02 липня 2025 року
м. Київ
провадження № 22-ц/824/1423/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),
суддів: Невідомої Т. О., Саліхова В. В.
розглянув у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою Державної казначейської служби України
на рішення Печерського районного суду міста Києва у складі судді Бусик О. Л.
від 06 травня 2024 року
у цивільній справі № 757/9395/24-ц Печерського районного суду міста Києва
за позовом ОСОБА_1
до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України
про стягнення трьох відсотків річних, інфляційних втрат та відшкодування моральної шкоди,
У лютому 2024 року позивач звернувся до суду із вказаним позовом, у якому просив стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України 3 % річних в сумі 15 821,92 грн, 9 820,13 грн інфляційних втрат та моральну шкоду в розмірі 100 000 грн.
В обґрунтування позову зазначав, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 січня 2022 року в справі № 757/45290/21, залишеним без замін постановою Київського апеляційного суду від 18 серпня 2022 року, стягнуто на його користь з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України 288 000,00 грн в якості компенсації завданої моральної шкоди.
03 жовтня 2022 року позивач направив заяву та оригінал виконавчого листа до Державної казначейської служби України, яка відповідно до вимог ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» здійснює виконання рішень суду про стягнення коштів, за якими боржником є державний орган.
Листом від 02 грудня 2022 року позивач отримав відповідь, що вказане судове рішення буде виконано в порядку черговості та в межах асигнувань.
В подальшому на свої неодноразові звернення, позивач отримував відповіді, в яких було вказано, що рішення суду буде виконано, однак фактично відповідач відмовився виконувати рішення суду. Відповідач стверджував, що причиною невиплати коштів стало недостатність фінансування та погашення вказаної заборгованості як третьої черги кредиторів. В той же час, судові рішення, що набрали законної сили є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Позивач зауважував що, на відсутність ресурсів у Державному бюджеті України на виконання судових рішень, та недопустимість невиконання Державою своїх зобов'язань, у зв'язку з відсутністю бюджетних асигнувань, неодноразово звертав увагу Європейський суд з прав людини, констатуючи порушення Україною своїх зобов'язань взятих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Ураховуючи те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника, положення ст. 11 ЦК України та ст. 625 ЦК України, просив стягнути з відповідача за період з 04 січня 2023 року по 22 лютого 2024 року інфляційні втрати в розмірі 15 851, 92 грн та 3% річних в розмірі 9 820,13 грн, а також завдану моральну шкоду в розмірі 100 000 грн.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 06 травня 2024 року позов задоволено частково.
Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 3 % річних від несплаченої суми в розмірі 9 820,13 грн, інфляційне збільшення суми у розмірі 15 851,92 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі представник Державної казначейської служби України - Тимофєєва Т. М. посилаючись, на те, що суд першої інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права, а саме: неправильне тлумачення закону, який підлягав застосуванню. Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Апелянт стверджує, що суд першої інстанції допустив неправильне тлумачення закону, який підлягав застосуванню. Зокрема, казначейство вважає, що суд помилково застосував положення Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який регулює стягнення коштів з державного органу. Однак виконавчий документ позивача передбачає стягнення шкоди з Держави за рахунок коштів Державного бюджету України, а не з державного органу. Виконання таких судових рішень здійснюється згідно з нормами Порядку № 845, який прийнятий відповідно до пункту 9 розділу VI Бюджетного кодексу України, а не на підставі Закону про гарантії. Апелянт наголошує, що Порядок № 845 та БК України, а також будь-який інший застосовний акт законодавства, не встановлюють для Казначейства строку для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету у випадках відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Таким чином, Казначейство вважає, що відсутні підстави для твердження про прострочення виконання судового рішення з боку Казначейства або Держави.
Також вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо періоду прострочення, встановивши, що три місяці для виконання виконавчого листа спливли 04.01.2023. Казначейство не погоджується з цим висновком, оскільки хоча стягувачем і було подано виконавчий лист 03.10.2022 до Казначейства, відповідно до пункту 36 Порядку № 845, документи подаються до органу Казначейства за місцезнаходженням органу державної влади, внаслідок незаконних дій якого заподіяно шкоду. Казначейство листом від 07.10.2022 № 5-08-11/14230 направило документи до Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області. Виконавчий лист був прийнятий Казначейством до виконання з 21.11.2022. Отже, Казначейство стверджує, що наступним днем після спливу трьох місяців від пред'явлення виконавчого документа до виконання є 22.02.2023, а не 04.01.2023.
Казначейство наголошує на аспекті цільового використання бюджетних коштів. За Конституцією України та Бюджетним кодексом України, будь-які видатки держави, їх розмір і цільове спрямування визначаються виключно Законом про Державний бюджет України. Будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення. Казначейство не має повноважень списати кошти з бюджету, що перевищували б обсяг бюджетних асигнувань, затверджений Верховною Радою України. Апелянт зазначає, що Верховна Рада України не передбачала у попередні роки та не передбачила у 2024 році асигнувань для виплати інфляційних втрат та 3% річних після виконання рішення суду про відшкодування шкоди Державою. Закон про Державний бюджет України передбачає видатки для виплати 3% річних винятково після виконання рішень, на які поширюється Закон про гарантії (про стягнення коштів з державних органів, підприємств, установ). Стягнення з Державного бюджету України інфляційних втрат та трьох процентів річних законодавством України не передбачено, і механізм такого списання не визначений. Здійснення платежів без встановлених бюджетних призначень є порушенням бюджетного законодавства і може мати наслідком кримінальну відповідальність. Судові рішення про стягнення коштів без встановлених бюджетних призначень підлягають оскарженню.
28 липня 2024 року до Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від адвоката Стрільця Ю. П., в інтересах ОСОБА_1 . Позивач наголошує, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади (стаття 56 Конституції України). Шкода, завдана посадовою або службовою особою органу державної влади, відшкодовується державою незалежно від вини цієї особи (стаття 1174 ЦК України). Правова позиція Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц підтверджує, що шкода відшкодовується незалежно від вини.
Позивач зазначає, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 січня 2022 року у справі № 757/45390/21-ц було частково задоволено позов ОСОБА_1 та стягнуто з ДКСУ 288 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури. Це рішення було залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 18.08.2022. Станом на 23.02.2024 рішення про стягнення 288 000,00 грн залишалося невиконаним.
Позивач вказує на те, що відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», якщо центральний орган виконавчої влади протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду, стягувачу виплачується компенсація у розмірі 3% річних від несплаченої суми.
Позивач зазначає, що згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми. Ці приписи поширюються на всі види грошових зобов'язань, незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт). Нарахування інфляційних втрат та 3% річних є особливою формою відповідальності боржника та способом захисту майнового права.
Позивач посилається на практику Європейського суду з прав людини, яка підтверджує, що неможливість домогтися виконання судового рішення становить втручання у право на мирне володіння майном. Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань. Відсутність бюджетного фінансування не може виправдовувати невиконання судових рішень щодо стягнення грошових коштів та виключати необхідність захисту таких коштів від знецінення.
Позивач надав власний розрахунок, згідно з яким інфляційне збільшення суми боргу становить 15 851,92 грн, а три проценти річних - 9 820,13 грн. Загальна сума, яка підлягає стягненню, становить 25 672 грн.
На підставі викладеного, представник позивача просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення Печерського районного суду м. Києва залишити без змін.
Відповідно до ч.1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
За правилами ч.1 ст. 369 ЦПК України (у редакції на день відкриття апеляційного провадження) апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Учасники справи належним чином повідомлені про розгляд апеляційної скарги в порядку письмового провадження без виклику учасників справи, що підтверджується звітом про доставку копії ухвали про відкриття апеляційного провадження до електронного суду Державної казначейської служби України та направленням на поштову адресу відповідача ОСОБА_1 (рекомендоване повідомлення про вручення надійшло на адресу Київського апеляційного суду 21.08.2024).
Дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Суд установлено, що рішенням Печерського районного суду міста Києва від 20.01.2022 у справі № 757/45290/21-ц, зміненим постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05.02.2023, стягнуто з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 288 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
26.09.2022 Печерським районним судом міста Києва в справі № 757/45290/21-ц видано виконавчий лист на виконання вказаного судового рішення.
03.10.2022 позивач направив заяву та оригінал виконавчого листа до Державної казначейської служби України, яка, відповідно до вимог ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» здійснює виконання рішень суду про стягнення коштів, за якими боржником є державний орган.
На неодноразові звернення позивача до Державної казначейської служби України щодо виконання рішення Печерського районного суду м. Києва від 20.01.2022 в справі № 757/45290/21-ц, ОСОБА_1 повідомлено листами, що виконання вказаного судового рішення буде здійснено в порядку черговості; правові підстави для виплати компенсації, встановленої Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».
Також встановлено, що рішення суду в справі № 757/45290/21-ц виконано 02 березня 2024 року, стягнута сума коштів була перерахована позивачу.
Задовольняючи позов частково, суд виходив із того, що рішення Печерського районного суду м. Києва від 20 січня 2022 року про стягнення 288 000,00 грн моральної шкоди було виконано ДКСУ лише 02 березня 2024 року. Суд вважав доведеним, що доводи відповідача про вжиття заходів для виконання судового рішення є безпідставними та не звільняють ДКСУ від обов'язку сплати інфляційних втрат та 3% річних за період невиконання. Суд дійшов висновку, що початком прострочення є 04 січня 2023 року (наступний день після спливу тримісячного строку для виконання виконавчого листа, пред'явленого 03.10.2022), а кінцевою датою нарахування - 22 лютого 2024 року. У підсумку, суд стягнув з Державного бюджету України на користь позивача 3% річних у розмірі 9 820,13 грн та інфляційне збільшення суми у розмірі 15 851,92 грн.
Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог, зокрема щодо відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000 грн, суд виходив з того, що позивачем не було надано належних доказів на підтвердження факту заподіяння моральної шкоди, її змісту, тривалості періоду спричинення, а також причинного зв'язку між діями відповідача та моральними стражданнями. Суд дійшов висновку, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
У частині відмовлених вимог рішення суду не оскаржується.
Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції у частині задоволених вимог з наступних підстав.
Згідно з статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.
Рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів (частина друга статті 6 Закону України «Про виконавче провадження»).
Відповідно до пункту 3 Порядку № 845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів.
Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно із частиною другою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти. Судове рішення про стягнення таких коштів є рішенням про примусове виконання обов'язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов'язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв'язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору).
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Отже, три місяці для виконання виконавчого листа № 757/45290/21-ц від 26 вересня 2022 року, пред'явленого до виконання ДКС України 03 жовтня 2022 року, сплинули 04 січня 2023 року. Тому днем початку прострочення держави-боржника та нарахування трьох процентів річних та індексу інфляції на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України є 04 січня 2023 року, а кінцевою датою нарахування - 22 лютого 2024 року (датою зазначеною в позовній заяві).
Колегія суддів погоджується з визначеним судом першої інстанції періодом прострочення, починаючи з наступного дня після спливу трьох місяців з моменту пред'явлення виконавчого листа до виконання (04 січня 2023 року) і до дати, зазначеної позивачем у позовній заяві (22 лютого 2024 року), що узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: (1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; (2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України.
Перенаправлення виконавчого листа між структурними підрозділами Казначейства є внутрішньою процедурою, яка не повинна впливати на визначення строку виконання рішення для стягувача. Обов'язок своєчасного виконання рішення покладається на державу в особі уповноваженого органу з моменту отримання виконавчого документа.
Доводи апеляційної скарги про те, що Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлює вичерпний перелік випадків та порядок нарахування компенсації, не спростовують застосування статті 625 ЦК України. Закон про гарантії регулює порядок виконання судових рішень, боржником за якими є державні органи, та передбачає спеціальний вид компенсації у вигляді 3% річних у випадку прострочення перерахування коштів саме державним органом. Однак, у даному випадку рішення суду було про стягнення коштів безпосередньо з Державного бюджету України, а не з державного органу, що не виключає застосування загальних норм цивільного законодавства щодо відповідальності за порушення грошового зобов'язання. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що ні Закон № 266/94-ВР, ні Закон № 4901-VI не обмежують дію статті 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання державою-боржником її грошового зобов'язання, підтвердженого у грошовому еквіваленті судовим рішенням.
Закон України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», спрямований на забезпечення виконання судових рішень, боржником за якими є державні органи або держава. Відсутність прямої вказівки на Державу Україну в особі Державної казначейської служби України як боржника у статті 3 цього Закону не виключає його застосування у випадках, коли виконання рішення покладається на державний орган, що розпоряджається державними коштами. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.10.2-2023 року у справі № 686/7081/21 (провадження № 14-91цс22) наголосила, що помилковим є розмежування відповідальності держави як боржника у деліктних правовідносинах щодо відшкодування завданої нею шкоди та відповідальності органу державної влади, який це рішення виконує. Органи державної влади є частиною апарату держави, виконують її завдання та функції, представляють державу у правовідносинах.
Отже, посилання апелянта на Порядок № 845 не спростовує можливості застосування загальних норм цивільного законодавства щодо відповідальності боржника за прострочення виконання грошового зобов'язання, передбачених статтею 625 ЦК України. Спеціальний порядок виконання судових рішень не скасовує загальних принципів цивільно-правової відповідальності.
Суд першої інстанції, враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду, обґрунтовано застосував частину другу статті 625 ЦК України щодо нарахування інфляційних втрат та трьох відсотків річних за прострочення виконання грошового зобов'язання.
Доводи апелянта щодо відсутності відповідних бюджетних призначень не звільняють державу як боржника від відповідальності за прострочення виконання судового рішення. Держава зобов'язана вживати всіх необхідних заходів для своєчасного виконання судових рішень, у тому числі передбачати відповідне бюджетне фінансування. Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на те, що держава не може посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Більше того, у справі «Бурмич та інші проти України» (заяви № 46852/13 та інші) Європейський суд з прав людини прямо зазначив, що Закон № 4901-VI, прийнятий Україною у 2012 році з метою вирішення проблеми невиконання рішень національних судів, не досяг цієї мети. Заявники у цій справі аргументували, що національне законодавство не передбачало ефективних заходів відшкодування шкоди, завданої у публічно-правових відносинах внаслідок невиконання рішень національних судів, а відсоткова ставка за державними боргами була значно нижчою, ніж у приватноправових відносинах. Це підтверджує, що позов позивача, заснований на ст. 625 ЦК України, є наразі одним із небагатьох ефективних механізмів захисту його прав від систематичного невиконання державою своїх зобов'язань та забезпечення адекватного і достатнього відшкодування.
У контексті доводів апеляційної скарги, де відповідач посилається на відсутність бюджетних асигнувань як на причину невиплати коштів , можна сформулювати висновок, що така позиція підтверджує бездіяльність держави у виправленні системних помилок, на які неодноразово вказував Європейський суд з прав людини. Зокрема, ЄСПЛ у пілотному рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» та у справі «Бурмич та інші проти України» прямо зазначив, що відсутність бюджетного фінансування не може виправдовувати невиконання судових рішень, а прийнятий Україною Закон № 4901-VI не вирішив проблему систематичного невиконання рішень національних судів.
Таким чином, аргумент відповідача про брак коштів свідчить про подальше ігнорування державою своїх зобов'язань забезпечити ефективний засіб правового захисту, що призводить до тривалих порушень прав громадян на належне виконання судових рішень.
Визначений судом першої інстанції період прострочення та розрахунок інфляційних втрат і 3% річних є правильним та відповідає положенням статті 625 ЦК України та правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 03.10.2023 року у справі № 686/7081/21.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Отже оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлені.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 369, 374, 375, 381, 383 ЦПК України суд, -
Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді Є. П. Євграфова
Т. О. Невідома
В. В. Саліхов