Справа № 930/491/23
Провадження № 22-ц/801/1237/2025
Категорія: 56
Головуючий у суді 1-ї інстанції Науменко С. М.
Доповідач:Ковальчук О. В.
01 липня 2025 рокуСправа № 930/491/23м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Ковальчука О. В.,
суддів: Шемети Т. М., Панасюка О. С.,
за участю секретаря судового засідання Луцишина О.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про повернення безпідставно набутого майна,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на додаткову ухвалу Немирівського районного суду Вінницької області, постановлену у цій справі 13 березня 2025 року у м. Немирів суддею цього суду Науменком С.М., дата складення повного судового рішення не відома,
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про повернення безпідставно набутого майна, який мотивований тим, що у вересні 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, нотаріально непосвідчений та незареєстрований, житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказаний житловий будинок належав відповідачу ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності на підставі договору дарування, посвідченого державним нотаріусом Немирівської державної нотаріальної контори 01.11.2001 року, зареєстрованому в реєстрі за № 6261.
На підтвердження укладення договору купівлі-продажу житлового будинку ОСОБА_2 надав позивачу оригінал договору дарування, технічний паспорт на будинок, ключі від будинку, книжки на сплату комунальних послуг, а також власноручно написав розписку про отримання від позивача 95 000 грн, в рахунок продажу житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами.
Позивач вважав, що став власником вказаного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, тому за власні кошти здійснював ремонт в будинку, а саме покрасив стіни, застелив плиткою підлогу, провів освітлення та опалення, сплачував комунальні послуги, змінив покрівлю будинку, хоча розумів, що необхідно належним чином оформити правовідносини - купівлю-продаж нерухомості.
ОСОБА_1 неодноразово звертався до відповідача з метою нотаріального посвідчення письмового договору купівлі-продажу, але ОСОБА_2 відмовляв у цьому, посилаючись на незадовільний стан свого здоров?я та небажання відлучатися із дому та зайнятість.
На думку позивача, такі дії ОСОБА_2 порушують його права, оскільки він не має можливості здійснити реєстрацію права власності на житловий будинок.
У зв?язку з відмовою здійснити нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу житлового будинку, позивач вимагав від відповідача повернути сплачені йому кошти в розмірі 95 000 грн, на що ОСОБА_2 повідомив, що у нього немає коштів.
За таких обставин, позивач переконаний, що ОСОБА_2 безпідставно набув грошові кошти в розмірі 95 000 грн, а тому просив суд стягнути їх із відповідача на його користь.
09.03.2023 року ухвалою Немирівського районного суду Вінницької області затверджено мирову угоду, укладену у даній цій цивільній справі між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
В подальшому ОСОБА_3 , через свого представника - адвоката Фоміна М.Ф., як особа, що не брала участі у справі, звернувся до Вінницького апеляційного суду із апеляційною скаргою про скасування такої ухвали суду.
05.12.2024 року постановою Вінницького апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, вищевказану ухвалу суду скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
У цій постанові апеляційним судом зроблено висновок, що судом апеляційної інстанції не може бути вирішене питання щодо розподілу судових витрат, тому що апеляційний суд не ухвалює остаточне судове рішення у справі, а направляє справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. При цьому, питання щодо розподілу судових витрат між сторонами має бути вирішено судом першої інстанції в порядку ст. 141 ЦПК України за наслідками розгляду справи по суті.
24.02.2025 року ухвалою Немирівського районного суду Вінницької області, за заявою ОСОБА_1 , його позовну заяву до ОСОБА_2 про повернення безпідставно набутого майна залишено без розгляду.
03.03.2025 року адвокат Фомін М.В., в інтересах ОСОБА_3 , звернувся до суду із заявою, в якій просив ухвалити додаткове рішення у справі, яким стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу, понесені в суді апеляційної інстанції, у розмірі 20 750 грн, а саме по 10 375 грн з кожного.
13.03.2025 року додатковою ухвалою Немирівського районного суду Вінницької області зазначену заяву представника ОСОБА_3 - адвоката Фоміна М.В. про ухвалення додаткового рішення задоволено. Постановлено стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20750 грн, а саме по 10375 грн з кожного.
Не погодившись із такою ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, неврахування судом висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, просить ухвалу суду скасувати та постановити судове рішення, яким у задоволенні вимог заяви представника ОСОБА_3 - адвоката Фоміна М.В. про ухвалення додаткового рішення в частині нього відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги скаржник зазначає, що судом першої інстанції, під час постановлення оскаржуваної ухвали, не надано належної оцінки діям ОСОБА_1 як позивача у даній справі.
Разом з тим, скаржник вважає, що заявник ОСОБА_3 не надав суду доказів щодо обґрунтованості та добросовісності звернення із позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 .
Також звертає увагу суду на те, що ОСОБА_3 не був залучений до участі у даній справі як сторона.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Апеляційний суд, згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, доходить наступних висновків.
Статтею 375 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвала суду першої інстанції в основному відповідає цим вимогам.
В ході розгляду справи встановлено, що 09.03.2023 року ухвалою Немирівського районного суду Вінницької області затверджено мирову угоду, укладену у цій цивільній справі між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в наступній редакції та з наступними умовами:
-Відповідач визнає свій обов'язок щодо повернення безпідставно набутого майна, однак в зв'язку з відсутністю коштів погоджується в рахунок погашення боргу в розмірі 95 000 грн передати належний йому на праві власності житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою АДРЕСА_1 ОСОБА_1
-Позивач погоджується прийняти у власність житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою АДРЕСА_1 в рахунок погашення боргу відповідачем в розмірі 95 000 грн 00 к.
-Сторони, підписуючи цю мирову угоду, заявили про те, що у процесі її укладення діяли в межах наданих повноважень, без порушення прав та інтересів третіх осіб. Наслідки укладення мирової угоди сторонам відомі та зрозумілі.
Провадження у справі закрито, у зв'язку із затвердженням мирової угоди (а.с. 28-29).
05.12.2024 року постановою Вінницького апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, ухвалу Немирівського районного суду Вінницької області про затвердження мирової угоди між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від 09.03.2023 року скасовано і направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції (а.с. 106-108).
У цій постанові зазначено, що апеляційним судом встановлено, що у провадженні Немирівського районного суду Вінницької області перебувала цивільна справа № 930/1573/22 за позовом ОСОБА_3 до ФОП ОСОБА_2 про стягнення коштів на загальну суму 92700, 03 грн.
22.12.2022 року заочним рішенням Немирівського районного суду Вінницької області стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 70 500 грн грошових коштів, оплачених в якості передоплати; 19 128, 93 грн інфляційних збитків; 3071, 10 грн - три проценти річних від простроченої суми; 992, 40 грн у відшкодування судових витрат.
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про повернення безпідставно набутого майна, тобто після ухвалення рішення про стягнення коштів з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 .
Апеляційний суд вказав, що ОСОБА_2 відчужив майно на підставі мирової угоди на користь ОСОБА_1 , маючи невиконані зобов'язання перед ОСОБА_3 , які вже були встановлені судовим рішенням. Таким чином, ОСОБА_2 , укладаючи мирову угоду, був обізнаний про зміст своїх зобов'язань, порядок та строки їх виконання. Відтак, мирова угода, укладена між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , порушує інтереси ОСОБА_3 .
За таких умов, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що, постановляючи ухвалу про затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі, суд першої інстанції не встановив чи укладена між сторонами мирова угода стосується лише прав та обов'язків сторін та предмета позову, та не порушує права і законні інтереси інших осіб, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про наявність підстав для задоволення заяви про затвердження мирової угоди.
При цьому, з метою представництва інтересів у апеляційному суді, між ОСОБА_3 та адвокатом Фоміним М.В. було укладено Договір про надання правничої допомоги від 13.12.2023 року та Додаткову угоду № 2 від 02.10.2024 року до Договору про надання правничої допомоги.
Крім того, у мотивувальній частини апеляційної скарги ОСОБА_3 визначив попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, а саме на правничу допомогу, які очікує понести у зв?язку із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, відповідно до якого орієнтовна сума складає 32 600 грн, із вказівкою на те, що докази (документи) на підтвердження судових витрат, а також докази на підтвердження обсягу послуг із надання професійної правничої допомоги будуть надані не пізніше 5 днів після ухвалення рішення суду у справі (зворот а.с. 39).
24.02.2025 року ухвалою Немирівського районного суду Вінницької області, за заявою ОСОБА_1 , його позовну заяву до ОСОБА_2 про повернення безпідставно набутого майна залишено без розгляду (а.с. 138).
03.03.2025 року разом із заявою про ухвалення додаткового рішення представник ОСОБА_3 - адвокат Фомін М.В. подав до суду: копію договору про надання правової допомоги від 13.12.2023 року, укладеного між ОСОБА_3 та адвокатом Фоміним М.В.; копію додаткової угоди № 2 до договору про надання правової допомоги від 13.12.2023 року; акт прийому-передачі від 15.12.2024 року до вказаних договорів з детальним описом робіт, відповідно до якого адвокат Фомін М.В. надав ОСОБА_3 юридичні послуги на суму 15 750 грн, а саме ознайомлення із первинними документами клієнта, надання правової інформації, консультація, роз'яснення правових питань - 3 000 грн; пошук та аналіз судової практики, розробка стратегії юридичного захисту клієнта - 3 000 грн; складання та подання до суду першої інстанції заяви про ознайомлення із матеріалами справи - 3 000 грн; ознайомлення із матеріалами справи - 750 грн; складання та подання до суду апеляційної інстанції апеляційної скарги - 6 000 грн та обумовлений сторонами гонорар успіху в розмірі 5 000 грн (а.с. 145-147).
Таким чином, загальна вартість наданих адвокатом Фоміним М.В. послуг ОСОБА_3 під час розгляду даної справи складає 20 750 грн.
Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції, дослідивши надані докази на підтвердження понесення судових витрат, та врахувавши, що апеляційним судом питання про розподіл судових витрат вирішено не було, дійшов висновку, що заява представника ОСОБА_3 - адвоката Фоміна М.В. про ухвалення додаткового рішення, яким необхідно стягнути понесені ОСОБА_3 судові витрати, підлягає задоволенню, а заявлена до стягнення сума є співмірною із обсягом наданих адвокатом послуг.
Апеляційний суд погоджується із таким висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно із частиною першою статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; судом не вирішено питання про судові витрати; суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.
Тобто, процесуальним законом визначено вичерпний перелік підстав для ухвалення додаткового рішення, однією з яких є не вирішення питання про судові витрати разом з ухваленням судового рішення у справі (пункт 3 частини першої статті 270 ЦПК України).
За загальним правилом, у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішено всі інші, в тому числі, процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також окремих процесуальних питань, зокрема, розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення.
Таким чином, у випадку, якщо суд при ухваленні судового рішення по суті спору з певних причин не вирішив питання про судові витрати, або відкладення вирішення цього питання було ініційовано стороною у справі, таке питання підлягає вирішенню шляхом ухвалення судом додаткового судового рішення в порядку статті 270 ЦПК України.
Додатковими судовими рішеннями є додаткове рішення, додаткова постанова чи додаткова ухвала, якими вирішуються окремі правові вимоги, котрі не вирішені основним рішенням, та за умови, якщо з приводу позовних вимог досліджувались докази (для рішень, постанов) або вирішені не всі клопотання (для ухвал).
Додаткове судове рішення є невід'ємною складовою основного судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти.
За приписами частин першої, другої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
За змістом підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Тобто, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом у судах апеляційної та касаційної інстанцій, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення по суті спору у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.
Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27.11.2019 року у справі № 242/4741/16-ц, від 04.12.2019 року у справі № 917/1739/17).
Разом із тим у випадку, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції скасовує судові рішення з передачею справи для продовження розгляду до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Вказаний висновок узгоджується з висновками, викладеними, зокрема, в ухвалах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2022 року у справі № 500/2632/19, від 30.03.2021 року у справі № 911/2390/18, в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18.05.2020 року у справі № 530/1731/16-ц.
Згідно з положеннями статті 142 ЦПК України розподіл витрат проводиться судом і в тому випадку, коли судове рішення по суті спору не приймається (у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду).
Приписи статті 142 ЦПК України є проявом реалізації правила відшкодування судових витрат у випадку, коли судове вирішення спору по суті не відбулося і відсутня сторона, на користь якої ухвалене судове рішення.
Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2024 року у справі № 921/357/20
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (стаття 17 ЦПК України).
Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси (стаття 18 ЦПК України).
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦК України).
Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 року у справі № 638/2304/17, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29.01.2024 року у справі № 750/13149/21).
У даній справі ОСОБА_3 , як особа, яка не брала участі у справі, звернувся до Вінницького апеляційного суду із апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції про затвердження мирової угоди між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від 09.03.2023 року, вважаючи, що такою ухвалою суд вирішив питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, що призвело до скасування зазначеної ухвали суду та відновлення порушених прав ОСОБА_3 . При цьому, ОСОБА_3 набув відповідного статусу учасника справи.
Крім того, однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.04.2019 року в справі № 390/34/17, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11.11.2019 року у справі № 337/474/14-ц, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09.09.2024 року у справі № 466/3398/21).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип доброї совісті не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19.02.2024 року в справі № 567/3/22, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09.09.2024 року у справі № 466/3398/21).
Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами (частина перша статті 44 ЦПК України).
Процесуальному праву притаманний принцип процесуальної доброї совісті. Проявом принципу процесуальної доброї совісті є те, що особа (зокрема, позивач) навряд чи може висувати твердження несумісні з тією позицією, яка зайнята нею в судовому процесі, що вже відбувся. Принцип процесуальної доброї совісті навряд чи має толерувати непостійність учасників процесу, а навпаки покликаний забезпечити послідовну поведінку учасників спору (див., постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30.05.2024 року в справі № 229/7156/19, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04.11.2024 року в справі № 532/1550/23).
Потрібно розмежовувати зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. Вказані правові конструкції відрізняються як по суті, так і за правовими наслідки щодо їх застосування судом. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов, чи застосувати інші заходи процесуального примусу (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24.04.2024 року в справі № 686/16569/22).
Касаційний суд вже звертав увагу, що учасники цивільного обороту доволі часто намагаються використовувати правомірний цивільно-правовий інструментарій для унеможливлення чи ускладнення виконання судового рішення про стягнення боргу, тобто з неправомірною метою, не для забезпечення визначеності в приватних відносинах, захисту прав та інтересів. Очевидно, що суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри». Якщо «пов'язані» чи «афілійовані» особи, наприклад, родичі, колишні члени подружжя, ініціюють, зокрема, справу для унеможливлення чи ускладнення виконання судового рішення, формування пасиву (боргів), виключення певного майна з під звернення стягнення на час виконання судового рішення, якщо стягнення направлене на недопущення звернення стягнення на майно боржника, створення переваг у черговості розподілу стягнутих з боржника грошових сум, такі учасники діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора (стягувача). Тому, в такому разі відбувається використання позову не для захисту прав та інтересів, і судове рішення стосується прав та/або інтересів кредитора (стягувача) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07.08.2024 року в справі № 501/3714/22).
Залежно від конкретних обставин, суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема, подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер (пункт 3 частини другої статті 44 ЦПК України).
Відповідно до частини дев'ятої статті 141 ЦПК України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
Положення частини дев'ятої статті 141 ЦПК України не містять жодних виключень щодо виду судових витрат, які не підлягають розподілу за правилами цієї норми, а, отже, застосовуються як до розподілу витрат зі сплати судового збору, так і витрат на професійну правничу допомогу (постанова Верховного Суду від 17.04.2024 року у справі № 922/4278/21).
При цьому, суд першої інстанції не посилався на частину дев'яту статті 141 ЦПК України, однак висновки щодо розподілу судових витрат у даному випадку фактично ґрунтуються на вказаній нормі.
Так, ОСОБА_3 , звертаючись до суду першої інстанції із заявою про ухвалення додаткового рішення про відшкодування витрат на правничу допомогу, серед іншого, зазначив про недобросовісніть дій ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка полягає в тому, що ОСОБА_2 , знаючи, що він має невиконані зобов'язання перед ОСОБА_3 , які вже були встановлені судовим рішенням, проявив нетипову для себе поведінку у цій справі, подавши до суду заяву про затвердження мирової угоди, якою фактично передав належне йому на праві власності майно ОСОБА_1 , а саме житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, таким чином ОСОБА_3 вважає, що такі дії призвели до виключення певного майна з під звернення стягнення на час виконання судового рішення та були спрямовані на ускладнення та/або ухилення від виконання судового рішення у цивільній справі № 930/1573/22 за позовом ОСОБА_3 до ФОП ОСОБА_2 про стягнення коштів.
Між тим, з поміж іншого, у постанові Вінницького апеляційного суду від 05.12.2024 року у даній справі встановлено, що мирова угода, укладена між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 порушує інтереси ОСОБА_3 та, що ОСОБА_2 , укладаючи мирову угоду, був обізнаний про зміст своїх зобов'язань, порядок та строки їх виконання. Вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
Отже, у вказаній постанові суду апеляційної інстанції фактично встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , укладаючи мирову угоду у цій справі, намагалися використати цивільно-правовий інструментарій для унеможливлення чи ускладнення виконання заочного рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 22.12.2022 року у справі № 930/1573/22, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 70 500 грн грошових коштів, тобто з неправомірною метою.
Відтак, зважаючи на те, що у цій справі апеляційний суд у постанові від 05.12.2024 року дійшов висновку про обґрунтованість апеляційної скарги ОСОБА_3 на ухвалу суду першої інстанції про затвердження мирової угоди між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 від 09.03.2023 року, вказавши на недобросовісність дій позивача та відповідача, колегія суддів вважає, що за таких умов наявні підстави, передбачені частиною дев'ятою статті 141 ЦПК України, для покладення судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_3 під час розгляду його апеляційної скарги, на позивача та відповідача порівно.
Між тим, колегія суддів додатково вказує, що позивач був вправі заявляти вимогу про стягнення понесених судових витрат на правничу допомогу при розгляді його апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції шляхом ухвалення додаткового судового рішення, оскільки відповідне питання мало бути вирішене судом у судовому рішенні, ухваленому за результатами розгляду справи, тобто в ухвалі суду від 24.02.2025 року про залишення позовної заяви без розгляду, однак цього зроблено не було.
Отже, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильних висновків суду за результатом розгляду заяви про ухвалення додаткового судового рішення і не містять підстав для висновків про неправильне застосування судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Відтак, законних підстав для скасування ухвали суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення немає.
До того ж, розмір, понесених ОСОБА_3 судових витрат під час розгляду даної справи у розмірі 20 750 грн, скаржником не спростований.
Водночас, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі не послався на ті норми процесуального права, які підлягали до застосування, щодо правових підстав для задоволення заяви ОСОБА_3 про ухвалення у справі додаткового судового рішення, яким стягнено на його користь судові витрати, понесені ним у суді апеляційної інстанції, що є наслідком для зміни такої ували суду.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити частково, ухвалу суду першої інстанції змінити шляхом викладення її мотивувальної частини у редакції цієї постанови.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Додаткову ухвалу Немирівського районного суду Вінницької області від 13 березня 2025 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, в іншій частині залишити її без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, є остаточною, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий О. В. Ковальчук
Судді: Т. М. Шемета
О. С. Панасюк