Номер провадження: 22-ц/813/2742/25
Справа № 522/16241/22
Головуючий у першій інстанції Павлик І.А.
Доповідач Сегеда С. М.
24.06.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого Сегеди С.М.,
суддів: Громіка Р.Д.,
Драгомерецького М.М.,
за участю секретаря Козлової В.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, у відсутність учасників справи, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Матвійчук Володимир Валерійович, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 вересня 2024 року, повний текст якого складено 10 жовтня 2024 року та ухваленого під головуванням судді Павлик І.А., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання частково недійсним договору про внесення змін до договору,
встановив:
У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання частково недійсним договору про внесення змін до договору.
Позовні вимоги були обгрунтовані тим, що 31.08.2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб. Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 15.04.2016 року шлюб між сторонами було розірвано.
11.09.2013 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір безвідсоткової позики, за реєстровим № 554, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Несвітайлом І.І. за умовами якого ОСОБА_3 передав ОСОБА_2 799 300,00 грн, що на момент укладання цього договору по курсу Національного банку України становило 100 000,00 доларів США.
Сторони договору домовились, що позичальник зобов'язується у строк до 11.03.2014 у порядку, передбаченому цим договором повернути позикодавцю таку ж суму грошей у розмірі 799 300,00 грн, що на момент укладання цього договору по курсу Національного банку України становило 100 000,00 доларів США.
Надалі, договором від 06.03.2017 сторони змінили умови первісного договору позики, збільшивши розмір позики, установивши нову дату повернення коштів та змінивши порядок повернення коштів. А саме сума позики з 799 300,00 грн. збільшилась до 3 786 688,00 грн. Підписання додаткової угоди від 06.03.2017 було проведено без згоди позивачки, оскільки на той момент вона вже не перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 , але підписання додаткової угоди грубо порушує її права, оскільки дана додаткова угода фактично була укладена не для настання обставин, які були вказані в ній.
Угода укладалася навмисно лише на 1 місяць з метою збільшення суми заборгованості, та з метою недопущення поділу майна подружжя в подальшому. Договір про внесення змін є недійсним на підставі ст. 234 ЦК України, оскільки при його укладанні воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та сторони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином. На момент укладання договору у обох сторін був умисел на фіктивність таких дій. Зміна п. 1 договору позики від 11.09.2013 та п. 3 договору про внесення змін тягне порушення прав позивачки, що виражається у збільшенні суми позики та строків повернення даної суми.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26.09.2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено (т.1, а.с.237-241).
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Матвійчук В.В. ставить питання про скасування рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26.09.2024 року, ухвалення нового судового рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (т.2, а.с.1-4).
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Будилко Е.Д. просить оскаржуване судове рішення залишити без змін, апеляційну скаргу - без задоволення, посилаючись на її необґрунтованість (т.2, а.с.21-27, 30-36).
Вирішуючи питання про слухання справи у відкритому сдуовому засіданні, у відсутність учасників спправи, колегія суддів виходить із того, що всі учасники справи були належним чином повідомлені про час і місце судового засідання (т.2, а.с. 68-71).
Крім того, колегія суддів зазначає, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція), кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, ЄСПЛ в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Також слід зазначити, що відповідно до ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність. Згідно зі ст. 12-2 вказаного Закону в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Згідно зі ст. 26 вказаного Закону правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. Явка сторони до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою, а тому перешкоди для розгляду справи в даному випадку відсутні.
На підставі викладеного, а також враховуючи, що в своїх рішеннях ЄСПЛ наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки, колегія суддів вирішила слухати справу у відкритому судовому засіданні, у відсутність учасників справи, на підставі наявних у справі доказів.
Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, заперечення на неї, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.
Ухвалюючи судове рішення про відмову ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що в матеріалах справи відсутні докази того, що договір позики від 11.09.2013 було укладено відповідачем ОСОБА_3 в інтересах його сім'ї, а грошові кошти, отримані ОСОБА_2 за вказаним договором позики, були витрачені за погодженням дружини ОСОБА_2 - ОСОБА_1 та використані в інтересах їх сім'ї.
Крім того, суд першої інстанції вказав, що оспорюваний в частині пунктів 1 та 2 договір про внесення змін до договору позики, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Несвітайло І.І. 11.09.2013 за реєстровим № 554, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Несвітайло І.І. 06.03.2017 за реєстровим № 127, укладений після розірвання шлюбу між позивачкою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а тому збільшення суми позики не впливає на її права та обов'язки.
З таким висновком суду першої інстанції повністю погоджується колегія суддів, з огляду на наступні обставини.
Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28.10.2020 року у справі № 522/2681/20 було задоволено позов відповідача по даній справі ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , треті особи без самостійних вимог ТОВ «Південна торгова компанія», приватний нотаріус Несвітайло І.І., та за договором позики від 11.09.2013 і договором від 06.03.2017 про внесення змін до договору позики було стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість у сумі 152 047,67 доларів США. Зустрічний позов ОСОБА_2 про визнання недійсним договору від 06.03.2017 про внесення змін до договору позики від 11.09.2013 судом залишено без задоволення. В цьому судовому рішенні взагалі мови не йшлося про позивачку по даній справі ОСОБА_1 , що свідчить про те, що вона безпідставно звернулась з позовом до суду, тим більше з позовом про визнання недійсним договору, стороною якого вона не була та який не створює для неї обов'язків, не порушує її права (т.1, а.с.46-55).
Вищевказане судове рішення суду першої інстанції було залишено без змін судом апеляційної та касаційної інстанції і набрало законної сили (т.1, а.с. 56-59, 60-72).
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , суд правильно зазначив, що за ст. 204 ЦК України закріплюється презумпція правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Таких правових позицій дотримується Верховний Суд в постанові своєї Великої Палати від 14.11.2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18).
Крім того, суд правильно зазначив, що Верховний Суд у постанові від 05.04.2018 у справі № 405/20/15-ц, провадження № 61-10910св18 дійшов наступного висновку: «Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України (зокрема: постанова Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13; постанова Верховного Суду України від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16).
У ситуації, коли боржник звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу прав вимоги, не зазначивши, які ж його цивільні права та інтереси були порушені (не визнані чи оспорені), то визнання правочину недійсним, як способу захисту, не може бути застосовано».
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
Так, з матеріалів справи вбачається, що 11.09.2013 між відповідачами по даній справі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Несвітайло І. І., реєстровий № 554, згідно якого ОСОБА_3 передав у позику ОСОБА_2 грошову суму у розмірі 799 300,00 грн., що на той час було еквівалентно 100 000,00 доларів США за курсом Національного банку України, а ОСОБА_2 зобов'язався повернути вказані грошові кошти в строк до 11.03.2014 року.
Для належного забезпечення виконання договору позики 11.09.2013 між ОСОБА_3 та ТОВ «Південна торгова компанія» було укладено договір застави майна, загальною вартістю 803 243,90 грн., посвідчений приватним нотаріусом Несвітайлом І.І., реєстровий № 5.
Договором від 06.03.2017 року були внесені зміни до укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договору позики від 11.09.2013 року, а саме до пунктів 1, 3 Договору.
Так, п 1 договору позики викладено в такій редакції: «1. Позикодавець позичає Позичальнику 3 796 688,00 грн., що еквівалентно 140 000,00 дол. США, згідно курсу Національного банку України станом на 06.03.2017» (п. 1).
Пункт 3 договору позики викладено в такій редакції: «3. Позичальник зобов'язаний повернути Позикодавцеві позику у повному розмірі грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому Позикодавцем, згідно умов цього договору у строк до 06.04.2017» (п. 2).
Як було вказано вище, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28.10.2020 у справі № 522/2681/20, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 22.06.2021, та постановою Верховного Суду від 02.02.2022 року, позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , треті особи без самостійних вимог: ТОВ «Південна торгова компанія», приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Несвітайло І.І., про стягнення боргу за договором позики було задоволено. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики у розмірі 152 047, 67 доларів США, з яких 140 000, 00 доларів США - заборгованість за позикою та 12 047, 67 доларів США - 3 % річних від суми заборгованості, а також судовий збір у сумі 10 510, 00 грн.
Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: ТОВ «Південна торгова компанія», приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Несвітайло І.І., про визнання недійсним договору про внесення змін до договору позики було залишено без задоволення.
При цьому суд першої інстанції правильно зазначив, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц звернула увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права.
Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов'язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним.
Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту.
Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов'язання.
Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.
Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов'язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора.
Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите.
У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов'язку боржника не є належним способом захисту.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач ОСОБА_1 обґрунтовувала свої вимоги тим, що оспорюваний правочин впливає на її права та обов'язки, оскільки після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 , а саме: 15.04.2016 рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області у справі № 509/178/16-ц, не було вирішено питання щодо поділу майна подружжя. Позивач вважала, що оскільки майно подружжя не було поділено під час розірвання шлюбу, то стягнення з ОСОБА_2 значної суми заборгованості може залишити її без можливості поділу майна та призвести до покладення на неї обв'язку сплати боргу ОСОБА_3 ; оскільки договір позики від 11.09.2013 був укладений за її згоди, а тому всі зміни до нього також мають укладатись за погодженням з нею; на переконання позивача кошти за договором про внесення змін від 06.03.2017 ОСОБА_2 не отримувались.
Суд правильно вказав, що належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено ст. 61 СК України, згідно ч. 3 якої визначено, що, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма ч.3 ст. 61 СК України кореспондує ч. 4 ст. 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Тобто, тлумачення ч. 4 ст. 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника).
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Указаний висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, наведеній у постанові від 30.06.2020 у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного і обгрунтованого висновку про те, що в матеріалах справи відсутні докази того, що договір позики від 11.09.2013 було укладено відповідачем По даній справі ОСОБА_2 в інтересах його сім'ї, а грошові кошти, отримані ОСОБА_2 за вказаним договором позики, були витрачені за погодженням дружини ОСОБА_2 - ОСОБА_1 та використані в інтересах їх сім'ї.
Оскільки оспорюваний в частині пунктів 1 та 2 договір про внесення змін до договору позики, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Несвітайло І.І. 11.09.2013 за реєстровим № 554, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Несвітайло І.І. 06.03.2017 за реєстровим № 127, укладений після розірвання шлюбу між позивачкою та ОСОБА_2 , то збільшення суми позики не впливає на її права та обов'язки.
Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, заперечень проти оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Крім того, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, доводи апеляційної скарги його не спростовують, оскільки рішення прийнято у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін.
Колегія суддів також зазначає, що клопотання адвоката Матвійчука В.В., який діє в інтересах заявника апеляційної скарги ОСОБА_1 про залишення її апеляційної скарги без розгляду, задоволенню не підлягає, оскільки залишення апеляційної скарги без розгляду не передбачено діючим цивільно-процесуальним законодавством (ть.2, а.с.78).
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,
ухвалив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Матвійчук Володимир Валерійович, залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 вересня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 02.07.2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда
Р.Д. Громік
М.М. Драгомерецький