04 липня 2025 року Справа № 915/982/23
м. Миколаїв
Господарський суд Миколаївської області у складі судді Адаховської В.С.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін справу
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю “Промагролізинг-Україна» (03110, м.Київ, вул. Олександра Пироговського, буд. 19, корп. 4; ідентифікаційний код 37768114, e-mail: info@pal.kiev.ua)
до відповідача: Приватного сільськогосподарського підприємства “Агрофірма “Роднічок» (57262, Миколаївська обл., Вітовський р-н, с. Миколаївське, вул. І.Франка, буд. 13А, ідентифікаційний код 19292651)
про: стягнення 498896,03 грн
21.06.2023 Товариство з обмеженою відповідальністю “Промагролізинг-Україна» звернулося до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою №62 від 13.06.2023 (вх. №8141/23), в якій просить стягнути з Приватного сільськогосподарського підприємства “Агрофірма “Роднічок» заборгованість на загальну суму 498896,03 грн, яка складається з: 357097,79 грн - основного боргу по сплаті лізингових платежів за договором фінансового лізингу №07/03Л від 23.03.2020, додаткова винагорода лізингодавця у сумі 14750,25 грн, пеня в сумі 101710,46 грн, 3% річних у сумі 6102,63 грн, інфляційних втрат у сумі 19234,90 грн, а також судові витрати.
Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними матеріалами. Встановлено відповідачу, в 15-денний строк від дня вручення даної ухвали, надати суду відзив на позов, оформлений згідно вимог статті 165 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем, а також документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи.
Копія ухвали суду від 26.06.2023 була направлена відповідачу на адресу місцезнаходження, визначену у відповідності до приписів ч. 2 ст. 27 ГПК України.
Згідно рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, яке міститься в матеріалах справи, зазначене поштове відправлення вручено відповідачу 04.07.2023 (штрихкодовий ідентифікатор 5443500012355).
21.07.2023 до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву від 18.07.2023 №РД/Ис-00381 з додатками та заява про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін в порядку загального позовного провадження від 18.07.2023 №РД/Ис-00380 з додатками, направлення яких на адресу суду здійснено 19.07.2023.
У відзиві на позовну заяву відповідач визнав позовні вимоги в частині суми основного боргу в сумі 357097,79 грн, в іншій частині позовних вимоги просив відмовити, з посиланням на наступне.
Листом Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 засвідчено, що військова агресія російської федерації проти України, що стало підставою для введення воєнного стану, є форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) та до їх офіційного закінчення є надзвичайними, невідворотними та об'єктивними обставинами для суб'єктів господарської діяльності по зобов'язанням за договорами, виконання яких настали і стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форс-мажорних обставин.
Вказує, що ПСП “Агрофірма “Роднічок» є суб'єктом господарювання, основним видом діяльності якого є вирощування овочів і баштанних культур, коренеплодів і бульбоплодів. Основною культурою, вирощування якої здійснює підприємство є томати для Фермерського господарства “Органік Сістемс» з метою переробки у томатну пасту. ФГ “Органік Сістемс» є суб'єктом господарювання, основними видами діяльності якого є відтворення рослин, перероблення та консервування фруктів і овочів. Вирощування розсади, овочів, зернових, тощо здійснювалося на полях в Миколаївській та Херсонській областях. Об'єкти відповідача розташовані в Миколаївській області, в т.ч. у Вітовському районі, с. Миколаївське, с. Котляреве, с. Лимани, Снігурівському районі, м.Снігурівка, с. Центральне, с.Горохівське, та в Херсонській області, в т.ч. у Білозерському районі, с.Велетенське.
Вказує, що загальновідомим фактом є те, що частина Миколаївської області та вся Херсонська область були в окупації і знаходилися (деякі ще знаходяться) в зоні активних бойових дій, що підтверджується наказами Мінінтеграції, в т.ч., від 22.12.2022 №309 та іншими, якими затверджено Переліки територіальних громад, що розташовані в районах проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні). Об'єкти відповідача в Снігурівському районі, м. Снігурівка, та Херсонській області, Білозерському районі, с. Велетенське, перебували в тимчасовій окупації, і були деокуповані лише 11.11.2022, але були та залишаються в зоні бойових дій. Режим окупації не дозволяє/не надає можливостей для здійснення будь-якої законної господарської діяльності. Тому, об'єкти в Снігурівському районі, м. Снігурівка, та Херсонській області, Білозерського району, с, Велетенське не працювали. Миколаївська районна військова адміністрація надіслала на адреси Первомайської та Шевченківської територіальної громад (Миколаївська область) лист від 20.06.2022 №481/02-17/21/22, яким повідомила, що проведення будь-яких сільськогосподарських робіт на їх територіях заборонено, у зв'язку із активними бойовими діями. В серпні 2022 року Миколаївська обласна військова адміністрація підтвердила, що м. Снігурівка Миколаївської області є тимчасово окупованою територією російськими військами, у зв'язку із військовою агресією російської федерації та вважалася непідконтрольною територією України з 19.03.2022 до 11.11.2022. Миколаївська обласна рада 07.10.2022 прийняла Рішення №9 про наявність в Миколаївській області обставин непереборної сили та перелік суб'єктів господарювання, які постраждали внаслідок обставин непереборної сили. За вказаним рішенням, до переліку суб'єктів господарювання, що постраждали внаслідок обставин непереборної сили включено юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, які є сільськогосподарськими товаровиробниками та місцезнаходження яких за станом на 31 грудня 2022 року зареєстровано в межах території Миколаївської області. Після деокупації землі Миколаївської області не придатні для використання, у зв'язку із їх забруднення вибухонебезпечними предметами, внаслідок активних бойових дій, відповідно до Акту РТТП в Миколаївської області №120-0368 від 02.12.2022.
Також відповідач зазначив, що починаючи з 11.11.2022 ведеться робота з розмінування об'єктів, полів, та інших територій. Станом на сьогоднішній день, розмінована лише частина, тобто форс-мажорні обставини продовжуються.
Відповідач вказав, що з метою уникнення погіршення його фінансового стану, що вплине на виконання судових рішень, з метою уникнення додаткових судових та інших витрат, сторонами ведуться переговори з мирного врегулювання спорів, шляхом укладання Мирових угод щодо розстрочки сплати основного боргу за наступним графіком: рівними сумами в розмірі 29758,15 грн кожного місяця, починаючи з вересня 2023 року по серпень 2024 року включно.
Просив відмовити у задоволенні позовних вимог в частині додаткової винагороди, пені, 3% річних та інфляційних втрат.
Щодо заяви відповідача про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін в порядку загального позовного провадження від 18.07.2023 №РД/Ис-00380, суд зважаючи на положення ч. 7 ст. 250 ГПК України, вважає, що дана заява задоволенню не підлягає.
Суд зазначає, що обґрунтування розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження наведено судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.
04.08.2023 до суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив від 27.07.2023 вих. №82.
У відповіді на відзив позивач зазначає, що відповідач не надав доказів засвідчення ТПП України для ПСП “Агрофірма “Роднічок» за його зверненням військової агресії російської федерації проти України, як форс-мажорної обставини, що об'єктивно унеможливлює виконання підприємством зобов'язань за договором, шляхом видачі відповідного сертифіката. Звертає увагу на те, що відповідний сертифікат не був наданий позивачу на виконання п. 11.4 договору. Лист Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022, на який посилається відповідач, констатує загальновідомий факт, що збройна агресія російської федерації проти України належить до форс-мажорних обставин, проте вказаний лист не відповідає вимогам конкретизації впливу відповідної форс-мажорної обставини на конкретне зобов'язання (а доведення причинно-наслідкового зв'язку є обов'язковим).
Вказує, що надані відповідачем документи не доводять, що збройна агресія російської федерації проти України унеможливила виконання зобов'язань, передбачених умовами договору, а саме: сплату лізингових платежів.
На думку позивача, відповідач не довів належними та допустимими доказами наявність причинно-наслідкового зв'язку між збройною агресією російської федерації проти України та неможливістю виконання ним своїх грошових зобов'язань щодо сплати лізингових платежів за договором фінансового лізингу від 23.03.2020, а тому вказана обставина не є форс-мажорною для відповідача в частині виконання грошового зобов'язання за вказаним правочином.
Також зазначає, що відповідач після 24.02.2022 продовжував сплачувати лізингові платежі за договором, що підтверджує можливість виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором щодо сплати лізингових платежів після початку збройної агресії російської федерації проти України.
Отже, вважає, що відповідно до ст. 617 ЦК України та ст. 218 ГК України відсутність грошових коштів у відповідача та неможливість в повному обсязі здійснювати свою господарську діяльність, на що посилається відповідач у відзиві, не вважаються форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили).
Вказує, що відповідач у встановлений договором строк не здійснив повідомлення позивача про форс-мажорні обставини, а тому втратив право посилання на форс-мажорні обставини відповідно до п. 11.6 договору.
Також вказує, що невиконання зобов'язань через вплив форс-мажорних обставин звільняє виключно від відповідальності за порушення зобов'язань у вигляді господарських санкцій та жодним чином не звільняє від необхідності, за вимогою кредитора, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України.
07.08.2023 до суду від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь позивача від 07.08.2023 №РД/Ис-00402, в яких вважає заперечення позивача, викладені у відповіді на відзив, необґрунтованими з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву.
Також у запереченнях вказує, що відповідач не виконував свої зобов'язання у зв'язку з неможливістю використання предмету лізингу внаслідок обставин, які не залежать від відповідача (форс-мажорних обставин, обставин непереборної сили та інших обставин). Підставою звільнення від зобов'язання сплачувати орендну плату відповідно до ч. 6 ст. 762 ЦК України є об'єктивна неможливість використовувати передане в оренду майно через обставини, за які орендар не відповідає. Вказує, що предмет лізингу не використовувався через обставини, за які відповідач не відповідає.
Зазначає, що перелік територій, які знаходилися в тимчасовій окупації та/або на яких велись бойові дії є загальновідомою інформацією. Підтвердженням знаходження об'єктів відповідача разом із усім майном на тимчасово окупованій території та на території активних бойових дій, додатково, є також свідоцтва про право власності та витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За твердженнями відповідача, режим окупації не дозволяє/не надає можливостей для здійснення будь-якої законної господарської діяльності; об'єкти в Снігурівському районі, м. Снігурівка, та Херсонській області, Білозерського району, с. Велетенське, не працювали, вся техніка не використовувалася.
03.06.2025 від відповідача до суду надійшла заява про зменшення розміру штрафних санкцій (пені), 3% річних та інфляційних втрат, сформована в системі “Електронний суд» 03.06.2025 (вх. №8391/25), в якій ПСП “Агрофірма “Роднічок», посилаючись на практику Верховного Суду, просить зменшити розмір пені, 3% річних та інфляційних втрат на 90%, обґрунтовуючи це форс-мажорними обставинами. Зокрема, відповідач, із посиланням на норми ГК України та ЦК України, зазначає, що розмір санкцій, неустойки може бути значно зменшений у зв'язку із тим, що невиконання відповідачем зобов'язань за договором пов'язано із (обставинами непереборної сили), нездійснення господарської діяльності внаслідок окупації, розкрадання, тощо (що вплинуло на фінансовий стан відповідача), враховуючи належне своєчасне та в повному обсязі виконання зобов'язань до війни, здійснення відповідачем свого відновлення, розмінування після деокупації території та активних бойових дій, що підтверджується доказами та інформацією в матеріалах справи.
Також відповідач зазначає, що поніс збитки, які підтверджуються наданим балансом.
05.06.2025 від позивача до суду надійшли заперечення на заяву відповідача, сформовані в системі “Електронний суд» 05.06.2025 (вх. №8537/25).
Позивач, із посиланням на норми ГК України та ЦК України, зазначає, що право суду зменшити заявлені до стягнення суми штрафних санкцій пов'язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки; господарський суд повинен надати оцінку поданим учасниками справи доказам та обставинам, якими учасники справи обґрунтовують наявність підстав для зменшення штрафних санкцій, так і заперечення інших учасників щодо такого зменшення.
Так, позивач вказує, що зменшення розміру неустойки на 90% фактично нівелює її юридичне значення як регулятора відносин між сторонами та вочевидь не відповідає загальним засадам цивільного законодавства щодо свободи договору, справедливості, добросовісності та розумності, порушує баланс інтересів сторін цього спору.
Щодо заяви відповідача в частині зменшення 3% річних та інфляційних, позивач вважає, що з аналізу положень статті 233 ГК України та статті 551 ЦК України вбачається, що ними передбачено право суду на зменшення штрафних санкцій (штрафу, пені), в той час як стягнення 3% річних та інфляційні втрати не є штрафними санкціями, зокрема неустойкою, а є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.
Враховуючи викладене, та що справа розглядається у порядку спрощеного позовного провадження, суд вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній матеріалами, у відповідності до ч. 13 ст. 8, ч. 9 ст. 165, ч. 2 ст. 178, ч. 5 ст. 252 ГПК України.
За правилами ст. 248 ГПК України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Згідно з приписами ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід вважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.
Розгляд справи здійснено поза межами встановленого ГПК України строку у розумний строк, тривалість якого обумовлюється введенням в Україні Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ, воєнного стану через військову агресію Російської Федерації проти України.
Розглянувши матеріали справи, керуючись принципом верховенства права, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, суд встановив наступне.
23.03.2020 між Товариством з обмеженою відповідальністю “Промагролізинг-Україна», як лізингодавцем, та Приватним сільськогосподарським підприємством “Агрофірма “Роднічок», як лізингоодержувачем, було укладено договір фінансового лізингу №07/03Л (далі - договір), відповідно до предмету якого лізингодавець передає лізингоодержувачу на умовах лізингу у строкове платне володіння та користування з правом викупу майно, найменування, кількісні та якісні характеристики якого визначені у Додатку № 1 “Специфікація» до даного договору (далі - предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов'язується прийняти предмет лізингу у володіння та користування на строк, зазначений у пункті 3.2 договору, та здійснювати лізингові платежі на умовах даного договору.
Відповідно до п. 1.2 договору договірна вартість предмета лізингу складає 1770000 грн з ПДВ.
Додаток №3 до даного договору “Графік лізингових платежів» визначає розміри, порядок та терміни сплати лізингоодержувачем лізингових платежів по цьому договору (п. 1.3).
Згідно п. 3.1 договору договір вступає в силу з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.
Згідно п. 3.2 договору строк лізингу по даному договору складає 36 місяців та відраховується з моменту фактичної передачі предмета лізингу від лізингодавця до лізингоодержувача, тобто з дати підписання сторонами акту приймання-передачі предмета лізингу.
Відповідно до п. 4.5 договору підписання акту приймання-передачі предмета лізингу сторонами свідчить про прийняття лізингоодержувачем предмета лізингу у тимчасове володіння і користування та є підставою для вимоги лізингодавцем сплати лізингових платежів згідно з Додатком №3 до договору, за винятком авансу, який сплачується відповідно до пункту 5.2 Договору.
До лізингового платежу за цим договором згідно додатку 3 до договору “Графік лізингових платежів» входить: договірна вартість предмета лізингу - 1770000,00 грн, винагорода лізингодавця - 218300,26 грн, інші витрати лізингодавця - 106200,00 грн (п.5.1).
Відповідно до п. 5.3, 5.5 договору лізингові платежі вносяться лізингоодержувачем в безготівковій формі у розмірі та в терміни, вказані у додатку №3 до договору. Якщо дата лізингового платежу згідно додатку №3 припадає на вихідний чи святковий день, то лізинговий платіж здійснюється в останній робочий день, що передує даті платежу.
У разі прострочення сплати лізингоодержувачем лізингових платежів більше ніж на 5 календарних днів, сума винагороди лізингодавця за договором підлягає сплаті у подвійному розмірі, виходячи з розміру винагороди лізингодавця в періоді, в якому допущено таке прострочення (п. 5.7).
Відповідно до п. 6.2.1 договору лізингодавець зобов'язується, зокрема: на визначених у розділі 4 договору умовах передати предмет лізингу лізингоодержувачу та оформити цю передачу Актом приймання-передачі, і разом з предметом лізингу надати лізингоодержувачу наступні документи: податкова накладна (в електронному вигляді); видаткова накладна; технічна та експлуатаційна документація на предмет лізингу; документи, що видаються заводом виробником (за наявності).
Відповідно до п. 7.2.8 договору лізингоодержувач зобов'язаний, зокрема: своєчасно вносити лізингові платежі згідно додатку №3 до даного договору.
Сторони зобов'язуються виконувати всі умови даного договору та несуть відповідальність за їх виконання у відповідності до чинного законодавства (п. 8.1).
Згідно п. 8.4 договору сторони погодили, що нарахування пені за даним договором не обмежується шестимісячним строком її нарахування. У разі прострочення сплати лізингоодержувачем лізингових платежів, а також усіх інших платежів, які належать до сплати лізингоодержувачем згідно з даним договором та чинним законодавством, лізингодавець має право стягнути з лізингоодержувача пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від непогашеної заборгованості по лізингових платежах та/або інших платежах за кожний день прострочки за весь період часу, протягом якого не виконано зобов'язання зі сплати, по день фактичної оплати.
Згідно п. 12.5 договору невід'ємними частинами договору є його додатки, а саме: додаток №1 “Специфікація», додаток №2/1 “Зразок Акту приймання-передачі Предмета лізингу», додаток №2 “Акт приймання-передачі Предмета лізингу» (після підписання); додаток №3 “Графік лізингових платежів».
Договір, копія якого міститься в матеріалах справи, підписаний та скріплений печатками обох сторін.
У Специфікації до договору (додаток №1), яка підписана та скріплена печатками сторін, сторони погодили найменування предмета лізингу, його кількість та вартість, а саме: трактор Беларус - 1221.2 (у кількості 2 одиниці), загальною вартістю 1770000,00 грн. Вказане підтверджується копією Специфікації до договору (додаток №1), що міститься в матеріалах справи.
На виконання умов договору позивачем відповідно до актів приймання-передачі предмета лізингу №1, №2 (додатки до договору №2) передано відповідачу предмет лізингу: трактор Беларус - 1221.2, заводський номер Y4R122101L1100045, в кількості 1 од., трактор Беларус - 1221.2, заводський номер НОМЕР_1 , в кількості 1 од.
Вказане підтверджується копіями актів приймання-передачі предмета лізингу №1 від 07.04.2020, №2 від 07.04.2020, які містять підписи та печатки сторін.
Додатком №3 до договору є Графік лізингових платежів, відповідно до якого сторони погодили терміни платежів, суму винагороди лізингодавця, яка повинна бути погашена, суму відшкодування вартості предмета лізингу, інші витрати лізингодавця, щомісячний платіж, непогашену договірну вартість предмета лізингу.
Вказане підтверджується копією Графіку лізингових платежів, що міститься в матеріалах справи.
За твердженнями позивача, відповідач порушив грошові зобов'язання щодо сплати лізингових платежів за договором у відповідних розмірах та у відповідні терміни, які встановлені Графіком лізингових платежів, внаслідок чого у відповідача утворилася прострочена заборгованість перед позивачем у розмірі 357097,79 грн.
З метою досудового врегулювання спору позивач 21.03.2023 скерував на адресу відповідача претензію №32 від 21.03.2023, у якій вимагав невідкладно сплатити наявну заборгованість за договором фінансового лізингу.
За твердженнями позивача, відповідач вказану претензію залишив без відповіді та без виконання, що і стало для позивача підставою для звернення до суду з відповідним позовом.
На підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За змістом ч. 1 ст. 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
Спірні правовідносини, які виникли між сторонами у даній справі регулюються положеннями чинного законодавства України про фінансовий лізинг.
Згідно ст. 292 Господарського кодексу України (далі - ГК України) лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Об'єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.
Відповідно до ч. 1 статті 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг) на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом (ч. 2 ст. 806 ЦК України).
Згідно ст. 1 Закону України “Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Предметом даного позову виступає майнова вимога позивача, як лізингодавця, щодо стягнення з відповідача, як лізингоодержувача, заборгованості по сплаті лізингових платежів, а також додаткової винагороди, пені, процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих внаслідок порушення відповідачем грошового зобов'язання за укладеним між сторонами договором.
Статтею 173 ГК України передбачено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
У відповідності до ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до приписів статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
За приписами ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Згідно ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 614 ЦК України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. Відповідно до ч. 3 та 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
За таких обставин, обов'язок доведення факту повного та своєчасного виконання грошових зобов'язань за договором фінансового лізингу закон покладає на лізингоодержувача.
Як зазначено вище, на виконання умов укладеного між сторонами договору, між позивачем, як лізингодавцем, та відповідачем, як лізингоодержувачем, були підписані акти приймання-передачі предмета лізингу (додаток №2 до договору), а саме: №1 від 07.04.2020, №2 від 07.04.2020, за якими позивач передав відповідачу на умовах лізингу у строкове платне володіння та користування з правом викупу погоджене сторонами майно - трактор Беларус - 1221.2, заводський номер Y4R122101L1100045, в кількості 1 од., трактор Беларус - 1221.2, заводський номер НОМЕР_1 , в кількості 1 од.
Про належне виконання позивачем своїх зобов'язань з передачі лізингоодержувачу на умовах лізингу у строкове платне володіння та користування з правом викупу предмета лізингу свідчить також відсутність з боку відповідача претензій та повідомлень про порушення лізингодавцем своїх зобов'язань за договором.
У свою чергу, відповідач грошові зобов'язання виконав частково, не сплативши у повній мірі платежі, які передбачені умовами договору фінансового лізингу, внаслідок чого у відповідача утворилася прострочена заборгованість перед позивачем у розмірі 357097,79 грн.
Відповідачем не надано належних та допустимих доказів повної сплати грошових коштів у розмірі 357097,79 грн.
Враховуючи викладене та взявши до уваги визнання позову відповідачем в частині стягнення основної заборгованості за договором, позовні вимоги в цій частині слід задовольнити.
Згідно з ч. 1 ст. 191 ГПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
Відповідно до ч. 4 ст. 191 ГПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Судом встановлено, що визнання відповідачем позову в частині стягнення основної заборгованості за договором не суперечить закону та не порушує права чи інтереси інших осіб.
За таких обставин, суд приймає визнання позову відповідачем в частині стягнення основної заборгованості за договором.
Щодо заявленої позивачем до стягнення додаткової винагороди лізингодавця відповідно до п. 5.7 договору, суд зазначає, що відповідно до вказаної умови договору у разі прострочення сплати відповідачем лізингових платежів більше ніж на 5 календарних днів, сума винагороди позивача за договором підлягає сплаті у подвійному розмірі, виходячи з розміру винагороди позивача в періоді в якому допущено таке прострочення.
Беручи до уваги встановлені судом обставини порушення відповідачем сплати лізингових платежів більше ніж на 5 календарних днів, вимоги позивача про стягнення з відповідача додаткової винагороди лізингодавця у розмірі 14750,25 грн є обґрунтованими.
Щодо вимоги позивача про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, суд зазначає наступне.
Як вбачається із відзиву на позовну заяву відповідач не погоджується із вимогами позивача щодо нарахування штрафних санкцій: інфляційних втрат, 3% річних та пені. Вважає, що засвідчені листом ТПП України від 28.02.2022 форс-мажорні обставини спричинили неможливість виконання договірних зобов'язань з боку відповідача, тому ці обставини непереборної сили є підставою для звільнення відповідача від встановленої договором відповідальності.
Наявність форс-мажорних обставин відповідач підтвердив листом Торгово-промислової палати України від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1, яким палата засвідчила форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), а саме військову агресію Російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану з 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні».
На підтвердження обставин викладених у відзиві, відповідачем до відзиву приєднано копію листа Торгово-промислової палати України від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1, а також копії Витягу з ЄДР по ПСП “Агрофірма “Роднічок», Витягу з ЄДР по ФГ “Органік Сістемс», заяв до Нацполіції про втрату контролю, про знищення та пошкодження майна, Витягів з Єдиного реєстру досудових розслідувань, листа від 20.06.2022 №481/02-17/21/22, листа Миколаївської обласної військової адміністрації про підтвердження окупації м. Снігурівка, рішення Миколаївської обласної ради №9 від 07.10.2022, Акту РТТП в Миколаївської області №120-0368 від 02.12.2022, Актів про розмінування.
Відповідно до п. 11.1 договору сторони цього договору звільняються від відповідальності за часткове чи повне невиконання зобов'язань за цим договором, якщо невиконання зумовлене наслідком форс-мажорних обставин, до яких відносяться обставини непереборної сили, що виникли після укладання цього договору в результаті незалежних від сторін цього договору причин, непередбачених і невідворотних розумними запобіжними заходами подій надзвичайною характеру: природні катастрофи, війна, блокада, страйк у галузі чи регіоні, епідемії або події, які виникли у наслідок прийняття актів органами державної влади, що потягнули за собою неможливість виконання цього договору.
Відповідно до п. 11.3 договору сторона цього договору, на яку вилинули форс-мажорні обставини, зобов'язана сповістити про це іншій стороні цього договору телефаксом протягом трьох днів із дня настання/закінчення терміну дії форс-мажорних обставин, з одночасним дублюванням повідомлення рекомендованим листом, спрямованим іншій стороні цього договору.
Відповідно до п. 11.4 договору повідомлення про настання форс-мажорних обставин повинне бути підтверджено торгово-промисловою палатою. Дане підтвердження Торгово-промислової палати України спрямовується іншій Стороні цього договору протягом п'ятнадцяти днів з дати настання форс-мажорних обставин.
Несвоєчасне повідомлення про настання, тривалість чи закінчення дії форс-мажорних обставин і ліквідації їхніх наслідків позбавляє сторону цього договору, яка несвоєчасно повідомила про це, права посилатися на ці обставини і зобов'язує її виконувати взяті на себе зобов'язання за цим договором вчасно, у повному обсязі й у терміни, зазначені в цьому договорі (п. 11.6).
Доказів повідомлення лізингоодержувачем лізингодавця про настання форс-мажорних обставин, в тому числі і протягом встановленого договором строку з моменту їх настання відповідачем у встановленому процесуальним законом порядку до матеріалів справи не надано.
Відповідно до ч. 1 ст. 14-1 Закону України “Про Торгово-промислові палати в Україні» торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю.
Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків, згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт та ситуації, що з ним пов'язані (включаючи, але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, ембарго, діями іноземного ворога): загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибухи, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані положеннями відповідних рішень або актами державних органів влади, закриття морських проток, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також обставини, викликані винятковими погодними умовами чи стихійним лихом - епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха, тощо (ч. 2 ст. 14-1 Закону України “Про торгово-промислові палати України»).
Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Також згідно з положеннями ст. 218 ГК України, у разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
Таким чином, в той час як форс-мажорні обставини унеможливлюють виконання договірного зобов'язання в цілому, істотна зміна обставин змінює рівновагу стосунків за договором, суттєво обтяжуючи виконання зобов'язання лише для однієї із сторін.
Отже, не ставлячи під сумнів те, що війна та пов'язані з нею події є обставинами непереборної сили, господарський суд зазначає, що форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов'язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання господарського зобов'язання.
Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 30.11.2021 у справі №913/785/17.
Окрім того, у постанові Верховного Суду від 25.01.2022 у справі №904/3886/21 визначено, що належним підтвердженням існування форс-мажорних обставин (доказом існування обставин непереборної сили, які звільняють сторону від відповідальності за невиконання умов договору) є відповідний сертифікат.
Сертифікату торгово-промислової палати України або уповноважених нею регіональних торгово-промислових палат відповідачем, як це передбачено п. 11.4 договору, не надано.
Зміни до Закону України “Про Торгово-промислові палати в Україні» щодо порядку засвідчення форс-мажорних обставин з оголошенням воєнного стану не вносилися.
Доведення наявності непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов'язання. Саме вона має подавати відповідні докази в разі виникнення спору. Одного лише абстрактного посилання на наявність форс-мажору буде недостатньо.
Зокрема, з цього приводу в постанові Верховного Суду від 25.01.2022 у справі №904/3886/21 зазначено: “... Форс-мажорні обставини не мають преюдиціального (заздалегідь встановленого) характеру. При їх виникненні сторона, яка посилається на дію форс-мажорних обставин, повинна це довести. Сторона, яка посилається на конкретні обставини, повинна довести те, що вони є форс-мажорними, в тому числі саме для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність. Те, що форс-мажорні обставини необхідно довести, не виключає того, що наявність форс-мажорних обставин може бути засвідчено відповідним компетентним органом».
З огляду на викладене, загальний лист ТПП України від 28.02.2022 не відповідає вимогам конкретизації впливу відповідної форс-мажорної обставини на конкретне зобов'язання (а доведення причинно-наслідкового зв'язку в такому випадку є обов'язковим).
При цьому, відповідно до законодавства відсутність коштів у відповідача та зупинення чи ускладнення ведення ним господарської діяльності не вважаються форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили).
Суд акцентує увагу, що п. 11.6 договору сторони погодили, що у разі не повідомлення або несвоєчасне повідомлення про настання таких обставин позбавляє відповідну сторону права посилатися на форс-мажор у майбутньому.
Отже, неможливість виконання договірних зобов'язань через дію обставин непереборної сили (воєнного стану), відповідачем не доведено, а тому зобов'язання по оплаті за договором підлягало виконанню та зважаючи на це, відповідач не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
За таких обставин, суд відхиляє посилання відповідача на настання форс-мажорних обставин та звільнення його від відповідальності за прострочення виконання грошового зобов'язання перед позивачем за договором.
За приписами ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Інфляційні та проценти, що сплачуються відповідно до ст. 625 ЦК України, складають зміст додаткових вимог, оскільки законодавець опосередковано визнає їх мірами відповідальності (відповідальність за порушення грошового зобов'язання).
Як інфляційні нарахування на суму боргу, так і сплата трьох відсотків річних від простроченої суми, не мають характеру штрафних санкцій, а виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора у зв'язку зі знеціненням коштів внаслідок інфляційних процесів та компенсації користування цими коштами.
Ст. 625 ЦК України застосовується до всіх грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, які регулюють відносини, пов'язані з виникненням, зміною чи припиненням окремих видів зобов'язання.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України як складова грошового зобов'язання та особлива міра відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу (постанова Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18). Визначене ч. 2 ст. 625 ЦК України право стягнення трьох процентів річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані (у тому числі у вигляді прострочення оплати відповідних товарів та послуг). (Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15.06.2023 у справі №921/94/21).
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що у ст. 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення.
У постанові від 18.03.2020 у справі №902/417/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Таким чином, нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу входять до складу грошового зобов'язання та є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання як спосіб захисту грошового інтересу і полягає у відшкодуванні грошових втрат кредитора від знецінення грошових коштів у наслідок інфляції та отримані компенсації за неналежне виконання зобов'язань.
З огляду на викладене, оскільки відповідачем порушено зобов'язання щодо сплати основного боргу, позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат та 3% річних позивачем заявлено цілком правомірно.
Перевіривши розрахунки позивача, суд встановив, що такі розрахунки проведені правильно, у відповідності до погоджених сторонами умов договору.
Щодо заявленої позивачем до стягнення суми пені суд зазначає таке.
За приписами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Приписами ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.
Згідно п. 8.4 договору сторони погодили, що нарахування пені за даним договором не обмежується шестимісячним строком її нарахування. У разі прострочення сплати лізингоодержувачем лізингових платежів, а також усіх інших платежів, які належать до сплати лізингоодержувачем згідно з даним Договором та чинним законодавством, лізингодавець має право стягнути з лізингоодержувача пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від непогашеної заборгованості по лізингових платежах та/або інших платежах за кожний день прострочки за весь період часу, протягом якого не виконано зобов'язання зі сплати, по день фактичної оплати.
Отже, на підставі статті 549 ЦК України, статті 230 ГК України та умов договору, позивач цілком правомірно нарахував та просить суд стягнути з відповідача пеню.
Суд перевірив наведений позивачем розрахунок пені та встановив, що таке нарахування позивачем проведено арифметично правильно, а, отже позовні вимоги в цій частині також є обґрунтованими.
Судом також взято до уваги те, що в межах даної справи відповідачем було подано заяву про зменшення розміру нарахованої пені, 3% річних та інфляційних втрат на 90% від кожної суми пені, 3% річних та інфляційних втрат, яка мотивована, зокрема, тим, що в даному випадку розмір санкцій може бути зменшений у зв'язку із тим, що невиконання ПСП “Агрофірма “Роднічок» зобов'язань за Договором пов'язано із форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили), не здійсненням господарської діяльності внаслідок окупації, розкрадання, тощо (що вплинуло на фінансовий стан відповідача), враховуючи належне своєчасне та в повному обсязі виконання зобов'язань до війни, часткове виконання під час війни, здійснення відповідачем свого відновлення, розмінування після деокупації території та активних бойових дій.
Позивач заперечує проти задоволення вказаної заяви відповідача.
Розглянувши відповідне питання щодо зменшення розміру заявленої до стягнення пені, суд вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до частини 1 статті 233 ГК України у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Згідно з частиною 2 статті 233 ГК України якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
В даній нормі під іншими учасниками господарських відносин слід розуміти третіх осіб, які не беруть участь в правовідносинах між боржником та кредитором, проте, наприклад, пов'язані з кредитором договірними відносинами. Отже, якщо порушення зобов'язання учасника господарських відносин не потягло за собою значні збитки для іншого господарюючого суб'єкта, то суд може зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.
Частиною 3 статті 551 ЦК України також унормовано, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Водночас закріплений законодавцем в статті 3 ЦК України принцип можливості обмеження свободи договору (статті 6, 627 цього Кодексу) в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов'язків у правовідносинах.
У постанові Верховного Суду від 13.07.2022 у справі №925/577/21 викладено висновок про те, що частина 3 статті 551 ЦК України, з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови якщо її розмір значно перевищує розмір збитків.
Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов'язання.
Із мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11.07.2013 року №7-рп/2013 вбачається, що неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для боржника і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.
Метою застосування неустойки є в першу чергу захист інтересів кредитора, однак не застосування до боржника заходів, які при цьому можуть призвести до настання негативних для нього наслідків як суб'єкта господарської діяльності.
Відтак, застосування неустойки має здійснюватися із дотриманням принципу розумності та справедливості.
Правовий аналіз зазначених статей свідчить, що вони не є імперативними та застосовуються за визначених умов на розсуд суду. При вирішенні питання про можливість зменшення неустойки, суд бере до уваги майновий стан сторін і оцінює співвідношення розміру заявлених штрафних санкцій, зокрема, із розміром збитків, враховує інтереси обох сторін.
Таким чином, аналіз зазначених норм права дозволяє дійти висновку, що право суду зменшити заявлені до стягнення суми неустойки пов'язане з наявністю виняткових обставин, встановлення яких вимагає надання оцінки поданим учасниками справи доказам та обставинам справи. Так, вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягають стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, невідповідності розміру пені, штрафу наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків. Майновий стан сторін та соціальна значущість підприємства мають значення для вирішення питання про зменшення пені, штрафу.
При цьому, ні у зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності (подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 16.03.2021 у справі №922/266/20).
Верховний Суд у постанові від 29.05.2023 у справі №904/907/22 дійшов висновку, що норма частини 3 статті 551 ЦК України передбачає дві умови для зменшення розміру неустойки, а саме: 1) якщо він значно перевищує розмір збитків, 2) наявність інших обставин, які мають істотне значення. Водночас, тлумачення частини 3 статті 551 ЦК України свідчить, що в ній не передбачено вимог щодо обов'язкової наявності одночасно двох умов, а тому достатнім для зменшення неустойки може бути наявність лише однієї з них.
Зменшення неустойки (штрафу, пені) є протидією необґрунтованого збагачення однією з сторін за рахунок іншої; відповідає цивільно-правовим принципам рівності і балансу інтересів сторін; право на зменшення штрафу направлене на захист слабшої сторони договору, яка в силу зацікавленості в укладенні договору, монополістичного положення контрагенту на ринку, відсутності часу чи інших причин не має можливості оскаржити включення в договір завищених санкцій.
Конституцій суд України у рішенні від 11.07.2013 у справі №7-рп/2013 зазначив, що вимога про нарахування та сплату неустойки за договором, яка є явно завищеною, не відповідає передбаченим у пункті 6 статті 3, частині 3 статті 509 та частинах 1, 2 статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати із боржника надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для боржника та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.
Таким чином, на підставі частини 3 статті 551 ЦК України, частини 1 статті 233 ГК України, а також виходячи з принципів добросовісності, розумності, справедливості та пропорційності, суд, в тому числі, і з власної ініціативи, має право зменшити розмір неустойки (штрафу, пені) до її розумного розміру (такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 13.07.2022 у справі №925/577/21).
Також у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі №911/2269/22 викладені, зокрема, такі висновки:
- розмір неустойки у зобов'язальних правовідносинах, право вимоги щодо якої набуде кредитор, обумовлений умовами для її застосування: характером неустойки (договірний або встановлений законом); підставами для її застосування (зазначення в договорі або в законі обставин, за яких її буде застосовано); складом неустойки (пеня, штраф), відповідно, розміром кожної із цих складових; умовами сплати неустойки внаслідок порушення зобов'язання, зокрема, у разі заподіяння збитків;
- отже, у правовідносинах, хоча і подібних між собою (тотожних) або навіть за участі одних і тих самих сторін, за відмінності, зокрема, в умовах договору, хоча б одного із наведених чинників, якими обумовлюється застосування неустойки за порушення зобов'язання, різниця у розмірі неустойки в кожних конкретних правовідносинах закладається вже на етапі формулювання умов виконання зобов'язання та виникнення зобов'язання;
- у силу положень статті 3 ЦК України застосування неустойки має здійснюватися із дотриманням принципу розумності, добросовісності та справедливості. Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора;
- зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі вичерпного переліку обставин як підстав для зменшення судом розміру неустойки (частина третя статті 551 ЦК України) господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки;
- у вирішенні судом питання про зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки підлягають врахуванню та оцінці на предмет підтвердженості та обґрунтованості як ті підстави для зменшення неустойки, що прямо передбачені законом (частина третя статті 551 ЦК України, стаття 233 ГК України), так і ті, які хоча прямо і не передбачені законом, однак були заявлені як підстави для зменшення розміру неустойки та мають індивідуальний для конкретних спірних правовідносин характер;
- категорії “значно» та “надмірно», які використовуються в статті 551 ЦК України та в статті 233 ГК України, є оціночними і мають конкретизуватися у кожному окремому випадку, з урахуванням того, що правила наведених статей направлені на запобігання збагаченню кредитора за рахунок боржника, а також недопущення заінтересованості кредитора у порушенні зобов'язання боржником;
- чинники, якими обґрунтовані конкретні умови про неустойку: обставини (їх сукупність), що є підставою для застосування неустойки за порушення зобов'язань, її розмір (пункт 7.14); і обставини (їх сукупність), що є підставою зменшення судом неустойки, у кожних конкретних правовідносинах (справах) мають індивідуальний характер (пункти 7.25-7.30);
- а тому і розмір неустойки, до якого суд її зменшує (на 90%, 70% чи 50% тощо), у кожних конкретно взятих правовідносинах (справах) також має індивідуально-оціночний характер, оскільки цей розмір (частина або процент, на які зменшується неустойка), який обумовлюється встановленими та оціненими судом обставинами у конкретних правовідносинах, визначається судом у межах дискреційних повноважень, наданих суду відповідно до положень частини першої, другої статті 233 ГК України та частини третьої статті 551 ЦК України, тобто у межах судового розсуду;
- поряд з тим сукупність обставин у конкретних правовідносинах (формальні ознаки прострочення боржника, порушення зобов'язання з вини кредитора - стаття 616 ЦК України, тощо) можуть вказувати на несправедливість стягнення з боржника неустойки в будь-якому істотному розмірі. Визначення справедливого розміру неустойки належить до дискреційних повноважень суду.
Отже, зменшення розміру штрафних санкцій не є обов'язком суду, а його правом і виключно у виняткових випадках. Також чинним законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій, відповідно, таке питання вирішується господарським судом згідно зі статтею 86 ГПК України, тобто за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Зменшення (за клопотанням сторони) заявлених санкцій, які нараховуються за неналежне виконання стороною свої зобов'язань кореспондується із обов'язком сторони, до якої така санкція застосовується, довести згідно з статтею 74 ГПК України те, що вона не бажала вчинення таких порушень, що вони були зумовлені винятковими обставинами та не завдали значних збитків контрагенту на підставі належних і допустимих доказів.
Разом з тим, приймаючи рішення про зменшення неустойки, суд також повинен виходити із того, що одним з завдань передбачених ст. 230 ЦК України санкцій за порушення грошового зобов'язання є стимулювання належного виконання договірних зобов'язань.
Відтак, реалізуючи свої дискреційні повноваження, які передбачені ст. 551 ЦК України та ст. 233 ГК України щодо права зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій, суд, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені ст. 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) має забезпечити баланс інтересів сторін, та з дотриманням правил ст. 86 ГПК України визначати конкретні обставини справи (як-то: ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати зобов'язання, ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, дії/бездіяльність кредитора тощо), які мають юридичне значення, і з огляду на мотиви про компенсаційний, а не каральний характер заходів відповідальності з урахуванням встановлених обставин справи не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав (п. 88 постанови Верховного Суду від 02.03.2023 року у справі №905/1409/21).
Господарський суд наголошує, що зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності в законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
Неустойка має на меті стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов'язання та не повинна перетворюватись на несправедливо непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора.
Як свідчать матеріали справи, ПСП “Агрофірма “Роднічок» є суб'єктом господарювання, який здійснює свою діяльність на території Миколаївської та Херсонської областей. При цьому, тривалий режим окупації не дозволяв/не надавав відповідачу можливостей для здійснення будь-якої законної господарської діяльності, у зв'язку з чим об'єкти підприємства в Снігурівському районі, м. Снігурівка, та Херсонській області, Білозерського району, с. Велетенське не працювали.
Судом також взято до уваги доводи відповідача про те, що після деокупації землі Миколаївської області не придатні для використання, у зв'язку із їх забруднення вибухонебезпечними предметами, внаслідок активних бойових дій, що підтверджується Актом РТТП в Миколаївської області №120-0368 від 02.12.2022. Подібна ситуація із землями в Херсонській області. При цьому, починаючи з 11.11.2022 ведеться робота з розмінування об'єктів, полів, та інших територій, а станом на сьогоднішній день, розмінована лише їх частина.
Таким чином, дослідивши заявлену відповідачем заяву в частині зменшення розміру пені, перевіривши всі доводи, які містяться в ній, а також приймаючи до уваги відсутність доказів, які б свідчили про погіршення фінансового стану, ускладнення в господарській діяльності чи завдання позивачу збитків саме в результаті порушення відповідачем умов договору фінансового лізингу №07/03Л від 23.03.2020, складне фінансове становище відповідача, а саме збиткова діяльність відповідача у 2022 та 2023 роках, що підтверджується звітами про фінансові результати за 2022 та 2023 роки, господарський суд, з урахуванням принципу збалансованості інтересів сторін, та виходячи із загальних засад, встановлених у ст. 3 ЦК України, а саме: справедливості, добросовісності та розумності, вважає справедливим та таким, що цілком відповідає принципу верховенства права, можливе зменшення розміру пені на 90% від розрахованої позивачем. Між тим, чинним законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій. Відповідно, таке питання вирішується господарським судом згідно зі статтею 86 ГПК України, тобто за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. На думку суду, стягнення з відповідача такої суми пені компенсує негативні наслідки, пов'язані з порушенням відповідачем строку оплати за договором фінансового лізингу №07/03Л від 23.03.2020, стягнення ж з відповідача пені у повному обсязі не є співмірним з можливими негативними наслідками від порушення відповідачем зобов'язання.
Отже, з відповідача підлягає стягненню пеня за прострочення сплати лізингових та інших платежів у розмірі 10171,05 грн (10% обґрунтовано заявленого до стягнення розміру).
У задоволені ж позову про стягнення пені в іншій частині, а саме в сумі 91539,41 грн (90%), господарський суд відмовляє.
Щодо зменшення 3% річних та інфляційних втрат.
Заява відповідача в частині зменшення на 90% інфляційних втрат і 3% річних ґрунтується, у тому числі на висновках Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 18.03.2020 у справі №902/417/18.
Суд не погоджується із доводами відповідача про наявність підстав для зменшення належних до стягнення сум 3% річних та інфляційних втрат з урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 18.03.2020 у справі №902/417/18, виходячи з такого.
Так, Велика Палата Верховного Суду у справі №902/417/18 виходила з критеріїв розумності, справедливості та пропорційності з огляду на очевидну неспіврозмірність заявлених до стягнення сум санкцій у вигляді штрафу, пені і процентів річних, враховуючи, що не є справедливим, коли наслідки невиконання боржником зобов'язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов'язання.
Велика Палата Верховного Суду, з урахуванням конкретних обставин справи, а саме встановлення процентної ставки річних на рівні 40% та 96% і її явної невідповідності принципу справедливості, визнала за можливе зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.
Нарахована у справі № 902/417/18 сума річних була більшою за суму основного боргу, тоді як у справі № 915/982/23 річні нараховані на рівні 3%, тобто в розмірі, визначеному статтею 625 ЦК України.
Отже обставини справи, які мають юридичне значення для зменшення загального розміру відсотків річних у справі №902/417/18 є відмінними від обставин справи, яка розглядається, а тому правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №902/417/18 не може бути врахований під час вирішення цієї справи.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2024 у справі №910/14524/22 звертає увагу на те, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 ЦК України, є правом, а не обов'язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку, за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів.
Щодо доводів відповідача в частині зменшення розміру інфляційних втрат, то суд зазначає, що інфляційна складова боргу не підлягає зменшенню, оскільки інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України, виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення їх сплати.
Подібні висновки, викладено у постановах Верховного Суду від 05.10.2023 у справі №904/4334/22, від 23.11.2023 у справі №917/991/22, від 01.10.2024 у справі №910/18091/23.
Господарський суд бере до уваги те, що Верховний Суд неодноразово виснував про право суду за певних умов зменшити розмір процентів річних, нарахованих на підставі ст. 625 ЦК України, проте про можливість зменшення інфляційних втрат не зазначав.
Враховуючи викладене в сукупності, господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для зменшення розміру 3% річних та інфляційних втрат, у зв'язку з чим відхиляє заяву відповідача в частині зменшення на 90% зазначених нарахувань.
Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1 ст. 13 ГПК).
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (ч. 3 ст. 13 ГПК).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 14 ГПК).
Учасники справи, зокрема зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (п. 4 ч. 2 ст. 42 ГПК).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч. 1, 3 ст. 74 ГПК).
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів (ч. 4 ст. 74 ГПК).
У ст. 75 ГПК наведені підстави звільнення від доказування. До таких підстав, зокрема належать: визнання обставин учасниками справи; визнання судом обставин загальновідомими; встановлення обставин рішенням суду, що набрало законної сили, в господарській, цивільній або адміністративній справі, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи ( ч. 1 ст. 73 ГПК).
Ці дані, встановлюються письмовими, речовими, електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків (ч. 2 ст. 73 ГПК).
Будь-яких доказів того, що відповідач своєчасно і в повному обсязі виконав свої зобов'язання за договором, останній, у порушення приписів ст. 73, 74 ГПК України, суду не надав, тобто не довів безпідставність позовних вимог.
Таким чином, враховуючи вищенаведені норми та обставини, розглянувши даний спір із застосуванням норм матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, згідно з наявними в матеріалах справи доказами, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.
Враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі “Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі “Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Слід зазначити, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини та, зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 р. (заява №4909/04), відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Судом були досліджені всі документи, які надані сторонами у справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка. Решта доводів та заперечень сторін судом до уваги не береться, оскільки не спростовують наведених вище висновків.
Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 238 ГПК України, у резолютивній частині рішення зазначаються, зокрема відомості про розподіл судових витрат.
Відповідно до положень п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При цьому, відповідно до п. 4.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №7 від 21.02.2013 “Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» у разі коли господарський суд зменшує розмір неустойки (штрафу, пені), витрати позивача, пов'язані зі сплатою судового збору, відшкодовуються за рахунок відповідача у сумі, сплаченій позивачем за позовною вимогою, яка підлягала б задоволенню, якби зазначений розмір судом не було зменшено.
Також, відповідно до положень п. 2.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 “Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», судовий збір в разі зменшення судом розміру пені покладається на відповідача повністю, без урахування зменшення такого розміру.
Отже, судовий збір у даній справі підлягає покладенню на відповідача.
Керуючись ст. 129, 233, 236-238, 240, 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Задовольнити позовні вимоги частково.
2. Стягнути з Приватного сільськогосподарського підприємства “Агрофірма “Роднічок» (Миколаївська обл., Вітовський р-н, с. Миколаївське, вул. І.Франка, буд. 13А, ідентифікаційний код 19292651) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Промагролізинг-Україна» (м. Київ, вул. Олександра Пироговського, буд. 19, корп. 4; ідентифікаційний код 37768114) грошові кошти у загальній сумі 407356,62 грн, з якої: 357097,79 грн - основний борг, 14750,25 грн - додаткова винагорода, 10171,05 грн - пеня, 6102,63 грн - 3% річних, 19234,90 грн - інфляційні втрати, а також судовий збір у розмірі 7483,44 грн.
3. Відмовити в задоволенні решти позовних вимог.
4. Видати накази після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку з дати складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене в порядку та у строки, визначені статтями 253, 254, 256-259 Господарського процесуального кодексу України.
Суддя В.С. Адаховська