справа №362/5630/24 Головуючий у І інстанції - Марчук О.Л.
апеляційне провадження №22-ц/824/5403/2025 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
02 липня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 26 листопада 2024 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на повнолітню дитину, -
установив:
У серпні2024 року ОСОБА_1 звернулася до Васильківського міськрайонного суду Київської області із позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на повнолітню дитину.
Свої вимоги мотивувала тим, що вона є дочкою відповідача, проживає разом із матір'ю та перебуває на її утриманні.
Вказувала, що вона навчається на денній формі навчання та потребує утримання як студентка, і як особа зі слабким здоров'ям.
Просила суд, стягнути з ОСОБА_2 на свою користь аліменти на її утримання у розмірі частки від заробітку (доходу) платника аліментів з дня подачі позовної заяви до суду і до закінчення навчання.
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 26 листопада 2024 року відмовлено у задоволенні зазначеного вище позову.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, оскільки вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, щовона потребує матеріальної допомоги з боку батька, зокрема, на витрати, пов'язані з навчанням (канцелярські товари), харчуванням, одягом та взуттям тощо.
Витрати на продукти харчування та інші додаткові витрати для життя дитини є беззаперечними, оскільки для власного існування та навчання будь-яка людина повинна повноцінно харчуватися, купувати одяг та взуття, засоби гігієни та миючі засоби, а це потребує відповідних коштів.
Вказує, що вона є повнолітня донька відповідача, яка продовжує навчання, не працює, оскільки навчання за денною формою навчання позбавляє останню можливості працевлаштуватися та отримувати певний дохід, у зв'язку з чим є такою, що потребує матеріальної допомоги, і в такому випадку батьки, зокрема відповідач (будучи забезпеченою особою, який нещодавно здійснював сплату аліментів до досягнення її 18 річчя (до серпня 2024 року) маючи дохід з невідомих джерел), зобов'язаний утримувати її, повнолітню дитину, яка продовжує навчання та потребує матеріальної допомоги.
Просила суд, скасувати рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 26 листопада 2024 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
На вказану апеляційну скаргу ОСОБА_2 подав відзив, в обґрунтування якого зазначив, що позивач не надала суду розрахунок витрат, які безпосередньо пов'язані з її навчанням, зокрема, не було представлено доказів оплати навчання, проїзду, витрат на підручники та оренду житла.
Натомість, позивач посилається на загальні витрати, які є необхідними для будь-якої особи, незалежно від навчання.
Вказує, що витрати не пов'язані безпосередньо з освітнім процесом, можуть вважатися додатковими, а не обов'язковими для покриття батьками.
Таким чином, рішення суду першої інстанції є законним і відповідає наявним обставинам справи.
Крім того, позивач не надала доказів, які б підтверджували його фінансову спроможність виконувати такий обов'язок, як надання матеріальної допомоги доньці у зв'язку з її навчанням.
Просив суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 26 листопада 2024 року залишити без змін.
Частиною 1 ст. 368 ЦПК України передбачено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
У відповідності до ч. 1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Згідно з ч. 3 ст. 369 ЦПК України, з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Згідно з п. 1 ч. 4 ст. 274 ЦПК України, в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів та поділ майна подружжя.
Згідно ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судом встановлено, що відповідач є батьком позивача, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 18 серпня 2006 року.
Згідно із довідкою №541 від 13 серпня 2024 року ОСОБА_1 навчається на денній формі навчання у Відокремленому структурному підрозділі «Васильківський фаховий коледж Національного авіаційного університету»; дата закінчення навчання 30 червня 2025 року.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано будь-яких фактичних, прямих і беззаперечних доказів, які б підтверджували ту обставину, що відповідач може надавати матеріальну допомогу своїй дочці у зв'язку із її навчанням.
Крім того, суд першої інстанції зазначив, що позивач не вказує на необхідність допомоги для неї, яка (необхідність) виникла та існує саме виключно у зв'язку із її навчанням. Натомість, витрати на лікування, харчування і одяг (на які посилається позивач за змістом позову) не є такими, що виникли саме у зв'язку з її навчанням, оскільки потреби людини в забезпеченні харчування, одягу, транспортних витрат та лікування, існують незалежно від того чи навчається людина чи ні.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що під час розгляду справи не встановлено, що позивач саме у зв'язку із навчанням дійсно потребує матеріальної допомоги, а відповідач може її надавати, а тому позов є необґрунтованим.
З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).
Суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч.1 ст.13 ЦПК України).
Згідно із ст. 198 СК України, батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати.
Статтею 199 СК України передбачено, що якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.
Згідно Постанови Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №521/16268/18, зроблено висновок, що конструкція даної статті передбачає обов'язок батьків утримувати своїх дітей, які продовжують навчання та у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, надавати таку допомогу до досягнення ними двадцяти трьох років або до припинення навчання.
Відповідно до ч. 3 ст. 199 СК України, право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.
Згідно ч. 1 ст. 200 СК України, суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у ст. 182 цього Кодексу, що при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до п.20 роз'яснень Постанови Пленуму Верховного Суду України №3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ, щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15 травня 2006 року, обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття, виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; продовження ними навчання, потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу. При визначенні розміру аліментів на повнолітніх дітей суд враховує такі обставини: стан здоров'я та матеріальне становище повнолітніх дочки, сина; стан здоров'я й матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, інших дітей; можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дітьми; інші обставини, що мають істотне значення.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 серпня 2018 року у справі №748/2340/17 зроблено висновок, щодо застосування ст. 199 Сімейного кодексу України, який полягає в тому, що обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися, після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: походження дитини від батьків або наявність між ними іншого юридично значущого зв'язку (усиновлення); досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; продовження ними навчання; потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу (батьки самі мають бути працездатними та мати такий заробіток, який дозволив би їм утримувати себе та свою повнолітню дитину).
Отже, для вирішення питання щодо стягнення аліментів суд має з'ясувати три складові: чи повнолітня дитина продовжує навчання, чи потребує вона матеріальної допомоги, та чи може надавати таку матеріальну допомогу один з батьків, який не бере участі в утриманні дитини.
Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Стягнення аліментів на утримання дитини, яка продовжує навчання є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності, оскільки на період навчання вона не має самостійного заробітку та потребує матеріальної допомоги з боку батьків, які зобов'язані утримувати своїх повнолітніх дітей, які продовжують навчатися, до досягнення ними двадцяти трьох років.
Сам по собі факт навчання повнолітньої дитини до досягнення 23-річного віку не є підставою для стягнення аліментів, оскільки закон пов'язує обов'язок батьків надавати матеріальну допомогу повнолітнім дочці, сину саме з потребою у такій допомозі, яка виникла у зв'язку із витратами, пов'язаними з навчанням, а також за наявності юридичного факту наявності у батьків можливості надання такої допомоги.
При вирішенні спору, суд першої інстанції врахував, що позивачем не надано будь-яких доказів, які б підтверджували ту обставину, що відповідач може надавати матеріальну допомогу позивачу, а додаткові витрати необхідні для навчання позивача, не підтвердженні.
З урахуванням вищезазначеного та на підставі належним чином оцінених доказів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується колегія суддів, про необґрунтованість позову, оскільки позивачем не було доведено належними та допустимими доказами її потреба у матеріальній допомозі у зв'язку з її навчанням, понесення додаткових витрат та наявності у відповідача можливості надавити таку допомогу,
Доводи апеляційної скарги про обов'язок батька із надання матеріальної допомоги дитині, яка продовжує навчання, оскільки батьки мають рівні права та обов'язки по відношенню до дитини, є безпідставними, оскільки само по собі звернення до суду з позовом про стягнення аліментів на утримання повнолітньої доньки, яка продовжує навчання, за умови не обґрунтування та не доведення належними та допустимими доказами понесених додаткових витрат на навчання, не є достатньою підставою для задоволення позову.
Посилання скаржника на те, що відповідач (будучи забезпеченою особою, який нещодавно здійснював сплату аліментів до досягнення її 18 річчя (до серпня 2024 року) маючи дохід з невідомих джерел), зобов'язаний утримувати її, повнолітню дитину, яка продовжує навчання та потребує матеріальної допомоги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки позивачем не було доведено такої потреби як і не було доведено можливості відповідача надавити таку допомогу.
Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини в справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення.
Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно ст. 141 ЦПК України, судові витрати, понесені позивачем у зв'язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 26 листопада 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, окрім випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба