ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ
02 липня 2025 року м. ОдесаСправа № 5016/2351/2012(18/58)(915/211/20)
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Аленіна О.Ю.
суддів: Принцевської Н.М., Таран С.В.
при секретарі судового засідання: Герасименко Ю.С.
За участю представників учасників справи:
Арбітражний керуючий Пляка С.В. - особисто
від ТОВ ЮФ “Центр консультацій з питань господарської діяльності» - адвокат Гутиря М.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу
Товариства з обмеженою відповідальністю юридична фірма “Центр консультацій з питань господарської діяльності»
на рішення Господарського суду Миколаївської області від 27.01.2025 (повний текст складено та підписано 03.03.2025, суддя Давченко Т.М.)
у справі №5016/2351/2012(18/58)(915/211/20)
за позовом ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю “ПОРТ-СЕРВІС» арбітражного керуючого Пляки С.В.
до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю юридична фірма “Центр консультацій з питань господарської діяльності»;
2) Товариства з обмеженою відповідальністю “ДОК-СЕРВІС»
про визнання угоди недійсною та застосування наслідків недійсності угоди
у межах справи № 5016/2351/2012(18/58) про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю “Порт-Сервіс»
У провадженні Господарського суду Миколаївської області перебуває справа №5016/2351/2012(18/58) про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОРТ-СЕРВІС" (далі - ТОВ "ПОРТ-СЕРВІС").
В межах даної справи, ліквідатор боржника арбітражний керуючий Пляка С.В. звернувся до суду з заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю юридична фірма “Центр консультацій з питань господарської діяльності» (далі - ТОВ ЮФ “Центр консультацій з питань господарської діяльності») та Товариства з обмеженою відповідальністю “ДОК-СЕРВІС» (далі - ТОВ “ДОК-СЕРВІС») в якій просив суд:
- визнати недійним Договір купівлі-продажу № 16/05/11 від 16.05.2011, укладений між ТОВ “ПОРТ-СЕРВІС» та ТОВ ЮФ “Центр консультацій з питань господарської діяльності»;
- визнати недійсною угоду про зарахування зустрічних однорідних вимог від 21.12.2011, укладену між ТОВ “ПОРТ-СЕРВІС» та ТОВ ЮФ “Центр консультацій з питань господарської діяльності»;, недійсною.
- визнати право власності ТОВ “ПОРТ-СЕРВІС» на несамохідний плавучий док “ПД-20».
- застосувати наслідки недійсності правочину та зобов'язання ТОВ “ДОК-СЕРВІС» передати в натурі ТОВ “ПОРТ-СЕРВІС» на несамохідний плавучий док “ПД-20».
Підставою заявлених вимог є те, що за результатами укладення оспорюваних правочинів, боржник фактично безоплатно здійснив відчуження майна та взяв на себе зобов'язання без реальних майнових дій іншої сторони, що значно вплинуло на зменшення активів ТОВ “Порт-Сервіс» та в подальшому призвело до його банкрутства, оскільки таке відчуження відбулось саме у період, коли у боржника виникли обставини стійкої неплатоспроможності перед кредиторами, що свідчить про намагання боржника ухилитися від виконання грошових зобов'язань шляхом виведення активів від можливого звернення стягнення на ці активи на користь кредиторів.
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 27.01.2025 по справі №5016/2351/2012(18/58)(915/211/20), яким позов задоволено, витребувано на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Порт-Сервіс» з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю “ДОК-СЕРВІС» несамохідний плавучий док “ПД-20» (1945 року побудови, Болгарія, порт приписки: Миколаївський морський торговельний порт).
В мотивах оскаржуваного рішення суд першої інстанції дійшов висновку, що оспорювані правочини вчинені в період існуючих зобов'язань банкрута, а також свідчать про безоплатне відчуження майна банкрутом, оскільки відповідачами не надано жодних доказів на підтвердження реальності господарських операцій щодо яких сторони дійшли згоди про зарахування зустрічних однорідних вимог.
Щодо заяви відповідача про застосування наслідків пропуску строку позовної давності, місцевий господарський суд зазначив, що обраховувати строк позовної давності у даному спорі необхідно саме з моменту винесення ухвали Заводського районного суду м. Миколаєва від 27.02.2018 у справі № 487/6798/17, оскільки саме в цій ухвалі суд встановлено, що у період, що передував порушенню провадження про банкрутство ТОВ "ПОРТ-СЕРВІС", керівництво товариства діяло не в інтересах кредиторів та боржника. Крім того, в зазначеній ухвалі суду містяться відомості щодо обставин, які раніше не були відомі та не могли бути відомими ліквідатору банкрута, а саме, щодо ціни за якою банкрут придбав спірне майно, яка була більшою, ані та за якою майно було відчужено за спірним договором купівлі-продажу.
Тобто, за висновками суду першої інстанції, строк позовної давності сплинув 27.02.2021. Отже, ліквідатор звернувся до суду в межах указаного строку, а тому судом відхилено заяву про застосування строків позовної давності.
З приводу формулювання заявлених позовних вимог, місцевий господарський суд зазначив, що не зважаючи на те, що ліквідатором заявлено вимогу про повернення майна банкрута, з метою захисту порушених прав кредиторів із урахуванням принципу "jura novit curia" ("суд знає закони"), суд застосовує до спірних правовідносин положення законодавства, які відповідають сучасній судовій практиці та є найбільш ефективними, а саме витребування майна на користь банкрута від його останнього набувача.
Щодо добросовісності останнього набувача спірного майна місцевий господарський суд зазначив, що наявні в матеріалах справи докази свідчать про пов'язаність юридичних осіб ЮФ “Центр консультацій з питань господарської діяльності» та ТОВ “ДОК-СЕРВІС» та цілковиту обізнаність кінцевого набувача майна про сумнівні обставини, що зумовили набуття ЮФ “Центр консультацій з питань господарської діяльності» права власності на майно банкрута, а отже - недобросовісність при укладенні правочину з відчуження такого майна.
Не погодившись із вказаним рішенням, до Південно-західного апеляційного господарського суду звернулось ТОВ ЮФ “Центр консультацій з питань господарської діяльності» з апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення господарського суду Миколаївської області по справі №5016/2351/2012(18/58)(915/211/20) від 27.01.2025 та прийняти нове, яким в задоволені позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним дослідженням всіх обставин справи та підлягає скасуванню з огляду на таке:
- місцевий господарський суд відкрив провадження у цій справі без врахування тієї обставини, що заявником не було надано доказів сплати судового збору, що є підставою для її залишення без руху;
- в порушення норм процесуального права, суд першої інстанції більше чим через 6 місяці та після переходу до розгляду справи по суті, виніс ухвалу про залишення без руху заяви ліквідатора;
- також, у порушення норм чинного процесуального законодавства, місцевий господарський суд, з власної ініціативи та без жодних обґрунтувань, витребував у відповідача оригінали доказів. При цьому, враховуючи заявлені позовні вимоги та їх обґрунтування, витребувані судом документи та їх зміст не є предметом доказування по цій справі;
- вбачає апелянт порушення норм процесуального права судом першої інстанції й у складені та підписані повного тексту оскаржуваного рішення не у строк передбачений чинним процесуальним законодавством;
- поза увагою місцевого господарського суду залишитись обставини, які були наведені відповідачем та свідчать про пропуск ліквідатором строку позовної давності за заявленими вимогами;
- висновок суду про те, що обраховувати строк позовної давності у даному випаду необхідно саме з моменту винесення ухвали Заводського районного суду м. Миколаєва від 27.02.2018 у справі № 487/6798/17 є помилковим, зокрема з тих підстав, що наявні матеріли справи свідчать про обізнаність ліквідатора про наявність спірних договорів та їх умов до прийняття вказаної ухвали;
- в оскаржуваному рішенні судом першої інстанції взагалі не надано оцінку зазначеній ліквідатором підставі недійсності договору купівлі-продажу, а саме з приводу того, що угода про зарахування зустрічних однорідних вимог укладена поза межами строку для оплати за договором купівлі-продажу;
- натомість, суд першої інстанції з власної ініціативи надав оцінку дійсності/недійсності договору про відступлення права вимоги та безпосередньо наданим послугам ФОП Машкаренко С.Б. за договором на надання юридичних, маркетингових та інших послуг, без заявлення таких вимог ліквідатором та без залучення ФОП Машкаренко С.Б. в якості третьої особи по справі без самостійних вимог на стороні відповідачів;
- на думку апелянта, місцевий господарський суд також дійшов необґрунтованого висновку про ринкової вартості спірного майна;
- вважає скаржник необґрунтованими та такими, що не узгоджуються з наявними матеріалами справи, доводи суду першої інстанції щодо недобросовісності останнього набувача спірного майна.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.04.2025 відкрито апеляційне провадження у цій справи та призначено її до розгляду на 28.05.2025.
До суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому арбітражний керуючий Пляка С.В. просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
В обґрунтування свої заперечень арбітражний керуючий зазначає, що вважає безпідставними посилання апелянта на порушення місцевим господарським судом норм процесуального права, оскільки останнім не наведено таких порушень норм процесуального права, порушення яких призвело до неправильного вирішення справи.
Зокрема, арбітражний керуючий в процесі розгляду справи надав докази сплати судового зору за подання відповідної заяви, а витребування судом доказів було зумовлено запереченнями (сумнівами) висловленими заявником щодо реальності господарських операцій, на підставі яких майно банкрута вибуло з його власності.
Твердження апелянта про подання позову з пропуском строку позовної давності арбітражний керуючий вважає безпідставними, оскільки такий строк, у даному випадку, рахується саме з моменту, коли арбітражному керуючому стало відомо про обставини вказані в ухвалі Заводського районного суду м. Миколаєва від 27.02.2018 у справі № 487/6798/17.
Крім того, арбітражний керуючий зазначає, що ним було подано суду першої інстанції заяву, яка містить відповідні обґрунтування для визнання судом поважними причин пропуску строку позовної давності.
Безпідставними, на переконання арбітражного керуючого, є також є твердження апелянта про самостійну зміну судом першої інстанції предмету та підстав позову, оскільки з огляду на тривалий розгляд справи та зміну судової практики щодо розгляду подібних спосіб, місцевий господарський суд з метою захисту порушених прав кредиторів застосував до спірних правовідносин положення законодавства, які відповідають сучасній судовій практиці та є найбільш ефективними.
Загалом, арбітражний керуючий вважає, що місцевий господарський суд, дослідивши сукупність доказів по даній справі, дійшов вірного та обґрунтованого висновку про фраудаторність спірних угод та їх укладення на шкоду кредиторам.
Щодо посилання апелянта на незалучення судом першої інстанції до участі у розгляді справи ФОП Машкаренко С.Б., арбітражний керуючий стверджує, що обставини щодо останнього були розглянуті судом першої інстанції виключно в межах комплексу правочинів щодо відчуження спірного нерухомого майна та надання оцінки добросовісності останнього набувача майна.
У судовому засіданні Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.05.2025 у справі №5016/2351/2012(18/58)(915/211/20) оголошено перерву до 02.07.2025.
Під час судового засідання від 02.07.2025 представник апелянта підтримав доводи та вимоги за апеляційною скаргою та наполягав на її задоволенні.
Арбітражний керуючий Пляка С.В. надав пояснення у відповідності до яких не погоджується із доводами та вимогами апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки господарським судом Миколаївської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Як вбачається з наявних матеріалів справи, в провадженні Господарського суду Миколаївської області знаходиться справа про банкрутство ТОВ "Порт-Сервіс", порушена ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 02.11.2012.
Постановою Господарського суду Миколаївської області від 02.11.2017 визнано ТОВ "Порт-Сервіс" банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру та призначено ліквідатором боржника арбітражного керуючого Пляку С.В.
У межах справи про банкрутство ТОВ "Порт-Сервіс" ліквідатор боржника звернувся до суду із заявою (позовом) до ТОВ ЮФ “Центр консультацій з питань господарської діяльності» та ТОВ “ДОК-СЕРВІС» про:
- визнання недійсним Договору № 16/05/11 від 16.05.2011, укладеного між ТОВ “ПОРТ-СЕРВІС» та ТОВ ЮФ “Центр консультацій з питань господарської діяльності»;
- визнання недійсною Угоди про зарахування зустрічних однорідних вимог від 21.12.2011, укладеної між ТОВ “ПОРТ-СЕРВІС» та ТОВ ЮФ “Центр консультацій з питань господарської діяльності»;
- визнання право власності ТОВ “ПОРТ-СЕРВІС» на несамохідний плавучий док “ПД-20»;
- застосування наслідків недійсності правочину та зобов'язання ТОВ “ДОК-СЕРВІС» передати в натурі ТОВ “ПОРТ-СЕРВІС» на несамохідний плавучий док “ПД-20».
Так, наявні матеріали справи свідчать про те, що 16.05.2011 між ТОВ "ПОРТ-СЕРВІС" (Продавець) та ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" (Покупець) було укладено Договір купівлі-продажу №16/05/11.
Відповідно до п. 1.1 вказаного договору Продавець зобов'язується продати, а Покупець зобов'язується прийняти і оплатити ДОК "ПД-20", що є власністю Продавця.
Док, який є предметом цього Договору, належить Продавцю відповідно до Договору купівлі-продажу № 179Д від 14.12.2010, та має наступні характеристики: 1945 року побудови, порт приписки: Миколаївський морський торговельний порт, довжина 46 м., ширина 20,8 м., висота борту 8,20 м., висота надводного борту 7,2 м.
Відповідно до розділу 2 Договору вартість Доку згідно цього Договору складає 2999000,00 грн.
Пунктом 2.2 Договору сторони домовились, що Покупець зобов'язується сплатити Продавцеві вартість Доку у строк до 21.12.2011 шляхом переказу грошових коштів на банківський рахунок Продавця.
Також сторони передбачили можливість розрахунків іншими формами розрахунків передбаченими законодавством України, яка має бути оформлена додатковою угодою до цього Договору.
Відповідно до п.4.1 Договору Продавець передає покупцеві Док в стані, який існує на день передачі за актом прийому-передачі протягом 5 днів з моменту підписання цього договору з урахуванням умов, передбачених п.3.14 Договору (виконання Продавцем ремонтних робіт).
Сторони у п 4.2 домовились про передачу доку на території АСК "Укррічфлот" "Вілковська РЕБфлоту" за адресою: вул. Придунайська, 3, м. Вилково, Кілійського району, Одеської області з обов'язковим складанням акту прийому-передачі, підписаним обома сторонами.
За п. 4.4 Договору Док вважається переданим, а право власності на Док переходить від Продавця до Покупця у момент підписання Акту прийому-передачі.
Продавець гарантував, що док на момент передачі вільний від усіх обтяжень і не знаходиться під арештом чи забороною (п. 5.1).
Цей Договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх обов'язків згідно цього Договору.
Реквізити сторін указані в розділі 10 Договору.
Договір підписано директором ТОВ "ПОРТ-СЕРВІС" Щербиною Ю.В. та директором ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" Машкаренко С.Б. та скріплено печатками підприємств.
Наступного дня після підписання цього Договору Продавець передав, а покупець прийняв несамохідний плавучий док “ПД-20» 1945 року побудови, про що сторони 17.05.2011 склали акт прийому-передачі.
21.12.2011 між ТОВ "ПОРТ-СЕРВІС" (Продавець) та ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" (Покупець) укладено Угоду про зарахування зустрічних однорідних вимог.
Відповідно до вказаної угоди сторони дійшли згоди про припинення зобов'язань строк виконання яких настав, шляхом зарахування (заліку) зустрічних однорідних вимог.
Звертаючись із заявою (позовом) до суду першої інстанції про визнання недійними вказаних правочинів позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що боржник - ТОВ “Порт-Сервіс» здійснив відчуження майна безоплатно та взяв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, що значно вплинуло на зменшення активів боржника та в подальшому призвело до його банкрутства.
На думку ліквідатора, спірний Договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а через вибуття майна боржника, вимоги кредиторів у справі про банкрутство не можуть бути задоволені без повернення спірного майна банкруту.
Станом на час звернення до суду з заявою про визнання правочинів недійсними, заявником було встановлено, що несамохідний плавучий док "ПД-20" згідно довідки Капітана Миколаївського морського порту № 28-02-03-34 від 09.02.2018 знаходиться у власності ТОВ "Док-Сервіс".
Разом з цим, під час розгляду справи у суді першої інстанції ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" було заявлено про пропуск позивачем строку позовної давності, оскільки, як вважає відповідач, такий строк має починати перебіг з моменту укладення оспорюваного правочину, а саме з 16.05.2011, та відповідно сплив 16.05.2011.
В свою чергу, як вважає позивач, та виснував місцевий господарський суд, у даній справі строк позовної давності позивачем не пропущено, оскільки такий строк слід з моменту винесення ухвали Заводського районного суду м. Миколаєва від 27.02.2018 у справі № 487/6798/17.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду розглянувши наявні матеріали справи, оцінивши доводи сторін та висновки суду першої інстанції, дійшла наступних висновків.
Як вже було вказано вище, провадження у справі про банкрутство ТОВ “Порт-Сервіс» було порушено 02.11.2012, а оспорюваний правочин вчинено 16.05.2011, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом», в якому умови та підстави визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій боржника було врегульовано статтею 20.
Такий підхід підтверджується позицією Верховного Суду у складі суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, викладеній у постанові від 28.10.2021 у справі № 911/1012/13, в якій зазначено, що критерієм для застосування норм статті 42 КУзПБ та статті 20 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом», у тому числі і до заяв, поданих після введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства, є дата відкриття провадження у справі про банкрутство.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Зокрема, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Отже, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, викладеної у постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, приписи ст. 42 КУзПБ у частині підстав визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто 21.10.2019. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, підлягають застосуванню приписи ст. 20 Закону України "Про відмовлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Так, відповідно до вказаної правової позиції визнання правочину недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Тобто підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину, тоді як підстави визнання правочинів боржника недійсними, що містяться в статті 42 КУзПБ, не є повністю тотожними (ідентичними) з підставами, що містилися в статті 20 Закону про банкрутство, чинного до 21.10.2019.
Тому приписи статті 42 КУзПБ у частині підстав для визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до оспорюваних правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто до 21.10.2019. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, підлягають застосуванню приписи статті 20 Закону України "Про відмовлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
За змістом ч. 1 ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник виконав майнові зобов'язання раніше встановленого строку; боржник до порушення справи про банкрутство взяв на себе зобов'язання, в результаті чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна; боржник прийняв на себе заставні зобов'язання для забезпечення виконання грошових вимог.
В даному випадку провадження у справі про банкрутство ТОВ "ПОРТ-СЕРВІС" порушено 02.11.2012, а оспорюваний правочин укладено 16.05.2011, тобто більше ніж за один рік до відкриття провадження у даній справі.
Разом з тим, суд зазначає, що укладення договору боржника поза межами "підозрілого періоду" (одного року, що передував порушенню справи про банкрутство), визначеного статтею 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", та відсутність підстав для застосування статті 42 КУзПБ з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію КУзПБ, не виключає можливості визнання недійсним правочину боржника, спрямованого на уникнення звернення стягнення на його майно, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимо.
Поряд з викладеним, укладення боржником договору поза межами "підозрілого періоду" (у цьому випадку - одного року, що передував відкриттю справи про банкрутство), визначеного ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", не виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів.
У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсним правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.
Великою Палатою Верховного Суду викладено у постанові від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19) висновок про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Колегія суддів зазначає, що визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, а загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені нормами статті 215 ЦК України.
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною 3 ст. 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За змістом ст. 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі №6-78цс13, від 11.05.2016 у справі №6-806цс16 тощо.
Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Недійсність договору як приватно - правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати (висновок об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 05.09.2019 у справі №638/2304/17).
У постанові від 30.01.2019 у справі №911/5358/14 Верховний Суд висловив правову позицію щодо реальності господарської операції, вказав на те, що для з'ясування правової природи як господарської операції, так і договору (укладенням якого опосередковувалося виконання цієї операції) необхідно вичерпно дослідити фактичні права та обов'язки сторін у процесі виконання операції, фактичний результат, до якого прагнули учасники такої операції, та оцінити зміни майнового стану, які відбулися у сторін в результаті цієї операції.
Водночас будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (постанова Верховного Суду у справі №405/1820/17 від 24.07.2019, №910/8357/18 від 28.11.2019).
Інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів. Вказана правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 20.02.2020 у справі №922/719/16, від 28.09.2021 у справі №21/89б/2011 (913/45/20).
Фраудаторними правочинами в юридичній науці та в останні роки в українській судовій практиці називають договори, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору.
Цей термін походить від англ, "fraud" - шахрайство, підроблення, афера. Значення цього слова розкривається внутрішнім змістом тих категорій і понять, які вони називають.
Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах. Зокрема: у банкрутстві (ст. 20 ЗУ "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"), (до введення в дію КУзПБ), стаття 42 КУзПБ; при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України "Про виконавче провадження") (п. 47 постанови ВС КГС від 06.10.2022 у справі №904/624/19).
Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов'язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов'язку (висновки щодо застосування норм права викладені у постанові ВС КГС від 06.10.2022 у справі №904/624/19).
Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог. Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути:
- момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі);
- контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов'язані або афілійовані юридичні особи);
- щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.
Семантичне тлумачення терміну "зловживання правом" призводить до висновку, що його основним змістом є використання належного уповноваженій особі суб'єктивного цивільного права на шкоду іншому учаснику цивільних відносин (п. 43 постанови ВС КГС від 06.10.2022 у справі №904/624/19).
Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об'єднаної палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі №910/7547/17).
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір и активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною (така правова позиція викладена у постанові Судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського Суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі №905/2030/19 (905/2445/19).
Тобто за загальним правилом, фраудаторний правочин пов'язується з розпорядженням боржником належним йому майном внаслідок чого відбувається безпідставно або сумнівно зменшення його (боржника) активів, при цьому обов'язковою ознакою фраудаторного правочину є наявність майнової шкоди.
Апеляційний господарський суд зазначає, що угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.
Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).
Відтак, обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника, повинна відповідати критеріям розумності, яка передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а вразі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.
Наведені висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 28.11.2019 від 24.07.2019 у справі №405/1820/17, від 28.11.2019 у справі №910/8357/18 та від 20.05.2020 у справі №922/1903/18.
Верховний Суд у постанові від 25.10.2023 у справі № 910/20146/20 (910/9531/22) зазначив, що у силу закону майно юридичної особи фактично є способом забезпечення майбутніх зобов'язань боржника перед третіми особами-кредиторами.
За загальним правилом майнова сутність господарювання полягає у відносно еквівалентному обміні матеріальними цінностями задля забезпечення росту у суб'єкта господарювання виробництва товарів, надання послуг. Таким чином навмисне зменшення майнової основи суб'єкта господарювання без наявності підстав вважати, що таке зменшення буде компенсовано відносно рівним еквівалентом з боку контрагента, знижує можливість такого суб'єкта відповідати перед своїми кредиторами належним йому майном, що і виступає безпосередньою ознакою фраудаторності та її економічною сутністю. При цьому поява у майбутньому кредиторів у справі про банкрутство не впливає на економічну сутність фраудаторного правочину і не міняє фраудаторної природи такого правочину. (див. пункти 86, 87 постанови Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 902/858/15).
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що добросовісність та розумність як принципи цивільного обороту (стаття 3 ЦК України) мають лежати в основі дій/бездіяльності всіх учасників обороту. Діяльність у підприємницькій сфері за загальним правилом має бути спрямована на отримання правомірного прибутку учасниками господарських відносин. Усі учасники господарських відносин повинні ухилятися від здійснення дій, що очевидно спрямовані на іншу мету, зокрема, виведення активів вже неплатоспроможного учасника господарського обороту. Таке виведення активів може здійснюватися шляхом безпосереднього очевидно нееквівалентного продажу/обміну майна особи, при якому здійснюється несправедливе зменшення майна особи як основи господарювання, так і шляхом набуття обов'язків.
Відтак, фраудаторним може виявитися будь-який правочин між учасниками цивільних правовідносин, майнові дії боржника, які вчинені на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним, відповідна майнова дія може бути спростована в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до статті 7 КУзПБ на підставі пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України як такі, що вчинені всупереч принципу добросовісності, та частин третьої, шостої статті 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом.
Як вже було вказано вище, за результатом укладення оспорюваного договору купівлі-продажу №16/05/11 від 16.05.2011 ТОВ "ПОРТ-СЕРВІС" відчужило на користь ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" власне нерухоме майно, а саме ДОК "ПД-20", вартість продажу 2999000,00 грн.
Разом цим, як вбачається з наявних матеріалів справи, та не заперечується учасниками справи, такий правочин вчинено боржником в період існуючих зобов'язань перед іншими кредиторами, а саме:
1) перед ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" за кредитним договром від 31.08.2008 № 010/01-02/08-038, з урахуванням укладеного на забезпечення зобов'язань за цим договором договору застави від 31.03.2008 № 010/01-02/08-038;
2) перед ПАТ "Банк Кредит Дніпро" за кредитним договором від 03.06.2011 №030611-КЛВ;
3) перед ПАТ "Миколаївський суднобудівний завод "Океан" за контрактом від 10.10.2011 № 13100/МС-16-ІІ на ремонт плавдока ПД-20;
4) перед ПАТ "Чорноморський суднобудівний завод" за договорами; від 01.02.2011 № 2524; від 18.02.2010 № 2420; від 01.02.2009 № 2324; від 01.02.2009 № 2324; від 18.02.2010 №2420; від 01.02.201 1 № 2524; від 01.01.2009 № Є-2; від 01.01.2009 № Т-2; за договірними листами (офертами).
Колегія суддів наголошує на тому, що наявні матеріли справи не містять, а учасниками справи не надано доказів на підтвердження того, що ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності", на виконання умов договору купівлі-продажу, здійснило розрахунок за придбане майно в обсязі обумовленому сторонами.
Тобто, боржник, який станом на час відчуження майна за спірним договором мав невиконані заповзання перед іншими кредиторами, фактично безоплатно передав ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" власне майно, за рахунок якого можливо було б погасити частково або повністю існуючу заборгованість.
Щодо посилання відповідача на те, що сторонами за договором купівлі-продажу передбачили можливість розрахунків іншими формами розрахунків передбаченими законодавством України, яка має бути оформлена додатковою угодою до цього Договору, колегія суддів зазначає таке.
Так, 21.12.2011 між ТОВ "ПОРТ-СЕРВІС" (Продавець) та ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" (Покупець) укладено Угоду про зарахування зустрічних однорідних вимог.
Відповідно до вказаної угоди сторони дійшли згоди про припинення нижченаведених зобов'язань строк виконання яких настав, шляхом зарахування (заліку) зустрічних однорідних вимог, а саме:
- зобов'язання ТОВ "ПОРТ-СЕРВІС" за договором відступлення права вимоги від 05.12.2011 №05/12 у сумі 2 999 000 грн;
- зобов'язання ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" за договором купівлі-продажу від 16.05.2011 №16/05/11 у сумі 2 999 000 грн.
Сторони підтверджують, що після підписання цієї Угоди не будуть мати будь-яких претензій в частині виконання зобов'язань, які припинені згідно з цією Угодою шляхом заліку зустрічних однорідних вимог (п. 3 Угоди).
У відповідності до наявного у матеріалах справи договору про відступлення права вимоги № 05/12 від 05.12.2011 фізична особа-підприємець Машкаренко С.Б. (первісний кредитор) зобов'язався передати ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" (новому кредитору) свої права (уступити право вимоги) по договору про надання юридичних, маркетингових та інших послуг від 01.06.2009, укладеному з метою забезпечення господарської діяльності Клієнта по будівництву несамохідної баржі для перевезення шламу з подвійним бортом та дном, 1200ДВТ (п. 1.1 договору від 05.12.2011 №05/12).
Із змісту п. 4.1 договору від 05.12.2011 № 05/12 вбачається, що фізичною особою-підприємцем Машкаренком С.Б. надані ТОВ "ПОРТ-СЕРВІС" послуги на суму 2999000 грн. згідно актів наданих послуг від 29.12.2009 на суму 993000 грн., від 28.01.2010 на суму 993000 грн.. від 26.02.2010 на суму 993000 грн.. від 30.03.2010 на суму 993000 грн.
При цьому, згідно з вказаним п. 4.1. договору від 05.12.2011 № 05/12 первісний кредитор був зобов'язаний передати в триденний строк з моменту підписання даного договору новому кредитору відповідну документацію, а саме договір на надання юридичних, маркетингових та інших послуг від 01.06.2009, акти наданих послуг, письмове повідомлення боржника про заміну кредитора у зобов'язанні, інші документи.
05.12.2011 між ФОП Машкаренко С.Б. та ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" складено та підписано акт приймання-передачі документації за договором про відступлення права вимоги № 05/12 від 05.12.2011.
Отже, у даному випадку, зарахування зустрічних однорідних вимог між ТОВ "ПОРТ-СЕРВІС" та ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" відбулось у зв'язку з наявністю, зокрема, зобов'язання ТОВ "ПОРТ-СЕРВІС" за договором про надання юридичних, маркетингових та інших послуг від 01.06.2009 та договором відступлення права вимоги від 05.12.2011 №05/12 у сумі 2 999 000 грн.
Судова колегія зазначає, що згідно з преамбулою Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" цей Закон визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію.
Відповідно до частин першої, другої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.06.2023 у справі №916/3027/21 вказала, що норми Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" передбачають, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які повинні мати певні реквізити, разом із тим указані норми не визначають, що обставини передачі товару між юридичними особами можуть підтверджуватись тільки первинними документами, передбаченими Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 05.07.2019 у справі № 910/4994/18 виснувала, що оцінка господарських операцій повинна проводитися на підставі комплексного, всебічного аналізу специфіки та умов вчинення конкретного правочину, з обов'язковим урахуванням його господарської мети, економічної доцільності, а також використання отриманих товарів чи послуг у подальшій діяльності підприємства. Обов'язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у сторін договору первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв'язок між фактом придбання послуги і подальшою господарською діяльністю.
Південно-західний апеляційний господарський суд зауважує на тому, що господарська операція пов'язана не з самим фактом підписання договору, а з фактом руху активів суб'єкта господарювання та руху його капіталу, натомість сам по собі договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку, оскільки останній свідчить лише про намір виконання дій (операцій) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання.
Відповідно до статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Згідно з частиною 1 статті 903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції вважає, що виходячи з правової природи договору про надання послуг, обсяг та вартість наданих послуг за договором про надання юридичних, маркетингових та інших послуг від 01.06.2009 має підтверджуватись, зокрема, підписаним сторонами актом наданих послуг, оскільки саме такий акт є належним та допустимим доказом, який підтверджує виконання Договору, надання послуг та їх прийняття іншою стороною за договором.
Однак, суд апеляційної інстанції зазначає, що наявні матеріали справи не містять, а учасниками справи не надано, відповідних актів виконаних робіт за договором про надання юридичних, маркетингових та інших послуг від 01.06.2009.
При цьому, як вже було вказано вище, такі акти було передано від ФОП Машкаренко С.Б. до ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" у відповідності до акту приймання-передачі документації за договором про відступлення права вимоги № 05/12 від 05.12.2011.
Колегія суддів вважає, що відсутність в матеріалах справи таких актів позбавляє суд можливості встановити, чи дійсно ФОП Машкаренко С.Б. було надано відповідні послуги, їх обсяг, вартість та обставини прийняття таких послуг ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності", відсутність зауважень (заперечень) з приводу обсягу, вартості тощо таких послуг, які були надані ФОП Машкаренко С.Б.
Слід також відзначити, що суд повинен оцінювати реальність господарської операції виключно за підтвердженими стороною даними про отримані і прийняті нею послуги, а тому колегія суддів вважає, що наявність лише самого договору, не може вважатись тим доказом, який достеменно свідчать про надання та прийняття відповідних послуг, оскільки за своїм змістом лише визначаються взаємні права та обов'язки сторін, однак не свідчать про прийняття послуг клієнтом, відсутність заперечень щодо їх обсягу та вартості тощо.
Крім того, суд апеляційної інстанції наголошує на тому, що учасниками справи, зокрема ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності", не надано, а наявні матеріли справи не містять інших належних та допустимих доказів, які б достеменно свідчили про реальність господарської операції за договором про надання юридичних, маркетингових та інших послуг від 01.06.2009.
Так, зі змісту договору про відступлення права вимоги № 05/12 від 05.12.2011 вбачається, що договір про надання юридичних, маркетингових та інших послуг від 01.06.2009, був укладений між сторонами з метою забезпечення господарської діяльності Клієнта по будівництву несамохідної баржі для перевезення шламу з подвійним бортом та дном, 1200ДВТ.
Втім, жодних доказів на підтвердження того, що ФОП Машкаренко С.Б. було надано такі послуги, зокрема але не виключно, акти виконаних робіт, проект щодо будівництва, висновки та інші документи щодо будівництву несамохідної баржі для перевезення шламу з подвійним бортом та дном, 1200ДВТ, наявні матеріали справи не містять, а учасниками справи не надано.
Судова колегія також відзначає, що суд першої інстанції під час розгляду даної справи ухвалою від 25.05.2021 встановивши необхідність у дослідженні оригіналів документів, а саме спірних договорів та додатків до них, а також усієї документації щодо виконання цих договорів та проведення за ними розрахунків; доказів на підтвердження виникнення передумов для проведення спірного зарахування зустрічних однорідних вимог (зокрема, але не виключно, доказів, доданих до супровідного листа відповідача-1 від 14.09.2020; актів наданих послуг, зазначених в акті приймання-передачі документації від 05.12.2011; договору про надання юридичних, маркетингових та інших послуг від 01.06.2009 та доказів виконання цього договору), зобов'язав відповідача-1 подати для дослідження судом наявні у нього оригінали вказаних документів.
Разом із тим, оригінали зазначених документів ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" до суду надані не були та не повідомлено про об'єктивну неможливість їх подання до суду.
Натомість ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" 30.06.2021 були подані до місцевого господарського суду пояснення, у яких висловлені заперечення щодо витребування судом таких доказів.
Щодо безпідставного витребування таких документів судом першої інстанції, ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" наголошує й в апеляційній скарзі.
Однак, колегія суддів зазначає, що з огляду на вищевказані обставини, як фактично свідчать про безоплатність відчуження боржником власного майна, дослідження таких доказів є об'єктивно необхідним, оскільки надало б можливість встановити реальність господарських операцій та дійсне виконання послуг за договором.
Окрім наведеного, судова колегія зазначає, що як було вірно зазначено місцевим господарським судом, в у наданій позивачем копії договору від 16.05.2011 № 16/05/11, а саме п. 2.2 строк оплати визначено "до 21 грудня 2011 року" (том 1 а.с. 10-12).
Однак, у копії договору від 16.05.2011 № 16/05/11, наданій ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності", зазначений пункт замінений іншим текстом: "до 31 грудня 2011 року" (том 1 а.с. 144-145).
А тому, колегія суддів не вбачає жодних процесуальних порушень у діях суду першої інстанції щодо витребування вищевказаних доказів, оскільки їх дослідження судом полягало у встановленні істини по справі, реальності та оплатності за вчиненими правочинами.
Навпаки, ухилення відповідача від надання таких доказів та не повідомлення суду про об'єктивну неможливість їх подання, свідчить про недобросовісну поведінку останнього.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що за відсутності доказів на підтвердження фактичного надання ФОП Машкаренко С.Б. будь-яких послуг боржнику, останній фактично безоплатно здійснив відчуження майна ДОК "ПД-20", та взяв на себе зобов'язання без реальних майнових дій іншої сторони.
При цьому, відчуження або фактично безоплатна передача майна боржника (плавдока ПД-20) відбулася саме у період, коли у боржника виникли обставини стійкої неплатоспроможності перед кредиторами, що свідчить про намагання боржника ухилитися від виконання грошових зобов'язань шляхом виведення активів від можливого звернення стягнення на ці активи на користь кредиторів.
Судова колегія вважає, що нехтуючи зазначеним вище положеннями чинного законодавства, сторони оспорюваних правочинів знівелювали економічну доцільність таких договорів та вчинили їх на шкоду кредиторам боржника, що прямо вказує на те, що договори були вчинені з метою зменшення активів боржника без будь-якої розумної ділової мети та економічного обґрунтування на невигідних для боржника умовах.
При укладенні договорів була відсутня економічна мета укладення оспорюваних договорів, боржник вчинив дії, спрямовані на відчуження майна, будучи достеменно обізнаним про необхідність виконання своїх зобов'язань перед кредиторами. Відтак, суд вказує, що означені договори купівлі-продажу та про зарахування зустрічних однорідних вимог були вчинені з метою зменшення активів боржника без будь-якої розумної ділової мети та економічного обґрунтування, при тому, на невигідних для боржника умовах, оскільки, за результатами такого відчуження останній не отримав жодних грошових коштів.
Боржник, як вже було вказано вище, відчужив майно у період існування значної кредиторської заборгованості, без отримання грошових коштів за таке відчуження (безоплатно), діяв очевидно недобросовісно та зловживав правами стосовно кредиторів, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредиторів і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Судова колегія також наголошує на тому, що одним з критеріїв фраудаторності правочину є визначення контрагенту, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов'язані або афілійовані юридичні особи).
Так, у даному випадку, як вже було вказано вище, ФОП Машкаренко С.Б. надав послуги ТОВ “ПОРТ-СЕРВІС» на суму 2 999 000 грн за договором про надання юридичних, маркетингових та інших послуг від 01.06.2009, а згодом відступив своє право вимоги за таким договором ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності".
Поряд з цим, як вбачається з наявного у матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (т.2, а.с. 207) ОСОБА_1 є засновником ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності".
Після набуття ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" права власності на спірне майно на підставі вищевказаних оспорюваних правочинів, зазначеним товариством у зв'язку і реорганізацією шляхом виділення нової юридичної особи ТОВ «ДОК-СЕРВІС», 10.09.2012 складено акт передачі, за яким на баланс ТОВ «ДОК-СЕРВІС» у тому числі прийнято поточні зобов'язання - 2999 тис.грн.
16.03.2013 здійснено реєстрацію права власності плавдоку ПД-20 у Державному судновому реєстрі Миколаївського морського торгового порту за ТОВ «ДОК-СЕРВ1С», запис реєстраційного номеру 554 від 16.05.2013 р., про що видано свідоцтво №000771 (том 2 а.с. 222-229).
Згідно з даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ТОВ «ДОК-СЕРВ1С» є правонаступником ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності", засновником, керівником та кінцевим бенефіціарним власником ТОВ «ДОК-СЕРВІС» є ОСОБА_1 (том 2 а.с. 207),.
Викладене беззаперечно свідчить про пов'язаність ФОП ОСОБА_1 з юридичними ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" та ТОВ «ДОК-СЕРВІС», оскільки такі особи мають одного кінцевого бенефіціарного власника. Наведене, на переконання суду, свідчить про цілковиту обізнаність кінцевого набувача майна про обставини, що зумовили набуття ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" права власності на майно банкрута, зокрема його вчинення безоплатно, в підозрілий період під час наявності значного розміру кредиторської заборгованості, що протирічить принципу розумності та добросовісності в господарських відносинах, та відповідно, свідчить про недобросовісність контрагента.
Таким чином, договори купівлі-продажу та про зарахування зустрічних однорідних вимог мають ознаки фраудаторного правочинну, що вчинено на шкоду кредиторам. Водночас, за висновками Верховного Суду, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
Колегія суддів зазначає, що вибуття майна з володіння власника на підставі фраудаторного правочину свідчить про відсутність у нього волі на законне відчуження цього майна, оскільки за таким правочином воля власника спрямована не на правомірну реалізацію свого права власності, а на зловживання ним для досягнення неправомірної цілі - завдання шкоди кредиторам та безпідставне зменшення своїх активів. Таким чином, наявність у спірних договорів ознак фраудаторного правочину, вказує на наявність підстав визнання його недійсним за підставами його невідповідності загальним засадам цивільного законодавства (ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України).
Слід звернути увагу, у контексті цього спору, на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі №904/7905/16: "Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов'язані, із зменшенням його платоспроможності), після виникнення у нього зобов'язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора".
З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що вчиненій сторонами правочини містять ознаки фраудаторності, оскільки укладені після виникнення у боржника зобов'язання, безоплатно, що є очевидно недобросовісними діями та зловживанням правами стосовно кредиторів.
Частиною третьою статті 41 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (статті 321, 319 Цивільного кодексу України).
Одним із судових способів захисту речових прав є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація). Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Так, відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 Цивільного кодексу України, у частині першій якої зазначено, що в разі якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Згідно з частиною третьої статті 388 Цивільного кодексу України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках
Як зазначено в постанові Верховного Суду від 05.06.2019 № 926/1288/18, для правильного застосування положень статті 387 та пункту 3 частини першої статті 388 Цивільного кодексу України, суду необхідно встановити: хто саме є власником чи володільцем спірного майна на момент звернення з позовом до суду; хто саме був власником майна на момент такого вибуття вказаного майна поза волею наведеної особи; яким саме шляхом вибуло спірне майно з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, і що це вибуття вказаним шляхом сталося саме не з волі зазначених осіб.
До предмету доказування за віндикаційним позовом входить також і встановлення факту наявності спірного майна у незаконному володінні відповідача на час звернення з позовом до суду.
Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, від волевиявлення власника щодо вибуття майна, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, а також від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22)).
Отже, власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є його останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись для повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було надалі відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення позову про витребування майна до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених, зокрема, статтями 387 та 388 Цивільного кодексу України.
Така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц.
Вищенаведене, на переконання колегії суддів, свідчать про обґрунтованість та доведеність заявлених позовних вимог.
Разом з цим, суд апеляційної інстанції зазначає, що під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідачем ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" було подано до суду заяву про застосування до спірних правовідносин строків позовної давності.
Так, на переконання відповідача, строк позовної давності у даній справі має починати перебіг з моменту укладення оспорюваного правочину, а саме з 16.05.2011, та відповідно сплив 16.05.2014. В свою чергу, із позовом до суду позивач звернувся 26.02.2020, тобто з пропуском строку позовної давності та без зазначення обґрунтованих підстав його пропуску.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32; далі - Конвенція), право на доступ до суду (що є одним із елементів права на справедливий суд) не є абсолютним: воно допускає певні обмеження і, зокрема, часові ліміти, встановлювані інститутом позовної давності. «Існування позовної давності per se не є несумісним із Конвенцією» (рішення у справі «Фінікаріду проти Кіпра» (Phinikaridou v. Cyprus), заява № 23890/02, від 20.12.2007).
ЄСПЛ у своїх рішеннях також зазначав, що для того, щоб те або інше обмеження права на суд (в тому числі обмеження цього права строками давності) вважалося виправданим, мають бути додержані такі умови: 1) таке обмеження має мати національне підґрунтя; 2) обмеження не повинно перешкоджати доступу до суду у такий спосіб чи такою мірою, щоб зводили нанівець саму сутність цього права; 3) таке обмеження повинно мати легітимну мету; 4) має бути забезпечено належне пропорційне співвідношення між використаними засобами та поставленою метою.
ЄСПЛ наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність та остаточність; захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів; запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; рішення від 20.09.2011 за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»).
Тобто застосування позовної давності має легітимну мету.
Так, стаття 256 ЦК визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК).
Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК і за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК).
Отже, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», наведених у статті 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Наслідки спливу позовної давності визначено у статті 267 ЦК, за змістом якої, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина 3). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4). Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина 5).
Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (стаття 267 ЦК) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини стосовно того, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу за відсутності поважних причин щодо пропущення. При цьому суд має повно з'ясувати усі обставини, пов'язані з фактом обізнаності та об'єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.
Колегія суддів зазначає, що Верховний Суд у складі суддів палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 14.05.2025 по справі №15/68-10(902/1563/23) вирішуючи питання про визначення початку перебігу та порядку обчислення позовної давності у спорі про витребування майна в межах провадження у справі про банкрутство дійшов наступних висновків.
Визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права (постанова Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі № 5011-32/13806-2012).
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні чинники (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) (стаття 261 ЦК України).
До позовних вимог про визнання недійсними договорів та витребування майна на підставі статей 203, 215, 387, 388 ЦК України застосовується загальна позовна давність у три роки (стала правова позиція Великої Палати Верховного Суду, наведена в постановах від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 05.12.2018 у справі № 522/2201/15-ц, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 911/926/17, від 23.01.2019 у справі № 916/2130/15, від 23.01.2019 у справі № 910/2868/16, від 08.03.2023 у справі № 904/3214/18 (922/2714/20) тощо).
Звертаючись до правової позиції, сформульованої в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 23.04.2019 у справі № Б-19/207-09 (у правовідносинах за вимогами ліквідатора фізичної особи - підприємця про витребування з володіння фізичної особи - громадянина та визнання права власності на майно банкрута, з підстав визнання судом недійсними результатів аукціону, на якому був здійснений продаж майна банкрута, та договору купівлі-продажу майна, укладеного між арбітражним керуючим і переможцем аукціону), суд зазначає, що для суб'єкта підприємницької діяльності як сторони правочину (договору) днем початку перебігу позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Аналогічна правова позиція наведена в постановах Верховного Суду від 07.02.2019 у справі № 910/2966/18, від 21.07.2021 у справі № 910/8137/19 (910/13186/20), від 02.08.2022 у справі № 5004/1694/11 (903/699/21), від 08.03.2023 у справі № 904/3214/18 (922/2714/20) тощо.
Крім того, колегія суддів, звертаючись до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, зазначає, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.
Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.
Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.
Отже, враховуючи наведені правові позиції та встановлені судом апеляційної інстанції обставини, колегія суддів вважає, що належним моментом початку перебігу строку позовної давності у цій справі є 16.05.2011 - дата укладення боржником договору купівлі-продажу майна, оскільки саме з цієї дати останній довідався або міг довідатися про порушення його права.
Ураховуючи встановлену статтею 257 ЦК України загальну позовну давність тривалістю у три роки та факт звернення позивача із позовом про визнання недійсним правочину та застосування наслідків такої недійсності 26.02.2020, колегія суддів констатує, що у даному випадку мав місце сплив позовної давності, про застосування якої заявив відповідач.
При цьому, колегія суддів відзначає, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення арбітражного керуючого (ліквідатора) до суду із заявою про захист інтересів боржника. Тому при визначенні початку перебігу позовної давності у спорі за вимогами боржника/арбітражного керуючого не допускається врахування як обставин (дати) порушення провадження у справі про банкрутство та дати призначення (заміни кандидатури) арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), оскільки ні Закон про банкрутство (положення якого втратили чинність), ні чинний Кодекс України з процедур банкрутства не встановлюють спеціальних норм про позовну давність (у тому числі щодо звернення до суду арбітражного керуючого із заявою про визнання недійсними правочинів, укладених боржником). Отже, до цих правовідносин застосовуються загальні норми позовної давності (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13.01.2016 у справі № 922/5094/14).
При тлумаченні вимог щодо початку перебігу позовної давності слід керуватися тим, що перебіг позовної давності починається від дня, коли про відповідні обставини, тобто про порушення права, дізналася або могла довідатися особа, що є носієм права, а не інша особа, у тому числі й та, якій за законом надано повноваження із захисту цього права. У справах про банкрутство цією особою є арбітражний керуючий, на якого за законом на підставі рішення суду покладаються обов'язки та надаються повноваження розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора. При цьому і в разі пред'явлення у межах справи про банкрутство позову самою особою, право якої порушене (боржником), і у разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, якою може бути арбітражний керуючий, перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Іншого правила щодо визначення початку перебігу позовної давності не містять ні частина перша статті 261 ЦК України, ні норми спеціального закону, що регулюють порядок вирішення спорів у справі про банкрутство (відповідна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 05.03.2020 у справі № 14/325"Б").
З огляду на наведене, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи позивача та мотиви оскаржуваного рішення про відхилення заяви про застосування позовної давності у спірних правовідносинах та висновок, що відповідний строк не був пропущений позивачем з підстав виникнення права на позов у цій справі з моменту прийняття ухвали Заводського районного суду м. Миколаєва від 27.02.2018 у справі №487/6798/17, оскільки у даному випадку такий строк обчислюється саме з момент укладення оспорюваного правочину.
Відтак, з урахуванням дати укладення оспорюваного договору, як вже було вказано вище, строк позовної давності щодо заявлених позовних вимог сплив 16.05.2014.
Поряд із цим колегія суддів зазначає про таке.
Позивач, заперечуючи аргументи відповідача щодо застосування позовної давності у спірних правовідносинах подав заяву про визнання поважними причин пропуску позовної давності (т.1, а.с. 238-241).
Заява обґрунтована такими причинами пропуску позовної давності:
- з моменту визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, керівництвом боржника не передавалась ліквідатору будь-яка документація підприємства, а тому ліквідатор отримував інформацію про майновий стан боржника лише від органів статистики та податкової служби, а тому отримати інформацію про реальний майновий стан боржника та вартість його майнових активів на момент початку ліквідаційної процедури не було можливим;
- ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 27.02.2018 у справі №487/6798/17 було встановлено обставини, які свідчать про те, що директор боржника діяв не в інтересах кредиторів;
- з названої ухвали ліквідатор також дізнався про те, що ціна майна доку ПД-20, за якою боржник його придбав 27.12.2010 становила 5 045 000 грн, в той час як за оспорюваним договором купівлі-продажу цього ж майна, його було відчужено за 2 999 000 грн.
З приводу наведених аргументів поважності причин пропуску строку позовної давності, колегія суддів зазначає, що за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб'єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержати від боржника виконання зобов'язання як у судовому, так і в позасудовому порядку.
Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що відбулися у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти росії").
Водночас відповідно до частини п'ятої статті 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Отже, якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму ЦК України).
При цьому позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, тому за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист лише у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.
У наведених висновках колегія суддів звертається до сталої правової позиції Великої Палати Верховного Суду, що викладена в постанові від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18, пункт 23.6) та в постанові від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункти 61, 62), від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19, пункти 5.43, 5.44) та у справі № 911/3677/17 (провадження №12-119гс19, пункти 6.43, 6.44), від 11.10.2023 у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21).
Вирішуючи питання про поважність причин пропуску позовної давності при зверненні за захистом порушеного права, суди мають виходити з їх об'єктивного, а не суб'єктивного характеру, тобто з обставин, які підтверджують ці причини та вказують на існування об'єктивної перешкоди для позивача вчасно звернутись за захистом порушеного права.
Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу. При цьому поважними причинами у разі пропущення позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.
Отже, питання щодо поважності зазначених причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (пункт 23.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18)).
При цьому саме на позивача покладено обов'язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин.
Обов'язок позивача довести ці обставини також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести відсутність об'єктивних перешкод для вчасного звернення позивача з вимогою про захист порушеного права.
Тому суду з урахуванням положень статей 3, 13 ЦК України ("Загальні засади цивільного законодавства", "Межі здійснення цивільних прав") належить також оцінити добросовісність поведінки як позивача, так і відповідача (відповідачів) протягом всього періоду з моменту виникнення права на захист порушеного права (права на позов) і до моменту звернення з позовом з огляду на характер спірних правовідносин між сторонами, особливості їх нормативного регулювання: надані сторонам права та покладені на них обов'язків тощо.
У наведених висновках суд апеляційної інстанції звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 21.03.2018 у справі № 910/27026/14, від 08.05.2018 у справі № 911/2534/17, від 15.05.2018 у справі № 922/2058/17, від 19.09.2018 у справі № 911/2817/17, від 23.07.2019 у справі № 910/9077/18, від 25.07.2019 у справі № 910/14803/17, від 17.09.2019 у справі № 910/14469/18, від 22.10.2019 у справі № 910/2968/18, від 03.12.2019 у справі № 916/2553/18, від 23.01.2020 у справі № 916/2128/18, від 09.02.2021 у справі № 5023/5507/12, від 01.06.2021 у справі № 910/9544/19, від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, від 30.06.2021 у справі № 172/260/16-ц (провадження № 61-3024св19), від 01.07.2021 у справі № 363/848/17 (провадження № 61-4515св19), від 25.08.2021 у справі № 5/92б (905/355/20), від 24.11.2022 у справі № 44/610-б-43/145, від 08.11.2023 у справі № Б8/065-12 (911/229/22), від 21.05.2024 у справі № 905/701/23 тощо.
Як вже було вказано вище, перебіг позовної давності щодо заявлених позовних вимог почався 16.05.2011 та з урахуванням положень статті 267 ЦК України сплив 16.05.2014.
В той же час, з позовною заявою про визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності заявник (позивач) звернувся до суду лише 26.02.2020, тобто більш ніж через дев'ять років після того, як він довідався або міг довідатися про порушення його прав, та після шести років після спливу строків позовної давності.
При цьому, на переконання колегії суддів, ані у позовні заяві, ані в інших заявах по суті справи, заявник (позивач) жодним чином, із посиланням на відповідні докази, не обґрунтував неможливість своєчасного звернення із таким позовом до суду або наявність об'єктивних, не залежних від нього обставин, як дійсно зумовили пропуск такого строку, та відповідно наявність підстав для визнання таких причин судом поважними.
Судова колегія наголошує на тому, що застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що відбулися у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.
А тому, на переконання колегії суддів, потенційне визнання поважними причин пропуску заявником (позивачем) строку позовної давності на звернення із даним позовом зі спливом значного періоду (дев'ять років з моменту укладення договору та шість років після спливу строків позовної давності), без надання належних та допустимих доказів на підтвердження об'єктивної неможливості своєчасного звернення до суду, буде свідчити про порушення принципу юридичної визначеності і остаточністі, а також позбавить законного права правопорушника (відповідача) уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Колегія суддів вважає, що наведені заявником (позивачем) причини пропуску позовної давності не є обґрунтованими та не можуть бути взяті судом до уваги, з огляду на таке.
Як вже було вказано вище, справа про банкрутство ТОВ "Порт-Сервіс" була порушена ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 02.11.2012, а постановою Господарського суду Миколаївської області від 02.11.2017 визнано ТОВ "Порт-Сервіс" банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру та призначено ліквідатором боржника арбітражного керуючого Пляку С.В.
Наявні матеріали справи свідчать про те, що 17.05.2018 арбітражний керуючий Пляка С.В. звернувся до Господарського суду Одеської області, в межах справи про банкрутство ТОВ "Порт-Сервіс", з заявою про визнання договору недійним та застосування наслідків недійсності правочину (т. 2, а.с. 40-42).
В даній заяві арбітражний керуючий просив суд:
- визнати недійним Договір купівлі-продажу № 16/05/11 від 16.05.2011, укладений між ТОВ “ПОРТ-СЕРВІС» та ТОВ ЮФ “Центр консультацій з питань господарської діяльності»;
- визнати недійсним рішення власника ТОВ ЮФ “Центр консультацій з питань господарської діяльності» про внесення несамохідного плавучого доку “ПД-20» до статутного капіталу ТОВ “ДОК-СЕРВІС»;
- визнати право власності ТОВ “ПОРТ-СЕРВІС» на несамохідний плавучий док “ПД-20»;
- застосувати наслідки недійсності правочину та зобов'язати ТОВ “ДОК-СЕРВІС» передати в натурі ТОВ “ПОРТ-СЕРВІС» на несамохідний плавучий док “ПД-20»;
- зобов'язати Капітана Миколаївського морського порту надати документи, на підставі яких зареєстровано право власності на несамохідний плавучий док “ПД-20» за ТОВ “ДОК-СЕРВІС»;
- зобов'язати Державного реєстратора Миколаївської міської ради надати рішення власника ТОВ ЮФ “Центр консультацій з питань господарської діяльності» про внесення несамохідного плавучого доку “ПД-20» до статутного капіталу ТОВ “ДОК-СЕРВІС».
Даний позов був обґрунтований тим, що правочин щодо відчуження майна, а саме купівлі-продажу № 16/05/11 від 16.05.2011, укладений між ТОВ “ПОРТ-СЕРВІС» та ТОВ ЮФ “Центр консультацій з питань господарської діяльності», був вчинений на безоплатній основі, що підтверджується наданою ПАТ «Банк Кредит Дніпро» до суду першої інстанції 05.03.2015 заявою з якої вбачається, що оплата за таким договором не здійснювалась на рахунок боржника.
До вказаної заяви арбітражний керуючий Пляка С.В. додав, зокрема, договір купівлі-продажу № 16/05/11 від 16.05.2011 та заяву ПАТ «Банк Кредит Дніпро» від 05.03.2015.
Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 10.07.2018 по справі №5016/2351/2012(18/58) заяву ліквідатора ТОВ "Порт-Сервіс" від 17.05.2018 про визнання угоди недійсною та застосування наслідків недійсності правочину - залишено без розгляду.
Колегія суддів також наголошує, що ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 12.02.2015 у межах справи №5016/2351/2012(18/58) про банкрутство ТОВ "Порт-Сервіс", серед іншого, зобов'язано Публічне акціонерне товариство «Банк Кредит Дніпро» надати суду відомості стосовно здійснення оплати за договором купівлі - продажу плавдоку ПД-20 від 16.05.2011р. (банківську виписку чи ін.).
На виконання вимог даної ухвали, «Банк Кредит Дніпро» подано заяву від 05.03.2025 в якій повідомило про те, що оплата за договором купівлі - продажу плавдоку ПД-20 від 16.05.2011р. по рахункам відкритим в ПАТ «Банк Кредит Дніпро» на ім'я ТОВ "ПОРТ-СЕРВІС" та ТОВ ЮФ "Центр консультацій з питань господарської діяльності" не здійснювалась. Платежі за таким призначенням не проводились. Такі кошти на рахунок ТОВ "ПОРТ-СЕРВІС" не перераховувались.
Вищенаведене, на переконання колегії суддів свідчить про те, що позивачеві, зокрема й в особі ліквідатора, було достеменно відомо про наявність оскаржуваного договору, його зміст, а також відсутність оплати за таким договором.
Колегія суддів вважає необґрунтованими посилання арбітражного керуючого на те, що з моменту визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, керівництвом боржника не передавалась ліквідатору будь-яка документація підприємства, оскільки як вже було вказано вище та підтверджується наявними матеріалами справи, арбітражний керуючий був обізнаний про наявність договору купівлі-продажу № 16/05/11 від 16.05.2011 та самостійно залучив його копію до заяви про визнання його недійсним, яка була подана до суду першої інстанції 17.05.2018. Також, як вже було вказано вище, арбітражний керуючий Пляка С.В. знав про безоплатність такого договору про що також зазначив у заяві поданій до суду першої інстанції.
Отже, не передання керівництвом боржника арбітражному керуючому відповідної документації не стало на заваді обізнаності ліквідатора про наявність оспорюваного договору та наявності підстав для визнання його недійсним.
Щодо посилання арбітражного керуючого Пляки С.В. на обставини встановлені ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 27.02.2018 у справі №487/6798/17, колегія суддів зазначає таке.
Як вбачається зі змісту поданої до суду першої інстанції 26.02.2020 заяви про визнання договору купівлі-продажу №16/05/11 від 16.05.2011 недійсним та застосування наслідків недійсності правочину, арбітражний керуючий взагалі не посилався на наявність такої ухвали та обставини встановлені судом в такій ухвалі.
Натомість, заява була обґрунтована лише укладенням договору про зарахування зустрічних позовних вимог поза межами строку оплати визначеного договором купівлі-продажу та наявністю заяви ПАТ «Банк Кредит Дніпро» від 05.03.2015 про відсутність оплати за таким договором.
Жодних заяв про уточнення, зміну, доповнення позовних вимог, які б містили додаткове обґрунтування позовних вимог, зокрема із посиланням на обставини встановлені судом в ухвалі Заводського районного суду м. Миколаєва від 27.02.2018 у справі №487/6798/1, арбітражний керуючий Пляка С.В. до суду першої інстанції не подавав.
До того ж колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду зазначає, як вже було вказано вище, як про наявність оспорюваного договору купівлі-продажу №16/05/11 від 16.05.2011, так й про підстави які свідчать про його недійсність, арбітражний керуючий дізнався не з ухвали Заводського районного суду м. Миколаєва від 27.02.2018 у справі №487/6798/17, а значно раніше, з документів які були наданні ПАТ «Банк Кредит Дніпро» та безпосередньо арбітражним керуючим Плякою С.В. до заяви про недійсність угоди.
Наведене в сукупності свідчить про те, що наведені позивачем в особі арбітражного керуючого Пляки С.В. обставини не є поважними причинами пропуску строку позовної давності.
Також не наведено позивачем в особі арбітражного керуючого Пляки С.В. жодних обґрунтованих підстав, як посиланням на відповідні докази, які б свідчили про об'єктивну неможливість звернення із даним позовом до суду після прийняття Господарським судом Миколаївської області ухвали від 10.07.2018 по справі №5016/2351/2012(18/58) про залишення заяви ліквідатора ТОВ "Порт-Сервіс" від 17.05.2018 про визнання угоди недійсною та застосування наслідків недійсності правочину без розгляду.
За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність та остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає, що позивачем було пропущено строк позовної давності на звернення із позовними вимогами у цій справі, а наведені обставини пропуску такого строку не визнаються, та не можуть бути визнані судом обставинами, які об'єктивно перешкоджали б чи унеможливлювали звернення із такими вимогами до суду, а отже не є поважними, що відповідно до наведених приписів чинного законодавства є підставою для відмови у задоволенні позову.
Разом з цим, судова колегія відхиляє доводи апелянта про допущення судом першої інстанції порушення норм процесуального права під час прийняття оскаржуваного рішення, з огляду на таке.
Статтею 277 ГПК України передбачено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: 1) справу розглянуто неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими, якщо апеляційну скаргу обґрунтовано такою підставою; 3) справу (питання) розглянуто господарським судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою; 4) суд прийняв судове рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі; 5) судове рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні; 6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу; 7) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Однак, у даному випадку скаржником не наведено таких порушень судом першої інстанції норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду.
Колегія суддів зазначає, що у даному випадку дійсно мало місце не надання заявником (позивачем) під час звернення до суду доказів сплати судового збору у законодавчо визначеному розмірі, однак такий недолік був усунений в процесу розгляду справи шляхом надання таких доказів до суду.
Не знайшли свого підтвердження й доводи апелянта про безпідставне витребування судом першої інстанції доказів у відповідача, оскільки як вже було вказано вище, таке витребування було зумовлено необхідністю встановлення обставин по справі, зокрема надання послуг за вчиненими правочинами та їх оплатності.
Щодо тривалого складання судом першої інстанції повного тексту оскаржуваного рішення, колегія суддів зазначає, що в оскаржуваному рішенні місцевий господарський суд зазначив, що складання повного тексту поза межами законодавчо визначеного строку пов'язано із складністю справи та тривалими повітряними тривогами по місту Миколаєву.
Згідно з статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
По справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, оскаржуване рішення скасуванню із прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції здійснено на підставі ст. 129 ГПК України.
Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -
1. Апеляційну скаргу задовольнити.
2. Рішення Господарського суду Миколаївської області від 27.01.2025 по справі №5016/2351/2012(18/58)(915/211/20) - скасувати.
3. У задоволенні позову відмовити повністю.
4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “ПОРТ-СЕРВІС» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю юридична фірма “Центр консультацій з питань господарської діяльності» 6810 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
5. Доручити Господарському суду Миколаївської області видати відповідний наказ із зазначенням необхідних реквізитів сторін.
Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.
Повний текст постанови складено та підписано 03.07.2025.
Головуючий суддя Аленін О.Ю.
Суддя Принцевська Н.М.
Суддя Таран С.В.