02.07.2025 Справа №607/13643/25 Провадження №2/607/4090/2025
м. Тернопіль
Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області, суддя Вийванко О.М., ознайомившись із поданою позовною заявою ОСОБА_1 до Тернопільської міської ради про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач ОСОБА_1 звернулася в суду із позовом до Тернопільської міської ради про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 30 травня 2025 року вона звернулася до Тернопільської міської ради із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0600 га за адресою: АДРЕСА_1 . Мета - будівництво та обслуговування житлового будинку і господарських споруд. Згідно з частиною шостою статті 118 Земельного кодексу України, орган місцевого самоврядування зобов'язаний розглянути клопотання протягом місяця, надавши або дозвіл на розроблення проекту землеустрою або вмотивовану відмову. Проте 5 червня 2025 року вона отримала лише формальну відповідь (№16808-0/2025), яка містила посилання на загальні статті Конституції та ЗКУ, але не містила конкретних причин відмови-без жодного посилання на недостовірність документів, невідповідність Генплану чи містобудівній документації, не зазначала фактів неповноти пакета. Таким чином, Відповідач ухилився від виконання обов'язку ухвалити конкретне рішення - надано або дозвіл, або мотивовану відмову.
У зв'язку з не досягненням згоди, щодо досудового врегулювання спору, з підстав викладених у позові позивач просить суд: визнати протиправною бездіяльність Тернопільської міської ради щодо ненадання дозволу на розроблення проекту землеустрою або мотивованої відмови у наданні такого дозволу за її клопотанням від 30 травня 2025 року; зобов'язати Тернопільську міську раду повторно розглянути її заяву від 30 травня 2025 року про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0.0600 га за адресою: АДРЕСА_1 та прийняти по ній обґрунтоване рішення згідно із вимогами частини шостої статті 118 Земельного кодексу України.
Ознайомившись із поданою позовною заявою, перевіривши та оглянувши матеріали справи, суд дійшов наступного висновку, виходячи з фактичних обставин справи, мотивів та застосованих норм права.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною 1 статті 15 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією та законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності. Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
У частині першій статті 1 ЦК України указано, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства та справи, що виникають із приватноправових відносин.
Частина перша статті 4 КАС України визначає, що публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2); а суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади (зокрема без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7).
За змістом частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити їх захистити шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Адміністративним судам як справи незначної складності підсудні також спори про оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг (пункт 3 частини шостої статті 12 КАС України).
У пункті 1 частини першої статті 19 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.
Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Згідно з вимогами частиною другою статті 4 Земельного кодексу Українизавданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Відповідно довимог статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
За змістом частин першої-третьої та п'ятої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Повноваження відповідних органів виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність встановлені статтею122, 124 ЗК України.
У постанові Верховного Суду від 23 червня 2021 року у справі №372/3519/17 (провадження №61-9176св19) зазначено, що орган місцевого самоврядування за результатами розгляду заяви про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою має право вчинити лише такі дії: надати дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надати мотивовану відмову у його наданні з підстав, які прямо передбачені статтею 118 ЗК України.
Згідно з вимогами статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій-сьомій цієї статті) здійснюється за проєктами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу в подальшому точно визначити предмет відведення. Отже, цей дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати у власність в майбутньому.
У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №380/624/16 (провадження №14-301цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку.
Отже, надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає прийняття в подальшому суб'єктом владних повноважень позитивного рішення щодо відведення земельної ділянки у власність.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду, зокрема від 28.01.2020 року у справі №2240/2962/18, від 28.02.2020 року у справі №806/3304/18, від 08.09.2020 року у справі №812/1450/17, від 26.10.2021 року у справі №160/5982/19, від 23.12.2021 року у справі №480/4737/19 та від 09 серпня 2024 року у справі №400/2582/21.
Відповідно до вимог статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В силу вимог частини першої статті 10 Закону України від 21 травня 1997 року №280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні»(далі також Закон №280/97-ВР) сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Частинами першою та другою статті 59 Закону №280/97-ВРпередбачено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
У свою чергу рішення, дії чи бездіяльність органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування щодо ненадання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.
Позивач просить у Тернопільської міської ради надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0600 га за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з вимогами ст. 125 ЗК право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Встановлено, що на час вирішення питання про відкриття провадження у справі, відсутні будь-які докази на підтвердження виникнення у позивача речового права на земельну ділянку.
Враховуючи предмет і підстави позову, характер спірних правовідносин, встановивши, що фактично спору про речове право у справі, ще не виникло (відсутні документи, якими підтверджується набуття позивачем права власності чи іншого речового права на спірну земельну ділянку, знаходження на ній майна позивача) і, що Тернопільська міська рада у спірних правовідносинах діє саме як суб'єкт владних повноважень, суд дійшов висновку про те, що цей спір, з урахуванням встановлених обставин справи, підлягає вирішенню за правилами адміністративного судочинства.
Подібна правова позиція викладена у постанові ВС від 08 квітня 2025 року у справі №924/13/24.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 186 ЦПК України, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
За вказаних обставин, суддя вважає, що слід відмовити у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до Тернопільської міської ради про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, оскільки дана заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Роз'яснити позивачу, що спір віднесений до юрисдикції адміністративного суду.
На підставі наведеного, керуючись статтями 186, 260, 261, 293, 352-354 Цивільного процесуального кодексу України, суд,
Відмовити у відкритті провадження у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Тернопільської міської ради про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії.
Роз'яснити заявникуОСОБА_1 , що спір віднесений до юрисдикції адміністративного суду.
Учасники справи можуть отримати інформацію щодо справи на офіційному вебпорталі судової влади України за вебадресою http://court.gov.ua/fair/sud.
Ухвала суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційної скарги не було подано.
У разі подання апеляційної скарги ухвала суду, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Тернопільського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів, з дня її проголошення, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину ухвали суду або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту ухвали суду.
Учасник справи, якому ухвалу суду не було вручено у день її проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 Цивільного процесуального кодексу України.
Ухвала суду складена та підписана 02 липня 2025 року.
Суддя О. М. Вийванко