонами з'ясовано та визначено, що дата 30.04.2022 є помилковою, а талони будуть діяти до 26.04.2022. В свою чергу, що строк дії замовлених покупцем талонів відповідно до умов договору № 2 мав становити до 04.06.2022, на талонах значиться дата - 01.06.2022, а за усними перемовинами між сторонами з'ясовано та визначено, що дата 01.06.2022 є помилковою, а талони будуть діяти до 04.06.2022

Проте, за ствердженням позивача, всупереч умовам договору отримати товар за придбаними талонами на бензин А-95 та бензин А-92 на АЗС постачальника адміністрацією не вдалося у зв'язку з системним блокуванням вказаних талонів на АЗС постачальника та на балансі Одеської філії «АМПУ» обліковується 10950 літрів у талонах або картках (бланках-дозволах) на отримання дизельного палива вартістю 265428,00 грн, 1920 літрів - на отримання бензину А-92 Євро вартістю 52761,60 грн та 1140 літрів - на отримання бензину А-95 Євро вартістю 31327,20 грн. Відтак, сума основного боргу є тотожною сумі неотоварених талонів або карток (бланків-дозволів) за договорами і становить 349516,80 грн.

Позивач наголошує, що з метою погашення заборгованості позивачем неодноразово висувалися вимоги в досудовому порядку до відповідача щодо необхідності оплати послуг, а саме були виставлені відповідні претензії, а також направлялись листи з вимогами щодо необхідності належного виконання товариством умов договорів, однак це не призвело до добровільної сплати заборгованості відповідачем.

В свою чергу позивач додає, що від постачальника було отримано листи щодо визнання ним порушення умов договорів, неможливості виконання умов договорів та неможливості здійснювати отоварювання талонів або карток (бланків-дозволів) на отримання палива.

Позивач звертає увагу, що положеннями укладених між сторонами договорів не передбачені особливі умови повернення постачальником грошових коштів за неотоварені талони або картки, а тому, на переконання позивача, обов'язок повернути покупцю грошові кошти за такі неотоварені талони виник з моменту пред'явлення вимоги покупцем, коли останній повідомив постачальника про свій намір повернути кошти, що були сплачені за товар, який в решті не був поставлений товариством.

Відповідач відзив на позов не надав, своїм правом на захист не скористався.

Інші заяви по суті справи до суду не надходили.

2. Процесуальні питання, вирішені судом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.11.2024 позовна заява вх.№ 5051/24 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.

11.11.2024 ухвалою Господарського суду Одеської області було прийнято позовну заяву (вх.№ 5051/24 від 06.11.2024) до розгляду та відкрито провадження у справі № 916/4924/24. Справу № 916/4924/24 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін.

Крім того, даною ухвалою суду було запропоновано сторонам надати у відповідні строки заяви по суті спору, а також роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Стосовно здійснення повідомлення відповідача про розгляд справи в суді суд зазначає таке.

Так, частиною 11 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи чи її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасника справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Так, враховуючи відсутність у Товариства з обмеженою відповідальністю «Алфі Світ Лайф 22» електронного кабінету, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України копія ухвали від 11.11.2024 про відкриття провадження у справі № 916/4924/24 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в позовній заяві та у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: вул. Героїв оборони Одеси, № 90, м. Одеса, 65069.

Як вбачається з матеріалів справи, надіслана відповідачу рекомендованим листом з позначкою «Судова повістка» ухвала про відкриття провадження у справі була повернута поштовою установою на адресу суду з відбитком календарного штемпелю на конверті та відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», про що свідчить наявне в матеріалах справи поштове повідомлення.

Згідно п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Відтак, в силу пункту 5 частини 6 статті 242 ГПК України, день невдалої спроби вручення поштового відправлення за адресою місцезнаходження відповідача, яка зареєстрована у встановленому законом порядку.

Суд також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 29.03.2021 у справі № 910/1487/20, де зазначено, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із згаданою статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Враховуючи відсутність в матеріалах справи підтверджень наявності порушень оператором поштового зв'язку вимог Правил надання послуг поштового зв'язку, суд вважає, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою і повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Сам лише факт не отримання заявником кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв'язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду, оскільки зумовлений не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

Отже, оскільки ухвала суду про відкриття провадження у справі направлена судом за належною адресою відповідача і повернута поштою, суд доходить висновку, що відповідач повідомлений про відкриття провадження у справі та прийняття позовної заяви до розгляду.

Відповідно до ч. 4 ст. 122 ГПК України, відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи. В оголошенні про виклик вказуються дані, зазначені в частині першій статті 121 цього Кодексу.

При цьому, враховуючи неотримання відповідачем поштової кореспонденції за своїм офіційним місцезнаходженням, судом вживалися додаткові заходи щодо належного та фактичного повідомлення відповідача про розгляд даної справи судом за всіма відомими суду засобами зв'язку з відповідачем, а саме на офіційній сторінці Господарського суду Одеської області веб-порталу «Судова влада України» (розділ «Оголошення про виклик») здійснено офіційне оприлюднення оголошення від 18.12.2024.

Суд вбачає за необхідне також зазначити, що після підписання електронним цифровим підписом судді ухвали суду від 11.11.2024, судом було направлено процесуальне рішення у справі через програму «Діловодство спеціалізованого суду» на адреси електронної пошти відповідача craneenergy18@gmail.com та asl202@gmail.com (вказані електронні пошти зазначені позивачем на титульному аркуші позовної заяви та визначені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань).

При цьому, відомості у програмі «Діловодство спеціалізованого суду» містять інформацію що відповідачу документ доставлено до електронної скриньки 15.11.2024 та 05.12.2024, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками про доставку електронного листа.

Окрім того, секретарем судового засідання здійснено спробу передати телефонограму за номером телефону, що зазначений в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, проте зв'язатись з абонентом не надалось можливим, оскільки відбулось відхилення дзвінка, а за іншим номером телефону відповіла особа, яка повідомила, що не має відношення до товариства.

Враховуючи викладене, суд вважає, що вжив всі залежні від нього заходи для повідомлення відповідача своєчасно та належним чином про розгляд справи і забезпечення реалізації ним своїх прав, матеріали справи не містять відомостей про будь-які інші засоби зв'язку з відповідачем.

Отже, суд констатує небажання відповідача протягом розгляду справи висловити свою правову позицію у даному спорі.

У цьому випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 ГПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 названого Закону, для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 916/4924/24 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

За наведених обставин суд доходить висновку, що судом було вчинено всі необхідні дії щодо повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі, вчинення відповідних процесуальних дій та надано можливість викласти свої, зокрема, заперечення проти задоволення позовних вимог, натомість відповідач не вживав заходів щодо реалізації наданого йому права навести свої доводи та міркування, заперечення проти заяв, доводів і міркувань інших осіб, передбачене статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, шляхом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів.

Суд зауважує, що попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03.04.2008, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Витративши значні ресурси, Україна створила інформаційне поле, де зацікавлена особа легко знайде інформацію про судову справу. Функціонує Єдиний державний реєстр судових рішень. На сайті судової влади доступні персоналізовані відомості про автоматичний розподіл справ та розклад засідань. Працює підсистема «Електронний кабінет» ЄСІТС. Все безкоштовно і доступно.

Використання цих інструментів та технологій забезпечує добросовісній особі можливість звертатися до суду, брати участь у розгляді справи у зручній формі та з мінімальними витратами. Тобто держава Україна забезпечила можливість доступу до правосуддя і право знати про суд.

Надсилання рішення рекомендованим листом з повідомлення про вручення є способом забезпечення права учасника справи знати про ухвалене судом рішення. Суд, який добросовісно інформує учасника справи з наміром забезпечити здійснення правосуддя, не повинен нести «ризик незнання» учасника.

Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін в порядку ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України від учасників справи до суду не надходило.

Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.

За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.

У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов'язків є суттєво ускладеною. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.

Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».

За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Авторії»).

У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).

Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).

При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об'єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв'язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв'язку потребує додаткового часу.

Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров'ю.

На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні повітряні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, періодичну відсутність електроенергії у зв'язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об'єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов'язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.

З урахуванням викладеного, за об'єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов'язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.

Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 2 ст. 178 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Відповідач своїм процесуальним правом на подання відзиву не скористався, жодних заперечень проти позову не надав, з огляду на що суд вважає за можливе відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.

04.07.2025 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.

3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.

22.03.2021 між Державним підприємством «Адміністрація морських портів України» (далі - покупець, ДП «АМПУ», позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Крейн Енерджі» (нове найменування - Товариство з обмеженою відповідальністю «Алфі Світ Лайф 22»; далі - постачальник, відповідач) був укладений договір поставки № 16-В-АМПУ-21 (далі - договір-1), за умовами п. 1.1. якого постачальник зобов'язався поставляти покупцю товар за кодом ДК 021:201509130000-9 «Нафта і дистиляти» (дизельне паливо у талонах або картках (бланках-дозволах), а покупець зобов'язався прийняти та оплатити такий товар на умовах, визначених цим договором.

Пунктами 1.2., 1.3. договору-1 передбачено, що найменування, асортимент, кількість та ціна товару, що поставляється згідно з цим договором, визначені у специфікації (додаток № 1 до цього договору) (далі - специфікація), яка є невід'ємною частиною договору. Обсяги закупівлі товару можуть бути зменшені покупцем залежно від реального фінансування видатків.

Покупець розподіляє кількість товару, зазначену у специфікації, між відокремленими підрозділами (філіями) покупця (далі - Філії), перелік яких визначений у Додатку № 2 до договору, в межах загальної кількості відповідного найменування товару, шляхом зазначення у замовленні (Додаток № 3 до цього договору, який є невід'ємною частиною цього договору) кількості товару, необхідної до постачання (п. 1.4. договору-1).

Пунктом 1.5 договору передбачено, що поставка товару за цим договором вважається здійсненою з моменту фактичного отримання покупцем товару на автозаправних станціях постачальника або третіх осіб, на підставі пред'явлених покупцем відповідних талонів або карток (бланків-дозволів), отриманих за цим договором, що підтверджують право покупця на отримання відповідної партії товару.

Ціна договору становить 3 983 642,00 грн без ПДВ, крім того ПДВ 796 728,40 грн, разом ціна договору становить 4 780 370,40 грн з ПДВ. Ціна за одиницю товару зазначена у специфікації (додаток №1) (пункт 3.1).

Пунктом 4.1. договору-1 передбачено, що оплата за партію товару здійснюється покупцем у національній валюті України, шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника, вказаний в цьому договорі.

Пунктом 4.2. договору-1 встановлено, що розрахунки проводяться покупцем через Філію, яка фактично отримала товар, протягом 10 банківських днів з дати отримання Філією оригіналу належним чином оформленого рахунку на оплату партії товару, за умови наявності підписаної сторонами видаткової накладної на поставку (передачу) талонів або карток (бланків-дозволів) на отримання відповідної партії товару.

Відповідно до п. 5.1. договору-1 поставка (передача) талонів або карток (бланків-дозволів) на отримання товару здійснюється постачальником за власний рахунок, на умовах DDP відповідно до Інкотермс 2010 за місцями поставки (передачі) талонів або карток (бланків-дозволів), викладених у Додатку № 2 до цього договору, який є його невід'ємною частиною.

Талони або картки (бланки-дозволи) на отримання товару є паперовими або пластиковими, одноразового використання, номіналом 10 або 20 літрів, на талонах або картках (бланках-дозволах) зазначені марка палива та номінал. Талони або картки (бланки-дозволи) діють по всій території України (не обмежені в отриманні територіально конкретним регіоном), з можливістю отримання палива через АЗС, які розташовані в обов'язкових та бажаних містах (у разі наявності) України, на автомобільних шляхах загального користування, а також у багатьох регіонах та великих містах України.

Обов'язкові міста розташування АЗС: місто Київ та Київська область; місто Одеса та Одеська область; місто Миколаїв та Миколаївська область; місто Херсон та Херсонська область; місто Черкаси; місто Дніпро; місто Запоріжжя Запорізька область; місто Чорноморськ Одеська область (та/або смт Олександрівка, та/або смт Малодолинське та/або смт Бурлача Балка Одеська область); місто Білгород-Дністровський (Одеська область); місто Ізмаїл та/або Ізмаїльський район (Одеська область); місто Маріуполь (Донецька область). А також, на автомобільних шляхах загального користування за маршрутами: місто Маріуполь (Донецька область) - місто Мелітополь (Запорізька область) - місто Одеса; місто Маріуполь (Донецька область) - місто Запоріжжя - місто Київ; місто Одеса - місто Київ; місто Миколаїв - місто Київ; місто Миколаїв - місто Одеса, місто Миколаїв - місто Херсон.

Строк дії (використання) талонів або карток (бланків-дозволів) становить не менш ніж 12 місяців від дати їх поставки покупцю.

За умовами п/п 5.4.1. п. 5.4. договору-1 поставка талонів або карток (бланків-дозволів) на отримання товару здійснюється окремими партіями протягом 5 робочих днів з дати отримання постачальником замовлення (Додаток № 3 до цього договору) на відповідну партію товару.

На постачальника покладається обов'язок зберігання партії товару та навантаження (заправка) товару у транспортний засіб або ємності покупця. Поставка (передача) партії товару покупцю здійснюється на АЗС постачальника або третіх осіб, визначених постачальником, шляхом навантаження (заправки) товару у транспортні засоби або ємності покупця, на підставі наданих покупцем талонів або карток (бланків-дозволів) на отримання товару, які постачальник поставив (передав) покупцю відповідно до умов цього договору (п/п 5.4.2. договору-1).

Відповідно до п/п 5.4.3. п. 5.4. договору-1 право власності на товар (партію товару) переходить від постачальника до покупця з дати підписання сторонам видаткової накладної на талони або картки (бланки-дозволи) на отримання товару.

Підпунктом 6.1.1. пункту 6.1. договору-1 передбачений обов'язок покупця своєчасно та в повному обсязі здійснювати оплату прийнятої партії талонів або карток (бланків-дозволів) через Філії, в порядку та на умовах, визначених цим договором.

За умовами підп. 6.3.1. п. 6.3. договору-1 постачальник зобов'язаний забезпечити поставку (передачу) талонів або карток (бланків-дозволів) на отримання товару (партій товару) у строки та порядку, встановленими цим договором.

Відповідно до п. 11.1. договору-1 він набирає чинності з дати його підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками, якщо такі є, у випадках передбачених чинним законодавством України, і діє до 30.04.2021 включно, а в частині здійснення розрахунків покупцем за поставлений товар та отримання товару протягом строку дії талонів - до повного виконання зобов'язань.

Згідно з п. 12.14. договору-1 всі права та обов'язки покупця (в тому числі проведення розрахунків, підписання первинних документів та ведення бухгалтерського обліку, прийняття товару (партії товару) за кількістю і якістю тощо) виконуються філіями покупця, перелік яких наданий у додатку № 2 до цього договору.

Додатком № 1 до договору-1 сторони погодили специфікацію щодо поставки товару за договором - дизельного палива (зимове/літнє) у кількості 197210 літрів на загальну суму 4780370,40 грн з ПДВ.

У додатку № 2 до договору-1 визначений перелік Філій покупця та місць поставки (передачі) талонів або карток (бланків-дозволів), до яких включено, зокрема, Одеську філію ДП АМПУ, місце поставки: 65026, м. Одеса, пл. Митна, №1.

Аналогічний за змістом договір був укладений між ДП «АМПУ» та відповідачем 28.05.2021 за № 35-В-АМПУ-21 (далі - договір-2) щодо поставки покупцю товару за кодом ДК 021:201509130000-9 «Нафта і дистиляти» (бензин у талонах або картках (бланках-дозволах), строк дії якого визначений до 30.06.2021.

Ціна договору-2 становить 2 897 766,00 грн без ПДВ, крім того ПДВ 579 553,20 грн, разом ціна договору становить 3 477 319,20 грн з ПДВ. Ціна за одиницю товару зазначена у специфікації (додаток №1) (пункт 3.1).

Додатком № 1 до договору-2 погоджена специфікація на поставку товару за договором: бензин А-92 Євро у талонах або картках (бланках-дозволах) у кількості 19000 літрів на суму 435100,00 грн без ПДВ; бензин А-95 Євро у талонах або картках (бланках-дозволах) у кількості 107540 літрів на загальну суму 2462666,00 грн без ПДВ, всього з ПДВ на суму 3477319,20 грн. У додатку № 2 до договору-2 визначений перелік Філій покупця та місць поставки (передачі) талонів або карток (бланків-дозволів), до яких включено, зокрема, Одеську філію ДП АМПУ, місце поставки: 65026, м. Одеса, пл. Митна, №1.

Матеріали справи містять лист відповідача № Л-23/21 від 23.03.2021, яким позивача повідомлено про відповідальних осіб відповідача за виконання умов договору та уповноважених отримувати замовлення на партію товару за договором. До вказаного листа також додано перелік АЗС з адресами розташування, де позивач може отримати товар за талонами або картками (бланками-дозволами).

На виконання умов договору-1 покупець листом № 1514/10-02-01/Вих від 22.04.2021 направив на адресу постачальника замовлення Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на постачання 35000 літрів дизельного палива у талонах або картках (бланках-дозволах).

Відповідач виставив позивачу рахунок на оплату № 127 від 26.04.2021 на суму 848400,00 грн з ПДВ на оплату дизельного палива у кількості 35000 літрів. Згідно з платіжним дорученням № 684 від 18.05.2021 покупець сплатив кошти у сумі 848400,00 грн.

Згідно з видатковою накладною № 126 від 26.04.2021 та актом приймання-передачі талонів (бланків дозволу на отримання пального) від 26.04.2021, постачальник передав покупцю 2000 талонів на придбання дизельного палива у кількості 35000 літрів.

На виконання умов договору-2 покупець листом № 1962/10-02-01/Вих від 03.06.2021 направив на адресу постачальника замовлення Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» на постачання 9800 літрів бензину А-92 Євро та 6000 літрів бензину А-95 Євро у талонах або картках (бланках-дозволах).

Відповідач виставив позивачу рахунок на оплату № 207 від 04.06.2021 на загальну суму 434184,00 грн з ПДВ на оплату бензину А-92 Євро у талонах у кількості 9800 літрів та на оплату бензину А-95 Євро у талонах у кількості 6000 літрів, на підставі якого позивачем було сплачено кошти в сумі 434184,00 грн, що вбачається з платіжного доручення № 962 від 23.06.2021.

Згідно з видатковою накладною № 206 від 04.06.2021 та актом приймання-передачі талонів (бланків дозволу на отримання пального) від 04.06.2021 постачальник передав покупцю 490 талонів на придбання 9800 літрів бензину А-92 Євро та 300 талонів на придбання 6000 літрів бензину А-95 Євро в межах виконання договору-2.

ДП «АМПУ» звернулось до відповідача з листом № 353/10-02-01/Вих від 03.02.2022, яким повідомив відповідача про проблеми, які виникають у Філій при заправці автомобілів на АЗС «Shell» та АЗС «Кворум Нафта» та зазначив, що причина відмови у заправці автомобілів на АЗС полягала у несплаті талонів, наданих водієм покупця, з боку постачальника.

Відповідач надав позивачу лист № 02/015-О від 04.02.2022, в якому зазначив про значне збільшення на ринку пального ціни на дизельне паливо та бензини, що призводить до збитків від 6 до 8 грн на літрі пального з огляду на значні залишки неотоварених талонів у покупця, оскільки товариство наразі закуповує по значно вищій ціні товар, аніж продає покупцю згідно договорів. Для врегулювання даного питання відповідач запропонував позивачу повернути поставлені неотоварені талони товариству та гарантував повернення коштів по повернутих неотоварених талонах по ціні, зазначеній в договорах та в подальшому припинити дію вище вказаних договорів.

Позивач листами № 563/10-02-01/Вих від 16.02.2022 та № 564/10-02- 01/ Вих від 16.02.2022 звертався до відповідача із вимогами щодо виконання вимог договорів та забезпечення фактичного отримання покупцем товару, зокрема, дизельного палива у кількості 22170 літрів, бензину А-95 у кількості 30860 літрів та бензину А-92 у кількості 2500 літрів, на автозаправних станціях постачальника або третіх осіб, на підставі пред'явлених покупцем відповідних талонів або карток (ланків-дозволів).

У відповідь на вказані листи відповідач листом № 02/081-О від 17.02.2022 повторно повідомив, що у період з жовтня по грудень 2021 року відбулось значне підвищення цін на паливо та подальше виконання постачальником умов укладених з позивачем договорів призведе до збитків постачальника. Також, відповідач знову, для вирішення ситуації, яка склалась, просив позивача повернути поставлені неотоварені талони товариству для повернення коштів.

Як вбачається з матеріалів справи, 25.02.2022 та 28.02.2022 на АЗС партнерів «Мотто», , що розташована по вул. Отамана Головатого, № 151 у м. Одесі, водіям транспортних засобів державного підприємства «Адміністрація морських портів України» під час пред'явлення талонів операторами АЗС було відмовлено у заправці паливом, про що свідчать рапорти водіїв служби автотранспорту Одеської філії ДП «АМПУ».

Позивачем надано суду бухгалтерську довідку, з якої вбачається, що на балансі ОФ ДП «АМПУ» станом на 16.08.2024 числиться дизельне паливо (талони) у кількості 10950 літрів на суму 265428,00 грн з ПДВ, придбане за договором № 16-В-АМПУ-21 від 22.03.2021, бензин А-92 (талони) у кількості 1920 літрів на суму 52761,60 грн з ПДВ та бензин А-95 (талони) у кількості 1140 літрів на суму 31327,20 грн з ПДВ, придбані за договором № 35-В-АМПУ-21 від 28.05.2021.

02.02.2023 Одеська філія ДП «АМПУ» звернулось до відповідача з претензією № 335/19-01-24/Вих, якою повідомив, що сума не отовареного/неотриманого товару, зокрема бензину А-92 у кількості 1920 літрів та бензину А-95 у кількості 1140 літрів, становить 84088,80 грн з ПДВ, а строк прострочення процесу отоварювання постачальником паливних талонів становить 119 днів з 07.02.2022 по 04.06.2022, у зв'язку з чим позивач просив перерахувати на розрахунковий рахунок адміністрації Одеського морського порту суму основної заборгованості та штрафних санкцій за порушення строку поставки партії товару.

08.02.2023 позивач звернувся до відповідача з претензією № 410/19-01-24/Вих, якою повідомив, що сума не отовареного/неотриманого товару - дизельного палива у кількості 10950 літрів становить 265428,00 грн з ПДВ, а строк прострочення процесу отоварювання постачальником паливних талонів становить 79 днів з 07.02.2022 по 26.04.2022. Вказаною претензією позивач також просив перерахувати на розрахунковий рахунок адміністрації Одеського морського порту суму основної заборгованості та штрафних санкцій за порушення строку поставки партії товару. Докази направлення означених претензій засобами поштового зв'язку містяться в матеріалах справи, проте поштове відправлення повернулись позивачу без вручення.

Відповіді на вказані претензії матеріали справи не містять.

Невиконання відповідачем зобов'язання з поставки товару та повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар стало підставою для нарахування інфляційних втрат в розмірі 38387,46 грн і 3 % річних в розмірі 17558,30 грн та звернення позивача до суду із відповідним позовом.

Під час розгляду справи відповідачем доказів погашення заборгованості суду не надано.

4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.

Відповідно до ст. 42 ГК України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

За змістом частини першої статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з частиною першою статті 175 Господарського Кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За приписами частини 2 статті 180 Господарського кодексу України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до вимог статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.

Частиною 1 ст. 265 ГК України встановлено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

У статті 15 Цивільного Кодексу України зазначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із статтею 16 Цивільного Кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України унормовано, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Статтею 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 530 Цивільного кодексу України передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

В силу статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання, при якому сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено умовами договору, актами цивільного законодавства тощо.

Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

В силу положень статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з положеннями статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

За загальним правилом, встановленим статтею 638 Цивільного кодексу України (положення якої кореспондуються з частинами першою, другою статті 180 Господарського кодексу України), договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Положеннями частини першої статті 655 Цивільного Кодексу України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства (стаття 662 Цивільного кодексу України).

Стаття 663 Цивільного кодексу України регламентує, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Частиною першою статті 664 Цивільного кодексу України передбачено, що обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар.

Відповідно до ч. 1 ст. 670 Цивільного кодексу України, якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, - вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.

Згідно зі статтею 671 Цивільного кодексу України якщо за договором купівлі-продажу переданню підлягає товар у певному співвідношенні за видами, моделями, розмірами, кольорами або іншими ознаками (асортимент), продавець зобов'язаний передати покупцеві товар в асортименті, погодженому сторонами. Якщо договором купівлі-продажу асортимент товару не встановлений або асортимент не був визначений у порядку, встановленому договором, але із суті зобов'язання випливає, що товар підлягає переданню покупцеві в асортименті, продавець має право передати покупцеві товар в асортименті виходячи з потреб покупця, які були відомі продавцеві на момент укладення договору, або відмовитися від договору.

Частиною першою статті 692 Цивільного кодексу України визначено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Статтею 693 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Відповідно до частини першої статті 712 Цивільного Кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина друга статті 712 Цивільного кодексу України).

5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.

З огляду на положення частини першої статті 202 та частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договір є правочином.

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.

Наведеними вище нормами господарського законодавства врегульовано правові підстави виникнення господарських зобов'язань, до яких, зокрема, належить господарський договір. Порядок укладення господарських договорів врегульовано нормами цивільного права та господарського законодавства.

Дослідивши письмові докази, що містяться у матеріалах справи, суд доходить до висновку, що між сторонами існують майново-господарські зобов'язання.

Суд встановив, що в даному випадку відносини між ДП «АМПУ» та ТОВ «Алфі Світ Лайф 22» носять договірний характер, укладені між ними договори поставки № 16-В-АМПУ-21 від 22.03.2021 та № 35-В-АМПУ-21 від 28.05.2021 предметом судових розглядів не виступали, недійсними судом не визнавалися, договірними сторонами розірвані не були.

Так, вищевказані договори поставки № 16-В-АМПУ-21 від 22.03.2021 та № 35-В-АМПУ-21 від 28.05.2021, з урахуванням положень ст. 204 ЦК України, є підставою для виникнення у сторін за цими договорами господарських зобов'язань відповідно до ст.ст. 173, 174 ГК України (ст.ст. 11, 202, 509 ЦК України), і згідно ст. 629 ЦК України є обов'язковими для виконання його сторонами.

Як вбачається з матеріалів справи, зобов'язання, що в цілому виникли між сторонами за своїм правовим змістом опосередковують відносини поставки (купівлі-продажу), про що, зокрема, свідчать договірні зобов'язання сторін - постачальник частково здійснив поставку товару, а покупець здійснив оплату та прийняв поставлений товар.

Сторонами у договорі не встановлено іншого порядку виконання умов укладеного договору поставки, ніж визначено законодавством України, а тому у спірних правовідносинах належить застосовувати загальні положення про купівлю-продаж.

Так, двосторонній характер договору поставки зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов'язків. З укладенням такого договору постачальник бере на себе обов'язок передати у власність покупця товар належної якості і, водночас, набуває права вимагати його оплати, а покупець зі свого боку набуває права вимагати від постачальника передачі цього товару та зобов'язаний здійснити оплату.

При цьому умовами спірних договорів поставка товару передбачає фактичне отримання позивачем товару на визначених автозаправних станціях на підставі пред'явлених покупцем відповідних талонів або карток (бланків-дозволів), отриманих за цим договором, що підтверджують право покупця на отримання відповідної партії товару. Строк дії (використання) талонів або карток (бланків-дозволів) становить не менш ніж 12 місяців від дати їх поставки покупцю.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи факти підписання сторонами видаткових накладних, актів приймання-передачі талонів на пальне, оплати таких талонів, факт передачі талонів. При цьому, суд зазначає, що факт підписання сторонами видаткових накладних, не свідчить про факт передачі відповідачем товару позивачу, а лише підтверджував факт передачі талонів, які надавали позивачу право на отримання відповідної кількості товару у майбутньому.

Картка (талон) являє собою емітований покупцем документ, встановленого зразку та форми, одноразового використання, що посвідчує право покупця та/або уповноваженого ним користувача на одержання певної кількості та певної марки нафтопродукту на АЗС постачальника.

Отже, з моменту передання відповідачем за видатковими накладними та актами приймання-передачі карток (талонів) на пальне позивачу, останній набув право на отримання бензину А-92, бензину А-95 та дизельного пального в об'ємах, які зазначені у відповідних видаткових накладних.

Суд зазначає, що передача талонів на пальне (картки), які підтверджують право на отримання товару (а не сам факт його отримання), не звільняє Товариство з обмеженою відповідальністю «Алфі Світ Лайф 22» від обов'язку передати Державному підприємству «Адміністрація морських портів України», придбаний ним згідно договорів товар, так як позивачем придбавався безпосередньо товар: бензин А-92 Євро у кількості 9800 л, бензин А-95 Євро у кількості 6000 л та дизельне пальне у кількості 35000 л.

За умовами укладеного договору відповідачем прийнято безумовне зобов'язання із забезпечення позивачу можливості використання талонів шляхом навантаження (заправки) у транспортні засоби або ємності покупця бензину та дизельного пального.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем у повному обсязі виконано прийняті на себе зобов'язання із своєчасної та повної оплати за товар, який мав бути використаний позивачем, шляхом обміну у мережах АЗС оплачених талонів (карток).

Водночас як зазначено позивачем та не спростовано відповідачем, не дивлячись на вжиття з боку позивача максимально можливого переліку заходів щодо виконання договору, відповідач узяті зобов'язання щодо повної та своєчасної поставки товару за договорами так і не виконав, а саме не в повному обсязі передав позивачу за договорами 1 та 2 замовлений та оплачений товар за талонами або картками (бланками-дозволами) пального.

Отже, як зазначено позивачем, підтверджується матеріалами справи та не спростовано відповідачем, на момент розгляду справи неотовареними (невикористаними) залишилися талони: за договором-1 - дизельне паливо в кількості 10950 літрів, загальною вартістю 265428,00 грн; за договором-2 - бензин А-92 Євро у кількості 1920 літрів на суму 52761,60 грн та бензин А-95 Євро у кількості 1140 літрів на суму 31327,20 грн, що підтверджується також копіями невикористаних талонів на товар.

Відповідач доказів виконання умов договорів в частині отоварення всієї кількості талонів суду не надав, відповідно доводів позивача не спростував.

За наведених обставин, господарський суд дійшов висновку, що дійсно має місце порушення зобов'язань з боку відповідача в частині повноти та своєчасності поставки обумовленого договорами товару, а отже позивач цілком правомірно звернувся до господарського суду з відповідним позовом.

При цьому посилання відповідача у наявному в матеріалах справи листуванні щодо збільшення ціни на паливо, а також щодо закупівлі відповідачем товару по значно вищій ціні товар ніж ціна продажу позивачу, господарський суд не приймає до уваги з огляду на положенням ч.1 ст.627 ЦК України, згідно з якою відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Водночас положеннями ч.7 ст.193 ГК України виконання зобов'язання не ставиться в залежність від можливості стороною одержання прибутку.

Суд також звертає увагу, що враховуючи суть правовідносин між сторонами та специфіку придбання палива у спосіб придбання талонів, мету придбання таких - мати можливість їх пред'явлення на АЗС для отримання палива у погодженій кількості та у межах строку дії таких карток, позивачу мали бути передані картки, які уже на час передачі мали бути забезпечені узгодженою кількістю палива, доступного для фактичного отримання позивачем при пред'явленні картки на АЗС. Договорами між сторонами не визначалося додаткових умов чи дій позивача для отримання палива на АЗС при пред'явленні карток.

Відповідно до ст. 7 Цивільного кодексу України цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.

За загальним правилом для отримання товару на АЗС покупець пред'являє оператору АЗС картку на пальне. Оператор АЗС здійснює відповідну ідентифікацію картки на пальне, здійснює фактичну передачу (видачу) товару відповідної марки та кількості, після чого картка на пальне залишається у оператора, що є підтвердженням факту отримання покупцем товару зі зберігання відповідного асортименту та кількості.

Відповідач ні в процесі досудового спілкування з позивачем, ні під час розгляду справи, не довів об'єктивних обставин неможливості виконання взятих на себе зобов'язань, оплачених позивачем у повному обсязі.

Відтак, обставину неможливості реалізувати паливні картки, придбані у відповідача, суд визнає доведеною. Встановлена поведінка відповідача не відповідає умовам зобов'язань, що виникли між сторонами даних договорів, адже, здійснюючи повну оплату товару при придбанні паливних карток, сторона (позивач) розраховує на відпуск відповідного пального у відповідних АЗС, у спосіб пред'явлення паливних карток, обов'язок забезпечення здійснення якого покладається на відповідача.

Таким чином, неможливість використання талонів у повній кількості, доводить не виконання відповідачем зобов'язання з поставки товарів у обсязі та в кількості, погодженій сторонами у договорах.

Аналізуючи твердження та подані на їх підтвердження докази позивачем і ненадання жодних доказів на їх спростування відповідачем, керуючись стандартом доказування вірогідності доказів, суд доходить висновку, що зазначені вище докази, надані позивачем, відповідають критеріям належності та вірогідності, тому вважаються такими, що підтверджують наведені позивачем обставини щодо реалізації ним придбаних у відповідача талонів лише частково та неможливості реалізації решти талонів на суму 349516,80 грн.

Із суті правовідносин, що виникли між сторонами, та виходячи з обставин справи, зокрема, здійснення позивачем оплати товару у повному розмірі, суд зазначає, що фактично позивачем придбано товар на умовах передоплати, тому до правовідносин застосовуються положення ст. 693 Цивільного кодексу України.

Отже, у зв'язку з непоставкою відповідачем позивачу оплаченого останнім товару, у відповідача виникло зобов'язання (грошове зобов'язання) із повернення попередньої оплати, сплаченої позивачем, відповідно до частини другої статті 693 ЦК України та частини першої статті 530 ЦК України.

При цьому, зі змісту статті 693 Цивільного кодексу України права вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю. У разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певного визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця. Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Визначене зазначеною нормою право покупця вимагати від продавця повернення суми попередньої оплати є за своїм змістом правом покупця на односторонню відмову від зобов'язання, внаслідок якої припиняється зобов'язання продавця перед покупцем по поставці товару.

Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом, а саме як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі позову.

З огляду на вищевикладене, в силу вищевикладених вимог чинного законодавства, позивач наділений правом вимагати повернення коштів попередньої оплати, а також позивач має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав і свобод, у тому числі, й судовий.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що документально підтверджене волевиявлення Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) щодо обрання одного з вищенаведених варіантів поведінки було виражене у направленні на адресу відповідача, зокрема, претензій та подальшому поданні позову з вимогою про стягнення з відповідача суми перерахованої останньому попередньої оплати непоставленого товару в розмірі 349516,80 грн.

Окрім того, суд зауважує, що виходячи із системного аналізу вимог чинного законодавства аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (висновок про застосування норм права, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі №910/12382/17).

Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному, заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

За змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

Тобто правовідношення, в якому у зв'язку із фактичним закінченням строку поставки у відповідача (постачальника, продавця) виникло зобов'язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до частини другої статті 693 ЦК України, є грошовим зобов'язанням.

Позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду №918/631/19 від 22.09.2020.

Водночас, під час розгляду справи в суді жодних доказів, які б підтверджували поставку товару чи повернення попередньої оплати за непоставлений товар в сумі 349516,80 грн відповідач не надав, доводів позивача в цій частині не спростував.

Враховуючи встановлені вище обставини, не спростовані відповідачем, суд доходить висновку про обґрунтованість позовних вимог і наявність у позивача права на отримання від відповідача грошових коштів у розмірі вартості товару, який з незалежних від позивача причин не міг бути отриманий згідно з умовами договорів на АЗС.

За таких обставин, беручи до уваги наведені нормативні приписи, оскільки відповідач лише частково виконав свої зобов'язання за договорами поставки, враховуючи арифметичну відповідність суми боргу встановленим судом обставинам справи та наявним в матеріалах справи доказам, суд вважає за доцільне задовольнити вимоги позивача про стягнення з відповідача 349516,80 грн вартості попередньої оплати за неотриманий товар (10950 л дизельного палива, 31327,20 л бензину А-95 Євро та 1920 л бензину А-92 Євро), як такі, що є законними, обґрунтованими, доведеними позивачем належними та допустимими доказами та не спростовані у встановленому порядку відповідачем.

Щодо позовних вимог про стягнення 3% річних у розмірі 17558,30 грн та інфляційних втрат у розмірі 38387,46 грн суд зазначає наступне.

Так, судом встановлено, що відповідач у встановлений строк свого обов'язку не виконав, допустивши прострочення виконання зобов'язання з поставки товару, тому дії відповідача є порушенням зобов'язання (ст. 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (ст. 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

Відповідно до ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини другої статті 625 Цивільного кодексу України ) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати, та 3 % річних від простроченої суми.

У кредитора згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України є право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат та 3 % річних за період прострочення в оплаті основного боргу.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19) зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та 3% річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги.

Як встановлено судом за своєю правовою природою укладені сторонами правочини є договорами поставки, відносини сторін за якими регулюються, зокрема, положеннями статей 655, 662, 663, 693, 712 Цивільного кодексу України.

За змістом статті 625 Цивільного кодексу України, яка регулює відповідальність за порушення грошового зобов'язання, стягувана позивачем з відповідача сума 3 % річних від несплаченої (неповернутої) суми попередньої оплати є відповідальністю сторони господарського договору за допущене нею правопорушення у сфері господарювання.

Нарахування на суму боргу 3% річних та інфляційних втрат відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).

За змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 331/5054/15-ц також зазначено про те, що у разі, коли продавець не передав товар та не повернув сплачені за нього кошти, стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на суму неповернутої вартості товару, є обґрунтованим та таким, що відповідає вимогам закону.

Тобто правовідношення, в якому у зв'язку із вимогою позивача про повернення суми попередньої оплати у зв'язку з не поставкою товару, у відповідача (постачальника, продавця) виникло зобов'язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до частини другої статті 693 Цивільного кодексу України, є грошовим зобов'язанням, а тому відповідно на нього можуть нараховуватися інфляційні втрати та 3 % річних на підставі частини другої статті 625 цього Кодексу.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що заявлені до стягнення 3% річних та інфляційні трати розраховані за період з 14.02.2023 по 17.10.2024.

Проте, з визначеними позивачем періодами нарахування суд не погоджується, оскільки в силу положень статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Як вбачається з матеріалів, позивач звернувся до відповідача з першою вимогою 02.02.2023, а з другою - 08.02.2023, в яких просив повернути попередньо сплачені кошти за непоставлений бензин та дизельне паливо . Вищеозначені вимоги позивачем було направлено засобами поштового зв'язку 14.02.2023, тому відлік семиденного строку на повернення грошових коштів має обчислюватися із вказаної дати.

Отже, виходячи з наведеного, слід дійти висновку, що останнім днем виконання вимог про повернення попередньої оплати був 21.02.2023 включно (з урахуванням неотримання вимог відповідачем поштового відправлення та положень статей 253-255, 530 Цивільного кодексу України), а прострочення виконання відповідного грошового зобов'язання розпочалось з 22.02.2023.

Відтак, суд здійснивши власний розрахунок 3% річних та інфляційних втрат на суму основного боргу відповідача - 349516,80 грн за період з 22.02.2023 по 17.10.2024, встановив, що розмір 3% річних які підлягають стягненню становить - 17328,51 грн, розмір інфляційного нарахування становить 42624,83 грн.

У той же час, відповідно до частини 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.

Враховуючи вказане, а також те, що позивачем розраховано та заявлено до стягнення інфляційні втрати в сумі 38387,46 грн, розмір яких є менший ніж розрахований судом, суд, у відповідності до положень частини 2 статті 237 Господарського процесуального кодексу України, вважає, що саме такий їх розмір підлягає стягненню з відповідача.

Отже, заявлені позивачем вимоги в частині стягнення з відповідача 3% річних підлягають задоволенню частково в сумі 17328,51 грн, а щодо стягнення інфляційних втрат вимоги підлягають задоволенню повність в сумі 38387,46 грн. У стягненні 3% річних в іншій частині суд відмовляє.

Суд зазначає, що Господарським процесуальним кодексом України закріплені основні засади господарського судочинства. Зокрема, в силу принципів рівності, змагальності та диспозитивності (статті 7, 13, 14 Господарського процесуального кодексу України) обов'язок з доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони).

В свою чергу, частиною 1 ст. 14 ГПК України закріплено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 в справі від 22.02.2024 в справі № 915/1723/21, від 28.09.2023 в справі № 910/19206/21, від 28.09.2022 в справі № 910/1539/21 (910/9303/21) та від 18.05.2021 в справі №916/2255/18.

Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 ГПК України, втрачає сенс.

З огляду зазначених вище норм процесуального права суд вважає за необхідне вказати, що судове пізнання завжди опосередковане, оскільки спрямоване на вивчення події, що мала місце в минулому, тоді як:

- належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини, тобто під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об'єктом судового пізнання;

- обов'язок доказування в силу вимог процесуального закону покладено безпосередньо на сторони, тоді як надання оцінки доказам є виключною компетенцією суду та здійснюється за унормованими процесуальними нормами правилами і принципами/стандартами.

Судом також враховано, що достовірність - властивість інформації бути правильно сприйнятою, ймовірність відсутності помилок, безсумнівна вірність наведених відомостей, які сприймає людина; відомості можуть бути достовірними або недостовірними для того, хто їх сприймає, а не взагалі.

При цьому, відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно зі статтею 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову. Належність, як змістовна характеристика та допустимість, як характеристика форми, є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.

Згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Слід враховувати, що допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні або не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 ГПК України).

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд звертає увагу на те, що тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Водночас, статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, з'ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 Господарського процесуального кодексу України, щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.

Також суд враховує необхідність застосування категорій стандартів доказування та зазначає, що саме принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібні правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 16.06.2022 р. у справі № 910/366/21, від 15.07.2021 р. у справі № 916/2586/20, від 23.10.2019 р. у справі № 917/1307/18.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 справа «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04) зазначено, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії», №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до п.5 ч.4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

У даній справі суд дійшов висновку, що учасникам справи було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що відповідачем не спростовано доводів позовної заяви в частині стягнення суми попередньої оплати за договорами поставки, хоча йому було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи усе вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, що ґрунтуються на повному, всебічному й об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням тієї обставини, що відповідачем у справі позовні вимоги не заперечено, факти, викладені в позовній заяві, не спростовано, господарський суд, приймаючи до уваги встановлені ним дійсні обставини справи, вважає позовні вимоги частково обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в частині стягнення попередньої оплати в розмірі 349516,80 грн, 3% річних в розмірі 17328,51 грн та інфляційних втрат в розмірі 38387,46 грн.

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно наявності підстав для задоволення позову не спростовує.

Щодо розподілу судових витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору, слід зазначити, що судовий збір, відповідно статті 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як наслідок, відповідно до ст. 129 ГПК України, у зв'язку із частковим задоволенням позову витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов - задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Алфі Світ Лайф 22» (вул. Героїв оборони Одеси, № 90, м. Одеса, 65069, код ЄДРПОУ 41829696) на користь Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (пр-т Берестейський, № 14, м. Київ, 01135, код ЄДРПОУ 38727770) в особі Одеської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (адміністрація Одеського морського порту) (площа Митна, № 1, м. Одеса, 65026, код ЄДРПОУ 38728457) суму заборгованості в розмірі 349 516 (триста сорок дев'ять тисяч п'ятсот шістнадцять) грн 80 коп, 3% річних в розмірі 17 328 (сімнадцять тисяч триста двадцять вісім) грн 51 коп, інфляційні втрати в розмірі 38 387 (тридцять вісім тисяч триста вісімдесят сім) грн 46 коп та судовий збір в розмірі 6 078 (шість тисяч сімдесят вісім) грн 49 коп.

3. В решті позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.

Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.

Повне рішення складено 04 липня 2025 р.

Суддя О.В. Цісельський