справа №361/3494/24 Головуючий у І інстанції - Зотько Т.А.
апеляційне провадження №22-ц/824/4011/2025 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
02 липня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
розглянув в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2024 року та на додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2024 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів, -
установив:
У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувсь до Деснянського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів.
Позов мотивував тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який надалі був розірваний 07 червня 2013 року за рішення суду у справах насильства проти жінок №1 у м. Л'Успіталет-де-Льобрегат Кололівства Іспанія №44/2013.
24 грудня 2019 року Деснянський районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким визнав на території України рішення суду у справах насильства проти жінок №1 у м. Л'Успіталет-де-Льобрегат Кололівства Іспанія №44/2013 від 07 червня 2013 року.
Сторони мають спільного сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Вказував, що з січня 2017 року неповнолітній син проживає разом з ним, який самостійно несе усі витрати для належного забезпечення фізичного, психологічного та освітнього розвитку дитини.
З вересня 2021 року, відповідно до домовленостей між сторонами, їх спільний син навчається у ліцеї - інтернаті №23 «Кадетський корпус» ім. В. Великого.
Однак, після повномасштабного вторгнення окупантів на територію України, його рівень доходів значно зменшився.
Крім того, він має на утриманні ще малолітнього сина ІНФОРМАЦІЯ_2 .
У добровільному порядку відповідач, яка наразі проживає на території Королівства Іспанія та має стабільний дохід, ухиляється від сплати коштів на утримання їх спільного неповнолітнього сина, у зв'язку з чим він вимушений звернутись до суду із вимогою про стягнення з відповідача аліментів та утримання дитини.
Просив суд, стягнути з ОСОБА_2 на його користь аліменти у твердій грошовій сумі на утримання неповнолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі в розмірі 15000 грн., щомісячно, починаючи з дня пред'явлення позову і до досягнення дитиною повноліття.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2024 року відмовлено у задоволенні зазначеного вище позову.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на те, що воно є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального прав, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи.
Апеляційну скаргу обґрунтовував тим, що суд першої інстанції виніс рішення, яким звільнив відповідача від встановленого законом обов'язку утримувати свого сина.
Зазначає, що дійсно, 11 квітня 2021 року сторони уклали мирову угоду, яка була затверджена Деснянським районним судом м. Києва згідно ухвали від 26квітня 2021 року. Однак в цій мировій угоді відсутні умови, щодо відмови від отримання аліментів чи інших платежів на утримання неповнолітнього ОСОБА_3 .
Відповідно до умов укладеної мирової угоди, дитину має утримувати той з батьків з ким вона проживає.
Під час навчального процесу ОСОБА_3 проживає в гуртожитку, а відтак, якщо трактувати мирову угоду в спосіб, як це зробив суд першої інстанції, то неповнолітнього ОСОБА_3 має утримувати ліцей, де він навчається.
Наведене свідчить, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та призводять до істотного порушення прав неповнолітнього ОСОБА_3 , а тому, суд прийшов до помилкового висновку, що ОСОБА_2 не має сплачувати аліменти на утримання свого сина.
Звертає увагу, що зазначений позов поданий ним в інтересам свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 з метою забезпечення його найвищих інтересів, зокрема, забезпечення його належного рівня життя, що необхідне для його фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку.
На день укладення мирової угоди сторони планували, що неповнолітній ОСОБА_3 буде проживати почергово в нього та відповідача, до того ж сторони не могли передбачити повномасштабного вторгнення рф на територію України, погіршення його фінансового становища та небажання неповнолітнього ОСОБА_3 проживати з відповідачем.
Водночас, відмова від аліментів не передбачена жодною статтею Сімейного та Цивільного кодексу України, оскільки це порушує права дитини, а отже не відповідає положенням чинного законодавства.
Однак, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, що умови мирової угоди свідчать про відсутність обов'язку відповідача приймати участь в утриманні сина, а відтак фактично позбавив неповнолітнього ОСОБА_3 права на отримання аліментів.
Наголошує, що суд першої інстанції не встановив, що неповнолітній ОСОБА_3 досяг 14 річного віку, а отже сам визначає місце свого проживання, а тому має право на утримання зі сторони того з батьків, хто проживає окремо.
Просив суд, скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2024 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_2 подала відзив, в обґрунтування якого зазначила, що 03 січня 2017 року вона привезла ОСОБА_3 в Україну за місцем проживання батьків позивача та залишила його за умови лише на одну добу для спілкування з родичами - бабусею та дідусем. Проте, з того часу батько протиправно вивіз дитину з обумовленого місця перебування дитини у м. Каховка, дитину не повертав, переховував, перешкоджав їй у поверненні дитини до місця проживання.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 02 лютого 2018 року №755/12339/17 визнано незаконним утримання ОСОБА_1 на території Україні малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Ухвалено повернути ОСОБА_3 на територію Королівства Іспанія за адресою: АДРЕСА_2.
Дане Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 лютого 2018 року №755/12339/17 ОСОБА_1 не виконав, щодо цього було зареєстроване кримінальне провадження, обвинувальний акт в даний час розглядається в Броварському міськрайонному суді Київської області, справа №361\4669\19.
Вказує, що в результаті тривалих судових спорів та в інтересах дитини, нею було надано згоду на мирове врегулювання конфлікту між її батьками, але за певних умов, ключовою з яких за її переконанням є почергове проживання дитини з матір'ю та з батьком, умови такої черговості прописані в мировій угоді, яка була затверджена 26 квітня 2021 року ухвалою судді Деснянського районного суду м. Києва Галась І.А. у справі №754/73/20.
Утримання дитини під час проживання з одним із батьків, покладається на того, з ким в даний момент проживає дитина.
Вказує, що позивач не повідомляє суду жодної причини, чому в разі свого скрутного фінансового становища він не дозволяє сину виїхати до Королівства Іспанія для подальшого проживання там з нею, як з матір'ю, де він буде перебувати на її утриманні, перебуватиме у безпеці, зможе отримувати належну освіту європейського рівня рідною для нього іспанською мовою, а батько не буде позбавлений можливості брати участь у його вихованні згідно угоди, затвердженої судом.
Наголошує, що позивач намаганням стягнути аліменти з неї ставить під сумнів виконання ним Мирової угоди, затверджена 26 квітня 2021 року ухвалою судді Деснянського районного суду м. Києва у справі №754/73/20.
Постановлення ще одного рішення суду про стягнення аліментів з неї призведе до порушення принципу правової визначеності до правового стану, та існування двох судових рішень, які суперечать одне одному.
При цьому, позивач ОСОБА_1 жодним чином не вживає заходів, щодо перегляду чи скасуванню мирової угоди між батьками, яка визначає порядок утримання дитини та участь батьків в його вихованні та визначені місця проживання.
Вказує, що жодних підтверджень того, що дитина проживає в гуртожитку військового ліцею, позивач не надає. В характеристиці, яка надана позивачем, зазначено що він навчається в ліцеї, а проживає в сім'ї батька ОСОБА_1 в селі Погреби.
При цьому жодних доказів, які б давали змогу оцінити зменшення або зміну його доходів позивач не надає, жодних доказів розміру витрат на дитину також не надає, жодного обґрунтування тієї твердої грошової суми в розмірі 15000 грн. щомісячно, яка заявлена як позовна вимога, також не наведено, а ні в позовній заяві, а ні у відповіді на відзив.
Отже, очевидно, що така сума визначена позивачем довільно, на власний розсуд.
Просила суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2024 року залишити без змін.
Крім того, у жовтні 2024 року до суду першої інстанції надійшла заява представника ОСОБА_2 - Старенького С.Є. про ухвалення додаткового рішення, у якій просив суд, ухвалити додаткове рішення, яким вирішити питання про стягнення з позивача на користь відповідача ОСОБА_2 судових витрат на правову допомогу адвоката в розмірі 25000 грн.
Додатковим рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2024 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені судові витрати на правничу допомогу у розмірі 20000 грн..
Не погоджуючись із додатковим рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в обґрунтування якої зазначив, що з наданого адвокатом Стареньким С.Є. договору про надання правової та правничої допомоги не зрозуміло, яким чином визначається розмір гонорару адвоката.
Також не зрозуміло чи це була загальна сума за представництво в суді першої інстанції (25000 грн.) чи розмір оплати, визначений за погодинною ставкою, оскільки у відзиві зазначено, що 25000 грн. це частина гонорару адвоката.
До заяви не долучено жодного документу на підтвердження вартості години роботи адвоката Старенького С.Є.
Суд першої інстанції не надав належну оцінку доказам, долученим до заяви про відшкодування витрат на правничу допомогу.
Просив суд, скасувати додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2024 року та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Старенького С.Є. про стягнення судових витрат.
На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_2 подала відзив, в обґрунтування якого зазначила, що про вартість роботи адвоката було поінформовано у першій заяві по суті спору.
Сторони договору про надання правничої та правової допомоги мають декілька паралельних справ у спорах з ОСОБА_1 , в кожній з цих справ виконується різна кількість роботи, та відповідно здійснюється різна оплата.
Дана справа не була ініційована нею, вона була вимушена реагувати на необґрунтовані претензії позивача.
При цьому, вони були подані до суду не за правилами підсудності, що дає підґрунтя для того, щоб вона вважала, що даний позов було подано для розгляду його в суді за її відсутності.
Тому сторони визначили вартість роботи адвоката та порядок оплати в усному порядку на підставі умов договору, який був укладений раніше. Також суду було надано відповідний розрахунок та деталізацію роботи адвоката.
Наголошує, що в акті наданих послуг наведено деталізацію роботи із зазначенням витраченого на неї часу.
Також позивач намагається знецінити роботу адвоката, яка полягала зокрема у підготовці клопотання про вірну підсудність справи. Така ситуація не є прийнятною, оскільки принцип територіальної підсудності є одним з основоположних принципів здійснення правосуддя в України, а тому його порушення могло призвести до прийняття судового рішення неналежним складом суду. До того ж така ситуація була умисно створена самим позивачем, який подав позовну заяву до суду не за місцем своєї реєстрації, що і було підтверджено ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області про вірне визначення підсудності справи.
Просила суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2024 року залишити без змін.
У грудні 2024 року ОСОБА_1 заявив клопотання про проведення розгляду справи у судовому засіданні з викликом сторін.
У задоволенні клопотання слід відмовити з наступних підстав.
Частиною 3 ст. 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам ст. 6 Конвенції. Навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим судом апеляційної інстанції, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суд вищої інстанції не має повноважень встановлювати факти справи, а тільки тлумачити відповідні юридичні норми.
Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Частиною 1 ст. 368 ЦПК України передбачено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
У відповідності до ч. 1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Згідно з ч. 3 ст. 369 ЦПК України, з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Згідно з п. 1 ч. 4 ст. 274 ЦПК України, в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів та поділ майна подружжя.
Відповідно до ч.13 ст.7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.
Оскільки судом апеляційної інстанції в межах апеляційного провадження не проводиться встановлення обставин справи і фактів, а також не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі для надання пояснень у справі, і такої необхідності колегія суддів не вбачає, то підстав для розгляду справи за участю сторін суд апеляційної інстанції не знаходить.
Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційних скарг, законність та обґрунтованість рішень суду в межах апеляційного оскарження, дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який надалі був розірваний 07 червня 2013 року за рішення суду у справах насильства проти жінок №1 у м. Л'Успіталет-де-Льобрегат Кололівства Іспанія №44/2013.
24 грудня 2019 року Деснянський районний суд м. Києва ухвалив рішення, яким визнав на території України рішення суду у справах насильства проти жінок №1 у м. Л'Успіталет-де- Льобрегат Кололівства Іспанія №44/2013 від 07 червня 2013 року.
Сторони мають спільного неповнолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зі змісту позовної заяви вбачається, що спільний син перебуває на утриманні позивача, у свою чергу відповідач добровільно матеріальну допомогу на утримання дитини не надає.
Як вбачається з ухвали Деснянського районного суду м. Києва від 26 квітня 2021 року у справі №754/73/20, судом затверджена мирова угода, укладена сторонами на наступних умовах: За спільною згодою Батьків та Дитини на час перебування Батька та Дитини в Україні Дитина проживає за адресою, яка є місцем проживання Батька. Батько зобов'язаний створити Дитині належні побутові умови для проживання, навчання та розвитку, забезпечити контроль та нагляд за Дитиною.
За спільною згодою Батьків та Дитини на час перебування Матері та Дитини в Королівстві Іспанія Дитина проживає за адресою, яка є місцем проживання матері. Мати зобов'язана створити Дитині належні побутові умови для проживання, навчання та розвитку, забезпечити контроль та нагляд за Дитиною.
Сторони домовились про те, що зміна місця проживання Дитини потребує спільної згоди Батьків відповідно до умов спільного виконання батьківських прав та обов'язків. У разі зміни адреси кожен з Батьків погоджується інформувати іншого про його або її нове місце проживання не пізніше ніж за місяць до переїзду. У разі потреби, нові умови виконання батьківських прав та обов'язків можуть бути обговорені між Батьками.
Згідно з мировою угодою, сторонами погоджено також п. 10. Сторони домовились, що той із Батьків, хто проживає окремо від Дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Кожен із Батьків зобов'язаний забезпечити постійний зв'язок між Дитиною та тим із Батьків, хто проживає окремо від Дитини.
Сторони досягали згоди про те, що Батько під час проживання Дитини з ним зобов'язується утримувати Дитину за свій рахунок, брати самостійно участь у витратах на Дитину, пов'язаних з освітою, навчанням, розвагами, заняттями спортом, змаганнями і т.п.
Сторони досягали згоди про те, що Мати під час перебування Дитини з нею зобов'язується утримувати Дитину за свій рахунок.
Батьки беруть на себе зобов'язання поважати строки та умови цієї угоди до моменту досягнення Дитиною 18 років на принципах спільної і рівної реалізації батьківських прав та обов'язків.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що уклавши 11 квітня 2021 року мирову угоду, яка була затверджена судом згідно ухвали від 26 квітня 2021 року, сторони погодили між собою, що батько під час проживання Дитини з ним зобов'язується утримувати Дитину за свій рахунок, брати самостійно участь у витратах на Дитину, пов'язаних з освітою, навчанням, розвагами, заняттями спортом, змаганнями і т.п.
Сторони досягали згоди про те, що мати під час перебування Дитини з нею зобов'язується утримувати Дитину за свій рахунок.
Вищевказана ухвала Деснянського районного суду м. Києва набула чинності та не є скасованою на час розгляду даної справи судом, а відтак суд першої інстанції дійшов до висновку, що у відповідача відсутній обов'язок по утриманню їх спільного з позивачем неповнолітнього сина під час його проживання з батьком.
Крім того, судом першої інстанції прийнято до уваги той факт, що позивачем не долучено будь-яких доказів на підтвердження свого матеріального стану та його погіршення з моменту повномасштабного вторгнення, що зумовило б його звернення до суду, а також той факт, що звертаючись з вказаним позовом позивачем заявлено вимогу про стягнення аліментів на утримання дитини під час її проживання саме з ним, як батьком, що вже по суті вирішено між сторонами під час затвердження мирової угоди, а не будь-якого іншого забезпечення неповнолітнього сина поза межами даної угоди.
З висновками викладеними у рішенні суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Згідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 13 ЦПК України).
Положенням ч.2 ст.51 Конституції України, закріплений конституційний обов'язок батьків утримувати своїх дітей.
Відповідно до ч.2 ст.150 СК України, батьки зобов'язані піклуватись про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Згідно вимог ч.1, 2 ст.155 СК України, здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Згідно з вимогами ст.ст. 180, 182 СК України, батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. При визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.
Статтею 27 Конвенції про захист прав дитини визначено, що батько(-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно із ст. 18 Конвенції про захист прав дитини, суд повинен докласти всіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини.
Батьки несуть основну відповідальність за виховання та розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Відповідно до ч. 8 ст. 7 СК України, регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально важливим урахуванням інтересів дитини.
Розглядаючи вимоги позову ОСОБА_1 про стягнення аліментів, суд першої інстанції встановив, що між сторонами було укладено Мирову угоду, затверджену 26 квітня 2021 року ухвалою Деснянського районного суду м. Києва, відповідно до умов якої сторони погодили між собою, що батько під час проживання дитини з ним зобов'язується утримувати дитину за свій рахунок, мати під час перебування дитини з нею зобов'язується утримувати дитину за свій рахунок.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у відповідача відсутній обов'язок по утриманню їх спільного з позивачем неповнолітнього сина під час його проживання з батьком.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції виніс рішення, яким звільнив відповідача від встановленого законом обов'язку утримувати свого сина, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки предметом позовної заяви не була вимога, щодо звільнення матері від обов'язків, суд розглядав питання утримання дитини під час перебування її з батьком.
Як зазначалось вище, дане питання вже було раніше досліджено і визначено судом, зокрема воно затверджено 26 квітня 2021 року ухвалою Деснянського районного суду м. Києва у справі №754/73/20.
Принцип правової визначеності є важливою складовою принципу верховенства права. У широкому розумінні принцип правової визначеності являє собою сукупність вимог до організації та функціонування правової системи з метою забезпечення стабільного правового положення людини шляхом вдосконалення процесів правотворчості та правозастосування.
Принцип правової визначеності є різновидом загальних принципів права.
Європейський принцип правової визначеності, про який згадано в постанові Верховного суду від 13 вересня 2023 року походить від німецького принципу Rechtssicherheit (дослівно - правова безпека), метою якого є забезпечення чіткості змісту законодавства та який переважно застосовується у справах, щодо ретроактивної дії законодавства.
Правова визначеність є універсальним правовим началом, дія якого поширюється на такі важливі сфери правовідносини між державою і особою, як реалізація та забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення юридичної відповідальності, підстав та порядку притягнення до неї, недопустимість дій та бездіяльності, спрямованих на безпідставне обмеження прав і свобод людини, встановлення пропорційності застосованих до особи обмежень, здійснення повноважень органами державної влади у межах, визначених Конституцією і законами України.
Колегія суддів звертає увагу, що вимоги позову про стягнення з відповідача на користь позивача аліментів на утримання їх спільного сина ставить під сумнів виконання позивачем Мирової угоди, затвердженої 26 квітня 2021 року ухвалою Деснянського районного суду м. Києва у справі №754/73/20.
Постановлення ще одного рішення суду про стягнення аліментів з ОСОБА_2 призведе до порушення принципу правової визначеності до правового стану, та існування двох судових рішень, які суперечать одне одному.
При цьому, позивачем не вживались заходи, щодо перегляду чи скасуванню мирової угоди між батьками, яка визначає порядок утримання дитини та участь батьків в його вихованні та визначені місця проживання.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не встановив, що неповнолітній ОСОБА_3 досяг 14 річного віку, а отже сам визначає місце свого проживання, а тому має право на утримання зі сторони того з батьків, хто проживає окремо, колегія суддів не бере до уваги, оскільки підставою та предметом даної позовної заяви не є визначення місця проживання дитини, а тому у суду першої інстанції не було такого обов'язку. Будь-яких клопотань або доказів, з цього приводу, позивачем не заявлялось. Місце проживання дитини визначено положеннями Мирової угоди, затвердженої судом, а питання, щодо її розірвання, або визнання недійсною, сторонами не ініціювалося.
У відповідності до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі.
Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини 1-3 ст. 89 ЦПК України).
Суд першої інстанції повно і всебічно з'ясував обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на норми закону, які регулюють спірні відносини, прийшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки стороною позивача не доведено належними доказами підтвердження свого матеріального стану та його погіршення з моменту повномасштабного вторгнення, що зумовило б його звернення до суду, а також той факт, що звертаючись з вказаним позовом позивачем заявлено вимогу про стягнення аліментів на утримання дитини під час її проживання саме з батьком, що вже по суті вирішено між сторонами під час затвердження мирової угоди, а не будь-якого іншого забезпечення неповнолітнього сина поза межами даної угоди.
Інші доводи апеляційної скарги позивача не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та фактично зводяться до незгоди позивача з висновками суду, повторюють доводи позовної заяви. При цьому, докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов'язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об'єктивну оцінку наявним у справі доказам, як кожному окремо, так і у їх сукупності та взаємозв'язку, та з урахуванням недоведеності позовних вимог ОСОБА_1 , ухвалено обґрунтоване рішення про відмову у їх задоволенні.
Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення
В частині оскарження апелянтом додаткового рішення суду першої інстанції, то апеляційний суд зазначає наступне.
Встановлено, що до Деснянського районного суду м. Києва надійшла заява представника відповідача ОСОБА_2 - Старенького С.Є. про ухвалення додаткового рішення, у якій просив суд, ухвалити додаткове рішення, яким вирішити питання про стягнення з позивача на користь відповідача ОСОБА_2 судових витрат на правову допомогу адвоката в розмірі 25000 грн.
На підтвердження витрат на оплату послуг адвоката, суду надано: копію договору про надання правової та правничої допомоги від 02 серпня 2022 року; копію додаткового договору, щодо продовження дії строку від 01 серпня 2023 року про надання правової та правничої допомоги від 02 серпня 2022 року; копію акту наданих послуг від 11 жовтня 2024 року; копію довідки про сплату наданих послуг, щодо правової та правничої допомоги від 01 липня 2024 року; копію рахунку - фактури на сплату наданих послуг та судових витрат від 01 липня 2024 року; копію платіжної інструкції № @PL779950.
Відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 133 ЦПК України, до витрат, що пов'язані з розглядом справи, належать витрати 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до ч.1 ст.134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити із критерію реальності витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/WestAllianceLimited» проти України», заява N19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Відповідно до ч.2 ст.141 ЦПК України, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має врахувати: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (ч.3 ст.141 ЦПК України).
Відповідно до ч.8 ст.141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідно до ч. 1 ст. 270 ЦПК України визначено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви.
Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом у постановах від 12 лютого 2020 року у справі №648/1102/19 і від 11 листопада 2020 року у справі №673/1123/15-ц, витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦПК України).
З урахуванням викладеного, проаналізувавши матеріали справи, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку під час ухвалення додаткового рішення про задоволення заяви представника відповідача та відшкодуванню судових витрат у розмірі 20000 грн., а тому у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для його скасування.
Згідно із п. 1 ч. 2 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду, рішення суду та додаткове рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, і не можуть бути скасовані з підстав, викладених у апеляційних скаргах.
На підставі викладеного та керуючись ст. 268, 374, 375, 383, 384, 389 ЦПК України, суд,-
постановив:
Апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 жовтня 2024 року та додаткове рішення Деснянського районного суду м. Києва від 30 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, окрім випадків, передбачених ч.3 ст.389 ЦПК України.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба