Справа № 227/3203/23
(2/199/1097/25)
(заочне)
11.06.2025 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпра
у складі головуючого судді - Авраменка А.М.,
при секретарі судового засідання - Циганок К.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - органі опіки та піклування Добропільської міської ради Донецької області, про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів на утримання дитини, -
13 листопада 2023 року до Добропільського міськрайонного суду Донецької області звернулась позивач із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого послалась на те, що у сторін від нині розірваного шлюбу є спільна дитина - дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після розірвання шлюбу рішення суду від 10 червня 2020 року відповідач ніколи самостійно не дзвонив, не приїжджав до дитини, не відвідував її, не цікавився потребами дитини, її фізичним та моральним розвитком, не брав участі у вихованні дитини. Також відповідач не надає жодної матеріальної допомоги та виховання та розвиток дитини, систематично нехтуючи батьківськими правами. Відповідач залишився проживати на тимчасово окупованій території України - АДРЕСА_1 . На даний час позивач уклала другий шлюб, від якого має дитину - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Теперішній чоловік має намір усиновити дитину сторін, з якою склались добрі сімейні стосунки. Також позивач за викладених обставин позбавлена можливості отримати згоду відповідача на вивіз дитини за кордон на лікування, навчання, участь у дитячих змаганнях, фестивалях, спортивних заходах, оздоровлення та відпочинку, а також задля забезпечення безпеки дитини, оскільки в Україні введено воєнний стан та ведуться бойові дії. За таких обставин позивач просить суд позбавити відповідача батьківських прав щодо спільної дитини сторін. Крім того, позивач просить стягнути з відповідача аліменти на утримання дитини в розмірі частини від усіх видів доходу платника аліментів.
Ухвалою Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 14 листопада 2023 року витребувано з Міністерства соціальної політики України інформацію з Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб щодо відповідача.
Ухвалою Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 27 грудня 2023 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі, яку вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 26 січня 2024 року підготовче провадження у справі закрито, а справу призначено до судового розгляду по суті.
На підставі рішення Вищої ради правосуддя від 24 вересня 2024 року №2797/0/15-24 про зміну територіальної підсудності Добропільського міськрайонного суду Донецької області до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська надійшли матеріали вищевказаної цивільної справи 04 грудня 2024 року, здійснено автоматизований розподіл цієї цивільної справи, яку у відповідності до ст.ст.14, 33, 34 ЦПК України передано для розгляду судді Авраменко А.М.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 грудня 2024 року витребувано у Міністерства соціальної політики України інформацію є Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 06 грудня 2024 року прийнято до провадження цивільну справу, яку вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження з викликом сторін спочатку.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 24 лютого 2025 року, постановленою без оформлення окремим процесуальним документом, однак із занесенням до протоколу судового засідання, підготовче провадження закрито, а справу призначено до судового розгляду по суті.
В судове засідання учасники справи не заявились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись, від позивача до суду надійшли заяви про розгляд справи за її відсутності та підтримання позовних вимог в повному обсязі, відповідач правом на подання відзиву не скористався.
За таких обставин, керуючись положеннями ст.ст.211, 223, 240, 280 ЦПК України, суд вважає за можливе провести судове засідання та здійснити розгляд справи по суті за наведеної явки учасників справи в заочному порядку відповідно до Глави 11 Розділу ІІІ ЦПК України, а також без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного запису у відповідності до положень ст.247 ч.2 ЦПК України.
Дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.
Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
В судовому засіданні встановлено, що сторони в період з 23 січня 2015 року по 07 серпня 2020 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають спільну дитину - дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копіями свідоцтв про шлюб та народження, копією рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.
Згідно копії побутової характеристики на позивача, остання характеризується позитивно.
24 липня 2021 року позивачем укладено другий шлюб з ОСОБА_5 , від якого у подружжя народилась дитина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копіями свідоцтв про шлюб та народження.
Згідно копії акту обстеження матеріально-побутових умов проживання родини від 05 вересня 2023 року, позивач та спільна дитина сторін разом з новою родиною позивача мешкають разом за адресою АДРЕСА_2 , відповідач мешкає окремо.
Також судом встановлено, що відповідач, проживаючи окремо від дитини сторін, належної та достатньої матеріальної допомоги на утримання спільної дитини сторін не надає, в позасудовому порядку сторони не досягли домовленості щодо участі відповідача у матеріальному забезпеченні спільної дитини сторін. В той же час, відповідач є працездатною особою, доказів наявності в нього інших дітей та утриманців, а також об'єктивних перешкод для сплати аліментів на дитину стороною відповідача не подано, а судом не встановлено, як і доказів звільнення позивача від сплати аліментів. Таким чином відповідач спроможний сплачувати аліменти на дитину, хоча належним чином цього не здійснює.
При цьому, органом опіки та піклування визначено неможливим надати суду висновок про доцільність/недоцільність позбавлення відповідача батьківських прав щодо спільної дитини сторін, оскільки відповідач проживає на тимчасово окупованій території України. Дані обставини підтверджуються копією листа органу опіки від 08 серпня 2023 року, а також копією висновку органу опіки від 28 лютого 2024 року.
Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані нормами Конституції України, СК України, Закону України «Про охорону дитинства», Конвенцією про права дитини, прийнятою 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 року, підписану Українською РСР 21 лютого 1990 року та ратифікованою постановою ВР №789-XII від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція про права дитини).
Так, відповідно до ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Аналогічна за змістом норма міститься в ст.27 Конвенції про права дитини.
Згідно ст.51 Конституції України, ст.180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
За змістом ст.150 СК України, ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя та праці.
За змістом ст.11 Закону України «Про охорону дитинства», ст.141 СК України кожна дитина має право на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до ст.157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні.
За змістом ст.12 Закону України «Про охорону дитинства», ст.155 СК України батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов'язків відповідно до закону.
Нормою ст.164 ч.1 п.2, ч.ч.2-4 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він, в тому числі, ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти. З цієї підстави мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав лише у разі досягнення ними повноліття. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них. Під час ухвалення рішення про позбавлення батьківських прав суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім'ї (особи) у разі здійснення такого супроводу.
Згідно ст.165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Статтею 19 СК України передбачено, що при розгляді судом спорів щодо позбавлення батьківських прав обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
За змістом ст.7 СК України, ст.3 Конвенції про прав дитини регулювання сімейних відносин, зокрема судами, має здійснюватися з максимально можливим та першочерговим урахуванням і забезпеченням інтересів дитини.
За змістом ст.ст.12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не можу ґрунтуватись на припущеннях.
Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності та взаємозв'язку, суд вважає їх належними, допустимими, достовірними та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.
Аналізуючи встановлені судом на підставі таких доказів фактичні обставини в контексті наведених вище норм законодавства, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.
Так, батьки можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо своєї дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених ст.164 СК України. Тлумачення п.2 ч.1 ст.164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. При цьому, батьки, питання про позбавлення батьківських прав яких вирішується судом із вказаної підстави, мають бути повнолітніми. За змістом, характером та значенням як для батька (матері), так і для дитини правових наслідків позбавлення батьківських прав, передбачених ст.166 СК України, позбавлення батьківських прав є винятковою мірою. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Крім того, зазначені чинники, повинні мати систематичний та постійних характер.
Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише при наявності вини у діях батьків.
Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України» (заява №31111/04) наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також міг свідчити про його інтерес до дитини. У рішенні від 16 липня 2015 року справі «Мамчур проти України» (заява №10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
Зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин. При цьому за положенням ст.19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
При вирішенні такої категорії спорів необхідно враховувати, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, який підлягає застосуванню лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку.
Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків.
Аналізуючи встановлені в ході розгляду справи факти у контексті позбавлення батьківських прав, необхідно також враховувати, що позбавлення батьківських прав на дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.
Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який слід розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків.
Аналогічний наведеному вище правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 02 листопада 2020 року по справі №552/2947/19, від 11 вересня 2020 року по справі №357/12295/18, від 11 вересня 2020 року по справі №371/693/18, від 29 квітня 2020 року по справі №522/10703/18, від 13 квітня 2020 року по справі №760/468/18, від 11 березня 2020 року по справі №638/16622/17, від 02 жовтня 2019 року по справі №461/7387/16-ц, від 08 травня 2019 року по справі №409/1865/17-ц, від 29 січня 2020 року по справі №756/1967/16-ц, від 17 червня 2021 року по справі №643/7876/18, від 28 липня 2021 року по справі №554/9586/19, від 27 квітня 2022 року по справі №753/73/20, від 16 лютого 2022 року по справі №219/5297/20, від 02 серпня 2022 року по справі №743/269/21. Судова практика щодо застосування положень ст.164 СК України є усталеною. Крім того, схожий підхід до вирішення питання про позбавлення батьківських прав роз'яснено в п.п.15, 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення батьківських прав» №3 від 30 березня 2007 року.
Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Наведене узгоджується з правовим висновком щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №402/428/16-ц.
Передбачена частинами четвертою та п'ятою ст.19 СК України обов'язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі, якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами. Якщо з тих чи інших причин орган опіки та піклування відмовиться надати свій висновок у справі, де за приписами частин четвертої та п'ятої ст.19 СК України надання ним такого висновку є обов'язковим, ця обставина не означає неможливості розгляду та вирішення спору. Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступу до правосуддя і означав би порушення положень ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Такий правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2023 року по справі №523/19706/19, від 07 травня 2025 року по справі №641/6927/21.
За змістом ст.ст.12, 13, 76, 81, 89 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не можу ґрунтуватись на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. У постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі №917/2101/17, від 18 березня 2020 року по справі №129/1033/13-ц.
Верховний Суд у своїх правових позиціях зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі №645/5557/16-ц).
Таким чином, аналізуючи встановлені судом фактичні обставини з урахуванням на наведені вище норми законодавства, правові висновки судів касаційної інстанції та усталену судову практику, суд приходить до висновку, що позбавлення відповідача батьківських прав відносно спільної дитини сторін, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого за обставин цієї справи не доведена. Позивач, посилаючись на те, що відповідач фактично після розірвання шлюбу сторін самоусунувся від виконання своїх батьківських обов'язків щодо спільної дитини сторін, в якості доказів обґрунтованості таких тверджень та правомірності заявлених позовних вимог про позбавлення позовних вимог подала суду лише копії скріншотів переписки у месенджері, зі змісту якої вбачається лише наявність конфліктних відносин між учасниками переписки, намагання одного з ним отримати від іншого копії позову з додатками. Натомість прямої відмови відповідача від виконання своїх батьківських обов'язків щодо дитини сторін, небажання останнього брати участь у вихованні, утриманні дитини тощо така переписка не містить, а отже не є і не може бути єдиним та самодостатнім доказом на підтвердження позовних вимог позивача про позбавлення батьківських прав. Решта поданих позивачем доказів лише підтверджує розірвання шлюбу сторін, наявність у сторін спільної дитини, позитивно характеризує позивача, підтверджує створення позивачем нової родини та народження другої дитини, проживання відповідача окремо від позивача та їх спільної дитини. Такі докази не є доказами ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків як підстав для позбавлення його батьківських прав. Бажання ж нового чоловіка позивача усиновити спільну дитину сторін за змістом ст.164 СК України не є підставою для задоволення позовних вимог про позбавлення батьківських прав. Відтак, підсумовуючи вищевикладене, твердження позивача про самоусунення відповідача від виконання його батьківських обов'язків, з огляду на неподання належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів на підтвердження таких тверджень, суд може сприймати лише як припущення, на яких суд у відповідності до ст.81 ч.6 ЦПК України не може ґрунтувати своє рішення. Отже, позовні вимоги про позбавлення батьківських через їх недоведеність задоволенню не підлягають.
Вирішуючи позовні вимоги про стягнення аліментів на утримання спільної дитини сторін, суд виходив з наступного.
Так, відповідно до ст.18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Способом захисту сімейних прав та інтересів зокрема є примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку.
Згідно ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Аналогічні положення містить ст.27 Конвенції про права дитини, якою також визначено, що батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
За змістом ст.ст.141, 180 СК України, ст.11 Закону України «Про охорону дитинства» батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, такий обов'язок є рівним для обох батьків, а розірвання шлюбу між ними, проживання батьків окремо від дитини не звільняє від даного обов'язку щодо дитини.
Згідно ст.181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Відповідно до ст.183 СК України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
Нормою ст.182 СК України встановлено, що при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.
Згідно норми ст.191 СК України аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову.
Положеннями ст.7 СК України визначено, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Схожі за змістом положенням містить ст.3 Конвенція про прав дитини.
Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності та взаємозв'язку, суд вважає їх належними, допустимими, достовірними та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.
Аналізуючи встановлені судом на підставі таких доказів фактичні обставини в контексті викладених норм законодавства, враховуючи, що відповідач є батьком спільної з позивачем дитини - дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яку зобов'язаний утримувати до досягнення повноліття, однак регулярної та достатньої матеріальної допомоги на утримання своєї дитини не надає, хоча об'єктивних перешкод для цього або визначених законом, зокрема нормами ст.ст.188, 190 СК України, підстав для звільнення відповідача від обов'язку утримувати дитину, припинення права на аліменти тощо судом не встановлено, суд вважає позовні вимоги про стягнення аліментів на дитину обґрунтованими і таким що підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат по справі, які складаються зі сплаченого позивачем при зверненні до суду судового збору за вимогу про позбавлення батьківських прав, керуючись положеннями ст.ст.133, 141 ЦПК України, приймаючи до уваги, що позивач на підставі ст.5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору за позовною вимогою про стягнення аліментів, враховуючи результат розгляду позовних вимог, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь держави судовий збір з позовною вимогою про стягнення аліментів в розмірі 1073,6 гривень.
На підставі викладеного та керуючись ст.51 Конституції України, ст.ст.8, 11, 12, 27 Закону України «Про охорону дитинства», ст.ст.3, 27 Конвенцією про права дитини, ст.ст.7, 18, 19, 141, 150, 155, 157, 164, 165, 166, 180-183, 191, 192 СК України, ст.ст.2, 5, 12, 13, 76-82, 89, 95, 133, 141, 223, 258, 259, 263-265, 268, 273, 280, 281, 289, 352, 354, 355 ЦПК України, суд -
Позовну заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ) до ОСОБА_2 (паспорт серії НОМЕР_2 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_4 ), третя особа - органі опіки та піклування Добропільської міської ради Донецької області (ЄДРПОУ 04052904; адреса місцезнаходження: 85004, Донецька область, м. Добропілля, вул. Першотравнева, 83), про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів на утримання дитини - задовольнити частково.
Стягувати з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ; паспорт серії НОМЕР_2 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_4 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ; РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 ) аліменти на утримання дитини - доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки від усіх видів доходу (заробітку) платника аліментів, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи стягнення з 13 листопада 2023 року і до досягнення дитиною повноліття.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
У порядку розподілу судових витрат по справі стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ; паспорт серії НОМЕР_2 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_4 ) на користь держави судовий збір в розмірі 1073,6 гривень.
Рішення суду в частині стягнення аліментів в межах суми платежу за один місяць допустити до негайного виконання.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя А.М. Авраменко