Справа № 759/7687/22 Головуючий у суді І інстанції Шум Л.М.
Провадження № 22-ц/824/2142/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
25 червня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 липня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про скасування рішення про державну реєстрацію,
У липні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду позовом до ОСОБА_1 про скасування рішення про державну реєстрацію.
Позовну заяву обґрунтував тим, що він є спадкоємцем своєї матері ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
На час смерті ОСОБА_5 існував судовий спір у справі № 759/10266/17 між нею і ОСОБА_3 як позивачами з однієї сторони та Київською міською радою як відповідачем з іншої, а також за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та Київської міської ради, який стосувався визнання права власності на будинок АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом.
Наголошує на тому, що на час пред'явлення ОСОБА_5 та ОСОБА_3 у липні 2017 року позову у справі № 759/10266/17 останні проживали у спадковому будинку, який не був розділений між ними і не мав окремо виділених квартир.
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 162488798 від 05 квітня 2019 року позивачу стало відомо про те, що державним реєстратором Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) Пода С.П. на підставі рішення про держану реєстрацію прав та їх обтяжень № 43134133 від 21 вересня 2018 року була здійснена державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 .
12 червня 2019 року ОСОБА_5 звернулась до суду із позовом до Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради, третя особа - ОСОБА_1 , про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію (справа № 761/23652/19).
Після цього ОСОБА_1 відчужила квартиру АДРЕСА_2 на користь своєї дочки ОСОБА_4 на підставі договору дарування квартири від 08 липня 2019 року.
02 лютого 2022 року постановою Верховного Суду рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_5 до Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради, треті особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії відмовлено.
У квітні 2021 року ОСОБА_5 звернулась до суду з іншим позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванченко В.Ю., про визнання недійсним договору дарування квартири та скасування державної реєстрації права власності (справа № 759/7515/21).
В даний час склалась ситуація, що первинна державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 не була визнана незаконною, хоча по суті є такою. Як похідна від цієї реєстрації відбулась незаконна перереєстрація права власності через укладення договору дарування даної частини будинку на ОСОБА_4 .
Зазначене призводить до подальшої правової невизначеності щодо права власності і права спадкування на частини цілісного будинку по АДРЕСА_1 , на які претендують різні особи, зокрема: ОСОБА_3 (тітка позивача), відповідачка ОСОБА_1 (дружина покійного дядька позивача) та сам ОСОБА_2 як спадкоємець після матері ОСОБА_5 .
Позивач вказував, що в спільних діях відповідача ОСОБА_1 , яка є учасником спору у справі № 759/10266/17 щодо визнання в порядку спадкування за законом права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 , яка 11 грудня 2017 року пред'явила свої позовні вимоги щодо даного майна, а після чого 18 вересня 2018 року звернулась до Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради щодо реєстрації права власності на спірне майно, та державного реєстратора Поди С.П. вбачаються умисні та протиправні дії щодо незаконної реєстрації права власності.
Саме тому вищезазначене дає підстави стверджувати, що державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_2 було здійснено із грубим порушенням вимог чинного законодавства України щодо реєстрації нерухомості. Між ОСОБА_1 та іншими особами існує невирішений спір про частки в праві власності на частини будинку. Документи, подані відповідачем для реєстрації стосуються іншої особи, а технічні характеристики об'єкту, який реєструвався, не відповідають характеристикам об'єкту станом на 1993 рік.
З урахуванням наведених обставин ОСОБА_2 просив суд скасувати рішення про держану реєстрацію прав та їх обтяжень № 43134133 від 21 вересня 2018 року, відповідно до якого була здійснена державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 .
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11 липня 2024 року позов задоволено.
Скасовано рішення державного реєстратора Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради Поди С.П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 43134133 від 21 вересня 2018 року щодо державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 .
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 992,40 грн.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що спірний будинок за адресою: АДРЕСА_1 , будувався на земельній ділянці, відведеній згідно акту від 03 жовтня 1959 року і на підставі дозволу, наданого ОСОБА_6 рішенням виконкому Києво-Святошинської районної ради № 545/16 від 24 вересня 1959 року та прийнятий в експлуатацію 07 жовтня 1961 року комісією виконкому Петропавлівсько-Борщагівської сільської ради.
ОСОБА_7 (чоловік відповідача), який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , прийняв спадщину після смерті ОСОБА_6 , який збудував спірний будинок, але не оформив своїх спадкових прав.
Згідно зі статтею 31 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно», а також у відповідності до положення загальної норми цього ж Закону - пункту 14 частини першої статті 27, суд при дослідженні законності реєстрації права власності на нерухоме майно повинен перш за все дослідити зв'язок такого власника з даним майном. Такий зв'язок передбачає довготривале володіння та користування вказаним майном особою, або її спадкодавцями без порушення прав та інтересів інших осіб, а також наявність першочергової підстави для такого користування, тобто документу, який надав право користування таким особам.
Оскільки ОСОБА_6 набув право користування вказаною земельною ділянкою на законній підставі, що підтверджується доданими до матеріалів справи документами, то будучи його спадкоємцями, ОСОБА_7 і відповідач ОСОБА_1 отримали й відповідні права на підставі вказаних документів в порядку спадкування. Будівля, яка збудована на земельній ділянці, отримала план та паспорт типового проекту забудови, була підключена до джерел енергопостачання. Фактом, який не заперечується сторонами, є те, що позивач, відповідач і треті особи довготривалий час здійснювали користування вказаною будівлею, фактично займаючи ізольовані окремі частини будинку, що фактично є окремими квартирами з різними входами. Право власності на вказану будівлю не було зареєстровано, але «de facto» після смерті ОСОБА_6 частина будівлі (що являє собою квартиру № 4 ) відійшла до ОСОБА_7 , а пізніше і до його дружини - ОСОБА_1 .
Відповідач вважає, що фактично, вимагаючи скасування реєстрації права власності на квартиру, позивач намагається створити ситуацію, коли вона позбавляється належного їй права власності, яке належало їй як подружжю з її чоловіком - ОСОБА_7 , який успадкував свою частку від свого батька - ОСОБА_6 , якому у свою чергу і надавалася вся дозвільна документація.
Вказана квартира № 4 в будинку на сьогодні фактично займається (використовується) ОСОБА_1 , яка в силу значного погіршення стану свого здоров'я подарувала її своїй дочці - ОСОБА_4 , яка народилася, виросла і проживає у вказаній квартирі зі своєю сім'єю весь час.
Позивач разом зі своїми тітками: ОСОБА_3 та ОСОБА_8 займають їх відокремлені квартири, які також становлять окремі ізольовані приміщення. Жодних прав позивача реєстрація права власності на квартиру № 4 за ОСОБА_1 не порушує.
Таким чином відповідач вважає, що ОСОБА_2 звернувся з позовом про скасування державної реєстрації на квартиру АДРЕСА_2 , не маючи жодних прав на спірне майно. Останнім не доведено, які саме його права, пов'язані із державною реєстрацією, були порушені, не наводить жодних доказів того, що він приймав участь у будівництві спірної квартири або її утриманні.
Наданий позивачем доказ реєстрації ОСОБА_1 та ОСОБА_7 в іншій квартирі не є підтвердженням того, що фактично користування не здійснювалося.
Наділяючи позивача майновим (абсолютним) правом на спірне майно на підставі факту наявності судового спору, суд першої інстанції позбавляє такого права особу, яка на підставі отриманих її спадкодавцем ОСОБА_6 (свекром і батьком її чоловіка) документів звернулася для реєстрації за собою права власності на безспірну квартиру № 4 у будинку, в якому з 1982 року встановився усталений порядок користування.
ОСОБА_1 відкрито і добросовісно користується вказаною квартирою з 1982 року і по сьогоднішній день. Зазіхання позивача (сусіда по будинку) на її квартиру є неприпустимим.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача - адвокат Старенький С.Є. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення,посилаючись на те, що суд першої інстанції надав належну оцінку наданим сторонами доказам та обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зокрема, спростовуючи доводи апеляційної скарги щодо відсутності у ОСОБА_2 права власності на спірний будинок з посиланням на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 01 січня 2022 року у справі № 759/10266/17, представник позивача зазначає, що цим же рішенням встановлено, що у всіх учасників справи відсутні права власності, оскільки будинок не введено в експлуатацію, а між сторонами дійсно наявний спір щодо часток на спірний цілісний будинок. Отже, законний інтерес позивача наявний в даній справі і він полягає у справедливому визначенні часток спірного будинку.
Не відповідають дійсності, на думку сторони позивача, аргументи ОСОБА_1 про те, що частина будинку, яку вона називає «квартира № 4 », належить їй як спадщина після смерті її чоловіка, який в свою чергу отримав її як спадщину після своїх матері та батька, оскільки жодне таке твердження не підтверджено будь-яким документом. Нотаріус не встановив таких обставин та відмовив у видачі свідоцтва про спадщину на будинок або його частину. Судами також було відмовлено ОСОБА_1 у визнанні її права власності як на частину будинку, так і на «квартиру № 4 » у цьому будинку.
Також не відповідають дійсності аргументи відповідача про те, що ОСОБА_7 прийняв спадщину після смерті ОСОБА_6 , але не оформив спадкових прав. ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , а відповідно до записів будинкової книги ОСОБА_7 був зареєстрований в будинку лише з 12 жовтня 1996 року, тобто фактично зареєструвався через 1,5 року після смерті батька, а отже не приймав спадщину по факту спільного проживання. Заяв про прийняття спадщини він також не подавав. Факт проживання не з батьком в будинку по АДРЕСА_1 підтверджується в тому числі й ордером на житлове приміщення № 840 серія В, виданим виконавчим комітетом Дніпровської районної ради народних депутатів м. Києва 14 серпня 1995 року.
Вказує, що ОСОБА_1 постійно зазначає про нібито існування в будинку квартир, однак це не відповідає дійсності, оскільки даний будинок не є багатоквартирним, а будувався як цілісний об'єкт нерухомості. Наявність в ньому перегородок та декількох входів не є підставою для тверджень про наявність квартир. Не є також такими підставами і договори з комерційними організаціями, в яких відомості про майно зазначені зі слів сторони, які не підтверджені документами, що мають видавати та реєструвати компетентні державні органи. В матеріалах справи наявні відомості про дозвіл на будівництво будинку для проживання сім'ї та його фактичну побудову, проте жодних відомостей про поділ будинку на квартири, окрім слів відповідача, справа не містить.
Відзиви на апеляційну скаргу від інших учасників справи до суду апеляційної інстанції не надійшли.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанціївідповідач ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_4 підтримали аргументи апеляційної скарги, просилили її задовольнити.
Третя особа ОСОБА_3 в судовому засіданні заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила залишити її без задоволення.
Представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Старенький С.Є. надіслав клопотання про розгляд справи за його відсутності, в якому також підтримав свою позицію, висловлену у попередніх судових засіданнях, і просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) явку свого представника в судове засідання не забезпечив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомив, а тому колегія суддів дійшла висновку, що його неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також заперечень відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.
Суд першої інстанції встановив, що відповідно до рішення виконавчого комітету Києво-Святошинського районної ради депутатів № 545/16 від 24 вересня 1959 року ОСОБА_6 було надано земельну ділянку під індивідуальне будівництво загальною площею 476 кв. м, що розташована по АДРЕСА_1 .
Відповідно до акту від 03 жовтня 1959 року вищевказана земельна ділянка виділена в натурі, ОСОБА_6 видано план забудови земельної ділянки і паспорт типового проекту забудови.
Відповідно до ордеру на житлове приміщення № 840 серії Б від 14 серпня 1995 року громадянину ОСОБА_9 , його дружині - ОСОБА_1 та дочці - ОСОБА_10 надано право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_4 .
Відповідно до довідки виданої КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 02 серпня 2017 року № 062/14-9246 (И-2017) реєстрація прав власності на об'єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , відсутня.
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 162488798 від 05 квітня 2019 року державним реєстратором Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) Пода С.П. на підставі рішення про держану реєстрацію прав та їх обтяжень № 43134133 від 21 вересня 2018 року була здійснена державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею квартири 78,3 кв. м.
Відповідно до плану будівлі за адресою: АДРЕСА_1 , від 18 червня 2004 року загальна площа квартири № 2 складає 81,8 кв. м.
Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання особи від 04 березня 2019 року ОСОБА_11 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_6 .
Відповідно до повідомлення про приєднання від 16 серпня 2019 року ОСОБА_1 приєдналася до умов публічного договору про постачання електричної енергії за об'єктом, розташованим за адресою: АДРЕСА_6 .
Відповідно до відмітки в паспорті громадянина України ОСОБА_12 26 березня 1982 року останньою було укладено шлюб з ОСОБА_7 .
Відповідно до довідки про показники об'єкта нерухомого майна від 14 вересня 2018 року № 14/09/2018-2965 квартира за адресою: АДРЕСА_6 , має такі показники: загальна площа - 78,3 кв. м, житлова площа - 52,6 кв. м.
Відповідно до витягу про реєстрацію в спадковому реєстрі від 01 серпня 2017 року ОСОБА_1 є спадкоємцем ОСОБА_7 .
Відповідно до технічного паспорта від 14 вересня 2019 року загальна площа квартири за адресою: АДРЕСА_6 , складає 78,3 кв. м, житлова площа - 52,6 кв. м.
Відповідно до постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 24 березня 2017 року в ОСОБА_1 відсутні оригінали документів, що посвідчують право власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_6 , який належав ОСОБА_6 , спадкоємцем якого був його син - ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , прийняв спадщину, але не оформив своїх спадкових прав.
Святошинським районним судом м. Києва розглядалася цивільна справа № 759/10266/17 за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_5 до Київської міської ради, треті особи: ОСОБА_1 , Головне управління юстиції в м. Києві, про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за законом та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , Київської міської ради, треті особи: Головне територіальне управління юстиції в м. Києві, Служба у справах дітей Святошинської районної державної адміністрації, про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за законом.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 01 лютого 2022 року первісний та зустрічний позови залишено без задоволення.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.
14 червня 2022 року позивачем як сином ОСОБА_5 подано до нотаріуса заяву про прийняття спадщини, у зв'язку з чим заведено спадкову справу, зареєстровану в реєстрі за № 69373829.
Постановою Київського апеляційного суду від 04 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_13 (правонаступників ОСОБА_5 ) залишено без задоволення. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 01 лютого 2022 року залишено без змін.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що між позивачем та іншими спадкоємцями у вказаній вище справі існує невирішений спір про визнання в порядку спадкування права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , який закінчений будівництвом до 05 серпня 1992 року і вказані обставини визнані сторонами.
Сама по собі відсутність реєстрації права власності на зазначений житловий будинок не свідчить про відсутність у спадкоємців спадкових прав, оскільки таке право спадкоємця є абсолютним.
ОСОБА_1 відповідно до статті 31 Закону України «Про державну реєстрацію речових на нерухоме майно та їх обтяжень» подала передчасно документи для реєстрації в житловому будинку АДРЕСА_1 , який закінчений будівництвом до 05 серпня 1992 року та є спірним, оскільки подані нею документи права власності на квартиру № 4 , а саме: рішення виконавчого комітету Києво-Святошинського районної ради депутатів № 545/16 від 24 вересня 1959 року, що було видано на ім'я ОСОБА_6 , якому надано земельну ділянку під індивідуальне будівництво площею 476 кв. м, що розташована по АДРЕСА_1 (а.с. 21); акт від 03 жовтня 1959 року про виділення в натурі вищевказаної земельної ділянки (а.с. 22); план забудови земельної ділянки (а.с. 23); паспорт типового проекту забудови (а.с. 24); видані не на ім'я відповідача, а на ім'я померлої особи - ОСОБА_6 .
Таким чином, оскільки таке право ОСОБА_1 оспорюється, а документи подані нею для реєстрації стосуються іншої особи, суд першої інстанції вважав, що підстави для реєстрації її прав в порядку статті 31 Закону України «Про державну реєстрацію речових на нерухоме майно та їх обтяжень» у державного реєстратора були відсутні.
Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з такого.
Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
З урахуванням наведеного, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів звертає увагу, що вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд повинен був першочергово надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача на час звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Статтею 2 ЦПК України встановлено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Захист цивільних прав - це застосування компетентним органом передбачених законом способів захисту цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Як способи захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб відповідно до викладеної у позові вимоги, який не суперечить закону.
Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Суду завжди необхідно враховувати, до яких наслідків призведе застосування того чи іншого способу захисту: чи призведе це до тієї кінцевої мети, яку прагне досягнути позивач, звертаючись до суду.
Отже, для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19).
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).
Таким чином, при оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (пункт 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19)).
Враховуючи вищевказане, особа, звертаючись із позовом до суду, має право пред'явити таку вимогу на захист свого цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення, і призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_2 з метою захисту своїх спадкових прав пред'явив позов до ОСОБА_1 про скасування рішення державного реєстратора Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради Поди С.П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 43134133 від 21 вересня 2018 року, відповідно до якого була здійснена державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 .
Водночас, аналіз матеріалів справи свідчить, що зазначена вище квартира належить на праві власності третій особі ОСОБА_4 на підставі договору дарування квартири від 08 липня 2019 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (а.с. 50, 68, т. 1).
Враховуючи викладене, задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень жодним чином не призведе до відновлення (поновлення) прав позивача на житловий будинок АДРЕСА_1 , які він вважає порушеними, а тому вказані вимоги не є ефективним способом захисту, оскільки, навіть у разі задоволення, потребуватимуть додаткових заходів судового втручання.
Зазначене залишилося поза увагою суду першої інстанції, який дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 .
При цьому суд не врахував, що спірне нерухоме майно з 08 липня 2019 року належить ОСОБА_4 , яка набула його у спосіб, визначений законом на підставі нотаріально посвідченого договору дарування квартири, який є чинним і не визнаний судом недійсним.
З огляду на зазначене, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 21 вересня 2018 року щодо державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру очевидно не відновить прав ОСОБА_2 , які він вважає порушеними.
Відповідно до вимог статей 13, 43, 49, 175 ЦПК України особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Тобто, право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором, належить виключно позивачу. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Лише якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, то суд не повинен відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20)).
При вирішенні даного спору у суду першої інстанції не було підстав досліджувати доводи позивача в частині правомірності дій відповідача та/або державного реєстратора щодо правомірності реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 , оскільки відповідний аналіз має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення в разі звернення позивача до суду із застосуванням ефективного способу захисту.
Утім, сама по собі заявлена вимога позивача про скасування рішення державного реєстратора у даному випадку є неналежним та неефективним способом захисту. Ця вимога може бути обґрунтуванням іншої - належної вимоги, а саме про визнання правочину недійсним із належним суб'єктним складом відповідачів.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (пункт 77 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц).
З огляду на вищенаведене, колегія суддів вважає, що ОСОБА_2 обраний неналежний та неефективний спосіб захисту свого права та його вимоги сформульовані таким чином, що суд не має можливості виконати вимоги частини другої статті 5 ЦПК України й обрати спосіб захисту цього права, який би не суперечив закону.
При цьому у позивача існує право захистити свої законні інтереси шляхом подання позову з урахуванням положень ЦК України і ЦПК України.
Відтак, висновки суду першої інстанції є помилковими, суд мав відмовити в задоволенні позову внаслідок обрання позивачем неправильного способу захисту свого права, що об'єктивно випливає із встановлених обставин даної справи.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких обставин рішення суду першої інстанції про задоволених позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяженьухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з неправильним застосуванням норм матеріального й порушенням процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.
У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Отже, розподіл судових витрат, понесених стороною у зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.
Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17).
Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини шостої статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Зважаючи, що відповідач була звільнена від сплати судового збору під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», то з відповідача на користь держави в особі Державної судової адміністрації України підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 1 488,60 грн.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 липня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави в особі Державної судової адміністрації України 1 488,60 грн судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 30 червня 2025 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній