ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
12.05.2025Справа № 910/9296/24
Господарський суд міста Києва у складі судді Удалової О.Г, за участю секретаря судового засідання Літовки М.В., розглянув у відкритому судовому засіданні
справу № 910/9296/24
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “АГРО-НВ»
до держави російська федерація в особі Генеральної прокуратури російської федерації
про стягнення 1 070 175,44 грн, що еквівалентно 29 264,87 доларам США,
За участю представників учасників справи:
від позивача Мастюгін Д.І.
від відповідача не з'явився
Товариство з обмеженою відповідальністю “АГРО-НВ» (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до держави російська федерація в особі Генеральної прокуратури російської федерації (далі - відповідач), в якому просить суд стягнути з відповідача 1 070 175,44 грн, що еквівалентно 29 264,87 доларам США.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України позивачем понесені збитки, втрачено продукцію, яка знаходилась на зберіганні на зерновому складі за адресою: 85766, Донецька обл., Волноваський р-н, с. Хлібодарівка, вул. Вокзальна, 3-А.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.08.2024 матеріали вказаної позовної заяви передано за встановленою територіальною підсудністю до Господарського суду Донецької області.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.01.2025 скасовано ухвалу Господарського суду міста Києва від 01.08.2024, справу № 910/9296/24 передано до Господарського суду міста Києва для продовження розгляду.
Згідно з протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду матеріали справи № 910/9296/24 передано на розгляд судді Удаловій О.Г.
Ухвалою суду від 04.02.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі у порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 13.03.2025.
06.03.2025 від позивача надійшло клопотання про доручення доказів.
13.03.2025 суд оголосив перерву у підготовчому засіданні до 14.04.2025.
У підготовче засідання 14.04.2025 представник відповідача не з'явився. Про дату, час та місце проведення судового засідання учасники справи були повідомлені належним чином.
У підготовчому засіданні 14.04.2025 представник позивача зазначив, що вважає виконаними завдання підготовчого провадження, у зв'язку з чим не заперечує проти закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.
Ухвалою Господарського суду міста Києва закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 12.05.2025
У судовому засіданні 12.05.2025 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
При цьому судом враховано, що до повномасштабної військової агресії російської федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території РФ регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - постанову Верховної Ради України “Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності» від 19.12.1992 шляхом направлення доручення компетентному суду або іншому органу РФ.
У зв'язку з Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 “Про введення воєнного стану в Україні», за зверненням Мін'юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв'язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов'язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
Згідно з листом Міністерства юстиції України № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 “Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану» з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами російської федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.
Крім того, у зв'язку з агресією з боку РФ та введенням воєнного стану АТ “Укрпошта» з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з російською федерацією.
Міністерство юстиції України листом № 91935/114287-22-22/12.1.1 від 06.10.2022 щодо вручення судових документів резидентам російської федерації в порядку ст. 8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією МЗС України (лист № 71/14-500-77469 від 03.10.2022) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та РФ у зв'язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території РФ та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади РФ за посередництва третіх держав також не здійснюється.
З огляду на викладене, єдиним можливим повідомленням відповідача про розгляд справи є розміщення оголошень на сайті Судової влади України.
Крім того, позивачем надано докази направлення позовної заяви та доданих до неї документів, а також ухвали суду від 04.02.2025 про відкриття провадження на адресу посольства РФ в Словацькій Республіці
Таким чином, враховуючи, що судом здійснені дії шляхом розміщення відповідних оголошень на сайті Судової влади України в розділі Господарський суд міста Києва, слід дійти висновку, що відповідач належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання у даній справі.
Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд встановив:
25.08.2021 між ТОВ «АГРО-НВ» (Покупець) та ТОВ «АГРАРНЕ ПІДПРИЄМСТВО «ПРИДНІПРОВСЬКЕ» (Постачальник) укладено Договір поставки сільськогосподарської продукції № 145_514.08.2021_СГП (надалі також - Договір поставки).
Відповідно до п. 1.1 Договору поставки Постачальник зобов'язується поставити, а Покупець прийняти та оплатити сільськогосподарську продукцію (далі Товар) в кількості, асортименті, у строки і на умовах, передбачених у цьому Договорі і Додаткових угодах, які з моменту їх підписання стають невід'ємними частинами цього Договору.
Згідно з п. 2.1. Договору поставки сільськогосподарської продукції ціну Договору становить загальна вартість Товару, що поставляється за цим Договором і підтверджується товаро-супровідною документацією до кожної партії товару.
З метою виконання Договору поставки 21.02.2022 між Приватним сільськогосподарським підприємством «Добробут» (Елеватор), ТОВ «Аграрне підприємство «Придніпровське» (Продавець) та ТОВ «АГРО-НВ» (Покупець) було укладено трьохсторонній акт прийому-передачі сільськогосподарської продукції, відповідно до умов якого Продавець відчужує, Покупець приймає у власність, а Елеватор переоформлює: соняшник некласний у кількості 101 667,00 кг (сто одна тисяча шістсот шістдесят сім) кілограм, який знаходиться на зберіганні в елеваторі.
Даним актом сторони підтвердили факт передачі права власності на вищевказану продукцію від ТОВ «Аграрне підприємство «Придніпровське» у власність ТОВ «Агро-НВ».
01.02.2022 Постачальник та Покупець уклали Додаткову угоду № 1 до Договору поставки сільськогосподарської продукції № 145_514.08.2021_СГП від 25.08.2021, відповідно до умов якої сторони погодили, що Постачальник зобов'язується поставити наступний Товар, а Покупець прийняти в строки і на умовах, передбачених в Договорі та в цій Додатковій угоді: соняшник некласний у кількості 101,667 тонн (+/- 5%). Термін поставки: до 28.11.2022, місце поставки ПСП «Добробут», Донецька обл., Волноваський р-н, с. Хлібодарівка, вул. Вокзальна, буд. 3-А.
Постачальник належним чином виконав умови Договору поставки сільськогосподарської продукції № 145_514.08.2021_СГП від 25.08.2021 та вчасно здійснив поставку Товару. Для підтвердження факту поставки зерна також надано видаткову накладну № 67 від 21.02.2022 на товар соняшник некласний 2021 року у кількості 101,667 тонн.
21.02.2022 між Приватним сільськогосподарським підприємством «Добробут» (далі - Зерновий склад), з однієї сторони, та Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО-НВ» (далі - Поклажодавець або Позивач) було укладено Договір № 01/2022 складського зберігання (далі - Договір) з додатками № 1, № 2, № 3, № 4.
За умовами наведеного договору Поклажодавець зобов'язується передати, а Зерновий склад зобов'язується прийняти на зберігання за заліковою вагою зернові, зернобобові, круп'яні та олійні культури (надалі - Зерно), а саме: соняшник у кількості 101,667 тонн, термін поставки якого з 21.02.2022 до 28.02.2024.
Зерно за умовами Договору передається Поклажодавцем на зберігання і приймається Зерновим складом за адресою: 85766, Донецька область, Волноваський район, с. Хлібодарівка, вул. Вокзальна, 3А.
Передане на зберігання Зерно є власністю Поклажодавця. Зерновий склад не має права продавати або будь-яким іншим чином розпоряджатися Зерном Поклажодавця, яке знаходиться у нього на зберіганні, до закінчення строку зберігання, визначеного в п. 7.1 Договору.
Термін зберігання Зерна: з дня прийняття Зерновим складом Зерна на зберігання до подання Поклажодавцем вимоги про його повернення, але не довше, ніж до 31.12.2022
Згідно з актом прийому-передачі сільськогосподарської продукції до договору складського зберігання № 01/2022 від 21.02.2022 поклажодавець - ТОВ «АГРО-НВ» передав, а Зерновий склад - ПСП «Добробут» прийняв на зберігання соняшник некласний у кількості 101 667 кг.
На підставі Наказу ТОВ «АГРО-НВ» № 34/1/1 від 30.09.2022 Позивачем була проведена щорічна інвентаризація ТОВ «АГРО-НВ».
Інвентаризаційним описом б/н на 01.12.2022 товарно-матеріальних цінностей по рахунку 287 ТОВ «Дніпряне» за місцем зберігання: Елеватор ПСП Добробут (Хлібордарівка) встановлено фактичну відсутність соняшнику некласного в кількості 101 667,00 кг загальною вартістю 1 070 175,44 грн внаслідок перебування наведеного майна на тимчасово окупованій території.
Фактична наявність товарно-матеріальних цінностей станом на 01.12.2022 не відповідає даним бухгалтерського обліку та складає 0 (нуль) одиниць на загальну суму 0,00 грн (нуль гривень 00 коп.). Таким чином, станом на 01.12.2022 виявлена нестача товарно-матеріальних цінностей за вказаним місцем зберігання в загальній сумі 1 070 175,44 грн.
Таким чином, позивачем станом на 01.12.2022 виявлена нестача товарно-матеріальних цінностей за вказаним місцем зберігання в загальній сумі 1 070 175,44 грн.
Як вказується позивачем у позові, 06.03.2022 Збройні сили Російської Федерації, застосовуючи засоби ведення війни, заборонені міжнародним правом, порушуючи закони та звичаї війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, здійснили окупацію Хлібодарівської селищної територіальної громади (включно з с. Хлібодарівка) Волноваського району Донецької області, встановивши над вказаним населеним пунктом повний загальний ефективний контроль (effective overall control).
Термін початку тимчасової окупації с. Хлібодарівка підтверджується відомостями, що містяться в Наказі Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 309 від 22.12.2022.
Разом з тим, ТОВ «АГРО-НВ» як поклажодавець за договором зберігання розмістило майно за адресою: Донецька область, Волноваський район, с. Хлібодарівка, вул. Вокзальна, 3а, на суму 1 070 175,44 грн.
20.09.2022 ТОВ «АГРО-НВ» звернулось до Слідчого відділу УСБУ в Донецькій та Луганській області з заявою (в порядку ст. 55 КПК України) про залучення як потерпілого до кримінального провадження № 1202223000001600, зареєстрованого в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 02.06.2022 за ч. 1 ст. 438 Кримінального кодексу України.
Отже, Позивач має статус потерпілого у кримінальному провадженні № 12022230000001600.
За заявою Позивача у межах кримінального провадження № 12022230000001600 було проведено судово-економічну експертизу.
Відповідно до висновку експерта № 24-2663 судово-економічної експертизи для долучення до матеріалів кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12022230000001600 проведеними дослідженнями наданих матеріалів встановлено, що нестача матеріальних цінностей (зерна) Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРО-НВ», що перебували за адресою: Донецька область, Волноваський район, с. Хлібодарівка, вул. Вокзальна, 3а, документально підтверджується станом на 01.12.2022 у загальній сумі 1 070 175,44 грн (один мільйон сімдесят тисяч сто сімдесят п'ять гривень 44 коп.), відповідно до наданих документів та інвентаризаційного опису від 01.12.2022.
Позивач вказує, що розмір матеріальних збитків (шкоди), заподіяних Позивачу, становить 1 070 175,44 грн, зокрема, у вигляді нестачі матеріальних цінностей (зерна), у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з даним позовом та просить стягнути з відповідача майнову шкоду в вказаному вище розмірі, що в грошовому еквіваленті іноземної валюти становить 29 264,87 доларів США.
При цьому вимоги про стягнення збитків з розрахунком грошового еквіваленту в іноземній валюті обґрунтовані наступним.
Відповідно до положень статті 524 Цивільного кодексу України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Проте, в Україні діє спеціальний нормативно-правовий акт, який регламентує валютний обіг. Відповідно до преамбули Закону України “Про валюту і валютні операції» вказаний Закон визначає правові засади здійснення валютних операцій, валютного регулювання та валютного нагляду, права та обов'язки суб'єктів валютних операцій і уповноважених установ та встановлює відповідальність за порушення ними валютного законодавства.
Згідно з частинами 1, 2 статті 5 зазначеного Закону гривня є єдиним законним платіжним засобом в Україні з урахуванням особливостей, встановлених частиною другою цієї статті, і приймається без обмежень на всій території України для проведення розрахунків.
Згідно з п. 1 статті 1 вказаного Закону валютна операція - операція, що має хоча б одну з таких ознак: а) операція, пов'язана з переходом права власності на валютні цінності та (або) права вимоги і пов'язаних з цим зобов'язань, предметом яких є валютні цінності, між резидентами, нерезидентами, а також резидентами і нерезидентами, крім операцій, що здійснюються між резидентами, якщо такими валютними цінностями є національна валюта; б) торгівля валютними цінностями; в) транскордонний переказ валютних цінностей та транскордонне переміщення валютних цінностей.
Таким чином, операція щодо сплати нерезидентом суми заподіяної шкоди на підставі такого, що набуло законної сили, рішення суду, підпадає під наведні вище ознаки валютної операції. При цьому, відповідно до пп. “ґ» п. 8 статті 1 вказаного Закону іноземні держави (у тому числі і відповідач) підпадають під ознаки нерезидента.
Відповідно до ч. 5 статті 3 вказаного Закону у разі, якщо норма цього Закону чи нормативно-правового акта Національного банку України, виданого на підставі цього Закону, або норми інших нормативно-правових актів Національного банку України допускають неоднозначне (множинне) тлумачення прав і обов'язків резидентів та нерезидентів у сфері здійснення валютних операцій або повноважень органів валютного нагляду, така норма трактується в інтересах резидентів та нерезидентів.
Згідно з ч. 1 статті 6 наведеного Закону валютні операції здійснюються без обмежень відповідно до законодавства України, крім випадків, встановлених законами України, що регулюють відносини у сферах забезпечення національної безпеки, запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму чи фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, виконання взятих Україною зобов'язань за міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також випадків запровадження Національним банком України відповідно до цього Закону заходів захисту.
Відповідно до п. 109 Розділу Х Положення про заходи захисту та визначення порядку здійснення окремих операцій в іноземній валюті, затвердженого постановою Національного банку України № 5 від 02.01.2019, за поточними рахунками в іноземній валюті суб'єктів господарювання - резидентів (юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців) здійснюються операції, що не суперечать вимогам законодавства України.
Відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань (надалі - ЄДР) засновником Позивача, який володіє часткою у статутному капіталі Позивача у розмірі 100,00%, є компанія ТНА Корпорейт Солюшнз Ллс (Tna Corporate Solutions Llc), місцезнаходження: Сполучені Штати Америки, 83001, 610 В. Бродвей, офіс 201 Джексон, Вайомінг, країна резидентства: Сполучені Штати Америки.
Згідно зі статтею 1 Закону України “Про інвестиційну діяльність» інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) та/або досягається соціальний та екологічний ефект.
Діяльність Позивача, у першу чергу, спрямована на отримання прибутку від надання послуг з перевезення вантажів автомобільним транспортом.
Таким чином, вимога Позивача про стягнення шкоди в іноземній валюті (долар США) відповідає як матеріальному закону, так і суті господарської діяльності Позивача, а обраний ним спосіб судового захисту у вигляді відшкодування шкоди із зазначенням еквіваленту в іноземній валюті (долар США) відповідає цивільному законодавству та може бути ефективним при виконанні такого рішення на території інших держав.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 76 Закону України “Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.
Згідно з частиною 2 статті 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Відповідно до частин 1, 4 статті 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач визначив відповідачем державу - російську федерацію в особі її представницького органу Генеральної прокуратури.
Згідно з частиною 1 статті 79 Закону України “Про міжнародне приватне право» пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Частиною 4 статті 79 Закону України “Про міжнародне приватне право» передбачено, що у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Отже, Закон України “Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.
Разом з тим, згідно з правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19, загальновідомим (тобто таким, що не потребує доказування) є те, що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду російської федерації.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12), передбачають, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
У даному випадку суд не вбачає підстав для застосування суверенного судового імунітету відповідача, виходячи з наступного.
Судом взято до уваги правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19, яка полягає у тому, що після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.
Аналогічна правова позиція щодо судового імунітету держави визначена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19, від 22.06.2022 у справі № 311/498/20, від 12.10.2022 у справі № 463/14365/21; постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22.
Відтак, відповідно до Угоди судовий імунітет РФ у даному випадку на спірні правовідносини не поширюються.
Вирішуючи питання щодо застосування норм матеріального права у даному спорі, суд виходить з наступного.
Відповідно до ст. 17 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217A(III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року) кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.
Згідно зі ст. 1 Протоколу № 1 від 20.03.1952 № ETS N 009 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з ч. 3 ст. 386 Цивільного кодексу України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
За таких умов, захоплення належного позивачу на праві власності майна порушує відповідне право власності позивача, який у зв'язку із цим набуває право на відшкодування заподіяної йому шкоди.
При цьому суд враховує, що майно, що належало позивачу, перебувало на зберіганні іншої особи, проте у межах кримінального провадження № 12022230000001600, в якому Позивач має статус потерпілого, було проведено судово-економічну експертизу та згідно з висновком експерта документально підтверджено вартість такого майна - 1 070 175,44 грн.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Згідно з ч. 1 ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Згідно з ч. 1 ст. 133 Господарського кодексу України основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління. При цьому, відповідно до ст. 134 Господарського кодексу України право власності є основним речовим правом у сфері господарювання. Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати або продати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 55 Господарського кодексу України суб'єктами господарювання є господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку. Згідно із частинами 4, 5 ст. 55 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах. Суб'єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.
Відповідно до ст. 84 Цивільного кодексу України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об'єднання, що діють з метою одержання прибутку.
Згідно зі ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Таким чином, позивач створений та здійснює свою діяльність у формі товариства з обмеженою відповідальністю, є підприємницьким товариством та здійснює підприємницьку діяльність в розумінні наведених вище положень нормативно-правових актів. За таких умов, знищення/відібрання майна, що належить на праві власності позивачу, унеможливлює реалізацію господарської діяльності позивача на основі такого майна, а отже є порушенням прав позивача на здійснення підприємницької та господарської діяльності.
З огляду на викладене, спір з приводу заподіяння шкоди майну позивача, яке перебувало на зберіганні, є спором, пов'язаним із здійсненням господарської діяльності позивача, а отже на нього поширюється предметна юрисдикція господарських судів.
Відповідно до частини 1 статті 49 Закону України “Про міжнародне приватне право» права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Згідно з частиною 1 статті 42 Конвенції про правову допомогу зобов'язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Поряд з цим, відповідно до підпункту “ж» статті 11 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 року, права і обов'язки сторін за зобов'язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законодавством держави, де відбулася подія або інша обставина, що стала підставою для вимог про відшкодування шкоди.
Таким чином, оскільки подія, яка стала підставою для вимог про відшкодування шкоди мала місце на території України, то застосовним матеріальним законом при розгляді даного спору є матеріальний закон України.
Одночасно, відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згідно зі статтею 10 Цивільного кодексу України чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.
Аналогічна за змістом норма викладена у статті 19 Закону України “Про міжнародні договори України».
Відповідно до статті 2 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно зі статтями 1, 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України “Про міжнародне приватне право», Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.
Таким чином, міжнародне право в Україні не потребує трансформації в національне право, а включається та автоматично діє у складі національного або внутрішнього законодавства. Акт ратифікації міжнародного договору Україною інкорпорує його до національного права; звичаєве міжнародне право так само розглядається як частина національного права.
З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню матеріальний закон України, включно з відповідними положеннями міжнародних договорів, як частиною системи національного законодавства України.
Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Згідно з ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, юридичні особи мають право звертатись до господарського суду за захистом своїх оспорюваних або порушених прав.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Як встановлено у ст. 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Згідно зі ст. 15, ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Відповідно до частини 1 статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Пунктом 2 ст. 22 Цивільного кодексу України встановлено, що збитками визначаються втрати, яких особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права, а також доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.
Підставою для відшкодування збитків є склад правопорушення, який включає наступні фактори:
- наявність реальних збитків;
- вина заподіювача збитків;
- причинний зв'язок між діями або бездіяльністю винної особи та збитками.
Для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків за порушення договірних зобов'язань та/або відшкодування позадоговірної шкоди потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника та збитками кредитора, вина боржника.
Відсутність хоча б одного із вищеперелічених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.
Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Під шкодою (збитками) розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо).
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.
При цьому саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. У свою чергу відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 910/ 6657/16, від 07.02.2018 у справі № 917/1651/16.
Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Причинний зв'язок між протиправною поведінкою і збитками є обов'язковою умовою відповідальності. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдані особі, - наслідком такої протиправної поведінки. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов'язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв'язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв'язку.
Відповідно до частини другої статті 623 Цивільного кодексу України, розмір збитків завданих порушенням зобов'язання, повинен бути реальним та доведеним позивачем.
Також пред'явлення вимоги про стягнення збитків покладає обов'язок саме на позивача довести, що вони не є абстрактними, а дійсно є реальними у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем зобов'язання. При визначенні розміру збитків мають враховуватись заходи, вжиті самим позивачем для їх недопущення.
Так, відповідно до ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Отже, на відміну від загальної норми статті 1166 ЦК України, яка вимагає встановлення усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення (протиправна поведінка, наявність шкоди, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вина заподіювача шкоди), спеціальні норми ст. 1173 ЦК України допускають можливість відшкодування шкоди незалежно від вини державного органу та його посадової або службової особи.
З огляду на вказане обов'язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень застосованого матеріального закону.
Відповідно до Конституції України Україна є суверенна і незалежна. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
З 2014 року російська федерація здійснює збройну агресію проти України, тобто вчиняє дії, визначені статтею 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 14 грудня 1974 року, як акт збройної агресії.
Згідно з заявою Верховної Ради України “Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», текст якої схвалено постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VІІІ, збройна агресія РФ проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з тимчасової окупації Кримського півострову, зокрема, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (перша фаза збройної агресії).
Друга фаза збройної агресії російської федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення “Донецької народної республіки» (7 квітня 2014 року) та “Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).
Третя фаза збройної агресії російської федерації розпочалася 27 серпня 2014 року масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил російської федерації.
24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза РФ проти України - повномасштабне вторгнення збройних сил РФ на суверенну територію України.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ, на всій території України введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року.
У п. 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй “Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.
Меморандумом про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до п. 2 якого російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, у тому числі відповідач, підтвердили зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй.
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії РФ проти України в порушення пункту 4 ст. 2 статуту ООН та звернено до РФ вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування РФ з України.
Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 № 182 зобов'язано РФ негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24 лютого 2022 року на території України.
Відповідно до постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України “Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва РФ під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.
Преамбулою Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними.
Як вбачається з матеріалів справи, станом на 01.12.2022 у позивача обліковувалось майно, яке фактично було захоплене в результаті протиправних дій відповідача.
Враховуючи вищенаведені докази та оцінюючи встановлені обставини у даній справі, суд дійшов висновку, що позивачем доведено належними та допустимими доказами факт втрати майна внаслідок збройної агресії РФ проти України.
Відповідно до ст. 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Додаток до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі) забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.
Відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
Матеріали справи не містять будь-яких доказів використання втраченого майна позивачем у воєнних цілях, відтак, дії відповідача, внаслідок яких завдано шкоду майну позивачу, були вчинені всупереч законам і звичаям війни, а отже, відповідач несе повну відповідальність за здійснення збройної агресії, у тому числі і за шкоду, заподіяну майну позивача.
Також при визначенні протиправності дій відповідача підлягають врахуванню загальновизнаний і засадничий загальний принцип права, який полягає в тому, що будь-яке порушення зобов'язання тягне за собою обов'язок надати відшкодування (відображений Постійною палатою міжнародного правосуддя у справі Про фабрику в Хожуві (Case concerning the factory at Chorzow), рішення № 13 від 13.09.1928, а також одна із засад сучасного правового порядку “ex injuria non oritur jus» (із беззаконня не виникає право), який відображений у Консультативному висновку Міжнародного суду справедливості “Правові наслідки для держав подальшої присутності Південної Африки в Намібії незважаючи на Резолюцію Ради Безпеки 276 (1970)».
У цій справі протиправність дій відповідача підтверджується наявними у справі доказами, на неї прямо вказують відповідні положення матеріального закону.
Таким чином, позивачем доведено суду належними, допустимими та достовірними доказами в розумінні Господарського процесуального кодексу України факт заподіяння шкоди позивачу діями відповідача та причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача та завданою майновою шкодою позивачу.
Виходячи з викладеного, судом встановлена наявність повного складу цивільного правопорушення у вигляді заподіяння шкоди майну позивача (втрата такого майна), що має своїм наслідком відшкодування такої шкоди позивачу у розмірі і в порядку, передбаченими цивільним законодавством.
Як вказано вище, відповідно до висновку експертизи станом на 01.12.2022 позивачу завдано шкоду на загальну суму на суму 1 070 175,44 грн, при цьому курс долара США станом на вказану дату становив 36,5686, отже, сума еквівалентна 29 264,87 доларам США.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до ч. 1 ст. 167 ЦК України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Згідно зі ст. 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
При цьому держава є специфічним суб'єктом правовідносин. Під державою розуміється організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також управління загальносуспільними справами. До визначальних ознак держави відноситься наявність для виконання своїх завдань та функцій специфічного апарату, який володіє владними повноваженнями і має матеріальні засоби для реалізації цих повноважень. Реалізація функцій держави здійснюється через специфічний апарат, порядок формування, правовий статус та повноваження якого визначаються самою державою.
Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
Як вже зазначено вище, відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 (що набрала чинності для України 24.08.1991) договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
Відтак, стягнення відповідної шкоди має здійснюватися із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції, незважаючи, який конкретно її підрозділ заподіяв шкоду.
За таких умов, пред'явлення позовних вимоги до російської федерації, як до держави в цілому не лише відповідає положенням матеріального закону, але являє собою ефективний спосіб захисту права позивача.
Згідно зі ст. 17 Закон України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі “Суомінен проти Фінляндії», заява N 37801/97, п. 36).
У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 “Справа “Трофимчук проти України» (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі “Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів», п. 31, Series A, N 274).
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, з покладенням судового збору на відповідача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України з огляду на наступне.
При зверненні до суду з даним позовом позивач вказав, що він звільнений від сплати судового збору на підставі п. 22 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», відповідно до якої від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора РФ про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Відповідно до ч. 2 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору, а саме 61 563,45 грн з розрахунку (1 070 175,44*1,5/100)*0,8).
Крім того, позивачем у попередньому (орієнтованому) розрахунку суми судових витрат вказувалось про несення витрат: 1) у вигляді витрат на професійну правничу допомогу, які має сплатити у зв'язку з розглядом цього позову, становить суму 50 000,00 грн; 2) у вигляді витрат, пов'язаних з залученням експертів та проведенням експертизи - 16 357,25 грн.
Докази розміру судових витрат у вигляді витрат на професійну правничу допомогу та витрат, пов'язаних з залученням експертів та проведенням експертизи, які Позивач має сплатити, будуть надані до суду в порядку частини 8 статті 129 ГПК протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
Проте, станом на момент прийняття рішення суду у даній справі суду не надано доказів понесення витрат на правничу допомогу, у зв'язку з чим у суду відсутні підстави для розподілення таких витрат при прийнятті рішення.
Керуючись ст.ст. 73-74, 76-79, 86, 123, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити повністю.
2. Стягнути з Російської Федерації (Russian Federation код ISO ru/rus 643) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРО-НВ» (55232, Миколаївська обл., Первомайський р-н, селище Кам'яний Міст, вул. Космонавтів, будинок 1-А, код 32015568) 1 070 175,44 грн (один мільйон сімдесят тисяч сто сімдесят п'ять гривень 44 коп.) майнової шкоди, що в грошовому еквіваленті іноземної валюти становить 29 264,87 (двадцять дев'ять тисяч двісті шістдесят чотири долари США 87 центів).
3. Стягнути з Російської Федерації (Russian Federation код ISO ru/rus 643) на користь Державного бюджету України (Отримувач коштів: ГУК у м. Києві/м. Київ/22030101; Код отримувача (код за ЄДРПОУ): 37993783; Банк отримувача: Казначейство України (ел. адм. подат.); Код банку отримувача (МФО): 899998; Рахунок отримувача: UA918999980313191206083026001; Код класифікації доходів бюджету: 22030101) судовий збір у розмірі 12 842,11 грн (дванадцять тисяч вісімсот сорок дві грн 11 коп.).
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення підписано 03.07.2025.
Суддя О.Г. Удалова